Дзен-повістина з верховини

Свіжа й по-верховинськи нестримна, стрімка, прямовисна навіть Люба-Параскевія Стринадюк закріпилася в добрій традиції не лише видавати на-гора у віртуальну реальність чіткі й незмінно перчені нариси та замальовки в слові, але й раз на рік обертати їх на реальні та якісь дуже вже крафтові по духу книжки. Після етно-повістей із видання «У нас, гуцулів» (2014) та заклично-гойної збірки поетичної прози «До данцу» (2015) навесні цього року вийде нова книжка авторки «Вивчєрики».

Щойно спустившись із рідних гір, ще й не віддихнувши цілком високого повітря Люба-Параскевія витягла з безодні бисагів сирного коника, жменьку скляних кольорових кульок й плетений светр, у ньому любовно завито «Вивчєрики» – правдиву полонинську нірвану для дітей та їх батьків. Цей соковитий та запашний текст хочеться нюшити й гризти, як свіжу соломинку. На відміну від спалахового, ланцюгового візерунку попередніх текстів в оповідці «Вивчєрики» Люба забаює, здається, й саму себе та невідривно, наспівно провадить оповідь від першого враження до глибокого й ласкавого вмиротворення останньої трикрапки…

«Люб, Люб, а хто то – Йванко? Він же є такий? Він ззовні-Йванко чи Йванко-зсередини-Люби?) – Так, десь є такий! Але і в мені є, і в кожному, якщо заглянути вглиб»

З першого півслова вона ніжно занурює нас у гуцульську мелодику та горянський живий неспокій. Через переживання, роздуми та радісне буття малого вівчарика, прості й невимушені образи та сиру, необроблену поняттєвість авторка переливає в читача своє дитяче й вперте зачудування та закохання в гори з полонинами, вівці й ночівлі при ватрі, вічно похилені, неохопні виднокраї та Світ дещо понад світом.

«Вивчєрики», очевидно, значно більше, ніж книжка про шкільнятко з незвичними еко-вподобаннями чи горянський коан, або словник гуцульської мови, зрозумілий без тлумачення, виходить вона й за межі фахової етнорозвідки гуцульського вівчарського побуту, хоча : – «Я буваю часто влітку на полонинах і навіть мала прекрасну нагоду спостерігати за вівчарями, їсти сиру, якого вони мені щедро кроїли великими кавалками. Ще є такий фільм «Жива ватра» – я опрацьовувала архіви до нього, перекладала діалоги вівчарів з гуцульської на українську, чула їхні різноманітні оповіді і серед них був малий вівчарик… То цей Йванко десь і він також… Тепер, десь три роки тому з’явилася мрія жити на полонин. Мати свої вівці, вівчарити, ходити з овечками полонинами і пасти їх, і таке…)) Бо це насправді справа хлопців! Але якщо вони не хочуть, то можуть і дівчата!» – розповідає авторка.

Сором’язливо-горда з цього Люба-Параскевія сама ілюструвала свою дитячу книжку від обкладинки до звороту – килими й ліжники, колотавки й бербенички з діжками, ялини й зорі, річки, береги, стежки – все тут, все в найтепліших барвах, все хочеться сісти й змалювати, щоб мати собі й вміти назвати. «Христина Лукащук підштовхнула мене до того, аби я спробувала сама намалювати і я потім показувала їй малюнки і аж тоді віднесла у видавництво!»

А я, прочитавши «Вивчєрики», думаю тепер про вівці – і не знаю, я бачила вівці чи ні, направду. Вони буденні, їх образ в узусі так глибоко, що я не знаю, чи мої вівці лишень уявні чи була колись справжня. Бодай одна справжня вівця. І думаю про літо, різнотрав’я, залите сонцем, бринзу й молоко, шовково-сині ночі й колючі зірки й не так вже думаю, як відчуваю й вимріюю себе туди.

Дитячо-недитяча повість

Розкішні подарункового рівня видання, ілюстровані, як на художню виставку, – штуки, на яких незмінно спеціалізується «Видавництво Старого Лева». Книжка-медитація і книжка-одкровення, на яких незмінно знається Катя Бабкіна – прозаїк і поетка, сценаристка, редактор глянцю, колумністка, режисерка, та передовсім – авторка особливих на українських полицях дитячих творів. Потужний творчий тандем Бабкіної та Юлії Пилипчатіної стартував 2014 року дитячою книжкою заміських дзен-оповідок про природу речей («Гарбузовий рік»). До завершення 2015-го дівчата видали другу мистецько ілюстровану книжку про «сутність усього суттєвого» для молодших школярів.

Я замислився. «Дякую» належало казати всім, хто щось віддав, подарував, пригостив, допоміг, порадив чи якось тебе розважив. І — хоча з цим мені дуже важко було погодитися, — тому, хто зробив тобі укол, наприклад.
— Щоб зробити приємно тому, хто зробив приємно тобі, — врешті сказав я вголос, а подумки додав: «Або тому, хто зробив тобі неприємно, але корисно».

У своїй другій розмові з малюками Катя зберегла цю свою невимовну летючість, округлість тексту, за тим – відверте й ледь саркастичне зачудування світом, якого нема чого соромитися. Попід тим – нескінченну вигадливість у пошуку кутів і точок, зору й погляду, сприйняття світу й подачі власного – привласненого голосу. У цьому контексті раджу батькам та Міносвіти розцінювати цю книжку як небезпечне щеплення, покликане виробити в малючому організмі вимогу якісної літератури й нехіть до більшості «програмних» матеріалів.

Читайте також: Обережно про втрати

Новий текст набув емпатії до людських персонажів, збагачений безцінним і складним опосередкованим та особистісним досвідом авторки, не знайомим навіть більшості з нас, дорослих і випаруваним у прозору, надлегку субстанцію для інгаляцій, придатну й корисну для дітей. Визрів до осяжної, вголос названої на ім’я проблематики, визнання, усвідомлення та емоційно ефективного прожиття, не позбувшись глибоко притаманного авторському світозмалюванню гумору й дрім-фентезійності.

Найголовніше – яскраво й однозначно оформилася мета цього видання – привернути увагу до дітей, які щодня змагаються з хворобою за право побачити дві найбуденніші речі у світі – сьогоднішній нічний сон і завтрашній, хай і захмарений світанок. На своїй сторінці в соцмережі Катя оголосила, що має на меті зібрати 1 000 000 гривень на користь благодійного фонду «Таблеточки» впродовж 2016 року, з цією метою розгорнуто масштабну медійну кампанію.

Як бачите – допомогти просто, допомогти може кожен і кожна допомога важитиме. Не починайте року без цієї книжки.

Слід чекати дива

На Буковині, кажуть, побутує прадавнє зимове повір’я: «Коли поки ще не розвіявся дух різдвяних веселощів, в одному місці збереться троє харизматичних, креативних та писемних дорослих, які щиро переймуться рівнем світла й радості у світі, то рівно за рік, ще до першого снігу, подекуди, в крайньому випадку – відразу по тому – дітям слід чекати Дива».

І от як воно заповідалося достеменно рік тому: в центрі композиції чарівна й нецьогосвітня Христя Венгринюк, письменниця, художниця, літературознавець та перша серед ельфів кандидат філологічних наук, праворуч – вогнедишний бізнес-лицар, громадський діяч із сентиментом до поезії Святослав Померанцев, дещо лівіше, біля автентичного принт-пресу початку ХV століття – книгар 80-го левелу Василь Дроняк … і все збіглося, і кворум стався, і Диво дітям не забарилося.

Так у Чернівцях заснувалося затишне арт-видавництво «Чорні вівці», в якому зібралися ні багато ні мало – Сергій Жадан, Ірена Карпа, Лариса Ніцой, Тетянка Стус, Любов Відута, Юрій Андрухович, Ервін Мозер, Анатолій Дністровий, Ірина Цілик, Андрій Тужиков, Юлія Косівчук… І це лише ті, кого було видно крізь шиби! У теплі – в добрі, серед запашного сіна, ще й святий Миколай не вирушав у дорогу, у просторих ясеневих яслах покотилися «Чорні вівці» першим покотом – зайчиками й левами.

«У царстві слів нові казки писалися…»

«У царстві лева» («In the lion’s kingdom») – «канонічний», добротний арт-бук, яким би стримано пишалося камерне, нішове британське видавництво і довкола якого ми з вами мали б зараз вистрибувати й хороводити, нетямлячись від радості, бо не так віддавна й так досі нечасто наші дошкільнята одержують у своє розпорядження видання такої краси й класу. Якість видання висока, еко-кольорове рішення твердої тактильно-приємної палітурки зачаровує й зігріває, дорогий папір і мистецька оздоба кожної сторінки стовідсотково підтверджують статус арт-буку.

Христина Лукащук тут майже на повну вмикає свою магію – просто з обкладинки чарівно неформальна малючка запрошує нас і собі зазирнути в означене царство. Уже за першим поворотом ми зустрічаємося з цілком бертонівським левищем, якого хочеться негайно розпитати про все на світі. Чи помічали Ви, як несказанно поєднуються наші весільні деревця з мушлями, а вишиті рушники, очіпки й коралі з дукачами – із ретро-фотокамерами? А барва бетону з кольором соковитої трави? А якщо перше – флористично затрафаречено, а друге – волосся? Що б Ви сказали, коли всією книжкою потрошку розсипано заворожливих квіткових паттернів, пентаклічних візерунків, наївної графіки й усе скомпоновано за законами приватного записника да Вінчі?.. Усе це (а ще безмірно більше не сформульованого мною через брак художньої освіти), уявіть собі, уміщено в книжечку для дітей від 5 років!

Так виглядає виховання смаку змалечку. Так виглядає книжка, розглядання якої з малюками дорівнюватиме відвідинам невеличкої галереї. І таки невимовно добре виглядає.

Читайте також: Зайчик, Лев, Вівці

Крупний розбірливий шрифт, спрощена форма англійського перекладу, порівняно з «округлішим» літературно українським текстом, безумовний освітній ефект двомовності книжки – усе свідчить на користь видання. Читати цю білінгву з дитинчам не просто красиво й приємно, але й, безумовно, педагогічно. Емоційна мерехтливість і непередбачуваність, загадкова забавковість оповідки розкривають і те, з якою радістю над книжкою працювала авторка віршованого тексту Любов Відута.

Загальний тон книжки теплий, пообідній, настрій – містерійний, не без бешкету. Протягом читання головною емоцією є подив, зворушення й ще більше зацікавлення, причини якого майстерно вичергувані, від побутово-фізичних до цілком абстрактних. Виразного завершення книжка не має, тож лишить малого читача на піднесеній та замріяній ноті втаємниченості і м’якої наелектризованості відкритої розмови. З неї варто почати вихідний день і вже точно з цієї книжки варто почати бібліотеку свого улюбленця, незалежно від віку.

Підказки для просунутих меседжерів

Немов як продовження путівника по Інтернетрях мені потрапив до рук яскравий і добротно виданий довідник широко вживаних у віртуальному середовищі скорочень. Якщо ви нещодавно намагалися почитати якийсь підлітковий блоґ, коментарі на Ютубі чи в соціальних мережах або вам випало поспілкуватися в чаті з юним австралійцем/британкою/американкою, гадаю, вам, як і мені, замиготіло в очах від малозрозумілих шифрів латинкою, які, напевно, мали би щось означати… Але що?

Інтернет і сучасні темпи життя змушують нас бути економними й іще економнішими в обсягах висловлювань. Сервіси миттєвих повідомлень в Інтернеті – так звані месенджери – й короткі текстові повідомлення мобільних телефонів, смс-ки не пристосовано до літературно-вензелюватих виписувань, тож їхні радше інтенсивні користувачі вдаються буквально до див абревіації й фактично формують специфічний віртуальний жаргон, що щільно увійшов в повсякденну й навіть ділову англійську (і не лише англійську) мову. Впорядкувати саме цю хитру говірку й спробували для своїх читачів команда ZigZaBur, а вилилася ця непогана ідея у видання – безумовно, добротне, нестандартне й радше корисне.

Якщо ви нещодавно читали якийсь підлітковий блоґ, коментарі на Ютубі чи в соціальних мережах або вам випало поспілкуватися в чаті з юним австралійцем/британкою/американкою, гадаю, вам замиготіло в очах від малозрозумілих шифрів латинкою, які, напевно, мали би щось означати… Але що?

Довідник загалом побудовано за принципом тримовного словника, де меседж-скорочення має тлумачення англійською й один чи декілька варіантів перекладу російською мовою, а також доволі кумедну ілюстрацію, яка допоможе зі сприйняттям і запам’ятовуванням. Рівень перекладу робить видання підручним і зрозумілим якнайширшій аудиторії, від учнів середньої школи до комунікабельних пенсіонерів. Завдяки стислому змісту, алфавітному групуванню та зручному, як наслідок, пошуку книжку можна вдало використовувати для польового перекладу незрозумілих фраз співрозмовника без відриву від бесіди.

Структура видання має й свою неочікувану специфіку: на кожних дві-три сторінки словникового блоку випадає результуюча сторінка дуже багатопланового призначення без перекладу. На цій мультифункціональній сторінці міститься, зокрема, маленьке завдання за пройденим матеріалом, що дієво й інтерактивно. Крім того, сторінка вміщує стислий блок інтернет-говірки впереміш із вуличним сленґом на відповідну літеру алфавіту; частина поданого в цьому окремому блоці сленґу є ніби бонусом, і ніде в словнику більше на неї не натрапляємо, решта ж виразів є і тут, і в словнику, але то ще не все. Наостанок тут-таки за найрізноманітнішими принципами згруповано скорочення, взяті з усього словника.

Групи цих скорочень варті особливої уваги, адже, вірогідно, відображають найповторюваніші ситуації й стани, в яких перебувають співрозмовники в чаті. От що ми тут можемо підгледіти: надибуємо трохи зручних типових блоків – «Вітання», «Прощання» й «Побажання», а також «Вибачення» і «Прохання/перепрошення». Є поміж них і тенденційні групи «Часті питання» й «Безособистісні відповіді на часті питання», «Нуджуся» й «Знудився та/або засинаю», приблизно рівноважні з обнадійливим сектором «Тішуся»,«Вигуки подиву» й «Радість». Водночас левову частку матеріалу складають групи «Злюся», «Гнівні вигуки», «Лайки й погрози» та «Грубощі»; зближуються до агресивної тематики за обсягом лише «Цьоми», «Залицяння» і «Зухвалі звороти». Відтак дуже прошу вас надміру не захоплюватися пришвидшеним спілкуванням і не відмовляти собі час від часу в приємності неквапних, смаковитих, а головне – відвертих, теплих і недвозначних теревенів. ХОХО

Козацька містерія Лірника Сашка

Харизматичний, хоч іскри викрешуй, лицар-казкар Сашко Власюк, любий та знаний відвідувачам розмаїтих етнозаходів як Сашко Лірник, майстерно творить довкола себе музично-оповідні містерії вже майже 20 років. Один із найкращих дитячих письменників України, заслужений працівник культури, співець козаччини, менестрель містичної казки запалює серця та уяву дорослих і малих чаром української чортівні.

«Відтоді в нас в селі жадібних не було. І не крали у нас, і двері-замки не замикали, а так – патичком підіпруть, щоб кури в сіни не заходили. А на столі завжди паляниця і глечик з молоком стоять, рушничком накриті. Іде подорожній через село – у будь-яку хату заходь, поїж-попий, рушничком утрись, знов патичком двері підіпри та й мандруй собі далі. І так по всій Україні велося, поки москалі того не перекапустили»

Творчість автора характерна й однорідна, проте має багато іпостасей: у доробку Сашка чотири авторські аудіокнижки в найліпших традиціях лірництва, сценарій повнометражного мультиплікаційного фільму «Про чотири роги і козацький рід» і два художньо-літературні видання добротного подарункового формату. Колісна ліра, дримба, варган, бубон, барабан, дар перформансу аж до навіювання, щире залучення слухачів, глибоке культурознавче й етнографічне чуття й безмір гордої любові до рідної землі дають творчості Лірника практично недосяжний для суто книжкових авторів розмах вдячної аудиторії – недаремно він має учнів в Україні й далеко за її межами.

Перше видання «Казок Лірника Сашка» вийшло друком 2011 року в київському видавництві «Сіма видає» Олега Петренка-Заневського, щедро та майстерно, радше канонічно, на мій смак, ілюстроване видавцем, мало 32 сторінки й було заплановане як первісток «зібрання казок у трьох книжках». Так, в очікуванні продовження, минуло три літа, а на третій рік, як ведеться, мало щось статися – і сталася книжка друга, зовсім інша. Чарівники й музики на свій лад, культурні діячі, прозаїки й видавці брати Капранови запропонували Сашкові митця-ілюстратора Інокентія Коршунова, й усі разом уже не змогли втриматися, щоб не зробити Книжку…

Не повірите: «Казки Лірника Сашка», київське видавництво «Зелений пес», 72 сторінки авторських фентезійних байок-жахасиків, казок-дум на кожен смак, із неодмінним повчальним елементом у патині історичного серпанку. Селянський побут тісно переплітається в казаннях із потойбічними витребеньками, веселощі – із зажурою, любощі – з підступом, звитяга – з мудрістю; а козацька слава котиться громами понад тою напоєною дивами, любленою Богом землею. Казки Сашкові оспівують щирість і щедрість поміж людей, метикуватість і завзяту вправність у справах, терпіння, відданість і ласкаву сумирність у коханні, усміхнену нескореність перед усілякими невдачами, бідами й напастями, що в них як сам потрапиш – то сам себе й визволиш вишньою поміччю.

Виставкового класу видання у твердій палітурці, я вам скажу, вже оздоблене так оздоблене, відразу й не почнеш читати, не роздивившись: за ювелірною частковою ламінацією обкладинки – каліграфічні віршовані мережива на форзаці з нахзацом, глянсовий цупкий папір, – і це лише початок. Суцільно мальовані заголовки й вірші та понад 40 елементів художньої оздоби тексту на додачу, проте родзинкою книжки безумовно є 30 високохудожніх ілюстрацій, що не поступаються сучасним західноєвропейським анімаціям об’ємністю й образністю вигадки, азійським – живою експресією та символічністю. Навіть прикормлені до нинішньої масової візуальщини чи ігрової графіки дітлахи роздивлятимуться це видовищне видання годинами, розсмаковуючи й собі шматочок високого розважального мистецтва.

Звісно, за суто технічними параметрами видання не є і не позиціонується видавцями як дитяча книжка, проте ніщо не завадить вам, насолодившись рівнем та якістю її виконання й наповнення, відновити цю казкову есенцію до її первинної форми – слова, промовленого в дар. «Казки Лірника Сашка» якнайкраще надаються для розглядання з дітьми й читання вголос, а насичені й об’ємні оповіді обіцяють багато заслуханих родинних вечорів.

Читайте також: Сашко Лірник написав казку про сучасні події

Подорожні придибенції Ірени Спок

Почну з трепетного – наважитися читати Карпу мені, після лагідних пастелей дитліту, було просто-таки страшно. Ні-ні, я не знаю про Ірену нічого такого, що могло б цей забобонний острах обґрунтувати, я навіть не знайома з нею… Але ж уявіть собі лишень: телезірковість та еротичні фотосесії, режисерські й акторські експерименти, англійська й французька філологія, 15 років психоделічного тріп-хоп-індастріал-панк-рок хардкору, рівнотривала письменницька кар’єра, яку не оминули увагою Іздрик та «Гранослов», «Дуліби» й «Best Ukrainian Awards» із «КСД», а заразом і вибагливі читачі Польщі, Чехії та Болгарії. Та що вже й казати про небезпечні чари її творчості, коли навіть ґуґл-транслейт не втримався й спробував самотужки перекласти одну з книжок Ірени Карпи російською…

Словом, довіритися Карпі лячно, але як замашно вона бере читача за шкуру й волочить за собою куди заманеться, і як воно солодко – протеліпатись усією карколомною подієвістю, спрагло напихаючись курним повітрям і яскравими довкружсвітніми краєвидами з її гучної, ритмічної, злегка насильницької ласки.

Baby Travel… – такий собі веселий нон-фікшн про емпіричний досвід ненормальної мами двох цілком нормальних дітей. Це книжка про те, як не боятися нового досвіду, пересувань, культурних експірієнсів, самого себе. Тут вистачає і пригод, і практичних порад, і суспільно-культурних розвідок

Хоча бібліографія Ірени Карпи варта окремого місця на однім із ваших широких підвіконь, для «Baby Travel» нам слід віднайти якесь осібне розташування, адже чергова подорожуйка авторки, направду, є ще й туристичним посібником, практичним порадником для дорослих та їхніх дітей, теперішніх і прийдешніх, а також усіх інших збоченців, що з якихось причин намилилися кудись терлиґатись із малюками й тваринами. Книжку укладено із заграванням до абетки, впорядковано частково за географічною ознакою, здебільшого – за ключовими враженнєвими чи явищними теґами, напхано купою практичних порад гігієнічного, інженерного, монетарного, логістичного, гастрономічного, дипломатичного, господарчого, психологічного й ринкового характеру.

Розгортаючи «Бебі-тревел» на будь-якій сторінці, ви дізнаєтеся думку досвідченої мандрівниці «1+2 дітей» щодо одвічних запитань: «що брати», «що вбирати», «де ж так можна», «Боже, що робити» тощо. Будуть згадані й фахово, репортерсько відкоментовані мандри з мацьопами на будь-який смак, як-от авіаперельоти, подорожі автівкою, залізничні доїжджання та підступні вело- й моторикші, «класична виїздка» кіньми, а також слоняча й верблюдяча верхова їзда.

Тут вам і відвідини верхівки льодовика, і скелелазіння в Ліхтенштейні за два тижні до пологів, власне пологи в Барселоні й ще одні – в передмісті Берліна, чайлд-дотичні особливості Німеччини, Австрії, Швейцарії, Іспанії, США, Франції, Непалу, Індонезії, Македонії, Хорватії, Чорногорії etc., біганина по візи й квитки за три дні до подорожі, порушення візових режимів, медичні несподіванки із щасливим завершенням і загалом цілий екшн-серіал не пов’язаних між собою кумедних пригод, що їх мамуся з чотирирічним стажем Карпа та її піратки Кора й Кая вивернуть вам на голову з характерними безцеремонністю, колоритом, відвертістю і янгольськими усмішками вимащених карі щасливих мордесь, яких і вам щиро бажаю.

Моноліття дитячих книг

В авторитетних літературних й освітянських джерелах неодноразово траплялися мені згадки про автора нетривіальної біографічної прози для дітей, диво-казкаря, який чарує малюків українськими оповідками, сповнюючи крихітні серця радісним трепетом до рідного слова. Кажуть, пан Євген Білоусов перейнявся наставництвом меншачків ще у старших класах, а згодом, уже студентом-істориком, відбув свої найщасливіші дні відзнаконосним «піонервожатим» у самому всесоюзному «Артекові». Вже понад 40 років автор фахово прищеплює нашим мацьопам «любов та повагу до Вітчизни, її історії, традицій, видатних людей» оповіданнями, романами, казками й легендами; особистим коником і візиткою письменника вважаються казкові повісті про дитинство видатних українців, які невтомно перевидають ось уже майже десять років.

Із повістями-казками про малого Шевченка й крихітку Лесю настав час познайомитись і мені. Важу в руках: видання добрі, якісні, у твердій глянсовій палітурці, роздивляюся лаконічне оздоблення у стилі цілісної книжкової серії, на цупкому, щедро ілюстрованому папері. Колористика гарна, приємна, щоправда, сюжетно обкладинки викликають осторогу – розпашіла пишно вбрана Леся років семи богомільно стисла рученята й відсторонено дивиться вдалину; зморений шестирічний, може, Тарасик у лахмітті й тяжкій зажурі тулиться попід тином, виводячи кривулі на клаптикові паперу…

Та нас, козацьких нащадків, так просто не залякаєш, почитаймо-но, там і видно буде. Мені, отже, знову десь між сімома й десятьма роками, до читання вбираюся й налаштовуюсь як змалечку: врочисто, всі справи нагальні поробивши, у вишиванку перебравшись (бо за мого дитинства не так уже й багато було, знаєте, дитячих книжок українською в Києві). Розгортаю, отже, першу сторінку: подяки, директори музеїв, завідувачі кафедр, члени спілок… передмови довгі, коли вже почнеться казка?!

Мені вісім років, і я ненавиджу укрліт за глевку темряву, в якій її маринують до святкового столу пізнання

А починається так, що мешкали на землі українській Вишиванки й Колядки, Казки й Загадки, Крашанки, Легенди зі Щедрівками, за старших у них були Слово й Пісня, а ще маяли в небі Чарівне Перо та Чорна Хмара. Всміхаюся вдоволено: початок віщує світлий та вигадливий переспів славних традицій із самих глибин нашої гордої давнини, а я вже з першої миті пишаюся й нетерпеливлюся, шукаю тої невимовної краси. І що ж? Слово з Піснею воюють із царями й програють, рідну землю загарбники неволять, народ мій навколішках стоїть, що там навколішках – злидарі й невільники непосильною працею на цім світі тримаються, під нагайками перед панами плазують… тяжко, несподівано, як ніби й мені нагайкою по спині. Пожурюся над тими книжками, біля вікна подумаю, чаю журавлинного нап’юся та й далі в книжки зазираю, кривдно мені, та цікаво: це ж ні Лесі, ні Тарасика ще ніде не було.

Та й далі побут жебрацький, краєвиди моторошні: могили, кургани суцільні, одні чоботи на двох та окраєць хлібчика на цілу родину. Аж ось і Лесю видно – не видно, власне, а чутно вже про місто її рідне та сусідні міста, про князів, і все не слава Богу – володіли… приєднали до Росії… зробили повітовим… торги щотижня відбувалися… Ну, торги то й торги, а Леся? А Леся з поважної родини, одні родичі з тих, другі з тих, треті Герцеговину тримали – йой, позираю у вікно, чуба мну, протираю очка. Витерплю! Що там хоч у Тарасика? Животіння кріпацьке, господар хати із заслання вернувся, родині вже й притулитись нема де, а малий по селу роззирається, Перо йому розповідає: володіли… хазяйнували… власністю були й кілька тисяч кріпаків… перейшло село у спадщину…

Гортаю далі. Тарасик шукає, які ж то ноги в неба, чи звичайні, а чи стовпи металеві, – чудний Тарасик, замрійкуватий, далеко від хати йде і йде, поки йде – може, вже щось про Лесю чутно? Про Лесю не чутно. Три легенди про її місто. Цікаві й короткі, дякую за такі легенди, вже веселіше мені читалося й про «розподілення до району» в Лесиного тата. Тим часом стрілися малому Тарасові чумаки, чумаків я люблю: ще ті лицарі були, тільки що мирні, але дужі, вайлуваті, велети-чарівники, та ще й на мажу нас із Тарасом беруть – от де пригоди… Та ні, дотарґали чумаки потомлені нас до сусіднього села й подалися далі, тяжку долю у вуса обмірковуючи, хіба взнали від них, що «когут у дорозі за будильника працював», ото ще диво.

Аж он і Леся з’явилася. Знали ви, що вона сама собі ім’я Лариса на аркушику немовлям обрала, сама себе маленька Лосею величала й сама ж себе втретє вже на Лесю перезвала? Ну, й що люди поважні, шляхетні їй за хрещених стали, а як же, коли сама родина Косачів давня та поважна… із прабатьків у Боснії… титул герцога… землі іменні завоювали турки… предки мамині – грецьке коріння, на службі в самого Хмельницького тлумачем, драгоманом… ех… Що в Тараса? Тарасика сестра Катруся дуже любить, він допитливий росте й цікавий, тільки чомусь із ним геть нічого не стається, от хіба літери вчити почав від тата – Аз, Буки, Веди.

Леся із братиком гуляє садочками, плете віночки, від мами легенди всотує, пісень селянських дослухається, сама підспівує; онде Тарасика до діда ведуть, а дідо про гайдамаків оповідає. Гарно дідо оповів, із запалом, аж мені проясніло, дарма що коротко, Тарасикові сам гетьман Залізняк тої ночі наснився, велів справно вчитися й українській справі служити. Леся собі далі співає, із братиком в садочку гуляє, матуся легенди їм переказує, а тато в них юрист, голова з’їзду мирових посередників… простий люд захищає… людина чесна й справедлива. Ой, кажіть, Лесина мамо, легенду ліпше: у кожного з давнього поважного роду Косачів своє захоплення, і сам Лесин тато хороший мисливець, а рідний брат його взагалі в царя за лови відповідав… Родина Косачів завше товаришувала з поважними давніми родинами – Драгомановими, Старицькими, Лисенками… Лесин дядько по мамі від переслідувань емігрував у Швейцарію. Леся з Михайликом гуляють у садочку, слухають легенди про русалок, співають обрядових пісень. Леся починає вчити літери з мамою – Аааа, Беее…

Голова важка, бо думки в ній тяжкі та невимовні, у дитячій голові ще нема таких слів, якими б вилити цей свинець розчарування. Казкові персонажі, що на них покладалися мої сподівання дива, зі сторінок відклеюються як недоріки-аплікації на вже парафованому моноліті тексту. Засилля генеалогічної інформації та історичних посилань зверхньо й зухвало нависає наді мною, впивається власною величчю, пересичується собою, не відає, що розшаровується, розвалюється брилами. Мій дитячий мозок закипає і вимикається водночас. І відкладаю ті книжки, а направду – жбурляю одну за другою в дальній закут.

Безумовно правдивий фактаж соціальної несправедливості, що так не на часі кулеметною чергою розшив мої перші спроби самостійного позакласного читання, жахи історичної несправедливості, місиво туги й болю мого народу, приниження рідної мови, тяжка кріпацька доля й страшні хвороби чавлять мене тягарем, не доступним ані дитячому розумінню, ані емоційному сприйняттю.

Це зовсім не книжки про малих Тарасика й Лесю, що могли б прокласти місточки між мною й цими дітьми, зачудувати країною, з любов’ю до якої вони зростали, зацікавити винятковою долею й неповторною творчістю. Я ховаюся, тікаю з цієї задухи, лукаво приправленої кількома цікавинками, зі споду яких – самі кліше. Я хочу одного: більше ніколи нічого не чути про ці тяжкі й неприємні речі. Мені вісім років, і я ненавиджу укрліт за глевку темряву, в якій її маринують до святкового столу пізнання.

Світи й нЕсвіти Марка Рисочки

Сьогодні ми вирішили поділитися з вами не лише враженнями, а ще й зажурою та сподіваннями, пов’язаними з одним непересічним виданням дитячо-підліткового фентезі. Проте давайте все за порядком. Передовсім у книжці привертає увагу мистецький клас видання: матова тверда палітурка пишається фантастичною ілюстрацією Надії Дойчевої-Бут. Мисткиня наділила ще й кожен розділ книжки насиченим та ласкавим до ока алегоричним малюнком із ниткою невловимого, але рідного мотиву, що залишає тривкий український флер. Цупкий та фактурний, ледь жовтуватий папір протиставляє себе холодній канцелярській білизні й безособовості, забезпечуючи щільне зчеплення з читачем. Нетиповий, помірно великий шрифт барви какао знижує контрастність та пом’якшує сприйняття тексту – як у тривалих читацьких марафонах, так і під час імпульсивних спроб почитати в динамічних обставинах.

Подвійна рекомендація середньому-старшому шкільному вікові, очевидно, пов’язана з винятковою літературністю й сугестивністю мови автора, що робить твір радше надвіковим, але непростим для сприйняття молодшим дітям чи, приміром, на слух. Майстер візуального навіювання, драматург, кіносценарист і режисер Олександр Денисенко створює неймовірно об’ємний текст, за яким абсолютно відчутно існує вимислений до дрібних деталей світ роману, що розгортається не на порожньому місці чистого аркушу, а з достеменно оживленої реальності без видимих швів та місць склеювання. Чудовим досвідом читання цієї книжки для сучасних споживачів візуального фаст-фуду стане рідкісний випадок мимовільного проживання роману, свавілля уяви, провокованого невичерпаністю, зазвичай не властивою дитячому текстові. Бо дива починаються там, де бічним поглядом ухоплюєш не облуплений краєчок сцени, а процес панорамного розгортання самодостатнього світу за межею фокусу нарації.

Чудовим досвідом читання цієї книжки для звичних споживачів візуального фаст-фуду стане рідкісний випадок мимовільного проживання роману, бо дива починаються там, де за межею фокусу нарації поглядом вхоплюєш не облуплений краєчок сцени, а процес панорамного розгортання самодостатнього фентезійного світу

Книжка перша гаданої квадрології «Межник, або Всесвітнє Свавілля» знайомить нас із немовлям Марком Рисочкою. Перипетії, що розгортаються довкола цього буцика, вражають своєю зухвалою маловірогідністю й непідступною логікою послідовностей заразом. Малюк із непростою історією походження та поки малозрозумілими здібностями є об’єктом ловів та опіки потойбічних сутностей, міського й заміського дрібного криміналітету та, на перший погляд, цілком протилежних чарівних сил. Проте не подумайте, за всіма викрутасами й чарами сюжет не стає казковим – у цьому світі не існує однозначного, а отже, хрестоматійного, урізаного світла, як не існує в романі й безумовної пітьми.

Подієвість оповіді не переважає, а повноцінно врівноважується й мережиться рефлексіями та внутрішніми діалогами, відчуттями й розмірковуваннями персонажів. Характер численних подій приємно вивищується над модним на фентезійній ниві батально-героїчним напрямком. Розваг у книжці – хоч греблю гати. Прекрасним тонким гумором автора просотаний кожен порух героїв. Тут тобі й привиди, що викладають і полюбляють горори, романтика мафіозного кагалу, детективні переслідування, пом’якшені екскурсійними описами мальовничого Луцька, знайдеться й драматична таїна походження з маленькою історією кохання, заразом. Ви вже в захваті?

Якщо придивитись до оформлення обкладинки, можна подумати, що видання передвіщає дитяче відгалуження «Українських майстерень фантастики» видавництва «Грані-Т». На останній сторінці книжки навіть уміщено анонс продовження – «Межник. Срібний дощ над Брамою Шафарки» з уже готовою магічною ілюстрацією Надії Дойчевої-Бут, проте минає п’ятий рік, а продовженням навіть не віє. Складно висновувати однозначно, що стало перепоною грандіозним планам чудового видавництва і прекрасного автора, проте зачин продемонстрував, як на мене, тектонічний потенціал українського підліткового фентезі й має прикметні ознаки випадку, коли визначні результати творчості мають дорівнювати усвідомленій відповідальності. Дитяча українська література не така заможна подібними творами, щоби просто вкотре втратити Марка Рисочку, цього разу назовсім.

Уперед і вгору з прикладами

Зацікавлення наших дітей незмінно скеровані вперед і вгору. Вчорашні хлопчаки й дівчатка, може, під нашим далекозорим наглядом і тим більш імовірно, що зовсім без нас, цілоденно пеленгують вказівники та мотивації, намацують доступні витягнутій руці креслення самоархітектури, щоб уперше свідомо й самостійно, за власним образом і вподобою будувати з себе СЕБЕ. А от що саме вони об’єктивно можуть знайти й зужити з цією метою, закласти підвалиною свого єства – залежить цілком від нашої здатності визначити їхній час, визнати право й забезпечити можливість необмежено читати, слухати, дивитися й споживати інформаційний простір сьогодення настільки повно, наскільки глибоко можуть їх затягти вага й мотивація власної спраги.

«Історії талановитих людей» – перше з ніби й «дорослого» читання, яке варто запропонувати тинейджеру, бо це книжка-верифікація, книжка-мапа, в якій написано не «про» селебрітіз, – нею йдеться поруч із непересічними людьми, а отже, й виходиться на якісь незлецькі стежки. Інтерв’юерка-укладачка гостинно веде читача за лаштунки власного зіркового неба, поступається «теплим кріслом навпроти», і в нім так розслаблено німується та сприймається, довкола гріє єдність, панорама вікна за плечима співрозмовників живо малює щоразу нові захопливі обрії, а луна суголосся розростається до самовпізнання, з яким так і тягне повторювано погоджуватись у дії.

«“Історії талановитих людей” – перше з ніби й «дорослого» читання, яке варто запропонувати тинейджеру, бо це книжка-верифікація, книжка-мапа, в якій написано не “про” селебрітіз, – нею йдеться поруч із непересічними людьми, а отже, й виходиться на якісь незлецькі стежки»

У цій книжці ревно шукають свій шлях, сумніваються й бліднуть від жаху невизначеності, звіряються у прагненнях, звитяжно змагаються з обставинами всередині та ззовні, розчаровуються та, погордо зриваючись, знову не дають подертим колінам розсмакувати асфальт. Тут знаходять себе в неочікуваних місцях, перегукуються американським сленґом і практичною географією, відверто забивають на стереотипи й вишукано каламбурять. Ці прості й елегантні, ерудовані й тому щиро розгублені, а тоді зібрані й цілеспрямовані, нетривіальні та майже щасливі люди пілотують експедицію до власних зенітів і пропонують підвезти кожного подорожнього, якщо йому таки по дорозі.

Що казати: разом із нагрітим сідалом крісла та формою відтиску думки в ньому, нам дістається багато чого від авторки – захоплення, жива цікавість і тепла симпатія до одинадцятьох справжніх й амбітних людей: письменників, перекладачів, журналістів, громадських та культурних діячів, телеведучих, адвокатів і музик різноманітних напрямів, а також сміливих поєднань усього цього в різних пропорціях.

Тож кого відкриють чи актуалізують для себе читачі цього видання, клубки чиєї культурної діяльності й розмаїтої творчості розмотуватимуть, нанизуючись самі? Тут подають теплими Юрія Андруховича, Катерину Ботанову, Ольгу Герасим’юк, Ларису Денисенко, Iрену Карпу, Андрiя Куликова, Iвана Леньо, Сергiя Лещенка, Юрiя Макарова, Мар’яну Садовську, Наталку Сняданко та й, зрештою, саму Ірину Славінську – успішну й вельми амбітну літераторку, критика, перекладачку, журналістку, шпарину до цієї галереї достойних облич, за сумісництвом й одну з живих фотографій експозиції.

Бісова душа, або Той іще скарб

Свої наступні життя, чи то в Ирії, чи знов на Світі Білім, я житиму достеменно так, як їх проживають видання «Бісової душі» Володимира Арєнєва. Тринадцять років тому перша едиція цієї фентезійної повісті, укладена двадцятитрирічним на той час, та вже премієносним фантастом-літературознавцем, вийшла друком у видавництві «Джерела М», доважена чотирма іншими оповідками автора. За результатами 12 років допроявлення різними мовами й форматами, зі слів самого письменника, «ця книжка наблизилась до умозірно ідеального образу того, що я хотів написати у травні 2001-го».

На мою ж приватну опінію, остання книжка «Бісова душа, або Заклятий скарб» є тим, що можна відповідально назвати золотим взірцем запізнілого бароко підліткового козацького фентезі в українській літературі. Неможливо не відзначити якості видання, що носить виразно подарунковий характер: від надійної, привабливої матової палітурки, цупкого офсетного паперу до улюбленої якнайчитабельнішої гарнітури, а головно – завдяки мистецькій та фольклорно досконалій оздобі ілюстратора Олександра Продана. Можна припустити, що саме через виграшне оформлення й на хвилі актуальності «рідної» тематики наклад розлітається, як ті гарячі пиріжечки, але я гадаю інакше.

Книжка «Бісова душа, або Заклятий скарб» є тим, що можна відповідально назвати золотим взірцем запізнілого бароко підліткового козацького фентезі в українській літературі.

За легким, невимушеним повістуванням лежить ґрунтовне дослідження й кропітке узгодження розкішної української демонології зі складнопідвивертами семіхристиянської за формою й глибоко язичницької за суттю теософії українського народу. Достеменність побуту й подієвості часів козаччини, буденність і монотонність мандрівки напрочуд органічно поєднуються із магічними чинами характерника, божественним промислом і невідступним потойбічним утручанням з відпочатково властивою українській культурі нерозривною взаємозумовленістю, взаємодомовленістю навіть. Сюжет замішано й хитросплетено на міфологічній симфонії неоднозначності, невивершеності «добра» чи «зла», «очевидного» й «видимого», «суті» й «сутності».

Розгортаючи цю книжку, мимоволі поринаєш у сусідній історичний вимір – мова, канва й звороти викладу пашать автентикою, що без втрат пережила адаптацію для сучасного юного читача, та безумовно збагатять його буденний лексикон. Події розгортаються неочікувано й захопливо, стежка пригод характерника Ярчука і його малого супутника, звивиста й стрімка, виринає то по цей, то по той бік світів. Композиція тексту насичена й виважена – тут у міру героїки, батальності, містики, фольклору й добірної козацької фільозофії. За соковитим ярмарком перевертнів, русалок, упирів, берегинь, дводушців та майстерної авторської демонотворчості заховано й дидактичні скарби ненав’язливих співроздумів про безжаль власної честі й милосердя, скерованих назовні, розважливі витоки звитяжності й м’яку вдачу істинної сили, переступ і невід’ємне право покути.

Аудиторія книжки якнайширша: «Бісова душа» однаково добре надається як до читання вголос, так і до «асистентського» прочитання разом із молодшими школярами. Буде цікавою для самостійного вжитку решті вікових категорій від середньої школи до пізньоакадемічного віку, тож раджу й знову раджу кожному читачеві, що кохається в козацькій магічній романтиці, а надто тим, хто ще не захоплений цією безсмертною й невичерпною цариною.