Секс: що лякає в чесних відповідях?

Хоч як дивно це виглядає, але розмови про секс із дітьми викликають у сучасних батьків схожі емоції, як, наприклад, розмови про школу напередодні 1-го вересня. Усі трохи знервовані, трохи зацікавлені, мають власний досвід, хвилюються, намагаються захистити дітей, бояться помилитися з вибором. У темі «звідки беруться діти» найбільші сумніви – щодо формату подачі, вибору книжок та правильної інтонації.

Суспільство було більш консервативним, а секс – менш безпечним. Через малу поінформованість про контрацепцію та захворювання найчастіше намагалися цією інформацією злякати і таким чином якось захистити – сумний парадокс, на жаль.

Сучасні батьки більш відкриті до розмов із дітьми на будь-які теми, хоча зрозуміло, що завжди лишається певна сором’язливість при розмові на традиційно табуйовані в суспільстві теми. Мами й тати переважно розуміють необхідність відвертих відповідей на запитання дітей про фізіологічні відмінності між хлопчиками та дівчатками, особливості розвитку в підлітковому віці, вагітність та народження дітей. І так само мають розуміти, що розмова про секс із дітьми – це зазвичай відповіді на питання, що виходять далеко за межі буквального «звідки беруться діти». Це й теми здоров’я і безпеки, питання ґендерної рівності та насильства, свободи й толерантності, любові, емпатії та довіри.

Аліна Штефан презентує книжку «Не в капусті, й не лелека» Анни Герцог. Фото Gazeta.ua

Від усієї широти соціальних явищ, які мають охопити такі розмови, неважко розгубитися, тому це, звісно, не діалог одного вечора. І велику роль відіграють намагання батьків вибудовувати такі взаємини з дітьми, коли вони зможуть відкрито звернутися зі складними питаннями в будь-який час свого дорослішання й отримати підтримку й чесну пряму відповідь.

Що менший вік дитини, то більше вона звертає увагу на емоції та стан батьків під час розмов, і тому емоційний стан дорослих важливий не менше ніж інформація. Немає нічого незвичайного в тому, що дитина ставить питання про себе і світ. Вона бачить навкруги життя й розуміє, що воно триває. Тому не треба бути «лектором», який усе розповість, а краще говорити з позиції рідної людини, яка трохи більше знає, має певні переконання, може помилятися, сумніватися, мати власні погляди й поради. Не слід відсторонюватися від дитини чи нервувати.

Тішить, що книжок на теми сексуального виховання, що можуть допомогти знайти сучасну інформацію для дітей будь-якого віку, більшає, і вони користуються неабияким попитом. Проте ніша українських книжок, як і перекладених українською, все ще напівпорожня. Багато книжок, якими намагаються її заповнити, не відповідають сучасним поглядам, мають упередженість або естетично не привабливі.

Для 5–8-річних, можна пошукати в українських бібліотеках та книгарнях, наприклад, «Відверту розмову про ЦЕ» («Країна мрій», 2009), «Велику книгу почуттів» Гжегожа Касдепке («Урбіно», 2016), «Як я живий і здоровий з’явився на світ» Віллі Брейнгольста («Свічадо», 2004), «Хто ховався в маминому животі» («Веско», 2016), «Як я дорослішаю: Що зі мною відбувається?» Сьюзен Мередіт («Перо», 2009).

Також варто згадати про численні ілюстровані енциклопедії про «все одразу», в яких обов’язково існують розділи про фізіологічний розвиток та анатомічні відмінності між статями, а також про вагітність та народження. Усі ці видання мають свої плюси й мінуси, але кожне знайде своїх читачів.

Якщо говорити про видання, які варто перекласти українською, то можна згадати книжки Доріс Рюбель «Звідки беруться діти», Катерини Януш та Мерві Ліндман «Як я з’явився на світ», Віржині Дюмон «Звідки я взявся?, «Як мама знесла яєчко» Бабети Коул, Петера Готхардта та Кірстен Рогорд «Історія про те, як мама стала мамою, а тато – татом». І це все лише для 5–8 річних. Чекаємо таких книжок і від українських авторів та фахівців.

Із книжками для підлітків усе значно складніше. Але що раніше почати розмову, то легше буде її продовжувати.

Розгортка з книжки «Sex» Ларрі Ґоніка та Крістін Девовід. Фото: Моя книжкова полиця

Надихає, що цього року на «Форумі видавців» відбулося одразу декілька презентацій сучасних книжок про сексуальне виховання для різного віку. Однією з них стала презентація серії «Наука у коміксах», де перекладачі, редактори та літературні критики представили переклад книжки «Sex» Ларрі Ґоніка та Крістін Девовід (видавництво «Рідна мова»). У ній тема сексу з огляду на сучасну інформацію подається весело й цікаво як для підлітків, так і для дорослих – у формі коміксів.

До речі, викладати науково-популярну інформацію у форматі коміксів стає нарешті трендом і в нас. А така ідея гротескного, але наукового осмислення явищ, що довгий час сакралізувалися, для підліткового віку – спосіб не впадати у крайнощі вульгаризації як захисної реакції.

Також цікавою подією для батьків під час «Форуму видавців–2017» стала презентація книжки «Не в капусті, й не лелека» від видавництва «Талант». Переклад книжки Анни Герцог, авторки дитячих книжок, педіатра та мами чотирьох дітей у затишних та естетично привабливих ілюстраціях Жоель Турлоніас саме і є такою невимушеною розмовою брата й сестри, дошкільнят Мії та Оскара з мамою і татом у родині, де має з’явитися ще один малюк.

Книжка має великий формат, тверду палітурку, виклад інформації та ілюстрації розраховано на дітей дошкільного та молодшого шкільного віку, читачів 5–9 років, але не виключає зацікавленості й трохи старших.

Серед переваг композиції цієї книжки – стилістичне та сюжетне розділення інформації на окремі шари. Один із них – це спілкування дітей із татом і мамою, питання-відповіді, якісь життєві ситуації, як-от похід до лікаря або на УЗД, розповідь про контрацепцію чи статевий акт, запліднення чи відчуття жінки під час вагітності, про матку й пологи. А другий – це такі собі вставні «нотатки», які дають змогу зрозуміти, що таке гормони, як довго малюк росте в животику, що таке сперматозоїди та яйцеклітини, як з’являються близнюки, що таке штучне запліднення та багато іншого.

Як сюжетна, так і інформативна частини викладаються ретельно дібраними авторкою і перекладачем словами, чуйно й адаптовано. Авторка й художниця створили цікаву теплу й обережну розмову для всієї родини про важливе, а головне – естетичну, у ключі сучасних медичних поглядів.

Цікаво, що на презентації книжки «Таланту», яка відбувалася вранці в четвер, були самі лише матусі, деякі – з малюками. Мами багато розпитували, на все знаходилися відповіді. Проте не вистачало татів. Дуже хотілося б почути, які питання виникають у них? Чи може татам не треба для цього книжок?

Усі питання докладно і кваліфіковано коментувала експертка в галузі сексуальної освіти Юлія Ярмоленко, авторка програм із сексуальної грамотності для дорослих та підлітків:

«Якщо дитина підходить до вас із незручним запитанням, то в мене для вас хороші новини: по-перше, це свідчить про довіру й вашу авторитетність, по-друге, це класний привід поговорити з дитиною. І донести до неї інформацію коректно, цікаво, зрозуміло й відповідно до цінностей вашої родини, що дуже важливо! – переконана Юлія Ярмоленко. – Якщо ж ви будете уникати розмови або ж узагалі відмовитеся комунікувати на теми тілесності, фізіології, сексуальності, ваша донька чи син підуть шукати відповіді до інших дітей чи дорослих. Чи переконані ви в тому, що ця інформація буде грамотною й відповідатиме віку дитини? Або ж іще гірший варіант – інтернет. Де пошук видає порнографічні матеріали навіть тоді, коли ви шукаєте щось досить невинне. Подумайте, що саме вас лякає в чесних відповідях. І я майже на 100% переконана, що проблема у вашій неготовності. Тому книжки – це чудові помічники в питаннях статевого виховання».

Міцні мости уявні

Щоб бути поруч із тим, хто став їй дуже важливим, героїня казки Андерсена «Русалонька» свідомо позбувається зв’язку зі своїми близькими, і, як символу цього – русалчиного хвоста. Однак дві подруги, які живуть по різні боки Дніпра, – Соня й Ніка з книжки-картинки-білінгви «Русалки / Mermaids» – щоб частіше бачитися, русалчині хвости собі навпаки відрощують.

Мартини скрикують і випурхують просто з моїх обіймів,
черкнувши крилами по плечах.
— Ні, ні, ні! — схвильовано кричу.
Соня усміхається кутиками вуст. І тут — плиг у воду! Хвостом —
круть. Ось уже біля мене. А мартини летять, летять… Їх не стримати.
—Хай! — сміється Соня.

Насправді вони їх малюють та вирізають, а потім переконуються, що обом неймовірно личить цей образ. У такий спосіб дівчата будують мости одна до одної у своїй уяві. Але хто сказав, що уява програє реальності за виразністю і силою об’єднувати людей? Уява, яка не має кордонів та перешкод для поширення своїх ідей. Уява, якою реальність наче годується, щоб ставати цікавішою і більш життєспроможною.

Саме цю силу поєднувати різні «пускові» точки уяви насамперед пропонує формат «Русалок» як книжки-картинки. Ілюстрації в такому вимірі не просто коментують текст, вони на рівних створюють літературно-символічний простір історії, коли кожен смисловий образ, написаний літерами, наче всотується в папір кольоровими значеннями і в той же час набуває форми острова русалок із неймовірними звірами, мартинів, розфарбованих сонцем, бірюзової річкової води, рудої чи білявої дівчинки поміж лілей та хмар, пісочної фортеці, що палає вогнем.

Книжка постає перед читачем прозою, проте відчувається, що Оксана Лущевська та Віолетта Борігард досить яскраво уявили себе Сонею та Нікою, а тому цей сильний симбіоз художниці й авторки набуває у своїй цілості поетичного спрямування. Такими бувають дитячі вірші, коли діти їх слухають не дихаючи, а потім починають питати: «А чому вона образилася?», «А як вони познайомилися, хоча живуть так далеко одна від одної?» І ти відповідаєш, хоча помічаєш, що питають не всі. Що тим, іншим, вистачило цієї історії саме як вірша. І вони й далі гортають сторінки, а перед ними танцюють ті самі кольори, що й на марокканських мозаїках, і летять-летять слова, як білі мартини.

Тому «Русалки» переконують, що сюжет завершений саме деталями, про які промовчали, а малюнками й текстом справді пішли навіть далі, ніж «Пан Коцький, Міра і море», даючи читачу більше простору для уяви, більше кольорових ниточок, які можна порозплутувати в різні боки від основного сюжету.

Ще одним місточком, що єднає, постає двомовність видання. Світ нині стає меншим, але відстані залишаються, коли не знаєш мов. Тому саме книжки-білінгви створюють ресурс читання цікавих граматично нескладних текстів двома мовами, переконуючи найменших читачів, що навіть одна й та ж історія, яку розповіли двома різними мовами, нерідко може стати двома не зовсім схожими історіями. До того ж харизматична книжка-білінгва може надихнути створювати свої історії мовою, яку вивчаєш, а «Русалки» – надихнути читачів написати власне продовження.

Привабливість задуму авторок цієї книжки-картинки ще й у тому, що вона може об’єднувати читачок різного віку, адже в історії про Соню та Ніку цікаве для себе знайдуть і 4-річки, і старші дівчата, адже подруги є в будь-якому віці, і не бачитися з ними сумно всім, а пригоди й таємничі острови з віком приваблюють дедалі більше.

«Русалки» зацікавлюють і надихають читати дітям уголос – це і є сила уяви, що об’єднує більше, ніж будь-який інший носій інформації. Моє читання вголос трьом дівчатам призвело до того, що вони записали цю експресивну спробу на диктофон, а відтак ми, об’єднавшись у кумедне коло, ще й прослухали «Русалок», задіявши усі пускові точки нашої уяви + сміх. Мостики, що нас пов’язують, на якусь щасливу мить було ще й закільцовано…

Оксана ЛУЩЕВСЬКА, авторка тексту

Це книжка про фантазію і гру. Одне з перших запитань моєї чудової восьмирічної учениці з курсу «Читаємо книжки-картинки по-англійськи» було: «А гратись ми будемо?» Цитую читачку бо це її запитання підводить до інших запитань: як часто ми граємося з книжками? А за мотивами книжок? І коли книжка спонукає до гри? Чи граємося ми під час читання? Адже гра для дитини – це пізнання себе і свого мікрокосмосу, пізнання довкілля і себе в ньому, пізнання себе й інших та себе через інших. Так, у вигаданій грі в русалок основні персонажі, близькі подружки Соня і Ніка, мають уявну нагоду зустрічатися серед Дніпра, на їхньому ж уявному Острові Русалок. Таким чином Соня і Ніка легше переживають свою розлуку. «Русалки / Mermaids» – книжка про дружбу. Коли я писала її, то думала про своїх близьких друзів. А оскільки я багато працюю з дітьми, то розпитувала їх про їхніх друзів. Та найголовніше, вважаю, – ця книжка спонукатиме до гри. А яка та гра буде – відомо грайливим малим читачам і їхнім грайливим дорослим!

Віолетта БОРІГАРД, авторка ілюстрацій

Цвет лета. Над книгой я начала работать в июне 2016 года. Не стала сразу делать план-раскадровку, как обычно. Меня интересовал ЦВЕТ. В первую очередь очень хотелось найти безупречно летнюю колористику. Я просмотрела кучу фильмов, морей и чужих картинок. А палитра цветов оказалась прямо под носом – у меня на балконе.

Дальше – персонажи. В книге – две девочки Соня и Ника. Почему-то одна из них постоянно рисовалась рыжей. С самого первого эскиза, который для Оксаны делала за год до начала работы над книгой. Тогда мы даже не знали, будут ли изданы «Русалки».

Самое сложное. Я поставила себе две задачи в иллюстрациях: 1. Показать чистую радость и безмятежность детского летнего дня. 2. Аккуратно вплести сказочность в реальность. И это оказалось сложно. Намного легче изобразить страшное, уродливое и пошлое. Рисовала много, пришлось ворошить горы детских воспоминаний: что там было такого, что вызывало ВОСТОРГ полный, долгую РАДОСТЬ? Сначала нашлись аналогии в событиях: в книге место действия – м. Гидропарк в Киеве, там проводят время Ника и Соня. В моем детстве тоже был остров – Хортица. Мы с сестрой очень любили плавать и могли целыми днями сидеть в реке. Вода быстрая, прозрачная такая, что отчетливо видны тени и узоры реки на песчаном дне. И это был восторг! Мама нас время от времени вызывала на берег и сушила, а вечером мы все сидели у костра под древними скалами Хортицы – как же тут без сказок обойдешься? И это тоже был восторг! После костра нас отправляли спать в палатку. Мы засыпали, не успев снять кроссовки, а просыпались под магию утра – когда роса и туман над рекой. В иллюстрациях, надеюсь, мне удалось передать речную магию.

Ілюстрації надано Віолеттою Борігард

Чтобы почувствовать атмосферу Гидпарка, целый день там бродила с фотоаппаратом. Чем дальше от метро, тем лучше. Невероятные картонные бары с жуткими вывесками, «живой музыкой» и шаурмой встречаются все реже. Появляется возможность побыть среди природы.

Порушення й відкриття

Чим відрізняється фантастична й будь-яка література для young adult (старших підлітків) взагалі від дитячо-підліткової чи дорослої? Від першої – тим, що намагається уникати змістових та стилістичних спрощень та бути максимально відвертою, від другої – тим, що своєю проблематикою та віком героїв зацікавить насамперед самих «юних дорослих» (хоча книжки для young adult читають зараз усі).

«– Якщо тобі так спокійніше, я сам поїду з тобою. Але я кажу правду. У нас за весь час не було жодного нещасного випадку. Ми дбаємо про своїх клієнтів.
– А цей? –Вона розправила на колінах серветку. – Цей пакистанець, або хто він там? З ним що трапилось? Нещасний випадок? Ось бачиш! Брешеш і навіть не шарієшся! Ти взагалі колись шарієшся?
Пакистанська маленька жінка так і залишилася стояти в густих сутінках, її фігура стала спочатку невиразною, а потім і зовсім нерозрізненною.
– Анітрохи. – Вінченцо посміхнувся і зігнутим вказівним пальцем покликав офіціанта, що тинявся неподалік. – Жодного обману, серце моє. Ми піклуємося про туристів. Ми виконуємо усі побажання туристів. Але вони не туристи. Вони іммігранти»

Антологію сучасної літератури для підлітків «Книжка заборон і таємниць», яку уклав Володимир Арєнєв, зібравши 16 оповідань авторів із чотирьох країн, я чомусь вважала збіркою фантастики для підлітків. А презентація книжки на цьогорічному «ЛіттераКоні» мою переконаність тільки посилила. Спрацювало знайомство з книжкою на фестивалі фантастичної літератури, а ще – ім’я самого Володимира Арєнєва як автора фантастичних творів і упорядника та перекладача низки збірок фантастичних оповідань, зокрема книжки «Век волков». Через цю антологію я й зацікавилася наступною.

Антологія («квітник» з давньогрецької) як формат обіцяє розмаїття, що в підсумку матиме якусь узагальнюючу ідею. Оповідання із «Заборон і таємниць» справді кожне має й таємниці, і заборони, і їхнє порушення. Але якоїсь загальної ідеї мені не вистачило. Єдине, чим можна їх об’єднати, – це вік героїв. І тут теж не все рівно: деякі з оповідань розраховано на молодших підлітків, деякі – на зовсім дорослих, тож молодшим будуть не зрозумілі.

Якщо «День здоров’я» Ольги Онойко, «Школьняк» Сергія Булиги, «Невидимі світу тролі» Антона Фарба та Ніни Цюрупи, «Мій брат Максим» Дари Корній, «Вовка, який осідлав бомбу» Юрія Нікітінського та «Курячий бог» Ірен Роздобудько незалежно від своєї проблематики за форматом відгукнуться і 10-літнім, то «Ласкаво просимо до нашої чудової країни!» Марії Галіної, «Ніч сліпих володарів» Павла Майка, «Макс Скай та його життєві пазли» Лариси Денисенко, «Рівність. Братерство» Олександра Михеда, «Автострада» Лукаша Орбітовського й «Те, що в його крові» Володимира Арєнєва вже навіть стилістично мають зовсім іншу цільову аудиторію, не кажучи вже про ідеї. Тому, мабуть, і не зовсім зрозуміла ідея видавців із виносками: якщо оповідання розраховано на десятилітніх, то, ймовірно, деякі пояснення потрібні, але якщо на 17+, то вже викликають усміх і непорозуміння.

Ідейно антологія теж дуже нерівна, хоча назвати якусь із тем, що не відгукнеться підліткам чи «майже дорослим», неможливо. Теми-гачки – яскраві, важкі, розважальні, вони лякають і захоплюють. Але для деяких затісно в межах невеличкого оповідання, і потім залишається роздратування: «що ж то було?» і «стоп – чому кінець?!». Аж дуже відчутно це з «Днем здоров’я», «Ласкаво просимо до нашої чудової країни!», «Автострадою». Та й «Рівність. Братерство» з «Те, що в його крові» теж не вмістилися у свої межі попри те, що за змістом більше потребують самостійних повістей. У форматі антології вони перетягують на себе багато уваги, подрібнюючи збірку ще більше на окремі смислові пазли.

З цих смислових пазлів «Книжки…» можна скласти інфографіку підліткового читання: любов для дівчат – «Imagine» Лесі Ворониної, «Прощання» Олени Водоватової, любов для хлопців – «Рівність. Братерство», «Автострада», «Те, що в його крові». Реалістично про сучасних підлітків – «Макс Скай та його життєві пазли», «Мій брат Максим», про сучасність із гумором «Невидимі світу тролі», «Школьняк». Окремий пазл гостросоціальний – «Курячий бог», «Вовка, який осідлав бомбу» – останньому віриш найбільше з усієї книжки й остаточно розумієш нарешті, що збірка – не фантастика для підлітків у дусі Хайнлайна. «Чарана» Наталії Щерби та «Ласково просимо до нашої чарівної країни!» повертають у фантастичний колорит, але проблеми фантастичних світів знічуються перед реальними, хоча про «чарівну країну» Марії Галіної знову ж таки не вистачило продовження.

Тож здається, що автори у збірці заважають одне одному й від того цілість сприйняття лихоманить і трусить. Проте свою роль привернути увагу до інших творів авторів збірка точно виконає й кожен читач знайде щось цікаве для себе. Тож загалом цей підхід дає змогу охопити більшу читацьку аудиторію.

А ще «Книжка…» у чомусь схожа на УЗД-знімок читання сучасних підлітків: під чорно-білою обкладинкою в дусі плакатів, які попереджають про небезпеки зі стін поліклініки, проскановано все: від несолодких казок у шкільному антуражі, підліткових взаємин, соціальної антиутопії, фантастики гумористичної і фантастики естетичної, теми війни й втрати, невиконаних обіцянок і помилок, страху та закоханості – до радості та болю дорослішання.

Дорослішати боляче, дорослішати весело. Усе ще попереду.

Тому ідея антологій для підлітків, фантастичних чи реалістичних – потрібна й цікава. Вона нагадує скролінг стрічки соцмережі й тим часом дозволяє те, що сподобалося, «відкривати за посиланням». Цей формат добре перевірено часом у англомовній фантастичній літературі. Проте хотілося б, щоб ідейно збірки були чіткіше окреслені: гумористична фантастика окремо, гостра соціалка – окремо. Про те, що кохання й взаємини в атмосфері реального міста, а не на кораблі воганів – теж попереджати треба, мабуть. Інакше бохо перестає бути стильним, а підлітки дуже уважно відносяться до того, що вдягти.

Навіщо справжні казки?

Казки – річ дуже важлива. Люди вважають, що вони творять казки.
Але насправді все навпаки.
Террі Пратчетт

Стою біля полиць однієї міської книгарні й сумую. Через що? Дехто буде сміятися з моєї проблеми, згадає анекдот про «несправжні новорічні кульки», але мені не смішно: здається, що сучасній українській казці не вистачає філософії та глибини справжніх казкових архетипів… Так, я думаю, що нинішні казки переважно занадто легкі за сюжетом і його втіленням, пишуться швидко й так само квапливо прямують до читачів. Щоразу помітніше, що вони дедалі більше втрачають головне – силу й дух казки. Читача прагнуть насамперед розважити яскравою формою, привабливою новою «ідеєю», заради якої й писалася книжка, проте часу, щоб виписати навколо неї світ, і терпіння в авторів, на жаль, вистачає не завжди.

Із другого боку, відбувається таке спрощення дитячої казки не лише через швидкість процесів сучасного книжкового маркетингу, а ще й, мабуть, тому, що самі письменники й видавці не дуже вірять у розум та уяву дітей у віці від 9 до 13, вважаючи, що алегоричність і метафори по-справжньому казкового сюжету їм збагнути не до снаги. У багатьох сучасних пригодницьких книжках категорії 9+, які претендують на елементи казковості, у фабулі все вкрай просто: пішли туди, знайшли того, пішли до школи, полетіли у чарівне місце, виконали страшні завдання, усіх перемогли, залишилися назавжди іншими, але неушкодженими. Натяки на філософське осмислення дійсності героїв мінімальні, крок убік від стандартної структури «мама-тато-я-сестричка-братик-бабуся-дідусь-друзі» вважається нечуваною сміливістю.

Далі стандартизованість уже звично розбавляється суперсучасністю й майже кічевістю, порожність оздоблюється складною і перевантаженою всім одразу фактурою. Але пригоди героїв розкручуються по прямій, нанизуються на одну й ту ж нитку, відтворюючи ту ж біганину, що вирує в реальному житті, але нечасто переходить на «наступний рівень», і з характерами все знову просто, лише чорне й біле: хороші дітки й погані. Усе це дивно, якщо згадати, скільки успішних чарівних сюжетів зварено в чаклунських казанах сучасних світових казкарів і класиків дитячої прозової магії. Астрід Ліндґрен, Роальд Дал, Міхаель Енде, Діана Вінн Джонс, Джон Толкін, Джоан Ролінґ, Корнелія Функе, Туве Янсон, Клайв Льюїс, Філіп Пулман – так, я свідомо обираю найбільш круті імена з усього світу, бо це і є той рівень, якого наші читачі загалом не мали б, якби не переклади.

9–10 років – то завжди перехід від казок більш буквальних до філософського трактування сенсів, бажання торкнутися дорослого життя, відчути висоту й глибину. «Гаррі Поттера» не було перечитано хіба по діагоналі, «Володаря перснів», мабуть, іще зарано, і що маємо? Батьки, хто трохи в курсі, починають читати «Часодіїв» (книжку української авторки, яку «відкрило» російське видавництво й лише за кілька років зауважили українські), вагаються перед полицями з Персі Джексоном, перелякано тримають у руках Пулмана або Пратчетта. У нас нема підліткових книжок із реальними підлітковими проблемами? Але в нас нема й нереальних казок для 9–14-річних. Не замовчувати проблем дорослішання – це класно, але не відчути себе героєм однієї з багатьох нескінченних історій у 10 років і є коренем багатьох підліткових проблем.

«Дракони, вперед!», «Таємне Товариство Боягузів та Брехунів», «Чудове Чудовисько», «Галуна-Лалуна», «Розбійник Пинтя» – нові українські казки, якими діти тепер зачитуються у 7–9. Утім, читачі мають звичку виростати з книжок: можна, звісно, уп’яте перелічити з Прохаськами всіх кротенят (завдяки яким українська казковість наблизилася до паралельного всесвіту іншої нової казки, майже тувеянсівського штибу), а далі озирнутися й піти по колу. Наступна вікова категорія вимагає певного стрибка, а для цього потрібен трамплін. І соломою під трампліном – саме «Гаррі Поттер», а ще «Ірка Хортиця», а далі… далі чомусь одразу російська «Астровітянка», а потім знову коло, і вже на столі або під ліжком – «Роня, дочка розбійника», «Брати Лев’яче Серце», «Орден порцелянових лицарів», «Балакучий згорток», «Момо», «Мандрівний замок Хаула». І ось на «Замку» моя читачка здається і повертається до найзатишнішого у світі Герріота, який майже казка, написана життям. Ще кілька днів – і знов у шкільній торбинці Ролінґ.

Будь-яка казка, як відомо, має свої закони, згідно з якими розгортається її всесвіт. Кожен завзятий читач інтуїтивно знає, що і як має відбуватися в казковому просторі. Казковість – вона у власне структурі тексту, сміливості автора перекласти відповідальність на читача, дозволити йому інтерпретувати прочитане. Чимало сучасних українських казкарів лише додають щось чарівне до суто реалістичного, не грають за правилами казки, а намагаються встановлювати власні, зовсім не зважаючи, що казка перетворюється на підробку, сценарій дитячого свята, де все вирізано з картону. Але казки, що врешті-решт отримують почесну нагороду – місце під подушкою, не заграють епатажем до дитини, а навпаки, тягнуть угору, лякають, надихають і вимагають дорослості.

Дорослішання – це теж казка, і воно не терпить фальші ні в чому. І якщо в нас сегмент видання казок (фентезі, фантастики) для 9+ спрямовано всуціль на смаки пострадянського дорослого, то самі дорослі разом із видавцями їх і будуть читати. Щоб 10–14-річний повірив автору, щоб сталася нова казка, її потрібно знайти, як точну мелодію, і мати час і увагу, щоб, перекидаючи з долоні в долоню, роздивитися й досконало розповісти.

Сієш кістки – не нарікай на врожай

Соціальна фантастика українською – явище практично штучне, а тим паче справжнє алегорічне міське фентезі. Тому, розглядаючи напрочуд гарні ілюстрації Олександра Продана на сторінках фантастичного роману, розумієш, що тримаєш у руках щось цікаво-експериментальне, але чи тільки для справжніх поціновувачів українського фентезі? І ось у новому творі Володимира Арєнєва «Порох із драконових кісток» маємо повний набір значущих артефактів, що створюють атмосферу саме міського соціального фентезі для підлітків (щоправда, не знаю, чи є таке явище як окремий напрям фантастичної літератури), адже перше враження від книжки саме таке. Але тільки перше.

Уже з назви очікуєш, що тему драконів буде розкрито, – і вона поступово таки починає складатися в достоту моторошний соціальний пазл із окремих натяків у вчинках головних героїв, життя міста Ортинська, де відбуваються події, деталей побуту, напружених і так і не доведених до кінця розмов. На драконах у цьому переконливо сконструйованому автором світі зав’язано все. Але власне цих істот ми дещо запізнилися побачити. І нам вельми пощастило, на відміну від декого в романі. Це, своєю чергою, з’ясовується лише з численних дрібних подій, повідомлень, новин, кожна з яких сама потягнула б на повноцінне фантастичне оповідання.

Загалом іноді здається, що головні й не дуже події в тексті переплітаються так тісно, що тільки персонажам під силу розібратися, що відбувається в їхньому світі, такому чужому й чомусь знайомому нам. Але вони не поспішають про все розповідати. Марта, Чепурун, Стеф – підлітки дуже сучасні й реалістичні, які живуть своїм життям на тлі одразу двох (здається, конкурентних) суперідей цього суспільства: драконових кісток і чогось невідомого, що загрозливо розгортається поруч, куди дорослі вплутуються свідомо або потрапляють випадково, але повертаються назавжди зміненими, як батько Марти. Якась суцільна біда цього світу – через подвійні діагнози в лікарні, єгерів із кресальними собаками, «нетутешню» Аделаїду і п’яного батька Чепуруна – поступово проступає перед нами в різкішому світлі, і саме це робить «Порох….» схожим на гібридний репортаж із місця подій. Репортаж у стилі бароко – філігранно детальний, емоційний, із відступами на заглиблення в життя й характери героїв, пояснення їхніх учинків, динамічний, усуціль із натяків, коли й журналісти здаються простими спостерігачами, що лише коментують побачене. Тож читач залишається сам на сам з усім нагромадженням вишукано підібраних зловісних фактів.

А фактів цих вистачить уже й на трилогію, адже поки Марта із друзями-лицарями намагається якось облаштуватись у вже майже дорослому житті, знаходячи й талановито нейтралізуючи кістки драконів, що завдяки своїй злочинній цінності можуть швидко перетворитися на плату за навчання в універі, ми дізнаємося, що в тамтешньому кінотеатрі йде фільм «Битва за Конфетенбург», на уроці історії школярі вивчають Щурячі війни та песиголовців, у новинах слухають про цунамі в тридесятих, гуглять в інтернеті про падіння драконів, щоб написати реферат. В усьому іншому від підлітків нашого світу персонажі майже не відрізняються: закохуються, роблять дурниці, мають проблеми з батьками, святкують ДН із друзями, хочуть вирватися з маленького містечка до столиці. І, здається, саме про це й хотів писати автор спочатку: про підлітків, що можуть мати проблеми з мачухою, підробляти в Інкубаторі, прагнути здобути вищу освіту, мати суперового дідуся або питущого батька, але раптом щось стається – і все це завалюється… і більше ніколи не буде так, як раніше. І це дедалі зрозуміліше кожному.

«…усім тим, що він із людей витягав. Злістю, заздрощами, відчаєм, підлістю, всіма нашими зрадами та всією нашою брехнею. А головне – ненавистю. Ненависть – це те, від чого він аж розцвітав, сучий кіт»

Іноді видається, що перша книжка дилогії подається як суцільна зав’язка, причому заготовки зроблено одразу в усіх напрямках. І це стосується не лише алюзій на казки Гофмана, гру в слова з білявими циганами або такими ж білявими неграми, нерозкриту ідею з Вегнером і його кістяними дослідами, мова радше про все одразу, про те, чого ще не відбулося, і ми разом з автором стоїмо посеред театру подій і чекаємо, про що ж доведеться писати продовження.

Я не знаю,чи тільки для підлітків ця історія і чи важко було придумати життя й реакції персонажа-дівчинки (зрештою, є багато прикладів, коли автор- чоловік пише фантастику від особи героїні), проте розібратися з драконами, їх впливом на суспільство, усім тим, що накопичили драконові кістки – справа не з легких. Дуже багато запитань і мало часу на відповіді. Вважаю, що соціальна фантастика, антиутопія, підліткова вона чи ні, має набирати обертів саме тепер і саме в нас, і «Порох із драконових кісток» – хороший приклад-початок. Він не дасть спокою нікому, бо «Сезон Кіноварі» вже триває…

Читайте також про інші книжки Володимира Арєнєва: «Душниця» та «Бісова душа, або Заклятий скарб».

А також інтерв’ю з письменником: Підлітки залишилися аудиторією, для якої мало хто пише

Чи кожна мандрівка казкова

В усі часи людство натхненно подорожувало, і кожен мандрівник мав неабияке коло зацікавлених читачів, завжди готових у теплому й затишному місці поринути в чужі пригоди. Ні, не всім доречно кудись їхати в пошуках нового, нехтуючи іноді безумовно нудним, але таким урівноваженим життям. Інша справа – зручно мандрувати книжкою. Розповіді про сповнені пригод подорожі – це виграшна тема в читачів будь-якої вікової категорії, проте навіть вона тепер поступається місцем блоґам і фейсбучним сторінкам відомих і пересічних мандрівників із безліччю якісних фото й порад на будь-який випадок у дорозі.

Утім, є читачі, які починають подорожувати книжками раніше, ніж блоґами. Чи знаєте ви дитину, яка б відмовилася від мандрівки – вулицею, лісом, літературними світами, кадрами пригодницького фільму, а сьогодні ще й рівнями комп’ютерної гри? Дехто рано чи пізно потрапляє у чарівну читацьку подорож із Толкіним, Енде, Свіфтом і освоює казковий простір для мандрів. Адже майже всі дитячі книжки – певною мірою подорожі, а всі дитячі подорожі майже завжди казкові. Та хоч якими б чарівними вони були, ці пригоди й мандри – альтернатива дійсності, у них зовсім інші правила. А от книжок-інструментів для формування уявлення про реальні подорожі наші діти загалом не мають – про те, що ж таке подорож, як її можна організувати, чому це не завжди суто розвага, чому це необхідно для пізнання себе й світу. Тож залишаються блоґи й інтернет-розповіді у форматі «для всіх одразу».

«Сьогодні ми вирішили, що поїдемо до Ісландії»

Книжка «Льодовики та гейзери. Мандрівка в Ісландію» Кирила Бурмаченка й нового українського видавництва «Жолудь» як перша ластівка про неказкові подорожі – це щось несподівано нове. Беручи її в руки, я не очікувала формату-знахідки. Адже яскравих книжок-картинок за останній рік для українських іще не читак, але вже розглядайків з’явилося більше, ніж будь-коли, і всі вони конкурують одна з одною в художній техніці й супутніх цікавих доповненнях. Це не може не тішити. Утім, видання викликало дивні враження.

«Льодовики та гейзери» аж ніяк не сприймається горталкою, хоча, здається, автор відвів їй саме таку роль. Більше за все вона схожа на книжку для мрійника, який уже добре читає і має доволі широкий кругозір, якого вона передусім надихає на подорож – майже так само, як «Карти» Мізелінських. В обох цих виданнях, як на мене, інформація дуже вдало стилізована для дитячого сприйняття. Приміром, реальні явища й речі, які можна побачити в іншій країні, передано не просто правдиво, а обіграно подекуди й до гротеску.

Гротеск тут переконливий. І кольори гір, і кучерявість хмар, і бурхливість гейзерів, і спрощеність рис облич, і навіть троль із птахами тупиками, що танцюють (а тупики – червона нитка всієї подорожі, хоча про них у книжці ні слова), – усьому віриш. Наприклад, що Бйорк чекала на зустріч у метро, а вікінги були вдягнені саме так навіть полярної зими. Тому й отримуємо не енциклопедію чи путівник, а цікаве запрошення. Їдь – і відкриєш, що все не так, як побачив автор. Побачиш по-своєму, по-іншому – і воно теж буде класне. Адже, мандруючи, кожен творить власну казку і відкриває свої світи.

Варто зазначити, що герої «Мандрівки в Ісландію» Олеся та Богдан – дорослі. Їхня розповідь-подорож – про те, що цікаво насамперед дорослим або дітям, які живуть із батьками переважно в місті.

Те, що у виданні немає персонажів-дітей – ще один натяк, що це не книжка-картинка, а, можливо, перший проект із серії для сімейного читання про подорожі. Книжка занадто стилізовано-казкова, як чарівні двері, що запрошують: ідіть сюди – далі буде. Отже, якщо такий нашвидкуруч зроблений артефакт надалі перетвориться на повноцінну серію книжок про подорожі – можливо, трохи меншого формату, проте інформативнішу за змістом, із непересічним гротеском ілюстрацій – усі майбутні мандрівники незалежно від віку тільки виграють. А нині з подорожі вже можна «привезти» поштівки з персонажами – людьми і птахами.

Від БараБуки. Ця дебютна книжка викликала багато вражень у мене та моїх колег. Усі відзначають: добре, що дитяче видання про подорожі нарешті з’явилося в наших просторах. Утім, похапливість «батьків»-видавців не є виправданою. Велика кількість помилок у тексті, вікова невизначеність і – Гав! – отой страшний (не)людський ніс в ілюстраціях так і просять: видавці, робота з книжкою, особливо дитячою – штука дуже відповідальна. Не можна нехтувати навіть найдрібнішою, на перший погляд, ланкою в народженні видання.

Нова стара рукавичка

Читана-перечитана казка – стара, як прадавній дід, що йшов тим лісом, проста, як рукавичка, що вже безліч разів нечутно падала в сніг слушної хвилини, коли озивалися перші казкові кроки, – рип-рип, і знову хтось, наче той зайчик, нашорошував вуха: зараз буде Казка! Проста, але тільки на перший погляд. Казка найвищого ґатунку, перевірена часом, коштовність, якщо змогла не загубитися у примхах непередбачуваної усної традиції. Архаїчна забавка, якою сучасні немовлята починають гратися раніше, ніж усвідомлюють себе, а потім вважають, що знали її завжди. Так, це я про «Рукавичку».

Мишка-Шкряботушка, Жабка-Скрекотушка, Зайчик-Побігайчик та всі-всі-всі. Ось визирають разом, ніби кличуть: «Залазь швидше до нас, буде не дуже зручно, але неодмінно тепло й цікаво». Саме те, що в усі часи потрібно дітям. «Рукавичка», що будь-кому завжди пасуватиме за розміром. Ось тільки оздобити її можна по-різному. Так, що стара, як дерев’яна колиска, казка заграє у дитячій свідомості знайомими з повсякдення образами й навіть формуватиме смак до вибору дитячих книжок у батьків. Бо дідова рукавичка – хоча й цікава річ, та не завжди приверне увагу маляти, якщо її не можна, наприклад, натягнути чи бодай понюхати. Та й батькам, яким доводиться щоденно, разів із 10 поспіль, читати казки малюкам, хочеться теж зацікавитися чимсь у дитячій книжці.

Рожеве – дівчаткам, блакитне – хлопчикам» – саме з таким гаслом асоціюються нині книжки-картинки багатьох книгарень, особливо в маленьких містечках.

Із цими завданнями у своїх книжках-картинках для малят добре впоралася творча майстерня «Аґрафка». Романа Романишин та Андрій Лесів – сучасні талановиті художники, видання з ілюстраціями яких отримали нагороди на книжкових виставках у різних країнах. Під їхнім чарівним впливом стара дідова «Рукавичка» перетворюється на сучасну плетену пальчатку в задерикуваті різнокольорові смужки з вікнами та дверима. А звичайнісінькі лісові звірі проявляють власну сутність у своєрідній техніці (також плетений колаж), причому й жабці, і мишці, і зайчикові, і навіть кабану з ведмедем дуже пасують ці візерунки, що, наче вияв характерів, сплітаються в кожного по-іншому. А ще всі вони кумедно оселилися кожен у своєму пальчику – і додається детальний план «помешкання», яке малеча може розфарбувати, стаючи в такий спосіб співавтором (-кою) ілюстрацій.

Аґрафчина «Рукавичка» дуже тепла (навіть у неї ж є шубка) й чимсь навіває норвезько-лапландські казкові зимові асоціації. Іноді аж хочеться запропонувати вовчику-братику варган. Можливо, тому, що фонові малюнки за настроєм відсилають до відповідної музики.

«Рукавичка» справді сучасна, проте ця сучасність лише підкреслює архетипність казки. І серед нових, таких естетично привабливих, як на мене, декорацій і дитина, і батьки неодмінно впізнають незмінні казкові настанови: важливість дружніх взаємин, допомоги одне одному, теплоти дому, коли живеш великою родиною. Старі нові істини, на яких дитина зростатиме, розуміючи, що стара казка – то дуже цікава сучасна забавка, яка з часом перетвориться на цілком серйозні пріоритети й цінності дорослої людини.

До того ж саме в найменших шанувальників казок і «Рукавичка», й аґрафчина «Ріпка», яка нічим не поступається першій за новаторським рішенням (інакше то була б не «Аґрафка»), сформують новий погляд на українську дитячу казку-картинку, виховають із них нових читачів, чиї смаки будуть далекі від ширвжитку, яким, на жаль, дуже рясно тепер заповнена ніша книжки-іграшки.

«Рожеве – дівчаткам, блакитне – хлопчикам» – саме з таким гаслом асоціюються нині книжки-картинки багатьох книгарень, особливо в маленьких містечках. Романа Романишин та Андрій Лесів узялися за сміливий експеримент: чимало змінити в головах дорослих при виборі дитячих видань, адже не таємниця, що попит на дитячу літературу передовсім визначають дорослі. Проте мене як маму малих читайликів тішить спостереження, що таких творчих і зроблених із повагою до дітлахів українських книжок-картинок стає дедалі більше. До речі, і художньою, і літературною традицією вони з багатьох причин простіші для сприйняття, ніж деякі перекладені горталки.

До найсолодших дитячих страхів

На канікули ми привезли до бабусі майже пів своєї бібліотеки й традиційно перетворили хату, двір і навіть сходи на читальню. Бо хіба можна уявити, що ти в бабусі, навколо така краса, стільки свободи й вільного часу – і все це без казок? Саме казки тут доречніші за будь-що. І хоч я зовсім не схожа на бабцю-казкарку, яка розповідає вечорами щось страшне й водночас цікаве, цього разу оповідь підняла з глибини душі найсолодші дитячі страхи й зачепила найгострішу допитливість. Читали-приміряли ми на себе сюжетно мовби плетену стародавніми мереживами, естетично гарну й водночас карколомно пригодницьку казку-жахаску.

Казкова подорож – улюблений жанр моїх дітей. Уже були читані-перечитані й Еллі, й Дороті з країни Оз, ось-ось примандрував додому, змінившись назавжди, з несподіваної подорожі Більбо Беґінс, який іще лежав ночами під подушками, ще Гаррі Поттер в останній книжці мав довести, чого вартий, і виправдати довіру всіх дітей світу… А тут – просто зовсім-зовсім новий персонаж, у новому оточенні, із по-новому осмисленою мовою для моїх дівчат. Нова казка, нові легенди, новий світ! «Розбійник Пинтя у заклятому місті» – ось хто сьогодні фаворит моїх доньок: живі, легендарні герої, їхні пригоди, що викликають заздрість, дотепні взаємини, барвиста мова книжки, вправно заплутані нитки сюжету.

«Чому так виходить, що людина, яка має гарну теплу домівку і м’яку постіль, лізе самому чорту в зуби, спить на камені, їсть корінці та важить щомиті своїм життям?»

Ми читали багато, переважно російською, бо в нас російськомовна родина, і більше, напевно, розуміємося на англійських легендах, аніж закарпатських казках. Мої діти знають, хто такі ельфи, гноми, дракони й динозаври, брауні й леприкони, тролі й піксі, – проте, розплутуючи коштовний клубок чарівної казки Олександра Гавроша, ми знайшли яйце-райце, повітруль, потерчат і Кам’яне царство, Шовкову державу й наглядача хмар. Ті символи й легендові знаки, що були навіть у моєму російськомовному дитинстві.

Ми вже так добре знаємо Пинтю, що його казкова постать наче ожила. А ще відкрили для себе й полюбили летючого дванадцятиногого коня Татоша, лицаря чорної пір’їни Молибога, Яноша Кудлоша, мисливця на зеленого зайця Прунслика, вченого щура-книгаря Фаралампаса, дракона Шарканя і його синочка-огірочка, та врешті й саму володарку Закрайсвіття, таємничу Ганджі-бабу. Жоден персонаж не викликав сумніву у правдивості й доречності. До слова, виглядає на те, що в казки буде продовження: справжні історії не відпускають так просто, вимагаючи і в автора, і в читача подорожувати далі. Мої дівчата тільки дуже просять письменника, щоб у продовженні повітруля Церцерушка стала впевненішою, показала характер і взяла активну участь у наступних пригодах (бо ж доньки, виховані на Пеппі Довгапанчосі, хочуть бачити казкових героїнь рішучішими).

Читаючи казку, що затягла мене, дорослу, в захопливий вир, я зрозуміла, що десь схибила. Схибила в тому, з чого починають учити дітей читання. Ті ж англійські казки мені здавалися колись чарівнішими й таємничішими за ті, серед яких природніше жити моїм дівчатам. Гадаю, що не тільки я помилилася: такого формату дитячих книжок довго не було – яскравих, справжніх, несолодких авторських казок. Тепер от є «Пинтя…» – книжка, що відтворює наші фантазії, руйнує мовний читацький бар’єр і змушує купувати наступні видання українських авторів.

Життя, вбране у книжки

Дитяча книжка – ідеальний простір, щоб несподівано бути справжньою, зрозуміти, де ти є, переконатися, що життя відрізняється від запропонованої дорослими стереотипної дійсності. І коли ввечері… Гаразд, необов’язково ввечері… Коли вкотре за день тебе беруть наступом «Почитай!», а потім, затиснувши з обох боків, слухають, обгризаючи нігті в особливо напружених місцях, а згодом ще прибігають уночі переконатися, що в недочитаній історії все буде добре і на всіх чекає гепі-енд… Тоді я остаточно впевнююся, що книжки творять реальність, а дитячі книжки – ще й майбутнє.

Адже так цікаво щодня вихоплювати в іграх, розмовах, сварках, поясненнях, як влаштоване життя, оті прочитані замальовки вчинків, висловлювання, взаємини або навіть і характери героїв. Наче новий одяг, кожну книжку діти вдягають і ходять у ній день чи роки – якій книжці як пощастить. А потім із жалем виростають із них, або, навіть не помічаючи, приміряють інші, й уже дорослими вдягаються зі смаком, кутаються в затишні пледи, обирають вечірні сукні чи комфортні карго, але постійно щось носять на собі й у собі. Холодно буває лише у період міжкнижжя, коли улюблене вже дочитала, але ще не відпустила, а нове ніяк не наміряєш, наче випадаєш з однієї реальності, а в іншу ще зась.

«Наче новий одяг, кожну книжку діти вдягають і ходять у ній день чи роки – якій книжці як пощастить. А потім із жалем виростають із них, або, навіть не помічаючи, приміряють інші, й уже дорослими вдягаються зі смаком, кутаються в затишні пледи, обирають вечірні сукні чи комфортні карго, але постійно щось носять на собі й у собі»

Дитячі книжки – це обладунки на всі випадки життя, найсучасніша зброя і захист від недолугості й злої волі повсякдення, теплий яскравий одяг, за яким тебе, як по чарівних знаках, упізнають друзі. Дуже цікаво вдягати дітей у книжки, у тепле й гарне, щоб не змерзли. А ще цікавіше, коли з’являються перші спроби вибору, коли я спантеличено пропоную, ще нічого не зрозумівши, знову-таки свої улюблені карго, а дитина, перечитавши вже півшафи, чомусь хоче квітчасту спідницю й елегантні туфлі. Здаюся й тихо сміюсь, якщо завтра донька, начитавшись «туфель», неодмінно вляжеться поруч слухати мої «карго».

А колись – я чомусь така оптимістка – принесуть і спитають: «Мамо, а ти читала? А прочитаєш це? І як тобі?» І я читатиму, і мені буде класно, і, можливо, навіть гризтиму нігті від хвилювання. І тоді нікому ніколи не буде холодно. Бо це так природно – коли всім тепло.