Перша книжка малюка: огляд новинок 0+

Я люблю всі категорії дитячої літератури, але за сімейними обставинами (двом із яких 4 і майже 2 роки) щодня взаємодію насамперед із «малючковими» виданнями – тими, які виготовлені зі щільного картону, мають заокруглені кутики, готові до того, що малі книгодрузяки будуть їх смикати, кидати і часом навіть надкушувати. Тож ми з моїми юними «колегами» оглянули малючкові новинки 2025 року і вже готові поділитися враженнями.

Історії про Леся

Оксана Лущевська написала, а Катерина Степаніщева проілюструвала серію коротких історій про найменших. В цих симпатичних книжках прості речення, які будуть зрозумілими малюкам, наслідування дитячої мови, барвисті зображення та впізнавані для дітлахів ситуації.

Життя малюка сповнене щоденних пригод. Зрештою, початок прикорму, перше знайомство з «дорослою» їжею (хай навіть поки це смачнюче пюре) – чим не велика пригода малої людини? Що вже казати про веселе купання! Ці пригоди викликають різні емоції у Леся: часом він охоче ласує смакотою, а буває і відвертається. Але ложечка, чашечка, мисочка і качечка терпляче чекають (о, як багато терпіння потрібно батькам малюків!). З такою турботливою підтримкою малий Лесь з усім впорається!

Хрюці-хрюці

Ще одна новинка від Оксани Лущевської розкриває секрет щасливого життя родини з маленькою дитиною. Упродовж дня ми бачимо радісну маму – вона має класний настрій, мугикає сонно та втішно і має достатньо часу на себе. А все чому?

Бо кожну хвильку наспівує татко

Малесеньку пісню про поросятко:

Хро-хро-хро і хрюці-хрюці,

Йди на руці, йди на руці,

Хро-хро-хро і хрюці-хрюці,

В тата теплі-теплі руці.

В такій-от командній роботі і полягає секрет щасливої родини – коли дитинчатком займається не лише одна мама, то всі отримують і радість спілкування з дитиною, і задоволення від реалізації власних задумів.

А що ж отримують в цій книзі малі читачики? Теплий ритмічний вірш про маму й тата, кумедну пісню про поросятко. А ще – симпатичні ілюстрації Софії Кобяковської, на яких можна шукати то мале порося, то качечку, то песика.

Книжка про ніжки

Важливим завданням малюків є пізнання розмаїття у світі. Чудово робити це, порівнюючи однакові елементи різних особин, наприклад… ніжки! О, якими різними вони бувають! З цієї чарівної картонки дітлахи дізнаються, що у павучка вісім ніг, а жирафа має найдовші серед тварин ніжки. Цікаво, що коли Саша Войцехівська підійшла до опису слона, вона доволі несподівано його визначила: «На ніжках у слона мʼякі подушечки, тож ходить він тихо-тихо».

Це видання ігрове. З кожного розгорту воно звертається до юних книгодрузяк із пропозицією порухатися – зробити чотири ледве чутні кроки, торкнутися пальчиком лапок багатоніжки, постояти на одній нозі, як фламінго. Тож це чудове видання, яке поєднує пізнання і фізичну активність.

Небом, річкою, метро

Велику радість у моїх дітей викликають книжки про техніку, адже так захопливо спостерігати за величезними машинами, які можна побачити на землі, в повітрі чи на воді. І тому книжка «Небом, річкою, метро» особливо привабила їхню увагу. В цій невеликій книжці-картонці зібрані короткі вірші про різні види транспорту, як звичні (трамвай, метро, паровоз, фунікулер), так і доволі несподівані (гідроплан, космічний корабель, дирижабль, субмарина). Доповнюють поезії чудові ілюстрації Каті Рейди. Деякі вірші навіть можна використовувати як скоромовки чи логопедичні вправи. Наприклад, про пором:

Плавав річкою пором,

Навантажений добром.

Кермували ним бобри –

В Бобрислав добро везли.

Іменини. Віршована казка про тварин і транспорт

Книжка харківського видавництва «Життєрадісний жираф» поєднала у собі аж чотири суперсили: це віршована історія, в ній є транспорт, є загадки про тварин та ігрові елементи (у транспорті відчиняються клапани, а висічка-тортик із обкладинки згодом стає на святковий стіл). Це видання може показати дитині, як відзначають день народження – що є іменинниця чи іменинник, до яких збираються різні гості, які згодом сідають за святковий стіл і частуються тортом. І, звісно, гості не забувають про подарунки!

Трактором на іменини

Їде вірний друг людини.

Лапи, вуха, хвіст кошлатий.

Він охороняє хату.

У причеп поклав для свинки

Помідор, буряк, морквинку.

В хмарі пилу трактор щез,

Полем швидко їде ПЕС.

Також ілюстраторка Юлія Мархішуд подбала, аби навіть після десяти прочитань книгодрузяки знаходили на сторінках щось нове – адже можна не лише довго розглядати транспорт, тварин, краєвиди, але й звернути увагу на дрібні сюжети, які є на кожному розгорті: то мухи катаються на роботі-пилососі, то комашка пʼє охолоджуючий напій під парасолькою, то ще щось цікавеньке відбувається.

Рудий Хвостик

Коли дитинка вже трохи підросла і є шанс, що вона не відірве картонні клапани, можна разом читати книжки з «віконечками». Наприклад, «Рудий Хвостик» Катерини Лазірко з ілюстраціями Олени Бугренкової. Це книжка про силу дружби, яка допомагає пережити навіть погану погоду. Лисеня Рудий Хвостик попри дощ виходить на прогулянку до друзів, і разом вони беруть від цього дня все найкраще – стрибають по калюжах, збирають малину і зустрічають веселку.

Книжка написана римованою прозою, на кожному розгорті є клапан, під яким відбувається розвиток дії. За кольоровою гамою та настроєм це «осіння» книжка, на сторінках багато відтінків помаранчевого, краплі дощу, теплі светри, дощовики і гумаки… Але, звісно, читати це видання можна цілий рік. Адже дружба – явище позасезонне:

«Маленькі звірята веселяться, бігають, стрибають. Смачну малину – ом-ном-ном! – смакують, і навіть коли дощик, не сумують.»

Пора на горщик

Ще одна важлива подія в житті малюків – привчання до туалету. Ми вже згадували чимало пізнавальних видань для старших дітей, які розповідають про різні аспекти туалетної справи. Однак малюкам потрібно щось простіше. І тут на допомогу приходить це видання.

Марʼяна Горянська пропонує зробити це в ігровій формі. Спершу дитина шукає власне горщик – зазирає до різних тваринок, але ніде його нема… А коли під черговим клапаном горщик нарешті знаходиться, настає час… шукати малюка! Завершується ця пригода спільним дозвіллям малюка і звірят: «Справи зроблено, і тепер можна гратися. Як добре гратися разом, коли трусики чисті і сухі!»

«Не боятися жартувати»: дитячі письменниці про гумор у книжках і житті

Цього року БараБука проведе онлайн-практикум на тему «Як писати смішні дитячі книжки», на якому ми обговоримо гумор у сучасній українській та світовій дитячій літературі. (І це НЕ ЖАРТ!) Однак що таке гумор, де він ховається і чи можливо навчитися писати смішно? Чи взагалі є місце сміху в темні часи, коли діти зростають під вий сирен повітряної тривоги та в атмосфері напруги? Про це ми вирішили розпитати п’ять письменниць, дитячі книжки яких відомі завдяки чистому, щирому, часом абсурдно-парадоксальному гумору. Валентина Захабура, Галина Ткачук, Саша Кочубей, Мія Марченко та Слава Світова розповіли БараБуці про свої рецепти написання веселих текстів, а також поділилися міркуваннями про різновиди гумору та доцільність його появи в літературі для дітей.

Що таке гумор?

Валентина Захабура:

Гумор – це вміння бачити і показувати смішне в буденності, без образ і з теплотою.

Галина Ткачук:

Гумор для мене – це можливість передати свою радість буття у цьому світі та свій подив від нашого незбагненного життя.

Саша Кочубей:

Для мене гумор – це в чомусь порятунок. Доросле життя підкидає дуже багато непростих викликів. І, на мою думку, з ними просто неможливо справитися, якщо не підходити до ситуацій із гумором. Це не про те, щоб ігнорувати в собі «складні» почуття, прикривати біль гумором. У жодному разі. Я прихильниця того, що непрості емоції потрібно визнавати в собі, давати їм «імена» і проживати. Валідувати їх у собі. Але разом із тим здатність з часом переосмислити ситуацію і посміятися над нею, поіронізувати над собою – цінна.

Мія Марченко:

Гумор для мене – мов рятівний парашут для пілота. Хапаюся за нього загалом у складні часи. А ще в мене є особливість: коли я напружена чи боюся чогось, часто починаю реготати. Це трохи незручно, і я через це мала за життя низку непорозумінь із людьми. Наприклад, із митниками, які питають щось серйозне, а я в стресі і тому регочу. Можете собі уявити цю сцену. На жаль, не всім вдається пояснити, що саме зі мною відбувається.

Тож гумор для мене – це насамперед спосіб знизити напругу, трохи «пригасити» інтенсивність емоцій. Спосіб розказати про болючі, а інколи й зовсім невеселі речі – зробити їх легшими для сприйняття, «стравнішими» для співрозмовника. Тобто гумор для мене – це ще й про дбайливість та милосердя. Про стратегію виживання. А ще я недавно дізналася, що психотерапевти вважають: чорний гумор, отой самий, яким ми всі зараз так багато послуговуємося під час, наприклад, ракетних обстрілів, і якого було так багато на початку повномасштабного вторгнення (пам’ятаєте, соцмережі просто-таки розквітали сотнями-тисяч мемів, що висміювали російських військових?) – це насправді спосіб справлятися з жахом. Мені це здалося дуже влучним спостереженням.

Слава Світова:

Гумор – це коли смішно! Часом, навіть у ситуаціях, коли, може, і варто було б заплакати, але смішно.

Це здатність бачити світ у численних його відтінках, здатність ці відтінки вловлювати, трансформувати їх у смішні історії. В українців це часто добре виходить, варто тільки роздивитися ближче мемне мистецтво під час повномасштабного вторгнення. Гумор – це суперсила. Мені здається, цьому неможливо навчитися в тому сенсі, що «а тепер відкриймо підручники про те, як писати смішно, прочитаймо теорію тричі й напишімо тепер щось смішне!». Так не буває.

Гумор є скрізь насправді. У здатності посміятися у першу чергу над собою. У легкості, каламбурах, несподіваних словесних комбінаціях, у дозволі бути собою, в експериментах із формою і наповненням. Гумор – це мистецтво. Магія, навіть, так-так.

Пригадайте, коли ви востаннє щиро сміялися із чогось написаного. Пригадайте! От сидите ви з надутими щоками й набурмосеними бровами, а тоді раптом – хоп! І смішне! І ви повністю трансформуєтеся, контролювати себе неможливо, сміх проривається назовні. Я досі пам’ятаю, як у мене було. Я сиділа в захисній масці з вишитою квіточкою біля вікна в переповненій людьми маршрутці й читала Сашка Дерманського «Стонадцять халеп Остапа Квіточки», мій лікоть злегка торкався ліктя сусідки по маршрутному сидінню. А у книжці директор школи саме почав виголошувати на лінійці промову, і за секунду я вже трусилася усім тілом, а з очей пішли сльози. Сусідка відчула мої «вібрації», з круглими переляканими очима вона розвернулася до мене і спитала нажахано: «Із вами все добре?» Вона подумала, що в мене напад! І була близька до істини, бо я якраз мала напад нестримного сміху! Тоді я розсміялася й заспокоїла пасажирку, пояснила, що насправді просто читаю дуууже смішну книжку Разом зі мною і від мого сміху розсміялися й інші. Ось так і працює сміх, він заразливий. Він скрізь.

Бо гумор – це життя. Абсолютне життя.

Як написати смішну дитячу книжку?

Валентина Захабура:

Щоб написати смішну дитячу книжку, треба: а) слухати дітей, спостерігати за ними; б) спілкуватися з дітьми, цікавитися їхніми думками з різних приводів; в) згадувати себе дитиною і поглянути на світ довкола з позиції внутрішньої дитини. Яка не вміє довго тримати образу, а вміє радіти дрібницям.

Галина Ткачук:

Щоб писати смішні книжки – варто всім серцем любити смішні книжки. Любити сміятися і жартувати з дітьми. Любити сміх і регіт. Напевно, від цієї любові, від цього відчуття безмірного щастя, від сміху разом із дітьми і варто відштовхуватися.

Мія Марченко:

Я би сказала – не треба старатися. Головне, спробуйте написати життєву дитячу книжку, а гуморною вона стане просто у процесі. Бо, як на мене, спробувати чесно розказати про дитячий спосіб мислення чи дитячі витівки й жодного разу не засміятися чи не описати жарту неможливо. Мені здається, у вас просто не вийде. Діти ж бо весь час фонтанують гумором, їхні голови сповнені химерних фантазій, різних «а якби», вони часто поєднують непоєднуване, сміливо експериментують, відверто висловлюють свої бажання, бо ще не навчилися їх приховувати. От і виходить – реготливо і весело.

Саме так я написала книжку «Майка Паливода обирає професію». Мені найперше йшлося про те, щоб пригадати, якою я сама була у віці моєї героїні. Які проблеми мене діймали, які були прикрощі, що здавалося нездоланним, про що я мріяла і про що фантазувала, чого прагла? Отак і з’явилися: пристрій для фільтрації порожньої балаканини, Захар, що нищить світові запаси моркви, квартира Загублених дітей та спроби Майки та Меліки упіймати домовика. До речі, для того, щоб достеменно точно описати цю сцену, я кілька разів поставила Майчин експеримент із борошном сама, на власній дачі, за допомогою мого тата. І зрозуміла, що дарма не робила такого в дитинстві, хоча й дуже хотіла.

Слава Світова:

Треба взяти великий бубон із барвистими кутасиками, чудернацьку ломаку, босій вийти до схід сонця в чисте поле й грюкнути так, щоб аж голова захиталася! Кажуть, саме так можна пробудити внутрішню дитину, яка заснула глибоким сном. Насправді ж, якщо серйозно, то, звісно, немає жодного рецепта, секрету чи покрокового плану. У кожної письменниці й письменника є чуйка на ідеї, коли всередині аж розпирає, бо відчуваєш: оце воно, оце буде круто, оце буде смішно!

Щоб писати для дітей, дуже важливо вберегти свою власну внутрішню дитину, а себе – від занудства, апатії, автопілотного існування у світі. Важливо також бувати з дітьми, любити бувати з цими непосидючими, незручними, безпосередніми, прямолінійними, чесними, бешкетними дітьми. Спостерігати за ними. Говорити з ними. Запитувати в них – багато про різне – та уважно слухати. Сміятися разом із ними.

Також прості слова, багато емоцій, несподіваних поворотів, казусів та перипетій – допомагають. Але навіть за таких умов наперед ніколи точно не знатимеш, де й коли дітям буде смішно. Одного разу під час зустрічі з дітьми я читала вголос «Потаємну суперсилу», і там є момент, де наляканий дідусь падає з тапчана в саду. Шквал сміху!! Хвиля дитячого реготу! Учителька залетіла на люстру від гучного дівчачого апчиху. Водоспад дзвінкого реготання! Корова в бузковій шапочці хоче кататися на ковзанах. Сміхова вибухова хвиля!

Саша Кочубей:

Щоб написати смішну дитячу книжку, треба не боятися жартувати. Смішні жарти – це завжди щось «на грані». Ось, наприклад, моя найсмішніша «нескладуха» з першого Говорухи, яка найбільше подобається дітям, – це історія про кота-засцику. У головного героя є кіт, який постійно дзюрить на татові речі. І от хтось, може, би посоромився писати про таке (тим більше 9 років тому, коли книжка була створена), але саме такий життєвий гумор і «чіпляє». Тому я раджу людям, які хочуть написати смішну книжку, під час писання вимикати внутрішнього цензора, критика. Пишіть так, немов ніхто цю книжку не прочитає. Дозволяйте своїй внутрішній дитині побешкетувати на сторінках.

Чи є місце сміху у складні часи? Де шукати сміх у складні часи?

Валентина Захабура:

Звісно, сміх має бути у складні часи, тим більше, що ми знаємо про сміхову козацьку традицію. Сміятися – це підтримувати свою психіку та емоційний стан людей довкола. Краще в укритті кричати з Сиреною «ІДИИИВДУУПУУУ» ракетам (Валентина цитує книжку Олі Русіної «Тор – тракторець, що тягне танк» – Ред.), ніж тремтіти від страху. Бо це неконтрольована ситуація, але тільки ми обираємо – доводити себе до відчаю чи підтримувати себе та близьких (і сміхом у тому числі).

Галина Ткачук:

Це справді складно. З одного боку, сміх нас дуже підтримує у складні часи, а з іншого – надто часто буває щиро не до сміху. Ще й у кожного свій досвід та свої болісні теми. Моє правило: у будь-якій незрозумілій ситуації жартуй із себе. Якщо опанувати цю тему – вона справді невичерпна. Жартувати навколо драматичних (а тим більше трагічних) подій нашої сучасності я би не радила. Дорослі часом вдаються між собою до чорного гумору, я не впевнена, що це варто робити в розмові (хоч би й через книжку) з дітьми. Натомість гумор абсурду та парадоксу завжди до ваших послуг. Для натхнення раджу читати книжки Григорія Фальковича. Наприклад, відзначену БараБукою «Комашка писала нікому».

Саша Кочубей:

На мою думку, сміху є місце в будь-які часи. І складні часи – не виняток. Інакше можна з’їхати з глузду. Українці створювали і створюють нескінченну кількість мемів і в часи Майдану (згадайте, скільки було мемів про Януковича та «Азірова»), і в ковід, і навіть під час повномасштабної війни. Це допомагає «триматися». Адже попри війну, життя триває. Скажу відверто: зараз внутрішнього ресурсу писати нові смішні книжки в мене немає. І коли нещодавно вийшла друком третя книжка про Говоруху («Нерозкрита справа Говорухи»), яка була написана до повномасштабного вторгнення, то в моїй голові пронеслися думки на кшталт: «А може, ось така смішна безтурботна книжка не на часі?». Але потім я подумала про те, що, може, навпаки, вона з’явилася вчасно. Ми не знаємо, скільки ще триватиме війна. А дитинство неможливо поставити на паузу: діти ростуть дуже швидко. І вони мають право на дитинство: на сміх, бешкетування, витівки – за будь-яких часів.

Мія Марченко:

Я сміх у складні часи шукаю у свого чоловіка. Саме він, до речі, був у мене головним (і дуже суворим) рецензентом «Майки Паливоди». Коли він реготав усенький розділ, у якому йшлося про квартиру Загублених Дітей, я остаточно зрозуміла, що книжка мені вдалася. Це насправді цікаво: у нашій родині головний гуморист – якраз він. І саме його схильність до постійного гострослів’я, каламбурів, жартиків, оцього тихого «бу» з-за дверей, через яке я зазвичай підстрибую – допомогла мені пережити й перетривати немало складних часів. У певному сенсі – він моя гуморна батарейка. Тож перший спосіб – спробуйте знайти гумор у власному оточенні. Якщо ж ні – мемні телеграм-канали теж дуже допомагають. Я тримаю кілька таких у себе в закладках і обов’язково хоч раз на день заходжу пореготати разом із усією Україною над, наприклад, черговим ниттям російських воєнкорів. Це і відчуття єдності дає, і піднімає моральний дух.

Де ще шукати гумор? Для мене джерелом гумору завжди є моя схильність фантазувати, уявляти якнайхимерніші речі, ставити собі питання «а якби»? А якби гієну схрестили з леопардом, як би звалася тваринка? Гієнопард. А як би вона тоді виглядала? Чому трубкозуб виглядає як трубкозуб і що буде, якщо космонавт у відкритому космосі раптом загубить кексик, який узяв собі на полуденок – і тд, і тп. Подекуди просто відпустити себе, припинити редагувати внутрішній наратив – це вже прямий шлях до народження всіляких смішних висловлювань і веселих жартів. Такі фантазії, на мою думку, надзвичайно корисні і не тільки розважають, але й часто-густо захищають нашу психіку.

Слава Світова:

Сміх слід шукати скрізь, де є люди, з якими можна цей сміх розділити. «Якщо страшно, іди до людей» (с) – хтось сказав мені це в перші тижні повномасштабного вторгнення, і я так і робила щоразу. З людьми справді не так страшно. І з людьми буває смішно. Моїй доньці подобалося бувати в бомбосховищі, хоч як дико це зараз звучить. Я запитувала в неї: «Але чому? Там же брудно, холодно…» А вона відповідала: «Бо там так багато цікавих людей, і вони розповідають смішні й цікаві історії». Сміх у складні часи живе посеред людей. І допомагає усім нам не втратити рештки здорового глузду. Допомагає пережити темні часи. Сміх людей об’єднує. І я би навіть сказала, що дарує надію, а всі ми знаємо, наскільки важлива надія і якою страшною є зневіра. Сміх дозволяє відчувати життя у всіх його барвах. Сміх дозволяє нам почуватися живими.

Розпитувала Анна Третяк

Як «народжуються» бойові українки

Однією з тем у розмовах із дітьми про війну є тема людей у час війни. Адже коли навколо відбуваються жахливі події, які ми не в стані контролювати, і огортає почуття власної безпорадності, варто дізнатися історії тих, хто знайшов себе в цих обставинах і перетворив лють на дію. І чимало таких історій є у новесенькій книзі від «Видавництва».

«На війні важливі не лише ті, хто зі зброєю в руках захищає країну на передовій. Їм потрібен міцний тил. Аліна, як військова фінансистка, відчуває важливість своєї роботи. Завдяки її праці військові отримують їжу, зброю, паливо, ліки»

«Це воює вона» – продовження започаткованої «Видавництвом» серії пізнавальних книжок, де вже вийшли друком «Це зробила вона» та «Це теж зробила вона» (2018). Обкладинку оформлено в одному стилі з попередніми виданнями – жовто-сині барви, на звороті мотиваційний напис «Дівчата можуть усе». Трохи відрізняється техніка виконання обкладинки – коли в попередніх книжках назва, написана у трафаретному стилі, була висічена в товстій картонній палітурці, то у новинці це традиційна тверда обкладинка, дизайн якої відсилає до «піксельного» візерунка військової форми. І хоча на перший погляд здається, що пізнавальність видання полягає лише в переказі життєпису 25-ти непересічних жінок, насправді воно надається до глибшого опрацювання на багатьох рівнях.

Олена Білозерська. Ілюстрація: Ірина Корчук

Як і попередні книжки серії, «Це воює вона» знову наче прожектором підсвітлює роль жінок там, де вони «невидимо» присутні. Якщо в попередніх книжках ішлося про науковиць, дослідниць, мисткинь, то цього разу сама назва вказує на тему: це історії про 25 жінок, які так чи інакше стали на захист України. У передмові, яку написав генерал Валерій Залужний, згадано: «Нині в лавах Збройних Сил служать понад 65 тисяч жінок. У всіх родах військ, на всіх найгарячіших напрямках – вони дають бій російському агресору». І видання показує, як жінки потрапляють до війська і які обов’язки виконують. До речі, попри назву рецензії, не всі жінки у війську є громадянками України. Навіть на сторінках видання є бойова медикиня, що родом із Північної Флориди, США.

Це книжка про вибір. В Україні жінки переважно не є військовозобов’язаними (за винятком фахівчинь певних професій), тому вибір стати на захист Батьківщини – це усвідомлений крок. Маючи змогу виїхати за кордон чи жити цивільним життям, героїні збірки обрали інший шлях, і в більшості історій читачі побачать цей переломний момент. Дехто зробив цей вибір у 2014 році, коли почалося військове вторгнення, яке росія тоді ще маскувала під локальні заворушення. Для когось точкою вибору став ранок 24 лютого 2022 року, коли звуки вибухів лунали по всій країні. А хтось прийшов до цього рішення пізніше, повернувшись в Україну з безпечних європейських країн, бо не було сил стояти осторонь. І в багатьох історіях ми бачимо, як жінки, що зовсім не уявляли себе військовими, раптом усвідомлюють: це і є їхня справа життя. Тож коли ми говоримо про пізнавальність видання, радимо використати ці історії у спілкуванні на психологічні теми, адже питання вибору і віднайдення себе є ключовим для підлітків, і їм важливо буде побачити, як часом несподівано вибудовувалися ідентичності їхніх сучасниць.

Ірина «Незламна» Терехович. Ілюстрація: indigo dolorous

Героїні різні. Вони мали різні професії до точки вибору, і так само після цієї точки мають відмінні досвіди. Читачі познайомляться з журналісткою, яка стала снайперкою, з графічною дизайнеркою-парамедиком, з операторами та інструкторами БпАК (безпілотні авіаційні комплекси), з механіком-водієм бойової машини, військовою фінансисткою, кулеметницею, бойовою медикинею, командиркою розвідувального відділення та багатьма іншими. Завдяки цьому книгодрузяки дізнаються не лише історії цих відважних жінок, але й побачать, якими різноманітними бувають військові посади (і це ще один пізнавальний вимір книжки). Коли раніше хіба одиниці дівчат розглядали для себе військову кар’єру, можливо, саме через це видання нові покоління замисляться, де вони могли б знайти себе у війську. Адже, попри наші гарячі сподівання, країна-агресорка назавжди географічно розташована біля України, тож навіть після перемоги варто підтримувати Збройні Сили у бойовій готовності.

Різними також є стилі, у яких написані історії. Як і попередні книжки серії, «Це воює вона» нагадує клаптикову ковдру, кожен фрагмент якої має власний візерунок. І це також є пізнавальним елементом, адже креативні педагоги можуть використати видання для того, щоб опрацювати різні стилі створення біографічного есею. У книжки 50 авторів (переважно авторок) – 25 творили тексти, ще 25 – ілюстрації. Традиційно для цієї серії «Видавництва» оформлення збірки приваблює розмаїттям технік, у яких виконані зображення. Як і попередні видання серії, «Це воює вона» може розглядатися як каталог сучасних українських ілюстраторів.

Від редакції. Видання книги «Це воює вона» стало можливим завдяки співпраці видавництва
«Видавництво» та громадської організації «Жіночий ветеранський рух» за підтримки Швеції
та Національного Демократичного Інституту (НДІ). Увесь прибуток від продажу книжки видавництво передає Жіночому ветеранському руху «VETERANKA», що опікується жінками, які отримали поранення на фронті, сприяє їх лікуванню та всебічній реабілітації від фізичного до морального відновлення (робота з неврологами, психологами, ерготерапевтами, досвідченими лікарями-реабілітологами та іншими спеціалістами).

Не лише книжки з «валізок»

Щодня все більше людей дізнається про проєкт Goethe-Institut «Валізка з книжками». БараБука вже знайомила читачів і з ініціативою валізок для бібліотек України, і з упорядницями нового сезону «Валізки». Настав час зазирнути всередину й дізнатися, які книжки потрапили до бібліотек та що організатори проєкту пропонують із цими виданнями робити.

Перш ніж ми ближче познайомимося з книжками, що надійшли до бібліотек України, нагадаймо про витоки проєкту. У 2022 році, коли багато юних українців вимушено опинилися за кордоном, гостро постало питання підтримки їхнього зв’язку з Україною і зокрема забезпечення доступу до книжок рідною мовою. На допомогу прийшла ініціатива Goethe-Institut, завдяки якій у німецьких бібліотеках з’явилися 600 поличок із україномовними виданнями для дітей та підлітків. Щоб посилити інтерес до цих книжок, організатори проєкту закликали волонтерів проводити сторітайми – інтерактивні читання з іграми чи тематичними розмовами. Але часом люди переживали, що не зможуть провести читання через брак досвіду. Тож фахівці, які укладали «Валізки з книжками», створили до деяких видань надзвичайно детальні супровідні матеріали, у яких пояснили, як підготуватися до читань, що зібрати до сторітайму, як його розпочати, провести, чим розважити слухачів. Як знайти ці матеріали: на сайті Ґете-Інституту в Україні є перелік книжок, що потрапили до бібліотек Німеччини. Натиснувши на назву, ви побачите стислий опис книжки, а під ним – pdf-файли з дидактичними матеріалами. Ці матеріали є не до кожного видання з валізки, але коли ви ознайомитеся з тими, що вже є, то за аналогією легко організуєте читання і за будь-якою іншою книжкою. БараБука щиро радить батькам, бібліотекарям та іншим активістам дитячого читання ці дидактичні матеріали, адже вони надзвичайно продумані та детальні. Розгляньмо кілька з них.

Мандруємо на Говерлу

Серед видань «Валізки» є книжка-картинка «Говерла» Катерини Міхаліциної з ілюстраціями Світлани Балух (видавництво «Крокус»). У дидактичних матеріалах до видання ми дізнаємося орієнтовний вік учасників заходу (6-9 років), бажану кількість (оптимально – до 12 дітей) та тривалість сторітайму (45 хв). Волонтерам дають поради з підготовки до читань: потрібно заздалегідь знайти видання про флору і фауну гір, за можливості дістати фізичну карту України, підготувати ватмани зі схематичним зображенням гори, ручки та маркери тощо. Далі детально прописано хід сторітайму: як привітатися й зацікавити книжкою, які питання задавати на кожному розгорті, коли демонструвати додаткові матеріали. Після читання настає час уявної мандрівки на Говерлу – квесту, під час якого команда, що дасть правильну відповідь на питання про гору і її мешканців, на крок наближається до вершини. Отак приємне дозвілля-читання перетворюється на пізнавальну пригоду, під час якої діти в ігровій формі знайомляться з природою рідної землі.

Виживаємо в таборі «Екстремал»

Доволі просто проводити сторітайми за книжками-картинками, у яких невелика порція тексту, а от що робити з повістями для середнього шкільного віку? Як за один раз познайомити слухачів із текстом і ще провести тематичний інтерактив? Упорядники «Валізки» подбали й про це. Для прикладу розберімо дидактичні матеріали до пригодницької повісті Лесі Ворониної «Таємне товариство ботанів, або Екстрим на горі Підстава». Це одна з книжок із серії «ТТБ» – адже назва кожного видання починається саме зі слів «Таємне товариство (ботанів, боягузів, близнюків)». Звісно, що на підготовчому етапі волонтери мають прочитати цю захопливу повість повністю, але на самому сторітаймі упорядники радять обмежитися чотирма визначеними розділами. Слухачі, зацікавлені історією, мають змогу пізніше позичити книгу в бібліотеці і прочитати повністю, а для сторітайму вистачить фрагменту сюжету. Отже, після того, як волонтер ознайомить слухачів із головними персонажами і з тією халепою, у якій вони опинилися, настає час творчого завдання. Упорядники підготували шаблони, завдяки яким учасники читання зможуть створити власну карту табору, продумати покращений розпорядок дня чи меню.

Валізки 2.0

У 2023 році організатори проєкту вирішили підготувати валізки книжок для бібліотек України. Супроти понад 80 книжок, які були у складі валізок для бібліотек Німеччини, до списку наборів для українських книгозбірень потрапили 22 книжки. Але це цілком зрозуміло, адже в німецьких бібліотеках сучасної української дитячої літератури не було взагалі, тоді ж як фонди місцевих осередків усе ж наповнюються – чи через програми УІКу, чи завдяки меценатам та ініціативним бібліотекарям, які звертаються до громади чи беруть участь у розіграшах книжок. Тож експертки проєкту сформували набори з 22 видань, які мали бути не травматичними, цікавими, відповідати потребам читачів і бути доступними у потрібній кількості. Окрім книжкових валізок, які вирушили у 250 бібліотек України, організатори підготували ще «книжкові рюкзаки» – більш мобільні версії, набір книжок, ігор та сенсорних іграшок, який дозволяє провести читання на природі, завітати зі сторітаймом до школи тощо. Такі рюкзаки отримали ще 100 бібліотек.

Коли порівняємо набори 2022 і 2023 років, то помітимо, що у списках для українських книгозбірень майже всі видання написані українськими авторами, тоді як у попередньому до половини списку складали перекладні книжки. З наборів 2022 року до нового переліку увійшли «Як правильно ревіти?» Олесі Мамчич, «Війна, що змінила Рондо» Романи Романишин і Андрія Лесіва, «Абрикоси зацвітають уночі» Олі Русіної. Помітно, що у списку 2023 року немає книжок для старших підлітків і юнацтва (хоча й раніше для цієї аудиторії у «валізці» було лише кілька видань).

Змін зазнала й дидактична складова валізок, а саме – матеріали для супроводу читання. Ці зміни насамперед продиктовані цільовою аудиторією – тими дорослими, на кого розраховані «методички». Якщо у проєкті 2022 року вони були орієнтовані на волонтерів – людей різного фаху, які бажають читати дітям, але не завжди мають потрібний досвід і не знають, як організувати сторітайм, то у 2023 валізки потрапили до бібліотекарів – експертів із дитячого читання, яким не потрібно аж так детально розписувати проведення заходу для дітей. Можливо, ці бібліотекарі вже навіть знайомі з подібними матеріалами, наприклад, методичними порадами до відео проєкту #ЖивіПисьменники, чи з посібниками «Живі письменники. Батькам», «Живі письменники. Як Говорити з дітьми про війну та мир». Окрім того, дидактичні розробки до валізок 2022 року вільно доступні на сайті Ґете-Інституту. Тож упорядники валізки мали тільки дати натхнення, невеликий поштовх чи ідею творчого завдання, яким можна доповнити читання.

Такі ідеї-ігри запропоновані до шести книжок зі списку – однак їх же можна застосувати й для інших видань. Наприклад, створення емоцій за допомогою малюнків крейдою на асфальті, яке розробники пропонують до книги «Це тиха ніч, мій астронавте» Оксани Лущевської, можна поширити й на інші книжки списку – «Яків і мокрий вечір», «Велика книга почуттів», «Емоціємір інспектора Дила». Це надзвичайно ресурсна гра, адже тепер особливо важливо навчити дітей прислухатися до своїх та чужих емоцій, розпізнавати, точно називати їх, не заперечувати погані емоції, вміти підтримати себе чи друзів. Не менш важливою є гра до книжки Слави Світової «Потаємна суперсила», адже вона покликана поговорити про те, що робить кожного з нас особливим і що може стати нашою опорою в житті. Ця книжка (і дидактична гра до неї) розрахована на дошкільнят, а з трохи старшими подібне дозвілля можна провести за книжкою Світлани Ройз «Ключі сили». Тобто, хоча розробники запропонували лише 6 ідей ігор на 22 видання, ці ідеї можна успішно адаптувати й на інші книжки чи інші вікові категорії учасників сторітаймів.

Важливо зауважити також, що нову валізку супроводжує «Інструкція з використання». Це окремий украй важливий ресурс цієї валізки, адже в ній – глибокі та виважені матеріали для дорослих про особливості функціонування дитячої психіки (зокрема у стані стресу), про підтримку дітей у час війни, а також про те, як по-різному можна підійти до читання книжок із дітьми. У цій інструкції, до речі, ви знайдете ще більше ідей, які не ввійшли до дидактичних матеріалів, але які можна використовувати як у родинному колі, так і в бібліотечних стінах. Розпочинається інструкція передмовою від креативного тілесного терапевта, доктора філософії Удо Бера, у якій він дає відповіді на 33 запитання, що їх можуть мати батьки дітей в Україні: Як впливає на дитину втрата або розлука? Що таке травма? Що відбувається з дітьми, коли вони стають свідками жахливих подій? Які тривалі наслідки може спричинити травматизація? Я надати першу допомогу при психотравмі? Як дорослим стати прикладом для дитини? – та багато інших непростих, але, на жаль, актуальних нині питань.

Вмістом «Валізки» хвалиться Національна бібліотека України для дітей

Далі в інструкції зауваги та практичні поради від психологині Світлани Ройз про читання з дітьми. Зі свого практичного досвіду Світлана розповідає, що нам може дати книжка в час війни, як безпечно читати з дітьми, як обрати читання, як читати про війну, аби не травмувати юних читак. Психологиня підготувала також кілька терапевтичних практик, які адресати валізок можуть використовувати під час сторітаймів – тілесний практикум «Книги» та стабілізаційний практикум, спрямований на створення довірливої атмосфери серед учасників читань.

Після порад психологів ідуть підказки від експерток із дитячого читання. Валентина Вздульська розповідає, як налаштуватися на сторітайм і які базові активності можна втілити під час читань. Таня Стус підказує, як спілкуватися зі слухачами, аби читання викликало в них щирий відгук та наштовхнуло на глибші рефлексії, провадило до самопізнання. Оксана Лущевська привертає увагу до процедури читання, нагадуючи про важливі «сходинки» сторітаймів. Бібліотекарка Катерина Сухоребська ділиться своїм досвідом читання з дітьми, а також детально показує, як книжку Зоряни Живки «Пес Патрон. Маленька історія про велику мрію» можна читати з дошкільнятами, а як – із учнями початкової школи. Цей матеріал за своєю методичною насиченістю нагадує дидактичні поради з першого «сезону» проєкту. Експертка навіть запропонувала розробку вікторини про улюбленого пухнастика українських дітей.

Як бачимо, за два роки завдяки проєкту «Валізка з книжками» з’явився цілий пласт методичних розробок, які допоможуть охочим провести сторітайми з виданнями з «валізок» або надихнуть на розробку власних креативних активностей до читань. Тож бажаємо усім натхненних книгодрузячень і маємо надію, що у 2024 році Goethe-Institut розвине цей перспективний проєкт у нових вимірах.

А після війни…

Через розпочату росією війну чимало чоловіків та жінок стали на захист країни. Ці неймовірні люди ризикують своїм життям, аби Україна існувала та мала щасливе майбутнє. Вдома на них часто чекають рідні – кохані люди, діти, батьки. Втім, воєнний досвід змінює людину: не раз вона повертається додому інакшою, на тлі чого нерідко виникає непорозуміння. Аби спілкування у родинах військових було гармонійним, усім його учасникам варто зрозуміти, через що пройшли їхні рідні. Це стосується також і дітей. Щоб допомогти дітям краще зрозуміти батьків-військових, команда з різних громадських і державних організацій ініціювали створення мальописа «Мій тато повернувся з війни».

«У певний момент роздратування набирає критичну масу, і його уявний транспорт – уже не дитячий лісапед, а дизельний локомотив, який змітає все на своєму шляху! У цей момент головне – забрати все зі шляху. А тепер питання, що легше зупинити, велосипедик чи локомотив?

«Мій тато повернувся з війни» – невеликий комікс для дітей від 10 років. Видання відзначається динамічним сюжетом та чудовими ілюстраціями, завдяки яким книгу легко подолають навіть ті діти, що не люблять читати. Історія розповідає про сержанта з позивним «Котяра», який після пережитого поранення повертається до родини (до речі, хоча про це прямо в тексті не йдеться, але схоже, що дія відбувається вже після перемоги, зокрема на це натякають заклади для допомоги ветеранам, які працюють цілодобово). Дружина, донька та син щасливі, що їхній тато вдома, та з часом вони розуміють, що інколи їхні дії зустрічають несподівану реакцію – наприклад, бажання зробити сюрприз викликає лють. Дружина Котяри усіляко намагається повернути його в дійсність, де він уже не повинен чекати нападу зусібіч, та й сам чоловік розуміє, що має щось робити зі своїми емоціями. Так він потрапляє у центр допомоги ветеранам, і справді отримує там кваліфіковану допомогу, а діти й дружина краще пізнають батька і відповідно змінюють деякі звички.

Це видання про те, що навіть найсильніші потребують турботи, але завдяки любові можна подолати будь-які непорозуміння. Діти з родин військових можуть отримати цей комікс безкоштовно, для цього потрібно залишити заявку тут. Наприкінці видання розміщено QR-код на завдання, які допомагають читачам перевірити, чи гарно вони зрозуміли цю історію. Комікс підготували на замовлення ГО «Асоціація учасників та інвалідів Антитерористичної операції» за фінансової підтримки Українського ветеранського фонду Міністерства у справах ветеранів. Олександр Корешков створив неймовірні ілюстрації, які ведуть читачів через цю історію та влучно посилюють її. Відчутно також роботу психологинь проєкту – Олени Вознесенської та Світлани Ройз: текст і зображення, попри часом непросте емоційне тло, залишають по читанню відчуття сили і впевненість у тому, що родина впорається з цим випробуванням – а отже й родини читачів, які з нетерпінням чекають на повернення своїх татусів і матусь, також будуть готові до зустрічі з ними.

Олександр КОРЕШКОВ. Мій тато повернувся з війни : книга-комікс. – Київ: Spring Comics, 2023. – 40 с.

Чому важливо читати легенди і казки

Безмежним джерелом натхнення для творчих людей можуть бути легенди про походження та розвиток міст, містечок, сіл. Особливо коли йдеться про таке непересічне місто як Київ. Галина Ткачук уже не вперше вдається до теми минувщини Києва та Київщини у своїх книжках, і щоразу давно знайомі легенди постають у геть новому світлі, адже письменниця творчо опрацьовує їх із добрим гумором і чималою порцією фантазії та парадоксів.

«У Змієві завжди щось виходило з ладу, руйнувалося, само знищувалося чи зникало. Здавалося, без цього місто існувати просто не може»

Чарівна повість «Зврк» починається уривком із підручника «Давня література», який звичайна школярка читає дорогою на урок. Уривок переповідає нам про боротьбу лицаря Кия та дракона Змія, перемогу лицаря та заснування ним міста Києва. Але вже в наступному реченні на читачів чекає несподіванка: виявляється, переможений Змій не розгубився, і заснував своє місто – Зміїв, ще й геть на тому ж місці. Так і живуть паралельно два світи, славний Київ і моторошний Зміїв. Є між ними кілька проходів, про які з плином століть мешканці обох міст майже забули, та все ж часом хтось опиняється у паралельному вимірі – «однак цим людям точно не позаздриш».

А далі ми потрапляємо у життя звичайних підлітків… Змієва. Персонажі прогулюють школу, зазирають у пошуку цікавих книжок і платівок на ринок «Петрівка», їздять на трамваях, мандрують між правим і лівим берегами Дніпра та намагаються (але не надто старанно) не порушувати заборони влади щодо проживання та діяльності різних категорій населення. Щоправда, з часом підлітки починають розуміти, що ці заборони мають на меті стримати їхні перші чари, які саме зараз, у віці 11 років, і починають проявлятися у мешканців Змієва. А далі Ворона, Єва і Свищ несподіваними шляхами та через уривки казок, легенд і випадкових розмов починають пізнавати магію дніпрових вод (від яких суворі приписи влади наказують триматися подалі) та отримують завдання потрапити у верхній світ – Київ.

У «Зврк» поціновувачі творчості Галини Ткачук знайдуть уже відомі образи людей і тварин-обертнів, а також ще одну чарівну білку (але не Рататоск), яка здійснює мандрівку між світами, передаючи повідомлення від одного до іншого. Разом із тим цей текст суттєво відрізняється від «Вечірніх крамниць вулиці Волоської» та «Білки Квасолі і Опівнічного Пожираки» саме тим, що його дія відбувається в паралельному вимірі, що дало змогу авторці на повну відпустити фантазію і зробити абсолютно неповторний, «викривлений» Київ-але-не-Київ. «Зврк» розрахований на трохи старших читачів, ніж попередні «київські» тексти Галини, тож його сюжетно-жанрова композиція є більш складною, але також і більш захопливою. До традиційних для авторки елементів фантастики й детективу додаються нотки антиутопії, а останні сторінки викликають лише одне бажання – дочекатися продовження й дізнатися, чи впоралися підлітки з місією, яка їм випала.

Як Лео-Фу став Лео-антидепресантом

Цікаво, як воно – бути песиком? Якщо подумати, то якісь звичні та зрозумілі навіть маленьким дітям речі через сприйняття песика виглядатимуть зовсім інакше. Валентина Захабура, власниця французької бульдожки Луни, спробувала поглянути на світ очима своєї улюблениці, внаслідок чого з’явилася повість «Лео-Фу, або Я народився собакою». І спостереження за життям людей із точки зору песика виявилися дуже кумедними.

«Я чесно ходжу на вулицю пісяти й какати двічі, а інколи й тричі на день. А от людиська, які весь час мені торочать, що «свої справи треба робити надворі», ще ні разу не присіли під жодне деревце! Вони замикаються вдома у білій кімнатці і думають, що я нічого не чую вухами і носом! Словом, скрізь обман!»

Французький бульдог Лео живе безтурботним собачим життям у люблячій сім’ї, грається з іншими песиками на прогулянках, намагається зрозуміти дивну поведінку людей та загалом кумедно описує своє пригоди. А пригод у нього чимало, і він так часто чує «Лео, фу!», що вирішив, що це і є його повне ім’я. Спершу життя малого бульдога йде чудово, та коли починається осінь і його «зграю» викрадають якісь «школа» і «робота», песика починає охоплювати туга. Як почув Лео у лікаря, він десь загубив пресію: «Де пресія? Невже вона в нього? Що ж робити?»

Щоб повернути тваринці добрий гумор, зграя заводить… кошеня. І тепер у Лео геть нові турботи – але загадкову «пресію» наче рукою зняло. Зрештою виявилося, що навіть із Карою небесною, як пес називає руду компаньйонку, можна чудово потоваришувати. Тож життя знову набуває барв.

Та одного дня все стає догори дригом – «зграя» Лео чомусь починає подовгу зачинятися у ванній кімнаті після гучного виття слонокотів. Тато родини подовгу зникає, а коли повертається, то пахне холодом, димом і залізом. А ще він переконує свою зграю виїхати з дому. Лео, звісно, також мав би поїхати з усіма, якби не один прикрий випадок. Утім, саме через це песик опиняється в лікарні, де отримує роботу – стає псом-антидепресантом, і тепер уже сам допомагає відшуковувати «пресію» людям, що не хочуть одужувати.

«Лео-Фу, або Я народився собакою» – книжка переважно про мирне життя, сповнена легкого гумору та дотепних ситуацій. Та останні кілька розділів можна використати в розмовах про війну, адже вони показують події лютого-березня 2022 року очима хатнього улюбленця. Це гарний приклад очуднення та дистанціювання – коли події війни подаються крізь призму істоти, яка не уявляє, що це, не має знання про потенційні наслідки і відповідно страху, і намагається дати всьому власні пояснення. Тож для розмови можна зачитати коротенький розділ і потім обговорити з читачиками, що ж відбулося насправді і як варто поводитися в подібних ситуаціях.

Також делікатними начерками в тексті звучать історії людей, якими ті діляться у лікарні – бабусі, що потрапила під обстріл у черзі по собачий корм, етнографині, яка під час евакуації втратила колекцію вишивок, що збирала все життя, хлопчика, який став погано бачити після вибуху. До кожного з них песик знаходить підхід, і наприкінці він уже не Лео-Фу, а Лео-антидепресант. Ситуації цих другорядних персонажів описані максимально обережними словами, утім вони можуть також слугувати точками входу в обговорення питань безпеки й травматичного досвіду.

Чи врятує фея-косметолог юну художницю?

Підлітковий вік є непростим періодом у житті людини. У короткий термін змінюється буквально все – тіло, самосприйняття, очікування суспільства від людини (та й вимоги людини до суспільства також), внаслідок чого змін зазнають і стосунки з близькими людьми. І от коли юна особа постає перед усіма цими викликами, мов вишенька на тортику часто виникає ще один, вкрай дошкульний виклик – прищі. Погодьтеся, важко бути в гармонії з собою, коли кожен випадковий погляд у дзеркальну поверхню спричиняє вир негативних емоцій і бажання сховатися кудись подалі, щоб ніхто не бачив. Саме в такій ситуації перед читачами постає Кіра – героїня книжки Ольги Тітової «Місія Кіото, або Аріка проти прищів».

«А про що говорити? Прищава, негарна, незграбна. Ще й пласка! – Кіру наче прорвало. – Про що говорити?! – дівчина схрестила руки на грудях із наміром закрити тему, але за мить передумала, підвела очі й ледь чутно запитала: – Що зі мною не так, Харумі?»

Кірі от-от виповниться 15 років. Кілька років тому після загибелі мами Кіра з батьком переїхали з Києва до Мелітополя, щоб розпочати тут нову сторінку їхнього життя. Загалом дівчинці ведеться непогано: у неї теплі стосунки з батьком, також є сестра-студентка, яка, хоч і залишилася в Києві, завжди знаходить час на спілкування з Кірою. У дівчинки є захоплення – Кіра обожнює Японію та особливо мистецтво аніме, і готується намалювати власну чарівну історію. Підготовчі малюнки дівчина викладає в інстаграм, де її творчість уже знайшла понад шість тисяч прихильників. Утім, як і багато хто з підлітків, Кіра має великі проблеми зі сприйняттям свого дорослішання. Вона соромиться свого тіла («Плоска, як дошка» – не раз чула вона від однокласників), через що ховається у безрозмірних худі і невиразних штанах. Та якщо тіло ще можна прикрити одягом, то що робити з обличчям, на якому розквітають червоні запалені прищі?

На допомогу героїні зненацька приходить вигадана нею персонажка – фея Харумі. У снах фея починає розповідати захопленій Японією Кірі про секрети чистої шкіри японок. Дівчина прислухається до порад Харумі, і поступово бачить перші позитивні результати. У Кіри є потужна мотивація – адже батько до дня народження дівчинки підготував для неї поїздку до омріяної східної країни, і дівчинка аж ніяк не хоче ходити там із запаленнями на шкірі. Утім, на цьому шляху на неї чекатимуть злети і падіння, піднесення – але й розчарування, з якими Кірі також доведеться розбиратися.

Ольга Тітова створила цікаву книжку, у якій гармонійно поєднуються художній сюжет та пізнавальна складова. Історія має всі шанси здобути популярність серед читачів, адже в ній досить реалістично змальовано світ переживань юної дівчини, і також є відповіді на питання догляду за шкірою, які насправді турбують багатьох підлітків. До сильних сторін книги можна зарахувати також приклад чудової взаємодії всередині родини: попри жахливу трагедію, що спіткала сім’ю, дівчата змогли оговтатися й реалізувати себе, бо зростають у просторі любові, розуміння та підтримки, який для них створив батько. А супроводжують текст стилізовані під аніме монохромні ілюстрації, які створила Софія Литвинчук.

Анна Третяк про досвід повоєнної літератури Польщі

Літературознавиця, головна редакторка сайту barabooka.com.ua, методистка лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ» Анна Третяк ділиться своїми спостереженнями про теми й мотиви, що стали актуальними в період по Другій світовій війні – і стають актуальними тепер, коли ми всі міркуємо про те, #якговоритиздітьмипровійну.

У 2009–2011 рр. у межах свого дисертаційного дослідження я вивчала підліткову літературу України і Польщі «міжвоєнного двадцятиліття» – від 1918 до 1939 року. Про українську літературу для дітей і підлітків я раджу читати в монографії Сергія Іванюка «Адресат – майбутнє: Українська радянська проза для дітей (1917–1941)». Також є актуальними художні твори Сергія Семеновича, які він публікував під псевдонімом Сергій Оксеник. У фантастичній трилогії «Лісом, небом, водою» діти побачать постапокаліптичний світ зі своїми загрозами, та втім там можна впізнати терени України. А в коло юнацького читання може увійти доросла книжка Сергія Оксеника «Самка богомола», в якій він описує світ, в якому більше немає росії – вона розпалася на маленькі країни.

Польська література міжвоєнного двадцятиліття особлива тим, що це література Польщі, яка щойно здобула незалежність, і з цієї позиції почала творити зокрема й літературу для підлітків. Польська підліткова література просякнута повагою до себе, своєї національності та громадянства. Це те, що українські автори могли б запозичити. Разом із тим нещодавня війна залишила свій слід, і це той досвід, який ми можемо врахувати.

Навіть тоді, коли в польських підліткових книжках ішлося про війну, самі книжки не були літературою про війну – це книжки про життя дітей та підлітків на тлі війни. Війна там є, вона руйнує будівлі, вбиває батьків, позбавляє дитинства, але це не тексти про війну – це тексти про життя.

Отже, які теми з польської літератури столітньої давнини можуть бути актуальними нам?

Це теми сирітства, родини/батьківства, і втрати дому.

Сирітство

Ми вже знаємо про чималу кількість дітей, які через війну втратили батьків. Це наше майбутнє покоління, і вони також повинні бути представлені у книжках для дітей та підлітків.

Чому в аналізованих текстах діти стають сиротами? Частково через війну, але здебільшого діти втрачають батьків через хвороби. Сирітство стає стимулом для руху й розвитку. Є дві категорії сиріт. Перша – ті, що не можуть самі про себе подбати (діти 2–5 років). Вони в текстах виконують певну функцію, але потім знаходяться дорослі, які починають опікуватися ними. Їхня функція – допомогти подорослішати братам/сестрам чи іншим дітям, які вимушені ними опікуватися.

Друга категорія – діти підліткового віку. Підлітковий вік є часом дорослішання, ініціації; усуваючи батьків, автори роблять для персонажів простір, у якому вони вимушені дорослішати, діяти і виявляти себе.

Сироти в цих книжках переважно постають як милі, чарівні, некапризні створіння, якими всі хочуть опікуватися. Проте є й образ Йозі, який є повним запереченням книжкового образу чарівної сирітки. Нею не хочеться опікуватися – вона занедбана і має особливості когнітивного розвитку. Утім, підлітка, яка через проблеми в родині вимушена була рано подорослішати, змогла дати раду і Йозі.

Батьки

Батьки можуть бути відсутні постійно (померли) або тимчасово (бути у війську, зникнути на певний час). Такий конфлікт ми бачимо у повісті «Генрись»: тато у війську, мама помирає від хвороби, домовласник виставляє двох дітей із дому і хлопчик вимушений раптово подорослішати, узяти опіку над маленькою сестрою, стати головою їхньої сім’ї. І тут ми бачимо ще одну тему, яка часом з’являється в аналізованих книжках – тема низової самоорганізації. Діти об’єднуються у спілки, щоб разом досягати мети (зокрема в зароблянні грошей чи зведенні власного житла).

Часом місце батьків у тексті займає не рідна доросла людина, і це зручна фігура для авторів: з одного боку, така людина не здатна повністю замінити батьків, а з іншого – вона дає необхідну опору, підтримку і приклад для наслідування.

Дім

Тема втрати дому майже завжди означає кризу сім’ї або втрату сім’ї. Мотив дому у книжках супроводжується серед іншого двома метафорами – домашнього вогнища (ознака затишку, тепла) і власного кута. Що таке кут? Кут – це простір, у якому спина в захисті. Окрім того, власний кут – це зародок дому, який може «вирости» в дім, оскільки він дає опору.

Ще один художній прийом можна визначити як «як удома». Чим «як удома» відрізняється від «удома»? Що робить приміщення домом? Емоційний зв’язок. Це може бути емоційний зв’язок із рідними (батько повернувся з війни, і в дітей знову з’явився дім), не рідними, але близькими людьми, з якими довго живеш разом (діти і вихователі в сиротинці), або ж емоційний зв’язок із приміщенням виникає тоді, коли ти сам робиш внесок у те, щоб це приміщення постало.

Відновлене дитинство

У кількох із аналізованих книжок постає тема дитинства, що відновлюється. Коли це стає можливим? Коли повертається батько і знову починає виконувати функцію глави сім’ї – тоді підлітки можуть зняти з себе цей обов’язок і знову повернутися в дитинство: перестати працювати, відновити навчання тощо.

Коментар Тані Стус:

Є три ключові точки, від яких ми зараз можемо продовжити розмову, враховуючи досвід того, що тепер переживають українські родини:

Нова безпритульність – родини, переважно мами з дітьми, які змушені були виїхати і жити не вдома;
Тимчасове напівсирітство – тому що переважно виїжджають саме мами з дітьми, тож родина тимчасово залишається розділеною і невідомо, коли тато буде поруч;
Відновлене дитинство.

Як пояснити війну?

У Зофії Жураковської в 1928 році вийшло оповідання «Підемо у світ» – про пригоди тата і доні, які йдуть влітку мандрувати й дорогою зустрічають різних людей і потрапляють у різні історії. Одного дня вони опиняються в місті, де відкривають пам’ятник незалежності, і на честь цього відбувається військовий парад. Дівчинка каже, що хотіла б, аби була війна, адже лише під час війни бувають герої. Батько пояснює дитині, що війна – це велика біда, і лише одна справа варта цього – свобода. «Можна захищатися, але не можна нападати». «Ти і твоє покоління скоро будете керувати світом. Потрібно, аби ви ненавиділи війну».

Дівчинко, з тобою все ок

Книжки для дівчат – явище далеко не нове. Поколіннями через таку літературу суспільство передавало майбутнім жінкам ті знання, які вважало актуальними для них – про догляд за собою, ведення господарства і ще часом про те, як подобатися чоловікам. Ці книжки формували в читачок традиційні світоглядні уявлення про «жіночі» та «чоловічі» ролі та рамки, за які не потикаються чемні дівчата. Помітною тенденцією нового часу є вибудовування нової традиції, в якій більшість книжок для дівчат намагаються уникати таких уявлень. Сьогоднішнім читачкам пропонують вірити в себе та вільно обирати свій шлях, не обмежуючи себе стереотипним набором ролей. Наприкінці 2021 року ця ніша поповнилася свіжим виданням «#майже_доросла» журналістки Ірини Славінської.

«Як зміниться флірт, любовна таємниця, закоханість, несказане та несказанне? Ми не знаємо. Твої майбутні стосунки будуть відрізнятися від стосунків дорослих, яких ти знаєш. І це нормально»

Як й інші дівчачі книжки нової традиції, «#майже_доросла» є джерелом підтримки та територією, на якій дівчина може почути важливі слова: «З тобою все ок». Ірина наводить чимало прикладів із власного життя. Їй добре знайомі сумніви, якими переймаються дівчата-підлітки: вона й сама пройшла через непевність і навіть певне заперечення власного жіночого начала («Чому я не народилася хлопчиком?»), аж доки не зрозуміла, що бути дівчинкою – це ок. Власне, у книжці не раз читачі прочитають, що щось, що їх бентежить, насправді нормально, і «це ок». Можливо, саме історії, розказані авторкою, стануть для дівчат підтримкою. У підлітковому віці мало хто з нас вірить у себе та має певність, що все буде класно. Тому трохи спокійніше, коли знаєш – ти не сама на цьому шляху, більшість успішних жінок були такими ж підлітками, які не вірили в себе. Але згодом вони віднайшли власне «я», вибудували впевненість та віру і вже з цими якостями досягли успіху.

Розділи книжки часом сформульовані у вигляді поширених запитань: «Що зі мною не так?», «Хто я?», «Чого я хочу і куди прямую?» Авторка проговорює різні теми, які можуть бути актуальні сучасним дівчатам, зокрема, питання здоров’я, стосунків із батьками та однолітками, романтичні почуття та секс, захоплення, дружба тощо. Як журналістка Ірина чудово знає про важливість використання перевірених джерел інформації, тож за потреби вона долучає до розмови сімейну лікарку Дарину Дмитрієвську, радіоведучу Дарку Озерну, психологиню Катерину Гольцберг, правницю Олену Харитонову та інших експерток. Також авторка вчить користуватися навичкою критичного мислення, коли аналізує кілька поширених міфів, які лежать в основі упередженого ставлення до дівчат і жінок. До інших корисних навичок, які можна знайти у виданні, є усвідомлене використання можливостей інтернету, пропозиція знайти волонтерство до душі, трохи юридичної інформації про права, обов’язки та можливості підлітків. Ірина Славінська пропонує дівчатам організувати власну «валізку з інструментами», себто корисними навичками, які рано чи пізно стануть у пригоді.

Література для/про дівчат: погляд підлітки

Ірина присвячує свою книжку «Усім дівчатам, які вирушили в дорогу до свого Я». Щоб допомогти дівчатам на цьому шляху видання містить практичні частини – розділи з питаннями, відповівши на які, читачка наблизиться до розуміння себе. І саме виконання цих практичних завдань може стати найважливішою частиною, адже історії авторки – це лише її життєвий досвід, а яким буде життя кожної з читачок, вирішувати лише їм. Та якщо дівчата не матимуть бажання зараз шукати себе, достатньо зробити лише одну вправу, а саме створити своє коло дівчачої підтримки – і хай вже воно стане надійним ґрунтом і безпечним простором для самопізнання. Адже, як нагадує Ірина Славінська, «разом дівчата сильніші».