Навіть для тих, хто не впізнав алюзію на народну казку, «Зникнення у Кобилячій Голові»– сама по собі прекрасна назва і сама по собі визначна подія, щоби стати центральною у повісті для читачів молодшого та середнього шкільного віку.
Отже, як ми щойно з’ясували, у книжці є казки. Та не лише вони: ще легенди Кам’янця-Подільського, історія цього міста і сучасність, а саме – сучасні підлітки, які живуть у Кам’янці.
Спершу ми знайомимся із Женею, яка свариться із молодшою сестрою Стасею і – звісно ж – із мамою, готується до танцювального конкурсу, адже це важлива життєва подія, яку однак затьмарює неприємний конфлікт із однокласницею Марго. І тут дуже зручно під руку підвернулася статуя Кобилячої Голови, яка з’явилася у центрі міста день тому ніби сама собою (втім, згадаймо наші ранні підліткові літа: тоді усі архітектурні апдейти міста ставалися зненацька і ніби самі собою). А ось і зав’язка історії: головна героїня запропонувала своїй суперниці челендж: «кожна з нас має перелізти через скульптуру, а потім викласти відео на тік-ток». А далі Женя планує отак: «Якщо моє відео набере менше лайків — я знімаю нас із Владом з конкурсу. Якщо більше — Марго стуляє пельку й припиняє псувати мені життя». Не хотілося би псувати читання таким величезним і жирним спойлером, однак якраз посеред виконання челенджу Кобиляча Голова виявляється порталом у інший чарівний світ. І потрапляє у нього — завдяки гарно виписаній «нештатній» ситуації — не сама Женя, а її молодша сестра Стася, вдягнута у Женин одяг.
«Бурмістр тільки всміхнувся:
— Якщо ти знаєш цю казку, то маєш розуміти, що Голова з’являється нізвідки і зникає в нікуди, тож намагатися її зрозуміти — марна справа. Та одне знаю напевно — із Кобилячою Головою кожен отримує по заслузі.»
Цей подієвий вступ мені хотілося переповісти насамперед для того, щоб дати розуміння, яким насиченим є текст повісті. Насиченим не просто динамікою типу «побігли-перекинулись-перестрибнули», а цікавими конфліктами, ситуаціями, стосунками, деталями.
Загальна структура книжки досить незвична для фентезі, у якому зазвичай юні герої потрапляють в інший вимір, рятують світ, а потім вертаються у свої звичайні обставини уже зміненими, іншими, дорослішими. Тут усе це є (у нашому випадку ці юні герої-мандрівники між світами — це Женя, Стася та Женин друг Влад), але є ще один елемент структури книжки: друга її частина — це екскурсія слідами легенд, бо після повернення із Засвіту герої не просто по-іншому ставляться до своєї творчості (до танцю і танцювального конкурсу), а й беруться проводити екскурсії слідами легенд, сюжети яких пережили буквально на власному досвіді. І власне в цих екскурсіях вони переповідають легенди Кам’янеччини. Це цікавий хід зокрема для тих читачів, хто не так гарно орієнтується у казках, і хто — а думаю, є і такі — не знає навіть казки про Кобилячу Голову. Тут усі ці фольклорні джерела, потрібні для повного розуміння книжки, наведені у авторській інтерпретації.
Окрім такого інтертекстуального наснаження, ця книжка відзначається і ще й великою насиченістю сюжету — подій багато, все відбувається дуже швидко, але легкий стиль авторки дає можливість уважно, із легкістю та радісно стежити за перипетіями героїв. Тут допомагають зокрема художні деталі, які авторка вплітає в сюжет і які легко упізнає цільова аудиторія. Особливо виразно те, як авторка у певній художній деталі поєднує реалії нашого світу, з якого діти потрапляють у Засвіт, і потойбічних чарів. Мова про льодяники зникнення: випадковим чином потрапивши в чарівний світ, герої виявляють, що звичайні льодяники, які вони пронесли так би мовити нелегально в інший вимір, у Засвіті мають силу невидимості, поки ти їх смокчеш. Це лише одна із деталей, яку подаю для того, щоби продемонструвати, як сучасний дитячий фольклор у авторки гарно поєднується із нашим традиційним фольклором.
Книжка чудово пасуватиме для читання для насолоди і не без користі. Однак це не означає, що тут усе ізі-пізі, а героям буде просто подолати Володаря Лиха, навіть із допомогою Віщого Сокола. Також підійде для тих, хто не надто полюбляє фантазійні товстунці, але жанр фантастичних пригод сприймає з ентузіазмом. Ну а всім читачам Кам’янеччини, Хмельниччини загалом, та й усього Поділля я би радила цю книжку у першу чергу. Бо ж «люби і знай свій рідний край».
Як (не) потрапити у страшну казку
Ця книжка не просто подобається своїй цільовій аудиторії, а й, здається, відкриває нам нове бачення, як писати для підлітків так, щоби вони відчували текст своїм, а не просто промовленим до них вустами автора іншого покоління. Ця новинка у жанрі міського фентезі всього кілька місяців на ринку, а вже тільки на БараБуці отримала схвальну рецензію від оглядачки-підлітки, після чого потрапила на обговорення підліткового клубу ЖоржЛаб під керівництвом Галини Ткачук.
Вангуємо: вона завойовуватиме серця читачів далі і далі, і у нас є теорія, чому. Шестеро учасниць нашого книжкового клубу зосередилися кожна на одній рисі, притаманній цьому романові, яка робить його близьким до цільової аудиторії. А значить – впадає у вічі, припадає до серця, а часом – викликає бажання сперечатися та дискутувати.
Чи можна повторити цей підхід і в чому він полягає? Запрошуємо ознайомитися із шістьма складовими цього таємничого коктейлю. Тут можна було би сказати – із шістьма скарбами зі скрині, однак саме у цій історії скриня містить у собі речі не дуже приємні, пов’язані з казками братів Ґріммів. Із цього й почнемо.
Ретелінг братів Ґріммів у бережанських декораціях
Всі ми в дитинстві так чи інакше, але знайомилися з казками братів Ґріммів: Рапунцель, Червона шапочка, Попелюшка, пані Метелиця та Бременські музики. Все це незмінні персонажі дитинства не одного покоління, проте яким здивуванням було побачити їх у книзі в абсолютно інших обставинах. Юля — головна героїня «Скрині Ґріммів» через необережність відкриває, ніколи не повірите що, скриню Ґріммів! І ця подія надзвичайно сильно впливає на її майбутні пригоди, адже звільнивши демона, підлітка тепер змушена боротися з казками, які відтворюють свій сюжет у бережанських декораціях.
Однією з жертв цього демона стає подруга головної героїні — Соломія, яка дуже зручно працює у вежі та має довге волосся. Тому одного дня волосся починає аномально швидко рости, а сама дівчина не повертається з роботи, і тепер Юлі доводиться шукати «прекрасного принца», який зміг би зняти прокляття з подруги, що перетворилася на Рапунцель. Інший випадок — пограбування бережанського банку групою дуже нестандартних злочинців: баран і орел, які уособлюють сюжет «Бременських музик».
У своїй книзі Ксенія Шпак насправді дуже вдало поєднує вже відомі сюжети з підлітковою драмою українського містечка. На початку обговорення ми були скептично налаштовані щодо того, наскільки некрінжовою може вийти подібна суміш, проте подискутувавши все ж дійшли висновку, що хоч брати Ґрімми і були б здивовані таким використанням своїх казок, але українські підлітки оцінять креативність авторки.
Аня Полегенько
Поп-культура та некрінжові підлітки
У молодшого покоління вже вкорінилася ідея, що в книжках не можуть достеменно описати почуття або дії підлітків, бо «дорослі вже виросли, а діти не можуть так грамотно та цікаво написати твір». І іноді сидиш й думаєш: «ну як можна додуматись до такого?»
Це вже точно не про «Скриню Ґриммів»: авторка м’яко та ненав’язливо додає попкультуру (не застарілу в сьогоденні) в саму розповідь, та самі персонажі ведуть себе, наче діти, а не як дорослі в малому тілі. Переживання, кохання, ідеї, навіть смак музики та стилю — усе відгукнеться молодшому читачеві.
Ярослава Балаба
Макіяж і одяг несуть сенси
У «Скрині Ґріммів» одяг і макіяж виходять далеко за межі звичайної естетики, перетворюючись на своєрідний код, яким героїня комунікує зі світом. Бунтарський стиль Юлі та її яскравий мейкап — це не просто бажання виділитися, а справжня броня та спосіб самоідентифікації. Коли звичайне червоне худі, розписане подругою, чи особливий чокер, подарований Сашком, стають ключовими елементами сюжету, ми розуміємо: кожна деталь тут — це зашифроване послання, що допомагає героїні захистити себе та віднайти шлях до розгадки власної історії.
Зрештою, це нагадування про те, що за кожним «зовнішнім» вибором стоїть глибокий сенс, наповнений любов’ю та турботою. Одяг та макіяж у цій історії — це не про моду, а про щирість, яка дозволяє героям залишатися вірними собі, навіть коли світ навколо намагається навісити ярлики. У цьому контексті зовнішній вигляд стає магією, що перетворює підліткові атрибути на інструменти для створення власної казки, де кожен штрих має вагу, а кожна річ — свою особливу душу.
Надія Кучіна
Додаткова любовна лінія життєвіша за головну
У головних персонажів, Юлі та Дена, дуже явний троп «кохання з тим, з ким мені не можна». Їхні відносини розвивалися доволі швидко та були згладжені на гострих кутиках, що іноді надавало ефект ідеалізації та навшвидкоруч замазаних дірок у приписуванні їхньої лінії.
На противагу цьому є Соломія та Сашко. Із того, що нам, читачам, відомо, вони були знайомі вже певний час та мали стосунки, які постійно та різко переривалися. Їхнє кохання не є ідеальним, але так воно часто і проявляється в нашому світі. Вони сходяться, проводять час разом, беруть перерви, розходяться… Хоча ці відносини можна назвати «нездоровими», в цьому нічого поганого немає, оскільки краще мати пару недоліків, ніж бути ідеальним, але з кількома дірками. Такі персонажі, як вони дуже рідко зустрічаються в літературі, але усе більше авторів та авторок починають розуміти це та прописувати своїх персонажів як реальних людей/підлітків.
Катерина Захарчук
Роль чоловіків у романі
У романі Ксенії Шпак представлено багато цікавих і яскравих персонажів, проте головною героїнею все ж залишається дівчинка Юля. Авторка наділяє її важливою роллю в сюжеті, адже саме навколо неї розгортаються ключові події. Водночас поруч із Юлею постійно перебуває чимало чоловічих персонажів, без яких вона ніби не може впоратися: Назар пояснює їй основи магії, брати Вовки допомагають здолати демона, а в останньому випробуванні їй допомагає кіт Тор. Інколи виникає відчуття, що Юля не завжди діє самостійно і часто залежить від інших. Її розвиток як героїні часом ніби відходить на другий план, поступаючись активнішим діям другорядних персонажів.
На мою думку, таким чином значна частина героїчних вчинків переноситься на хлопців, і в результаті складається враження, ніби Юля часом перебуває в їхній тіні. Було б цікавіше спостерігати, як вона самостійно приймає усі складні рішення, долає труднощі й розвиває власні здібності. Це зробило б образ героїні більш глибоким, сильним і незалежним, а також дозволило би читачам краще відчути її внутрішній ріст і становлення.
Ксенія Ладиченко
Роль матері головної героїні
У фентезійному романі «Скриня Ґріммів» образ матері головної героїні відіграє значно глибшу роль, ніж може здатися на перший погляд. Хоча основна увага зосереджена на становленні Юлі та відкритті нею власних магічних здібностей, саме постать матері формує емоційне та світоглядне підґрунтя всієї історії.
Передусім, мати виступає символом стабільності у житті Юлі. Переїзд, нове середовище та відчуття ізольованості створюють для дівчини стан невизначеності, і саме материнська присутність допомагає їй не втратити внутрішню опору. Навіть коли їхні стосунки не позбавлені напруги, мати залишається тією фігурою, яка уособлює безпеку і зв’язок із «нормальним» світом поза магією.
Водночас образ матері виконує функцію прихованого провідника у світ надприродного. Її зв’язок із родинною історією та магічною спадщиною натякає на те, що Юля не випадково отримує свої здібності. Саме через матір передається ідея спадковості сили, але також — відповідальності за неї. Це створює внутрішній конфлікт: бажання Юлі бути звичайною підліткою протиставляється неминучості прийняття власної природи.
Окремо варто відзначити роль матері як носійки замовчуваної правди. Упродовж сюжету вона не одразу відкриває доньці всі таємниці, що породжує недовіру та напругу у їхніх стосунках. Проте цей мотив мовчання має глибший сенс: він підкреслює прагнення матері захистити дитину від небезпек, які та ще не готова усвідомити. Таким чином, її поведінка балансує між турботою і контролем.
Крім того, мати виступає важливим моральним орієнтиром. Її рішення, навіть неоднозначні, демонструють складність вибору у світі, де магія має наслідки. Вона не ідеалізований персонаж, а радше реалістичний дорослий, який намагається діяти правильно в умовах невизначеності. Це додає історії психологічної глибини і робить розвиток Юлі більш переконливим.
Отже, у «Скрині Ґріммів» мати головної героїні є не лише другорядним персонажем, а ключовим елементом, що впливає на сюжет, тематику і внутрішню трансформацію Юлі. Через її образ розкриваються теми спадковості, захисту, довіри та дорослішання, що робить роман більш багатовимірним і емоційно насиченим.
Варвара Неділько
Підлітковий письменницький клуб. Як це зробити?
Назва цієї статті – звісно ж, жарт. Адже, як на мене, клуб – як і будь-яку іншу творчу організацію – неможливо «зробити». Хіба що створити певні умови… атмосферу… правила… настрій… завдання… додати трошки специфічного гумору…
Так сталося, що аж два підліткових письменницьких клуби під моїм керівництвом – «П’ятниця. Вечір» для старших підлітків та «П’ятниця. Вечір по вівторках» для молодших – цього лютого святкують своє чотириріччя. Це ще не ювілей, але вже, як на мене, непоганий результат. Це клуби від Центральної бібліотеки імені Тараса Шевченка для дітей міста Києва, і перші кілька разів юні письменники зустрічалися офлайн безпосередньо у бібліотеці. Після повномасштабного вторгнення клуби перейшли в онлайн-формат. Відтоді учасниками клубів було написано цілі томи оповідань у найрізноманітніших жанрах, експериментальної прози, дописів для соцмереж. Юні письменники вигадали і провели безліч творчих ігор і навіть конференцій, зустрічей, читань, презентацій написаних разом книжок (одна така зустріч відбулася навіть офлайн, а презентувалася книжа у форматі… скрині сувоїв). Чимало відомих письменників завітали до клубів в гості, чимало книжок було обговорено (і навіть рекомендаційних списків складено).
Втім, чи має це сенс для когось, хто не є безпосереднім учасником? Чи можна досвід таких клубів відокремити від конкретних людей та ситуацій, узагальнити та подати як рекомендації для організації подібних осередків (або просто проведення творчих онлайн-занять)?
Я вирішила спробувати. Тож попросила охочих учасників поділитися своїми думками про клуб, згадати найцікавіші моменти, випадки, історії. І так зібрала кілька невеличких дописів, за кожним з яких я бачу певний важливий принцип роботи клубів. Думаю, саме у такій подачі – текст учасника, а потім мої міркування – передадуть живу атмосферу нашої спільноти і разом із тим увиразнять деякі важливі засади її функціонування.
Отже, принцип перший – особливе спілкування
Класно те, що у клубі можна просто базікати про будь-що – і випадково сказати якусь круту фразу, що потім стає назвою книжки. Або те, що ми розмовляємо про зовсім неможливі речі. Тут просто можна на певний час забути про закони Ньютона, правопис та домашку.
Ніка
Творчий клуб – це насамперед спілкування з однодумцями. Цей аспект роботи клубів стає дедалі важливішим через брак спілкування у багатьох підлітків, пов’язаний із умовами воєнного часу. Втім, саме для письменницького клубу оця можливість «базікати про все на світі і не про щось конкретно» має ще одну важливу функцію. Зараз на слуху фраза – «варто знайти свій письменницький голос». І початок пошуку найкращого для тебе стилю, тону, темпу оповіді – у багатьох випадках відбувається саме через усне спілкування, оповідання історій. Тож така розмова «ні про що» часто стає лабораторією інтуїтивного пошуку художніх засобів, проб та помилок, відточування прийомів, тестування гумору, запозичення творчих знахідок одне в одного, імпровізованої співтворчості врешті-решт. Важливою умовою тут є розмовна свобода, яку не завжди можна знайти у ситуації школи чи родини, де всі процеси мають свою мету і далеко не щодня є час на тренування навичок оповідача.
Принцип другий – поєднання суперсил
Якось на клубі мене попросили верстати книжку. Я мучилась із текстом, картинками, шрифтами… Але щось таки наверстала.
Чесно кажучи, це були мої найкращі замовники! Бо інших у мене ніколи і не було. Але ось потім прийшов час, так би мовити, розплати. Мені кажуть: “Давай за це ми тобі подаруємо книжку!”. Але правда в тому, що за все своє життя я прочитала не так і багато книжок і не знаю, яку книжку мені би хотілося. Тож виходить, що я весь цей час незаконно була у клубі письменників, бо письменники не тільки пишуть а ще й багато читають. А я, виходить, несправжній письменник, бо більше пишу. Хоча в майбутньому хочу ілюструвати книжки. І от підходить ця розповідь до кінця на тому, що мені так і не дали книжку. Час від часу хтось про це згадує – і я вже другий рік відмахуюсь, мовляв: “Ой, я ще подумаю”. Щоправда, я вже давно придумала, що нічого не хочу. За цю роботу мені вже заплатили тим, що дали можливість бути у клубі, бути фейковим письменником серед купи справжніх і крутих! Який з мене письменник? Я навіть коми не знаю, де ставити. Хоч українська мова – мій улюблений предмет. Словом, зарплату я свою вже давно отримала можливістю просто знаходитись у колі талановитих людей.
Сінука
Проєктний підхід у клубі має всі шанси створити особливу атмосферу, у якій «кожен з нас щось може», як співав свого часу Мирослав Кувалдін. Керівник клубу не є (і не може бути) «експертом у всьому», тож гарний варіант – взяти на себе роль того, хто керує поєднанням наявних в учасників суперсил. Адже чимало підлітків зараз уже гарно опанували розмаїті творчі – дуже часто цифрові – техніки. А поєднання різних типів мистецтв, різних технік та підходів, здається, завжди живило будь-які творчі середовища.
Ключовою, напевно, тут є атмосфера довіри та відсутності пресингу, у якій кожен учасник може поділитися своїми креативними навичками (навіть якщо він ще в процесі їхнього опанування) – і отримати пропозицію від «найкращих замовників». ????
Принцип третій – баланс твердості та плинності
Перший день у клубі
От уявіть, ти приходиш додому зі школи, дивишся на повідомлення – і бачиш, що мама надіслала посилання на GoogleMeet. Відкриваєш – і бачиш, що там багато людей, наголошую, людей! У них дедлайн через тиждень, а ти не вмієш писати історії, але все одно пишеш і… Виходить найгірша історія у цілому всесвіті, але вони все одно верстають книжку з твоєю історією. Ти ганьбишся на весь світ (поки що не знаючи цього) – і це ще не найгірше. Потім треба бути дуже обережним, щоби не подумати, ніби відблиск снігу – це спалахи фотоапаратів мурах. Тому заходьте на клуб, адже життя тільки одне, звісно, якщо ви не кіт. А якщо ви все ж таки кіт, тоді теж приходьте – і ви будете першим котом в клубі.
Олесь
Навіть найбільш творчий клуб, на мою думку, повинен мати свої правила та дедлайни. Хай навіть досить демократичні правила та плинні дедлайни. Якщо відвідування клубу вільне, а в країні – війна та непевність, то з імовірністю сто відсотків виникне ситуація, коли новий учасник приєднується на середині засідання, процесу, проєкту. Тут важливо, як на мене, усім бути гнучкими, уникати перфекціонізму, натомість дбати про те, щоби кожен зацікавлений устиг взяти участь. І щоби разом з тим це був приємний процес – для всіх разом та для кожного окремо. Адже у клубах (на відміну від класів та робочих груп) величезний акцент падає на важливість, плідність, насиченість самого процесу. Певною мірою процес, а точніше – опанування учасниками творчих письменницьких процесів – тут і є найважливіший результат.
Принцип четвертий – ідеї в повітрі, ідеї з життя
На зимові свята мене завжди дратувало, що ялинку ставили мало не на самий Новий рік, а після цього майже одразу виносили на горище. Я завжди боролася як могла, але бій був нерівний, тому завжди перемагали батьки. Проте одного року мені, на щастя, вдалося укласти з батьками угоду, щоб ялинка простояла до мого дня народження (27 лютого). Коли я приєдналася на засідання клубу, усі помітили, що ялинка зникла. Знаючи про мою угоду з батьками, щодо Дня народження, всі почали питати, що мені подарували. Останніми в переліку подарунків були шкарпетки. Почувши про них Лосось вигукнув:
– Шкарпетки то святе!
Це і стало назвою нашої книжки.
Юнона
Хороший клуб – як серіал. Можна цю тезу сприймати як жарт, однак для мене це один із важливих принципів клубів: у процесі роботи над одним проєктом завжди варто помічати паростки та пагони наступного (грубо кажучи – ідею та назву наступної книжки). А ще, що дуже важливо: клуб – це не короткий навчальний курс, і навіть не річний. Нагадаємо: нашому клубу уже чотири роки, а серед його членів є особи, які і раніше ходили на дитячі творчі гуртки, які я проводила… Тобто клуб – це роки і роки разом. Де ж взяти творчі ідеї на такий довгий час? Відповідь одна – із життя. Із ситуацій навколо. Із того, що хвилює учасників, що вони емоційно обговорюють, що зачіпає і має у собі потенціал бути розгорнутим у хорошу історію. І не одну.
Принцип п’ятий – місце, куди хочеться повертатися
Клуб став для мене місцем, де я отримала найцінніші поради. Пам’ятаю, як на першій зустрічі сильно нервувала, та згодом відчула неймовірну спорідненість. Досі згадую ті моменти за кадром — як-от зимова фотосесія для нашого артбуку, коли я змушувала друзів покірно мерзнути заради красивих кадрів. Дякую клубу за натхнення і за те, що він залишається місцем, куди хочеться повертатися. Дякую п’ятниці за вечори творчої свободи та любов до слова. Окреме «люблю» за атмосферу та інтелектуальні мурашки.
Софія
Цей допис сам по собі міг би стати гарним завершенням нашої статті. Хочеться лише наголосити, що спільнота – ключове слово для мене, коли я думаю про наші клуби та інші творчі середовища. Спільнота – це те, що витворюється на роки і роки, що дає сили, натхнення, можливості та ідеї – і поза клубом, і після нього. У хиткому світі має бути щось стале. Наприклад, «П’ятниця. Вечір» та «П’ятниця вечір по вівторках». Ми є, і ми завжди раді новим учасникам від 10 до 13 років (молодший клуб) і від 14 до 18 (старший). Усі деталі та розклади клубів можна знайти (або дізнатися за запитом) у соцмережах Центральної бібліотеки імені Тараса Шевченка для дітей міста Києва: фейсбук та інстаграм
Ясен місяць, красне сонце, дрібні зірки
А ось і важковаговик у категорії «книжки різдвяного сезону»!
Обережно, цей фоліант варто дарувати лише тим, хто рішуче налаштований зробити читання частиною своїх різдвяних свят: великий формат, майже шістсот сторінок і аж тридцять чотири автори! Причому команда ця настільки строката, що поєднує авторів не лише різних країн, а й різних континентів, ще й кількох століть…
«Оце так збірна!» – вигугнула я, коли виявила, що під однією обкладинкою у нас Олена Пчілка та Остап Українець, Алан Мілн та Ігор Антонюк, Гі де Мопассан та Юлія Ілюха, Сельма Лаґерльоф та Максим Дупешко, Ерік-Еммануель Шмітт та Олексій Жупанський… А-а-а!
Усі спроби дати пояснення такому поєднанню гравців розбиваються, щойно читаєш наступне прізвище зі списку. Тож немає іншого виходу, ніж звернутися до упорядниці – Ганни Улюри – яка досить завбачливо перед текстами вибраних нею оповідань розмістила свою передмову.
Гм-гм… Спершу офтоп: оскільки БараБуку нерідко читають старшокласники та вчителі, то маю зазначити, що ця передмова – чудовий текст, що вводить у тему різдвяних оповідань, у розуміння цього явища. Якщо, скажімо, вам задали розібратися із витоками цього жанру, і ви хочете це зробити швидко те без жертв – ця передмова саме те, що лікар прописав.
Тепер до теми – тут нарешті ми розуміємо підхід упорядниці, він водночас і логічний, і вигадливий. Авторка передмови згадує про три етапи ритуалу ініціації: очікування на диво, випробування серйозності намірів та обмін подарунками. І проводить аналогії із трьома відповідними етапами святкування довгоочікуваного зимового свята: Святвечір, ніч проти Різдва та різдвяний ранок. «І поки до англійця Скруджа навідуються три привиди Різдва, у нас здавен відчиняються три віконця». І далі авторка цитує колядку, за словами якої у цих трьох віконцях відповідно – ясен місяць, красне сонце, дрібні зірки. Саме так називаються три розділи цього справді ошатного збірника різдвяних оповідань.
Це гарне пояснення структури книжки. Та чи пояснює воно вибір текстів? Очевидно, що ні, і єдиний принцип, який ми тут маємо прийняти – смак самої упорядниці. Чому ні?
Єдине, з чим я активно не згодна у цій передмові, – це з тим, ніби усю книжку можна встигнути прочитати за вечір, ніч та ранок. Воно, можливо, і можна, та я абсолютно не раджу як з міркувань безпеки життєдіяльності, так і тому, що, як на мене, найбільше насолоди можна отримати, якщо читати цю книжку, мов адвент. Ліпше навіть не переглядати наперед список авторів, і тоді – вжух! – вітер Різдва носить тебе світами. То ти із Генрі ван Дайком у зимовій Європі дохристиянських часів, а потім – шух! – у власному дитинстві, коли вперше читала «Ялинку» Коцюбинського. Гоп! – і всередині сріблястої скляної кулі разом із Інкою, героїнею оповідання Катерини Пекур, а потім – шусть! – і під столом сільської хати на Волині з героїнею Дари Корній, ще й не просто так сидиш, а кукурікаєш, рохкаєш, мукаєш, мекаєш, бекаєш… Навіть гудиш, мов бджола. Усе за старовинним святковим ритуалом.
«Над вечір третього дня різдвяних свят в господі панства Костецьких, у селі Переволоках, вибиралися та виряджалися дві панночки до міста. Думаєте, мала то річ, малий захід, таке виряджання? »
Олена Пчілка, «Забавний вечір»»
Якщо ми вже заговорили про старі часи та дитинство, зробімо чек знаної з дитинства найріздвянішої книжкової класики. Отже, «Лускунчик і мишачий король» Гофмана – є. Чарльз Дікенз – є. Щоправда, не із «Різдвяною піснею у прозі» (її поява тут «роздула» би книжку до просто неймовірних масштабів), натомість до вашої уваги «Історія про гоблінів та паламаря» цього ж автора. Так, Дікенс, як бачимо теж писав про гоблінів, а оскільки дія відбувається ще й у Святвечір та на цвинтарі (бо паламар на півставки, як виявилося, працює гробокопачем), то оповідання це, повірте, теж атмосферне і захопливе. Ну і власне «Дари волхвів» – моє улюблене з дитинства оповідання О. Генрі «про двох нездогадливих дітей, які надто вже необачно пожертвували одне для одного найдорожчими скарбами свого дому» – теж є!
Чую голос скептиків: «Так це ж було вже!» «Ми таке вже читали!».
«А от і ніт!» – заперечу.
У збірнику – цілих тринадцять нових оповідань українських авторів. Для тих, хто любить нашу сучасну літературу пропоную стару класику сприймати як прекрасне тло зі старих орнаментів для розуміння нашої сучасності.
Зрештою фінальний акорд цієї книжки – щемке оповідання Юліти Ран про сьогоднішній воєнний Харків. «Ми не випадково починаємо і закінчуємо цю книжку з розповіді про святкування Різдва під час війни, війна і свято – дві форми існування часу в безчассі», – це знову з передмови.
А починається книжка зі «Святвечора у воєнні часи» Едварда Пейсона Роу – історії про повернення з полону батька родини у часи Громадянської війни у США. Це оповідання життєствердне та тепле, втім, є у книжці й чимало сумного і трагічного, бо ж Різдво – це не про утопію, а про наше життя і живу містерію у ньому.
Так чи інакше – книжка дивуватиме із кожним оповіданням. Часом – тим, що у ньому взагалі й мови нема про Різдво, лише про містичні сліди на снігу (блискучі «Сліди» Карела Чапека). «Але ж є текст, а є підтекст,» – скажете ви. Я тільки кивну і завважу, що крізь оповідання «Дим» Винниченка взагалі було важко прорватися, і єдине, що тримало мене на плаву, це – знайти відповідь на питання, чому тут підзаголовок – «Різдвяна казка»?
Що ж, на щастя, бувають такі люди, хто вільний час довкола свят любить присвячувати читанню – пошуку питань та відповідей, мандрівці крізь час та простір, між символами та ідеями, крізь здогадки та потрактування… Саме для вас цей новенький різдвяний товстунчик. Не плутати із лускунчиком. Втім, можна і плутати, адже лускунчик там теж, як ми зазначали, теж у комплекті.
Писати про Київ: дослідження столиці для освітніх проєктів
Міський простір із його багатошаровістю, багатокультурністю, багатоголоссям — прекрасна рамка чи тема для освітніх творчих проєктів, зокрема у середній та старшій школі. Важливий акцент: це саме та тема, яка у творчий та конструктивний спосіб об’єднує покоління, а тому чудово пасує для гармонійної співтворчості учнів та вчителів: освітяни у межах роботи над таким проєктом мають можливість закласти максимум освітніх можливостей для пізнання історії, архітектури, літератури, соціології, міської культури нашої столиці, а для підлітків Київ — багатющий простір для пошуку та реалізції власних творчих ідей.
Із молодіжним письменницьким клубом «П’ятниця.Вечір» від Центральної бібліотеки ім. Т.Шевченка для дітей міста Києва ми обрали простір нашої столиці — реальний, історичний, міфологічний — для нашої творчості, і перше завдання, яке постало перед нами — способи дослідження Києва. Питання увиразнилося таким чином: як саме вивчають Київ письменники, які творять сучасний київський текст?
Книжки про Київ, зокрема у жанрі фентезі – великий тренд в український літературі для підлітків, для знайомства з яким рекомендуємо огляд Ксенії Сокульської Інший Київ: задзеркалля столиці в підлітковому фентезі. Одна із важливих книжок у межах цього тренду –«Діти вогненного часу» Мії Марченко та Катерини Пекур, відзначена Топом БараБуки-2024 як «Фентезі року». Тож саме до цих двох письменниць ми звернулися із проханням долучитися до засідання нашого онлайн-клубу та розповісти про свої підходи до вивчення київського простору. Нижче у конспективному вигляді подаємо озвучені письменницями ідеї, адже, на нашу думку, вони можуть стати у пригоді багатьом іншим клубам та класам, які теж вивчають нашу столицю.
Джерела дослідження Києва від
Мії Марченко та Катерини Пекур
1. Електронні мапи
а) Оскільки зараз чимало киян тимчасово виїхали зі столиці (до того ж не обов’язково бути киянами, щоб хотіти досліджувати київський простір) — помандрувати Києвом без фізичної поїздки дають можливість сервіси Google maps, Google street view. Часто на цих електронних мапах ми бачимо те, що при прогулянці непомітно. Наприклад, озеро на вулиці Антоновича, що знаходиться на закритій території.
б) А для мандрівок історичним Києвом існує «Машина часу і простору» від Державного політехнічного музею ім. Бориса Патона https://museum.kpi.ua/map/ — Колекція карт, аеро- та супутникових фото Києва та околиць. З X століття до 1950-х років.
2. Прогулянки Києвом
Звісно ж, найпопулярніший та, певно, найкращий спосіб відчути місто та дослідити його. Саме під час прогулянки можна знайти початкову точку свого подальшого дослідження: старі будинки, водойми та острови, старі плодові дерева (вони з великою ймовірністю були частиною чиєїсь садиби). Не варто забувати, що важливі меморіальні місця — це кладовища, які бережуть пам’ять про видатних киян. Втім, вирушати на прогулянку-екскурсію цього типу необіхдно у супроводі дорослих осіб та пам’ятаючи про техніку безпеки.
3. Книжки та електронні джерела
а) Видання з історії Києва – це ціле море назв та авторів, тож виходити у нього варто із певних конкретних позицій. Ми радимо серію «Невідомі периферії Києва» С. Широчина та О. Михайлика.
б) Відеоблоги (зокрема блог Кирила Степанця) та фотоблоги про Київ, (гарний приклад – інстаблог KyivAndProvince) – чудова нагода не лише дізнатися більше про столицю, а й дослідити, як києвознавство живе та процвітає у нових форматах.
Важливий акцент від авторок «Дітей вогненного часу»: зараз для нас важливо також відходити від імперських міфів про Київ, зокрема про «булгаківський Андріївський узвіз», шукаючи і знаходячи нові цікаві київські сюжети про нашу власну історію.
Тетяна Стрижевська, авторка пізнавальної книжки «Химерний Київ. Легенди, лякачки та цікавинки», стала почесною гостею чергового відкритого засідання нашого клубу і поділилася ось такими ідеями вивчення Києва для творчих проєктів.
Джерела дослідження Києва від Тетяни Стрижевської
1. Авторські та тематичні екскурсії
Це прекрасне джерело знань про Київ. На відміну від традиційного підходу до вибору екскурсії, авторські збирають охочих послухати про нашу столицю навколо певної харизматичної постаті-києвознавця (згадаймо знову того-таки Кирила Степанця), а тематичні – навколо захопливої теми (скажімо, підземний Київ).
2. Вірші поетів-киян
Поезія, звісно, не може бути джерелом наукової історичної інформації, однак вона передає атмосферу, «клімат» або ж «вайб» певного району Києва своєї доби, що дуже важливо саме для творчого осмислення київського простору. В Ірини Жиленко можна знайти поетичний образ центру Києва, в Аттили Могильного – образ Відрадного, а в перших збірках Василя Стуса – святошинські краєвиди.
3. Київська періодика
Архіви старих газет та журналів допоможуть знайти та зібрати сюжети київської історичної щоденності. Однак потрібно пам’ятати, що періодичні видання попередніх історичних епох – зокрема радянської доби та часів Російської імперії – мають потужну ідеологічну складову, яку варто брати до уваги.
Важливий акцент від авторки «Химерного Києва»: окремий малодосліджений світ у всесвіті Києва – це історичні київські рекреаційні зони, тобто дачі заможних киян, у мальовничих київських передмістях, деякі з яких уже давно є частиною Києва (скажімо, Святошин).
Сподіваємося, ці конспективно викладені ідеї стануть в пригоді усім, хто має на меті – індивідуально чи в групі – долучитися до великого гурту авторів, які кожен на свій лад творять новітнє бачення нашої столиці. А усіх молодих письменників від 14 до 18 років, хто хотів би долучитися до нашого гурту – клубу «П’ятниця. Вечір» від Центральної бібліотеки ім. Т.Шевченка для дітей міста Києва – ми запрошуємо долучатися до наших засідань, які відбуваються щоп’ятниці о 17:30 за посиланням .
«Місто тіней»: альтернативна історія
Чим приваблюють нас фантастичні світи?
«Ну і питання у вас,» – можна відповісти на це, і мати повну слушність.
Адже тут можуть бути тисячі відповідей. Та одна з важливих властивостей фантастичних світів літературних творів, неймовірно чарівна та продуктивна – той факт, що у ці світи можна навідуватися. Перечитувати улюблений роман під настрій чи певний сезон – і так ходити знайомими вулицями, помічаючи все давно знане і відкриваючи нове, що раніше, з погляду іншого досвіду, залишилося непоміченим.
А можна навідуватися як співтворець, адже що більше деталей містить літературний твір, що детальніше розроблений його світ, то більше можливостей для нової історії можна знайти у ньому. А фанфік – це не лише розвага, але й чудова вправа для любителів творчого письма, на яку ми радимо звернути увагу викладачам. Адже коли учні не в захваті від чергового твору про те, «що хотів сказати автор», ідея написати фанфік може викликати більше ентузіазму.
Насправді далеко не кожен фантастичний роман чи повість дає простір для широкого вибору сюжетів можливих фанфіків, тобто читацьких аматорських текстів за мотивами оригінальних літературних творів. Втім, коли ми із учасницями клубу книжкових досліджень ЖоржЛаб обговорювали «Місто тіней»Мії Марченко, виявилося, що фанфіків саме на його основі можна написати величезну кількість, тільки бери і твори. Тобто сідай і пиши.
Фантастична повість Мії Марченко має довгу історію, вона сама – цікавий персонаж у нашій літературі для підлітків. Уперше з’явилася друком у видавництві «Фонтан казок» у 2016 році, отримавши відзнаки Корнійчуковської премії, «Коронації слова», конкурсу «Напишіть про мене книжку» і відзнаку Топу БараБуки за дебют року у прозі. Пізніше книжку перевидав «Наш формат». А цього року – видавництво Жорж із новими ілюстраціями Оксани Домахіної (усі попередні видання прикрашали художні роботи Надії Дойчевої-Бут).
Цікавий акцент, який став претекстом цього нашого матеріалу: 2018 року з ініціативи експертів Міносвіти повість було включено до списку рекомендованого читання для 7-х класів НУШ, в складі теми Національно-визвольна боротьба.
Однак боротьба майстрів із казкового міста проти короля-узурпатора Маґнуса – це лише один із рівнів повісті. Адже це ще й історія дванадцятирічної Марти, яка втратила маму, її стосунків із батьком Алексом та новим другом Дані. А до того ж (а, може, і найперше) – Різдвяна містерія. Та й світів у повісті теж не бракує – це і реалістичні Місто-біля-моря (за яким вгадується Рига) та Місто-на-горах (образ нашого Києва), фантастичне Місто Тіней, яке колись було Королівством Золотих Веж. А ніби між ними – загадковий, святковий та подекуди страшний світ ляльок, який моторошно нагадує фрагменти обох інших світів.
Тож для всіх, хто мав приємність прочитати цю повість, а особливо – для класів та книжкових клубів ми пропонуємо цілу картотеку ідей для фанфіків. Писати їх можна наодинці та спільно. І окрема приємність – читати вголос або ділитися із друзями і потім обговорювати.
Тож, будь ласка, ось наші ідеї. Із величезною імовірністю кожен з охочих творити фанфіки знайде тут щось для себе.
Ідея перша. Місто тіней до Марти, але під час правління Маґнуса
Про те, що відбувається у Місті Тіней в останні дні правління лихого короля ми дізнаємося виключно завдяки пригодам Марти, але хіба не цікаво було б почитати про це величне місто ремісників до її появи? Я пропоную заглибитися далі в історію міста та пофантазувати про те, як би жили вже знайомі нам персонажі, наприклад Тобіас, лицар Роланд або принцеса Мафальда під час цієї довгої зими. Як вони виживали? Із чим їм довелося стикнутися? Як зародилася їхня надія на порятунок? Усе це можна розкрити обравши цю ідею для свого твору.
Ідея друга. Що як книга «Місто Тіней» була написана для старшої авдиторії?
«Місто тіней» Мії Марченко написана для віку 12+ і вивчається у 7 класі, тому, звісно, головна героїня в деяких моментах поводиться як дитина, а сам сюжет не показує нам багато жорстокості. Але чому б не уявити Марту старшою на 3-5 років і не пофантазувати, які пригоди могла б пережити вже 15-17-річна підлітка у Місті Тіней? Що як від віку її сприйняття світу докорінно зміниться? Якими в такому разі могли б бути її стосунки з Алексом, чи дійсно існувала б дружба з Дані та найголовніше – чи могла би Марта закохатися?
Окрім змін у головній героїні, цікавою темою для роздумів є також саме Місто Тіней. Якби книга була написана для старших підлітків, то, можливо, ми могли б отримати набагато похмурішу картину міста та його мешканців. Обравши цю тему ви можете дати волю фантазії та знайти відповіді на запитання: якою була би Марта? Що сталося би з Містом? Чи змінився би фінал історії?
Уявіть життя Марти, коли їй 17. Вона спокійно живе з Алексом, Дані та Еммою. Про пережиті пригоди згадує з теплом на душі, та все ж не часто.
Все змінюється напередодні Різдва, коли дівчинці починають снитися дивні сни. Вони попереджають: Місту Тіней загрожує небезпека. Коли це все вже незмога терпіти, Марта вирушає до Міста Тіней.
Виявляється, місто втрачає свою життєдайну силу. Підмайстер Яспер, який тепер Золотий король, з усіх сил намагається убезпечити місто від знищення, проте сам він це зробити не в змозі. Тож Яспер і Марта стають боронити місто пліч-о-пліч. Разом вони проходять багато випробувань, які, здається, запалюють між ними вогник симпатії.
Чи можлива між Мартою і Яспером любовна лінія? Якщо так, то як вона буде розвиватись, адже вони живуть у різних світах? Чи все ж між ними завелика різниця у віці?
Катерина Захарчук
Ідея четверта. Що як з часом у Інґе зародилися почуття до Емми?
Уявіть, як Інґе та Емма почали спілкуватися з певної причини та у них обох згодом виникли романтичні почуття одна до одної? Пропоную пофантазувати, як би це було, якби у них почалися стосунки і все, що було до того, та те, що вони обидві відчували, перевернулося догори ногами. Як би ці відносини розвивалися? Як би це вплинуло на життя Дані, якби у нього з’явилася іще одна матір?
Ідея п’ята. Що як всі події, які відбулися в Місті Тіней, були вигадкою Марти?
Є певна ймовірність, що все, що трапилося, було вигадкою Марти, спричиненою розладом, який дівчинка отримала після смерті мами. Не тільки її батьки були розлучені та жили окремими життями, мама захворіла та згодом померла, що мало лишити глибоку психічну травму у дитини. Пропоную розглянути варіант, в якому всі події відбувалися в голові Марти, і що з часом вона це зрозуміла.
Цей кіт дивиться на вас несхвально
Маючи цього літа на полицях нову книжку Володимира Аренєва — невеличке стильно оформлене видання, з обкладинки якого на нас дивиться вгодований кіт (дуже несхвально) і сич (трохи більш доброзичливо), над ними височіє великий пес, а огортає всі три постаті змій, що поглинає власного хвоста (легендарний Уроборос) — можемо ствердити зародження чи принаймні ре-актуалізацію нового формату в українській підлітковій літературі. Це книжка-загадка. Або інше формулювання — інтелектуальна задачка для начитаних підлітків.
І з самого початку дуже важливо підкреслити: хай тендітність видання та те, що подекуди у книгарнях воно виринає на полицях для молодшого шкільного віку, не вводить вас у оману: це читання для підлітків. Дуже сподіваюся, що ілюстрації Дмитра Кривоноса (чого варті хоча б виразні руді акценти на чорно-білих зображеннях) досить однозначно просигналізують цільовій аудиторії: це ваша книжка. Хоч, звісно ж, досить незвична.
Кілька слів про цю незвичність. Читання — це ще й інтелектуальне дозвілля. Пишу “ще й”, бо воно має, звісно ж, чимало інших функцій. Однак зараз мова саме про “їжу для розуму”: що більше я спілкуюся із сучасними підлітками, то більше бачу запит саме на інтелектуальність — на глибокі розмови, читання як вихід на нові теми, обшири, моделі мислення. Володимир Аренєв іде саме на це поле і пропонує ось яку гру.
Невелика різдвяна повість. Дванадцять коротких розділів, післямова та додатки. Головні герої — Музиканти. Чому? Як? Чого? Звідки? У тексті прямо не пояснено, чи не єдина ниточка, яку тут маємо, — асоціація із казкою «Бременські музиканти». Загалом знання казок — просто-таки необхідна передумова читання «Музикантів». Також певні ключики для розуміння цієї книжки-ребусу дають рядки з народних пісень, подані в епіграфах. Рядки ці надзвичайно цікаві, із великою ймовірністю тут ви читатимете їх уперше (в післямові автор зазначає, що цитує їх за виданнями народних пісень у записах В. Гнатюка та Лесі Українки). Втім, рядки ці не стільки щось пояснять і розкриють наперед, як навпаки — підважать ваше розуміння та запроблематизують.
То хто ж ці Музиканти? Вередливий та норовливий кіт Рудий, сліпий товариський та ґречний пес Мавр і тривожна й ділова сичуня Нікса. На самому початку оповіді вони «знову не мали прихистку»: отже, це герої-мандрівники, і ми їх зустрічаємо далеко не на початку подорожі. Далі розгортаються події казкові, міфологічні, символічні, дивовижні.
Та навіть не намагайтеся «проковтнути цю книжечку за півгодинки». У авторки цих рядків її читання забрало години і години. А як інакше, коли тут на кожній сторінці, у кожному абзаці, а подекуди й у кожному реченні нові і нові відсилки, символи, згадки, загадки, та ще й подані крізь специфічні діалоги та дії головних героїв.
До речі, щодо героїв. Уклавши угоду (еге ж, казкові та фентезійні персонажі просто схибнуті на укладанні угод, без цього в їхньому світі нічого путнього не робиться) зі старим чоловіком із вкритим шрамами обличчям, на якому очі «здавалися чужими — наче два густо-сині ґудзики, вирізані з криги», Музиканти залишаються у дивному приміщенні, заставленому різними предметами (які, звісно ж, насправді предметами не є, бо це ж книжка Аренєва). Аж тут незвичним чином у приміщенні з’являється дівчина-підлітка Марія. І з нею пов’язана сюжетна лінія, яка тягнеться «від серця» (тобто не геть усе тут тренажер для розуму), і пов’язана вона із темою переживання війни поколінням сучасних підлітків.
«Сови мудрі пташки, а в котів добра пам’ять, зате ми, собаки, чуємо серцем. За цим усім стоїть якась особлива історія.»
Більше боюся сказати, щоби не псувати зусилля того, хто склав наприкінці книжки «Запитання для книжкового клубу» — не хочу давати на них свої варіанти відповідей. Загалом провести книжковий клуб за цією книжкою — чудова ідея. Головне — не думати забагато про всі можливі сенси та їхні конотації, інакше можна непозбувно збентежитися. Як-от, скажімо, читаючи текст на сторінці 70, коли один герой, котрий є уособленням певного аспекту часу, звертається до героїні з біблійним іменем Марія (нагадаємо: історія — різдвяна) із такою фразою: «Навряд вам пояснюють там (тобто у школі) про колообіг сенсу у світах».
Певно, ця книжка і є про колообіг сенсу у світах. Коли я брала інтерв’ю у автора у 2020 році після виходу його книжки «Сапієнси», на питання, хто, на його думку, є ідеальним читачем цієї книги, Володимир не вагаючись відповів: «Певно, я сам». Мова йшла про те, що текст «Сапієнсів» насичений інтертекстуальними посиланнями, цитатами, алюзіями та — як тепер заведено казати — «пасхалками». (Хоч, як на мене, красивіше казати «писанками»). Мушу зазначити: відтоді мало що змінилося. Ідеальним читачем Аренєва так і лишився сам Аренєв. Втім, це не означає, що цю книжку-ребус не варто пробувати розгадати. Не можу пообіцяти, що саме вам це вдасться, але сам процес безперечно подарує чимало знахідок.
І про це потім хочеться поговорити.
Книжкові аніматори: досвід Польщі
Говорячи про іноземний досвід популяризації книжок та читання, хочеться звертатися до найцікавіших, найбільш творчих прикладів, які дарують натхнення на пошук нових методів та сенсів у нашій конкретній ситуації. Як я вже писала свого часу у своєму есеї “Для цього не потрібен автор: хто замість письменників популяризує книжку. Польський досвід”, опублікованому на порталі Посестри, у сучасному книжковому просторі Польщі існує таке явище, як аніматори літератури (або ширше – аніматори культури) – люди, які професійно займаються проведенням цікавих книжкових заходів для дітей без участі автора. Беата Квєцінська та Мацей Домбровський — аніматорський дует, який особисто мене дуже надихає. По-перше, саме вони у перші роки повномасштабної війни багато працювали з українськими дітьми, тож я не раз мала приємність спостерігати за їхньою роботою. По-друге, це аніматори, які рефлексують над своєю роботою та навчають освітян своїх авторських методів, що робить їх надзвичайно цікавими співрозмовниками. Не дивно, що 2023 року нагороду Аніматор року від міста Кракова отримали саме Беата Квєцінська та Мацей Домбровський.
У нашій розмові для БараБуки я розпитала відомих краківських аніматорів про речі, котрі, як на мене, жваво цікавлять наше дитлітівське середовище: це, по-перше, вибір книжки та робота із нею, планування та проведення самого літературного майстер-класу, заняття із українськими дітьми під час повномасштабної війни та професія книжкового аніматора у Польщі.
Вибір книжки
Беата: Зазвичай ми шукаємо таку книжку, яка нас надихне та зацікавить, розсмішить та зворушить наших внутрішніх дітей. Цим натхненням може бути історія чи ілюстрація, обкладинка чи навіть одне слово. Книжок ми взяли у роботу вже дуже багато, і для нас найважливіше, щоби на літературних майстер-класах, які ми проводимо, створити такий простір, у якому книжка була би для дітей супер-пригодою.
Мацей: Ми також використовуємо книжки як знаряддя на майстер-класах. Так, зізнаюся, ми використовуємо книжки, щоби зустрітися із дітьми, і щоби переказати дітям якусь думку, з якої вони можуть зробити щось більше. Ми не даємо готових відповідей, радше пробуємо їх зацікавити книжкою, заохотити, щоби вони самі чи з батьками пошукали відповіді на певне питання. І намагаємося якось творчо трансформувати певний елемент цієї книжки. Тому книжка має нас надихати. Бо коли вона нас надихає, то найчастіше вона надихає і дітей.
Беата: Мені здається, тут важливо те, що книжка є знаряддям, але також претекстом до зустрічі, у нашому випадку, із юною людиною. Ми зазвичай готуємо їх до розгортання книжки, сама книжка завжди є сюрпризом, нагородою, чимость захопливим. І ми хотіли би це укорінювати у юних читачів, щоби вони брали до рук книжки для того, щоб щось пережити разом з героєм, разом з ілюстратором, з автором.
Мацей: Бо ж книжка — це більше, ніж просто друковані сторінки, ніж якась історія на них, ніж певна ілюстрація, бо ж це також історія автора, ілюстратора, а також історія недосказана, або така, що існує паралельно до того, що відбувається у книжці. Тому дуже часто книжка перегукується із певним досвідом дитини і діти переживають свої досвіди, відображені у цій книжці. Так само, як і дорослі.
Планування та структура заходу
Мацей: Для нас дуже важливо поважати те, що діти мають окреслений скінченний ліміт часу, у якому можуть тримати концентрацію. І дуже швидко знудужються якимось одноманітним темпом занять. У зв’язку з цим ми орієнтуємося зокрема на досвіди з кіно та театру, пробуємо створити певний сюжет занять. І в тому сюжеті вводимо героїв, показуємо конфлікт, шукаємо розв’язки, означуємо фальшивий пункт кульмінації і так далі. Ми використовуємо ці сюжетні елементи у заняттях і намагаємося динамічно реагувати на поведінку дітей і змінювати темп. Тож починаємо швидко, зазвичай це розігрів.
Беата: Зазвичай використовуємо для цього рух, музику, найчастіше — музику із фільмів, яка гарно ілюструє певну ситуацію, і вже під час цього розігріву проводимо вправи на уяву: переносимося на пляж чи до лісу, залежно від того, про що розповідає книжка. Діти ще не знають, що зараз сядуть і читатимуть цю книжку, уже будучи у певному місці. Бо ми вже з ними починаємо уявляти, що треба спакувати, щоби піти на прогулянку до лісу чи що треба зробити, коли зустрінемо якихось конкретних звірів.
Мацей: Тож перша частина занять — це такий подвійний розігрів. Бо здається, що це розігрів тіла…
Беата: …Але це ще й розігрів фантазії.
Мацей: Потім переходимо до спокійнішої частини: знайомимося із книжкою. Вона завжди є певним відкриттям. Часто ми користуємося якимось таким прийомом, наприклад, ховаємо книжку у якомусь місці в залі, скажімо, у старій валізці, або закопуємо її під горою подушок, або ховаємо її на полиці з книжками — у різних місцях, де діти можуть її знайти.
Беата: Скажімо, от у залі стара валізка чи скриня, у якій схована книжка. Запрошуємо дітей у центр і говоримо, що хтось нам залишив цю валізку чи хтось нам прислав її поштою. Або ж — погляньте, що це!? Послухаймо, чи щось є всередині? Воно важке чи легке? А може, якось пахне? Працюємо уявою: що там може бути? Відкриваємо валізку, витягаємо книжку і замислюємося із дітьми, що може бути всередині, як виглядає обкладинка, чи вона нам уже щось розповідає? Часом, коли діти трошки старші, ми просимо їх самостійно прочитати назву книжки, і це уже підказка, про що буде історія. Так ми будуємо напругу до того, як розгортаємо книжку. Часом із молодшими дітьми використовуємо таку вправу: кажемо, що не можемо відкрити книжку, вона закрита, запечатана, просимо, щоби вони набрали багато повітря і ніжно подули на сторінки книжки, щоби вона нам відкрилася. Тож концентрація тут сто відсотків на тому, що ось-ось має відбутися. Ну і читаємо.
Мацей: Зазвичай читання є таким часом перепочинку для дітей. Вони уже розслабляються, однак налаштовані на цю історію і не можуть дочекатися, що там відбудеться.
Беата: У них починають поєднуватися ці рамки. Наприклад, історія про море, а хвилю перед тим ми гралися у море, назва починає з цим поєднуватися, обкладинка починає із цим поєднуватися — і ми входимо в історію. Ми віддаємо дітям простір, щоби вони почувалися вільно. Одні сидять, інші стоять, треті крутяться, бо вже не витримують дочекатися, що зараз станеться. Ще хтось лежить. Тут повна свобода: хто як хоче. Ще комусь комфортно притулитися до когось іншого під час слухання. Ми приймаємо кожну форму слухання. Тільки стараємося, щоби ті діти, які трошки далі, теж бачили ілюстрації. Оскільки заняття ми проводимо в дуеті, то маємо можливість так розподілити ролі: Мачек зазвичай читає книжку, а я — по іншій стороні, з дітьми. Я спостерігаю, як діти реагують на читання. Часом буває так, що трапляється складне слово і вони соромляться перепитати. То я сама запитаю: “Пане Мачеку, а що означає це слово?” Або перепитую про щось, що могло би їх зацікавити. Тобто запрошую їх говорити, освоюю їх із тим, що можна ставити питання, входити в діалог, що читання — це відкритий простір розмови. І ті діти, які ходять на наші заняття регулярно, усе частіше починають щось питати, замислюватися вголос.
Мацей: Перестають соромитися, що чогось не знають. Не знати — це дуже людське, усі ми чогось не знаємо. Ми не знаємо разом із дітьми, адже часом вони ставлять такі питання, до яких жоден дорослий не готовий. Але, я думаю, основним тут є те, що ми не стараємося бути автентичними, а що ми і є автентичні. Якщо ми граємося у щось, то граємося разом із дітьми. Під час читання також треба передбачити час на те, що діти ставлять питання, а потім розповідають про свої досвіди, і треба їм дати час це зробити, поділитися цим з іншими.
Беата: І ось книжка закінчується, ми її закриваємо і відкладаємо в якесь безпечне місце, куди завжди можна зазирнути під час занять. А наступна частина занять — це художня частина, творча. Ми зазвичай тут використовуємо певні художні техніки, творимо якісь нові речі, інспіровані, звісно ж, книжкою.
Мацей: У цій частині концентруємося на тому, як щось зроблено. Ніколи не використовуємо якихось напівфабрикатів, завжди намагаємося створити щось від початку до кінця. І це потребує підготовки і розуміння, що саме можна створити з якою віковою групою. Це індивідуальна частина занять, коли кожен творить дещо своє. А пізніше намагаємося зробити щось спільне. Наприклад, викорстати ці зроблені щойно речі для створення спільної виставки. Або використати щойно набуті навички для якогось спільного твору.
Беата: І тут ми переносимося до такої частини, власне запозиченої з театру. Зазвичай до майстер-класів ми готуємо певну сценографію, яку використовуємо у тій спільній частині. І тут, наприклад, разом із дітьми робимо певну інсталяцію. Скажімо, у нас є спеціальний куб, зроблений із простих дощок.
Мацей: Він має висоту два з половиною метри і служить такою кліткою, у якій можна прикрашати стіни, вішати фольгу, якісь мотузки, — робити усе, що нам спаде на думку.
Беата: Усе, що виходить до нас зі сторінки, із роботи кожної юної людини, але що часом буває більше за них самих, щось спільне. Оце спільне для нас дуже важливе. Бо ми бачимо на заняттях, що компетенції роботи у групі є компетенціями майбутнього, адже ми не можемо бути усі індивідуалістами, маємо працювати разом. Тому ми дуже дбаємо про те, щоби діти співпрацювали між собою.
Мацей: І це часом дуже важко, але ми пробуємо полегшити це дітям. Щоби вони вміли творити щось разом. І на кінець — якщо це заняття, що проводилися лише для дітей, то ми запрошуємо батьків чи опікунів. Щоби ті увійшли, побачили. Щоби дати дітям шанс пояснити своїм дорослим, що і як вони тут робили.
Беата: Щоби діти також розповіли, про що була книжка, для чого ми це все малюємо, щоби могли цим поділитися. І щоб це був такий час опікун-дитина, щоби вони могли у цій миті бути разом.
Мацей: Це не так, що ми закриваємо дітей у залі, а потім випускаємо: ідіть собі! Ні, ми зустрічаємося з батьками та розмовляємо з усіма: з батьками, із дітьми. У нас є час на розмови, є час на родинні фото. Також часто ми проводимо родинні заняття, тобто такі, у яких беруть участь і опікуни, і діти.
Беата: Я ще розповім про один етап, який ми пропустили, перед розминкою. Як ми взагалі готуємо залу, у якій відбуваються заняття. Зазвичай ми не пускаємо туди дітей по одному. Двері зазвичай зачинені, і щось там за ними діється: або грає музика, або світло іншого кольору (ми маємо театральні лед-лампи, які змінюють колір світла). І діти зазирають у замкову шпарину, щоби підглянути: а який колір там сьогодні буде, чи щось пахне, чи там щось розвішане на стінах, що там чути? Тож напругу ми починаємо будувати іще перед входом у залу. Наш простір ми готуємо у дуже різний спосіб: часом там стоїть велика інсталяція, про яку вже згадував Мачек, — наш двометровий куб, а часом це лиш одне яблуко, яке лежить посередині. Чи розкладена парасолька (бо в книжці теж є парасолька). Або ми використовуємо якийсь певний колір.
Мацей: Хоч ми будуємо напругу із самого початку, але на кожне заняття готуємо також План “Б”. Завжди може щось не вийти, не спрацювати. А окрім цього завжди намагаємося створити безпечний простір для дітей. Це значить, що якщо ми гасимо світло, і стає темно, то ми завжди пам’ятаємо про те, що має бути місце, у якому діти, які бояться темряви, могли знайти світло. Наприклад, прочинені двері до сусіднього приміщення, у якому горить лампа.
Беата: Або ось такий приклад. Якось під час рухливого розігріву ми гралися ось так: ми в океані, тут плаває великий синій кит. Аж тут раптом виявляється, що маленька Аня боїться великих синіх риб. Це реальний випадок. Дитина любить наші заняття, але саме у цьому не хоче брати участі, хоче до мами, бо боїться великих синіх риб. Ну і що треба зробити? Треба просто дати велику подушку і сказати малій Ані, що це такий безпечний острів, і якщо хтось сяде на цьому острові, то нічого погано із ним не станеться. Тобто якщо є дитина, яка боїться, або просто прийшла перший раз і почувається невпевнено, то зазвичай стараємося робити в залі такі безпечні острови із подушок або з якоїсь тканини, з ковдри — що маємо під рукою. І говоримо діятм: ми бавимося, можемо бігати, гратися у чудовиськ у синіх хвилях і все таке, але якщо хтось боїться або почувається некомфортно, то тут безпечний острів, де ніхто вас не наздожене і не схопить. І, звісно ж, діти цим користуються. Бачимо це часто, коли дитина перший раз на заняттях і не знає цієї формули, що тут дорослий перетворюється на велике чудовисько, яке ганяється за дітьми, або на кита, або на квашений огірок… Тож цей безпечний простір дуже важливий, і діти сідають перший час там, і приглядаються, що відбуваються, як бавляться інші діти, а пізніше долають цей бар’єр і зіскакують із острова до спільної забави.
Заняття із українськими дітьми та культурна різниця
Беата: Я вважаю, що усі діти є дітьми, тобто кожну дитину можна запросити до пригоди, до гри, до пізнавання світу. І щойно вони відчують себе у безпеці — стають найбільш творчими істотами на світі.
Мацей: Ми проводимо заняття для дуже багатьох груп. На жаль, дітей часто ділять. Ділять на дітей польського походження та іншого походження, дітей із такою неповносправністю чи з іншою. І створюють такі штучні групи. Так, був такий час, коли ми проводили заняття окремо для українських дітей із батьками.
Беата: Ми не знаємо української, тож нам здавалося, що буде мовний бар’єр, це було наше найперше побоювання. Однак тоді з’явилася одна мама, яка сказала, що вона українка і може перекладати наші заняття, перекладати книжку. Щоби ми виходили усі з одної площини — усі розуміли книжку. А в інших частинах заняття, творчих, ми старалися комунікувати уже іншими методами, щоб слово вже не було тут найважливішим.
Мацей: Іншим великим викликом було для нас те, що ми мали взаємодіяти із дітьми, які мають досвід війни. І у нас було велике побоювання, що ми будемо ставитися до цих дітей якось особливо. Але ж ми усі збираємося тут, щоби гратися, бути щасливими, створити гарні спогади. І всі ми тут є дітьми увесь час, незважаючи ні на що.
Беата: Я маю зазначити, що майстер-класи для українських дітей — це був такий порух серця. Ми не знали, що маємо зробити, коли почалася повномасштабна війна. Звісно, можемо переказати гроші, але що ми можемо зробити самі? І ми вирішили із Мачеком — зробімо те, що ми робимо найкраще — створімо такі майстер-класи. І це для мене було великим стресом. Я чудово пам’ятаю ті перші заняття, на які записалося біля двадцяти родин, дітей було дуже багато. Я сильно стресувала: як це буде? І ця мама теж, вона ж не була професійною перекладачкою, а просто мамою з дитиною, які жили у Польщі ще до повномасштабної війни. І як ми справимося? Я не дуже розуміла, що робити. Прийшли діти, вони були перелякані, і ми теж. Тоді я зловила одну дівчинку і сказала їй: “Доганяй!”. Доторкнулася до її плеча — і стала тікати, а вона стала мене наздоганяти. І так раптом по Палацу Потоцьких — престижній локації у самому центрі Кракова — діти, ми і батьки почали разом грати у догонялки. Мова не має обмежувати. Це дало нам всім спільний знаменник — усі ми маємо у собі дитину або є дитиною. І ще для нас було дуже важливим, що діти нас багато чого навчили, вони хотіли нам презентувати свою мову. Ми читали книжку про ведмедя і питали, а як буде українською ведмідь. І вони почувалися експертами у цій галузі. Ми хотіли, щоби вони відчули, що ми хочемо з ними ближче познайомитися. Інший випадок — у нас була така книжка про рукавичку, і виявилося, що це ваша історія, тож діти почали нам розповідати про це. Тож та мама замість того, щоби перекладати нас дітям, стала перекладати нам те, що діти хотіли розповісти. Цю ситуацію ми розглядали так, що ми хочемо якнайбільше навчитися у дітей. А для них цікавість дорослих була дуже важливою.
Мацей: А я хочу зізнатися в одній речі. Якось ми зробили таку страшну дурість. Ми працювали із книжкою, яка називалася “Клопіт”. І в ній клопіт полягає у тому, що донька випалює на улюбленій маминій скатертині слід праскою. І далі на кожній сторінці зображено, чим може бути цей слід, у що він перетворюється. У якісь солодощі, у маленьку дитинку… До обрису цього сліду від праски домальовуються певні деталі — і це перетворює слід від праски на щось інше. І була одна сторінка, на якій падала ракета: той слід перетворився тут на ракету.
Беата: І ми подумали, що це будуть погані асоціації, тож заклеймо цю сторінку. І ми її заклеїли, щоби оминути це, не концентруватися на цьому. То була страшна дурниця, бо ми хотіли приховати щось, що є. Це важливо для дітей. І, звісно ж, хлопець на ім’я Іван, одразу спитав: а що там таке? Що там заклеєне? І ми відкрили — і це ще більше виросло…
Мацей: Так завжди буває, коли не говоримо правди. Діти відразу бачать, де нам важко, де у нас проблеми, де ми з чимось не справляємося. І це трошки несправедливо — показувати дітям, що все гаразд, немає проблеми. Адже має бути чесність відносно дітей: нема нічого поганого в тому, що ми у складній ситуації, однак спробуймо якось із неї вийти, зробити щось із нею.
Беата: Я не відчувала великої культурної різниці, коли працювала з дітьми, натомість не раз відчула такі глибокі емоції зі сторони опікунів: мам, бабусь. Бо ситуація читання книжки є настільки інтимною, що асоціюється із безпекою, з домом, з родинним вечором. І для нас стало викликом, як працювати з дорослими, адже на заняттях з українськими дітьми для нас було важливо, щоби вони не були самі. Це був відкритий простір, діти могли приходити із мамами, з бабусями — зі своїми опікунами. І тут ми більше концентрувалися на тому, як провести крізь ці заняття дорослих, які брали участь. Бо неодноразово хтось із них зронив сльозу під час читання книжки. Ми ж проводимо заняття дуетом, і зазвичай Мачек читає книжку. А коли чоловік читає книжку, це асоціюється із татом, якого не було поряд… І чути було ці емоції. А якщо говорити про мову, то діти з цим не мали жодних проблем: коли вони бачили, що нас цікавить українська мова, то і в них з’являлася цікавість до польської. А якщо хтось із дітей говорив польською, то вони моментально ставали нашими асистентами і перекладали нас. Більшим викликом це стало для дорослих, для них це була складна ситуація і важче їх було запросити до такої дитячої гри. Однак якось був такий випадок: ми розкидали двадцять кілограмів силіконових кульок, і це літало скрізь, уся зала була цим наповнена. Тоді ми переламали якийсь бар’єр — і дорослі почали бавитися, забувши на хвилинку те, чим мали заняту голову. То був наш малий великий успіх. Бо дітей було значно легше запросити до гри зі зрозумілих причин.
Мацей: На початку нам було важлливо, щоби це були заняття для українських дітей та родин, бо ми не хотіли змушувати до асиміляції, до інтеграції із польськими дітьми.
Беата: Але згодом ми дійшли до того етапу, коли їх об’єднали, і вже не було окремих майстер-класів для українських і для польських дітей.
Мацей: Та ми не хотіли цього робити відразу, щоби не створювати складної ситуації для дітей, які не знають мови, для батьків, яким часто важко щось спитати. А після якогось часу це вже не мало жодного значення. Зрештою, так ми подолали власні бар’єри, бо для нас це теж було викликом.
Професія книжкового аніматора в Польщі
Беата:Ми завжди готові розповісти про свій досвід, навіть онлайн, освітянам в Україні. Бо ми також проводимо такі навчання для вчителів в Польщі, вчимо їх, як проводити літературні майстер-класи. У Польщі теж немає такої професії — освітянин у сфері книжки. На початку ми самі вигадували історії, щоби проводити за ними майстер-класи. І вигадали їх якусь неправдоподібну кількість, після чого нам на думку спала така проста ідея, що існує ж так багато книжок, які можемо взяти на майстер-клас. Ось так почалися перші літературні майстер-класи. Тож нас ніхто не вчив, як проводити літературні майстер-класи, натхненні певною книжкою, саме таким чином. Це наші напрацьовані робочі теорії та сценарії. Ми самі тестували ті чи інші рішення. Ось зараз ми розпочали цикл літературних майстер-класів для дітей зі спеціальних шкіл — із різними інтелектуальними порушеннями. І це те, що ми зараз розвиваємо: як із дітьми, які не говорять, проводити літературні майстер-класи, як сконцентрувати їхню увагу на книжці.
Мацей: Ми зустрічаємо дітей із різними видами інвалідності, часом із комплексними, і зокрема — інтелектуальними. І серед них також є багато дітей з України, які тут знайшли, сподіваємося, безпечне місце. І тут уже немає жодних поділів — це все діти або молоді люди, для яких ми намагаємося створити такий безпечний простір — зустрічі, контакти з книжкою, з мистецтвом, із творчістю.
Беата: І виявляється, що книжка — універсальний інструмент і розв’язок.
Книжка про епос, страх і море
Що воно таке — українська література? Для мене особисто — це велика любов, ще й моя професія. Тому спершу слово «воно» у назві мене особисто дещо насторожило. Та потім, придивившись, я зрозуміла: переді мною одна з книжок пізнавальної серії «Що воно таке?». Як назва серії нон-фікшн — це досить вигадливо, тож я заспокоїлася і надихнулася поринути у текст…
Втім, поринути саме у текст мені не вдалося. Адже це сповнене гумору видання про українську літературу є чудовим поєднанням тексту та ілюстрацій. Забігаючи трохи наперед, зазначу: коли авторка пише про форми і жанри прози, то окрім тих, які ми всі вчили у школі, називає графічний роман, відносно новий жанр, у якому — зацитую — «візуальні елементи працюють на рівні з текстом, у ньому “читаємо” і літери, і зображення». Продовжуючи цю думку, хочеться запропонувати нове жанрове визначення саме для цього видання — графічний нон-фікшн. Адже книжка побудована на поєднанні слова та візуальних елементів: тут ми бачимо не лише вдалі ілюстрації, а й інфографіку, комікси… Загалом кожен розділ-розворот детально продуманий візуально.
І відтак логічно з’являється теза: «Що воно таке? Українська література»— це ідеальний набір навчальних візуальних (раніше казали — наочних) матеріалів. А з цього і наступна теза: це ж чудова шпаргалка для вчителя! Так, справді, для класів, у яких є інтерактивна дошка або можливість проєктування зображення на на стіну чи на дошку, а також для шкіл із онлайн-навчанням — це видання просто безцінне, адже воно дуже лаконічно підсумовує, схематизує, ілюструє та пояснює матеріал. Та навіть якщо можливості демонстрації сторінок цієї книжки немає, видання стане дуже помічним для вчителя власне у якості шпаргалки: воно дає можливість проглянути ключові моменти, тези, терміни, поняття та приклади до них за певною темою.
Проте не будьмо ж такі вчителецентричні! Адже ця книжка передовсім для учнів, вона чудово пасує для тих, хто хоче легко, швидко і з гарними емоціями познайомитися із ключовими поняттями, ідеями, термінами та процесами, пов’язаними з сучасним розумінням літератури. Важливо, що приклади авторка подає не лише із української класики та творів модернізму, а й із найсвіжіших сучасних книжок, які є або можуть бути у колі читання українських підлітків.
Загалом учительський досвід авторки, про який ми дізнаємося з короткої довідки на задній обкладинці, тут видно і відчутно на кожній сторінці, буквально у кожному реченні. Відчутно, що всі ці поняття авторка не раз пояснювала аудиторії сучасних підлітків, і в цьому діалозі виробила своє бачення подачі матеріалу, його схематизації, якихось специфічних образів чи мемів, пов’язаних з тим, як краще витлумачити та ввести у контекст те чи інше поняття. Чого тільки варте пояснення композиції твору через — цитую — «структуру кота». Або ж цілий розділ «Байка — це сова», у якому бачимо схему, як намалювати сову, що прояснює схему, як аналізувати байки. Останнє, до речі, відразу ж і продемонстровано на байці Григорія Сковороди «Ворон і чиж».
Особливо мені імпонує те, що окрім структурування і схематизування понять зі шкільної програми, авторка вводить додаткові важливі поняття, що можуть стати впровадженням на складніший рівень розуміння теорії літератури. Тут наведу приклад розділу, що називається «Відповідь знає казка» (саме цьому жанрові він і присвячений). На цьому розвороті із дотепними казковими ілюстраціями, який візуально організований за схемою дерева, ми знаходимо не лише згадку про те, що казки за змістом бувають про тварин, чарівні та соціально-побутові, але й декілька важливих речей, які виходять за коло шкільної програми і власне ведуть юного читача до глибшого розуміння цього жанру. Скажімо, тут ми читаємо розгорнуті пояснення таких тез як «казкам властива формульність», «герої казок бояться порушити заборону», «у казках присутня магія чисел», «фольклорним творам властива варіативність».
Єдине на цьому розгорті, щодо чого я би, можливо, подискутувала із авторкою — це те, що вона називає кумулятивні казки одним із видів казок за змістом. Натомість я би радше стверджувала, що це формальна ознака, тобто кумулятивність казки – це риса її формальної організації.
Однак усі, хто має вчительський досвід, знають, що шкільне знання тяжіє до певного спрощення. Тож часом вчителі обирають, де щось варто пояснити складніше, а де прийняти це спрощення. Приклад, який я навела вище, може стати основою гарної глибокої дискусії у класі стосовно форми і змісту літературного твору та взаємозалежностей між ними.
Серед питань, висвітлених у книжці (із ними можемо ознайомитися, переглянувши зміст) — не лише хронологія української літератури, визначення класики та поняття родів і жанрів, а й такі цікаві літературознавчі (еге ж, чому ні?) теми як сни, моря, міста й сади (та їхні, звісно ж, літературні віддзеркалення) і навіть почуття — сміх та страх (які, нагадаємо, є, сказати б, жанротворчими). Також тут знайдемо книгознавчі розділи «Анатомія книжки», «Хто робить книжки?», і навіть один безпосередньо про нас із вами — «Хто такий читач?». Важливо також, що на останніх сторінках розміщено глосарій найважливіших термінів, поділений, до речі, на дві групи: літературознавчі поняття (як-от метафора, сюжет чи повість) і загальні поняття, важливі для розуміння сучасної літератури (такі як контекст, елітарна культура чи перформанс).
Загалом книжка створена на на перехресті з одного боку відваги, завзяття і бешкетності, а з іншого — серйозності, відповідальності і ґрунтовності. Саме ці риси, напевно, і притаманні найактивнішому вчительству, а також найцікавішим авторам навчальної літератури нового підходу.
Як читати казки для Місяця
Неочевидне питання: коли ми беремо до рук це ошатне видання з вишуканим золотим тисненням, яке нагадує фоліанти минулих епох — «Казки для місяця. Нічниця-Чарівниця» — що ми тримаємо в руках?
Мій варіант відповіді складається із трьох важливих НЕ.
По-перше, це не просто окрема чудова історія, а частина одного великого унікального цілого.
По-друге, це не книжка-картинка, а ціла графічна повість — небанальний жанр для нашого дитліту.
По-третє, це не лише варта уваги новинка, а книжка, яка разом зі своєю попередницею — «Вересовою міллю» — та імовірними наступницями творить абсолютно нову сторінку нашої дитячої літератури.
Почнімо із першої тези. Оксана Булаабсолютно унікальна постать серед творців української дитячої літератури — усіма своїми книжками вона послідовно творить єдиний дивовижний усесвіт — світ туконі, який розпросторюється навіть іще далі, за межі книжок – зокрема у простір віртуальних ігор.
Від перших двох книжок-картинок, у яких головними героями були лісові тварини — «Зубр шукає гніздо» та «Ведмідь не хоче спати», — до двох книжок, на обкладинці яких уже з’явилися улюблені багатьма авторські чарівні лісові істоти туконі — «Туконі мешканець лісу» та «День народження ялинки», — і до двох останніх видань, які вже є графічними повістями і головними героїнями яких стали симпатичні та неповторні молі — «Вересова міль» та власне «Казки для Місяця: Чарівниця-Нічниця». Усе це єдиний продуманий унікальний авторський світ, і саме цим книжки Оксани Були, як на мене, приваблюють читачів, навіть якщо самі читачі — як це не парадоксально — не підозрюють про це.
Остання теза ґрунтується зокрема на моїх спостереженнях за життям книжок Оксани Були у перекладах. Нагадаю, що ця авторка є також однією із найпопулярніших українських авторів дитячої літератури у світі. Зокрема дві її перші книжки — активно читані у багатьох країнах. При чому їхні головні герої — зубр та ведмідь — далеко не рідкісні гості у книжках-картинках. Що цікаво, як виявилося, наприклад, у польській дитячій літературі зубр досить популярний персонаж. Це вже навіть не згадуючи про таку світову зірку дитліту, як ведмідь. Кого-кого, а ведмедиків у книжках для найменших аж ніяк не бракує. То чим дитячі серця завойовують саме цей ведмідь і цей зубр? Моя відповідь— глибиною і красою історії, що їх забезпечує чарівний світ, до якого належать тварини. І — так! — привабливістю (магічною харизмою!) самих туконі.
Так само у «Чарівниці-Нічниці» оцей розроблений великий усесвіт за спиною головної героїні вчувається у кожному реченні, відчувається на кожному розгорті як погляд углиб. Або й навпаки — як погляд чарів, які позирають на тебе із темних закутків цього незвичного фоліанту.
Книжка про Чарівницю-Нічницю, як і її попередниця про Вересову міль, у своєму оформленні мають візуальні елементи, що нагадують старовинні (або як зараз заведено казати — вінтажні) книжки із казками: мова передовсім про відповідне оформлення форзаців, шрифти, початки розділів, зображення мап тощо.
Розгорнувши «Вересову міль», дізнаємося, що ця історія належить до циклу «Казки для Сонця і Місяця» і є його першою частиною. На тому ж розгорті маленька поетична анотація пояснює цілісність задуму:«Сонце зігріває ліс удень. А коли приходить ніч, настає час Місяця. Туконі — охоронці дня, чарівниці-молі —захисниці ночі. У Серці лісу, у Високому Яворі, вони разом створюють дивоковдри. Однак їхня дружба — не лише джерело цілющих чарів. У шелесті листя та мерехтінні зірок, поміж сутінків та світанків, ховається таємниця давньої магії».
При першому погляді на новинку, яку ми розглядаємо, мені спало на думку: «Та це ж нарешті друга частина “Казок для Сонця та Місяця”!» Втім — ніт! Придивившись до обкладинки із належною уважністю, я виявила, що маю справу з новою серією історій (або, можливо, під-серією) — «Казки для Місяця». Її сторінки сповнені темних барв ночі та золотого світла зірок, бо ж саме про зірки тут і мова.
Авторка створює цілу оригінальну міфологію, за якою «Колись давно жила собі міль Чарівниця-Нічниця. Щовечора вона виносила на небо зірки». А далі розгортається оповідь, у якій знайомі традиційні мотиви, обумовлені спостереженням дитини за природою (наприклад, падіння зірок із нічного неба) вигадливо поєднані з оригінальними сюжетними ходами та героями (тут, зокрема, діють птаха Слуква, Тхір, Видра, туконі Ліщини і кілька інших лісових достойників та достойниць).
Візуальна оповідь організована дуже гармонійно та вигалдиво: вона поєднує елементи книжки-картинки, коміксу, оригінальні композиції сюжетних елементів, які авторка створила, натхненна оформленням старих фолантів. Усе це складається у дуже оригінальну та емоційну цілісність. Окремого слова потребує сама головна героїня, а точніше — авторська вправність у зображенні її багатьох поз, емоцій, пластики. Здається, ніколи раніше міль не була у настільки важливій міфологічній ролі та не демонструвала такого спектру почуттів.
Наприкінці… Гм, що ж. Мушу повідомити про різночитання. Хтось сприйме останні розвороти книжки як завершення, яке постулює суперсилу дружби та творчої співпраці. Однак авторка цих рядків бачить тут передусім любовну історію і, зрештою, має на це повне право.
Історія Чарівниці-Нічниці завершується спогляданням нічного неба та введенням головних героїв — молі та кажана — на карту сузір’їв. Що ж, тисячі юних читачів тепер шукатимуть на небі сузір’я Нічниці-Чарівниці та Кажана (зрештою, вони мають для цього дуже детальні інструкції). Прекрасний хід!
Втім, мої міркування хотілося би завершити тим, чим історія починається, а це такі слова: «Одного разу на полиці у Бабусі Сови Сич і Кажан знайшли блакитну книжку. На обкладинці виблискували золотисті візерунки, тож Сич і Кажан вирішили, що всередині має бути щось чарівне. Всередині були казки, і ось одна із них…»
Ці слова дають надію прочитати наступні Казки для Місяця…
Що, зрештою, не означає, що ми не чекаємо на Казки для Сонця та Місяця…
Зрештою, якщо будуть ще й Казки просто для Сонця, то це також влаштовує нас якнайліпше.
