Не заважати бути собою: діти та війна

Чуємо поради психологів для батьків-на-війні: слід не лише рятувати дітей, а й навчити їх рятувати себе. Слушна порада, з реалізацією якої просто не буде. Напевно що в цьому можуть допомогти вчасні книжки, наприклад, ці три – про українських дітей і підлітків та їхній досвід життя в час війни.

Як говорити з дітьми про війну: список книжок українською

«Абрикоси зацвітають уночі»

Устиму з повісті Олі Русіної дев’ять років (і чотирнадцять в епілозі). Він живе в містечку на лінії фронту. Обстріли бувають усе частіше, родина переховується по підвалах: вагітна мама, тітка, яка втекла з окупованого Донецька, тато й Устим живуть на війні.

Триває весна 2015 року – абрикоси мають от-от заквітнути, але все ніяк. Устим дивиться на бруньки, котрі не відкриваються, і переживає, що абрикосів уже не буде ніколи. «Не переживай за дерева, вони розквітнуть вночі, коли ніхто не бачить», – заспокоює малого Ел.

Ел – скорочено від БПЛА, Ел – «кустарний» безпілотник. Ела загубив його власник, його пам’ять знищена. Зате Ел навчився спати і так підзаряджатися. А ще його можуть бачити лише двоє людей – малий Устим і боєць із позивним «Майстер» (саме він напише дитячу книжку про мандрівний безпілотник на сході країни).

Коли таки заквітнуть абрикоси (і справді вночі), родина Устима евакуюється до Дніпра. Тут народжується Устимова сестричка, яка полюбить казки братика про Ела. Містечко Устима, що його він досі називає домом, окуповане.

Читайте також рецензію на повість Олі Русіної: Абрикоси надії

«Пси, які приручають людей»

Мирославу з повісті Олени Максименко непокоять три речі: вона руда, вона боїться собак, її місто обстрілюють «градами». Мірка за два місяці має закінчити шостий клас, але родина здіймається з місця та виїздить на безпечні території.

Мірка провела кілька місяців у селі «відносно далеко від бойових дій», роз’їхалися і її однокласники – хто до Львова-Києва-Дніпра, а хто й до Росії. Наприкінці жовтня фронт стабілізувався, і Мірка повернулася до рідної школи. На одну проблему менше – тепер тільки дати раду рудій чуприні та кінофобії.

Аж на її кудлату голову впав новий сусід по парті – мовчазний страшнуватий Мирослав. Мирослав із родиною втекли з окупованого Донецька. Він глибоко травмований: побачив, як сталася біда з його маленькою сестричкою. Тепер сторониться людей: йому простіше з собаками, хіба що все частіше малює одне руде противне дівчисько в оточенні зграї псів.

Родина Мирослава на сході надовго не затримається, вони поїдуть далі вглиб країни. Мірка більше не боятиметься псів.

Читайте також інтерв’ю з Оленою Максименко: «Для багатьох підлітків війна стала поштовхом»

«Лінія термінатора»

Борису Макарову виповнилося сімнадцять, коли в рідному Донецьку почалася війна. Родина деякий час ще залишалася в місті, вони виїхали у серпні 2014-го. Борис не встиг навіть забрати кота і попрощатися з дівчиною, з якою мав перші в житті серйозні стосунки. Батько Бориса був у Донецьку помітним бізнесменом, мати, хоч і мала освіту психолога, ніколи не працювала, Борис ріс типовим хлопчиком із заможної родини. З Донецька вони їдуть тоді, коли в батька остаточно «віджали» бізнес.

Після поневірянь у таборі переселенців, Макарови купують смарт-квартиру на Троєщині. Борис іде до нової школи, де тут же отримує ярлик «сепар», потовчену пику і концентровану ненависть однокласників. Серед них особливо виділяється Марія Макаревич – популярна інстаблогерка, натхнена активістка, світла дитинка, – яка до огиди не зносить новенького. У Марічки в АТО воює брат, воює нібито за Бориса, який тієї жертви не вартий. А Бориса, що впав у глибоку апатію через евакуації, раптом саме Маріїна неприязнь зачіпає за живе.

Цю історію нам у романі Тетяни Стрижевської розказує не одинадцятикласник, ми чуємо її від дорослого Бориса – пораненого ветерана АТО.

Можна уявити, що перед нами одна й та сама історія: ось живе собі Устим, проживає перше кохання, уже будучи Мирославом, і стрімко й безповоротно дорослішає в тілі Бориса. Усі ці хлопці втратили свій дім і рятувалися втечею від війни. Це безповоротно змінило їхнє життя. Дев’ять їм чи сімнадцять, вони переживають глибоку життєву кризу: щось втрачають, щось набувають, і відчувають при тому складні емоції. А що з їхнього досвіду можуть пізнати юні читачі?

Війна – це втрата приватності

Щомиті твої кордони нагло пробивають: буквальні державні кордони й особисті психологічні межі. Це війна. Вона завжди є найекстремальнішим способом втратити приватність.

Дві сцени з повісті Олени Максименко, гляньте.

Мама Мирослави і мама Мирослава виявляються колегами. Мірчина мати починає переказувати малознайомій жінці, що чула від доньки: над її сином у школі знущаються, бідний хлопчик. Мирославова матуся влаштовує вдома підлітку скандал, Мирослав іще більше замикається в собі. Добрі наміри дорослих вимостили малому чергове коло пекла.

Ідеальна учителька мови й літератури втручається у сварку Мірки і Каті. Катя накричала на Мирослава, що війна почалася через «донецьких» та їхні референдуми, Мирослава заступилася за хлопця і назвала однокласницю дурепою, котра підтримує Путіна. Учителька провадить виховну бесіду саме з Міркою: вона їй «по секрету» розказує, що у Каті розлучаються батьки, мати їде в Росію, тато іде в АТО, тому Катя озлоблена, і Мірка має бути до неї милосердна. Учителька – злочинна ідіотка, ясно, але це не її історія, а Катина і Мірчина, і Мирославова.

А ось два сюжети з «Лінії термінатора», на них теж подивіться.

Буквальний життєвий простір Бориса різко зменшився: в маленькій комірчині з картонними стінами він чує, що відбувається між батьками: зневірений татусь починає пиячити, виснажена мати впадати у відчай. Тато перестав бути «суперменом», а мама – «барбі». Чи були вони такі до війни, хтозна: Борис якось батьками особливо не цікавився, тепер ось довелося. І тоді хлопець втікає з дому: катається годинами на автобусі чужим містом. Пасажири виходять і заходять, тут нікому немає справи до юнака, тут йому нема ні до кого діла.

Простір приватності для Бориса – мова: він говорить українською, його батьки і більшість однокласників – російськомовні. Він перфектно вивчив українську, щоб допекти шкільній учительці укрмови, але згодом мова стала для нього маячком, який веде до своїх, і вектором для втечі. Те, що в Донецьку було способом виділитися з натовпу, в Києві стало способом сховатися від натовпу.

І нарешті рецепт збереження приватного із «Абрикосів, що зацвітають уночі», побачимо і його.

Устим вигадує Ела, тільки для себе вигадує. Як ті дерева, що зацвітають потай вночі, в уяві малого ховається той, хто колись має оприявнити себе. Коли Устим готовий поділитися рецептом порятунку, то розкаже про Ела молодшій сестрі, їй треба: от-от почнеться повномасштабна війна.

Злитися – це нормально

Устим лютує, коли дізнається, що мусить поїхати з дому, аби мама могла в безпеці народити дитину. Він щиро переконаний, що батьки мали б його спитати, коли ту дитину вирішили робити – знайшли теж час для немовлят, безвідповідальні. Борис уже сам воліє робити дітей, але впадає в істерику, що мати не спитала, чи не хоче Борис, бува, брата і зробила на початку війни самовільно аборт. А от Мирослав перебирає на себе піклування про маленьку сестричку, буквально посуває батька і матір (ті йому напівжартома вказують, що то не його дитина, а їхня, але жарт до адресата не доходить). Скоро Мирослав закидає батькам, що ті не годні забезпечити опіку для малечі.

Діти лютують. Вони зляться. Вони певні, що їх ніхто не розуміє і не потребує. Вони у всьому звинувачують батьків. Діти шалено лютують.

Устим ридає від злості, коли мама не може розказати йому історію про сусідку, яка щойно загинула. Коли померла бабуся, мама розказувала про неї багато історій і показувала фото, так бабуня наче оживала. А тепер мама не уміє оживляти померлих – і Устим злиться.

Лють так переповнює Бориса, що він скеровує її на себе: починає себе шрамувати. Прикметно, Борис на фронті поранений саме в те передпліччя, яке підлітком шрамував. Хлоп нарешті визначився з ворогом.

Мирослав тим часом лютує і мовчить. Він говорить лише з дворнягою Найдою. Тільки вона – загублена і знайдена – його розуміє.

Лють і роздратування – основні емоції в усіх трьох книжках (непрості книжки, не думайте). Маленькі (як і дорослі) люди мають право злитися, ми заслужили своє право лютувати.

Коли кликати на допомогу

Боєць, оточений ворогами, діє так само, як цивільний у небезпеці – кличе на допомогу. Хлопці-дівчата в цих трьох книжках починають свої історії як самітники, щоби наприкінці зрозуміти: поруч є свої, треба лише озватися, подати ознаки життя.

У «Лінії термінатора» Борис подружиться з двома киянами-ексцентриками, Маринкою та Андрюхою: лесбійка-співачка, залюблена у всіх дівчат одночасно, і хіпстер-прибиральник зоопарку, якого били ушльопки за гарненьку фізіономію. Це зветься союзом аутсайдерів, коли купи збираються ті низько статусні, що не вписуються у формат спільноти. (У житті така комунікативна практика не дуже працює, зате вона завжди виграшно виглядає в підлітковій літературі).

А от Мирослава, що сидить із Мирославом за однією партою у «Псах, які приручають людей», втрачає через цю дружбу довіру колективу. У хлопця прізвище Віслюк, то так його і дражнять. Одного дня на їхній парті буде намальовано уже дві смішні тваринки і підпис: «Віслюки». Теж союз аутсайдерів, тільки мимоволі, і коли Мирослав пересяде до дівчинки-відмінниці, Мірка залишилася за «віслючою партою» сама.

А Устим, який підріс у повісті Русіної, розповість подружці Дарці з Дніпра про бомби і погреби, про безпілотник, який розказував йому на ніч казки. Дарка це скоро забуде як дурну дитячу фантазію, де бомби такі саме вигадки, як і мандрівні безпілотники. Устим подякує їй за цю амнезію, вона-бо задає йому патерни «нормальної поведінки».

Свої озвуться, коли покличеш, неодмінно. Просто треба пам’ятати, що інколи часом саме ті, хто близько, штурхають найболючіше. Та без них було б гірше.

У «Лінії термінатора» одна мудра жінка розказує підлітку-в-розпачі щось дуже важливе. «Любити, – скаже вона, – це означає не заважати» (з уточненням: «Не заважати бути собою»). Це сильна любов, погодьтеся. Це саме така любов, що здатна міняти людину. Коли втрачаєш дім і надію, коли захоплює лють, коли не можеш знайти бодай маленького простору всередині і навкруги, де було б безпечно, така любов може ще й порятувати. Ну чи навчити рятувати себе.

Саме про таку любов пишуть три новенькі українські книжки про дітей, що біжать від війни. Хороші книжки, значить, вчасні.

Терапія читанням: як говорити з дітьми про війну

Удвох

Майже-шестирічні дівчатка – найзагадковіші створіння на цій планеті. З цим погодяться навіть ті, хто ними був. Що вже про інших казати. Вони вміють готувати яєчню, мити посуд і не так вже багато тарілок при цьому розбити, люблять годинами дивитися у вікно («В тебе ж є вікна, правда?»), читати і все на світі підраховувати, бояться зубного лікаря, зливи і вовків. А ще прозиваються Вишнею.

Тридцятитрьохрічний Ярик і мала Вишня – дивакувата парочка. Він надибав її, як і годиться, у фруктово-овочевому відділі гастроному (дітей у капусті знаходять, ви ж в курсі?). Але Вишню там із запискою «Потурбуйтеся про неї. Будь ласка» вкотре покинула мати, нездатна прогодувати своє дитя. Так може починатися і казка-притча, і роман виховання, і соціально-психологічна проза. Так починається повість, що містить всі ці елементи – «Вишня і я» Олексія Чупи.

«Ярчик зловив себе на цікавій думці. Виходило, що він підсвідомо вчить Вишню. Вчить дотримуватися правил. Тих самих, які його все життя лише дратували»

Чоловік, який не звик в цьому житті до жодних зобов’язань, береться про ту загадкову дитину піклуватися. Кожний проведений разом день вони відзначають апельсином, щоб з’їсти їх, коли набереться сотня – такою була забаганка кумедної шестилітки. Фруктів скупчиться рівно дев’яносто два, до останнього дня літа. Хтось із них в результаті постаршає. І то не лише Вишня.

Дорослий, який починає повніше відчувати й розуміти світ, коли поруч із ним з’являється дитина. Тема очевидна й не нова. Та й пара чоловік середнього віку і юна панянка навіть для української прози – не оригінальна («Та, що прибула з неба» Гуменюка хоча б). Але симпатичні Чупині герої почасти знімають «художню умовність» їхньої «невипадкової» зустрічі… Звідки взялася дівчинка насправді? От так хтось бере до себе чужу дитину – і по всьому? Що там за темна історія з матінкою-зозулею?.. Хотілося би більше про те, аби вдовольнитися вповні ще й соціальним, а не тільки притчовим шаром повісті. Наразі нам зрозуміло: Вишня тут, щоб виконати певну місію.

Вона її здійснить, безперечно. А поки що можна почитати про Карлсона, завести друзів і погратися з ними «у магазина», малювати крейдою на асфальті, годувати качок, закохатися, чекати в гості метелика. Купа серйозних орудок! Це найголовніше: мати насичене важливим справами й добрими спогадами життя.

Історія страхів. Вишня боїться зливи, точніше – потопу. Ярчик лікує той жах: поки тривають червневі зливи, ті двоє у квартирі будують човна. Так зростають, фіксує він: на зміну страху приходить цікавість, якщо показати безпідставність фобій. Сам Ярчик спочатку мало чого побоюється, хіба що «одомашнити» мимохідь кицьку чи жінку. Відтак з’являються справжні жахи: що Вишня голодна, що вона поріжеться, випаде з вікна, піде врешті-решт. Скажімо, вони обоє просто відвертаються, проходячи повз ту крамницю, де мала знайшлася – навіть дивитися несила; двійко переляканих дітей. Так зростають: на зміну страху приходить сила, коли усвідомлюєш, чого саме варто боятися. Чупині герої назвуть це дуже просто: зціленням.

Ніжна, ба навіть елегійна історія про необхідність притримуватися правил співжиття й не зраджувати довіру того, хто від тебе залежить. Дитяча повість про дорослих або доросла повість про дітей – обирайте самі, який із варіантів вам ближче. А то й прочитайте книжку двічі.

Особливі потреби

Катерина БАБКІНА. Гарбузовий рік. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2014. – 48 с.
Андрій БАЧИНСЬКИЙ. 140 децибелів тиші. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 128 с.
Тетяна КОРНІЄНКО. Недоторка. – Київ: Час майстрів, 2015. – 104 с.
Оксана РАДУШИНСЬКА. Метелики у крижаних панцирах. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 160 с.
Дзвінка МАТІЯШ. Марта з вулиці Святого Миколая. – Львів: Видавництво Старого Лева, 2015. – 240 с.
Оксана САЙКО. До сивих гір. – Львів: Піраміда, 2015. – 140 с.

Серед нас живуть люди – насамперед діти – про існування яких ми добре знаємо, але не любимо помічати, наскільки воно проблемне. Бо допомогти їм несила, через значно складніші культурні та соціальні установки. Це люди зі спеціальними потребами, фізично й інтелектуально обмежені, особливі.

Кілька років тому в Росії вийшли «Дім, в якому…» Маріам Петросян і «Клас корекції» Катерини Мурашової. Герої цих книжок – діти-інваліди. Хлопець у візку з «Класу» й густо заселений інтернат для неповносправних дітей із «Дому» спонукають поміркувати про те, що особливі діти потребують особливої уваги й у літературі. Твори ці, що починалися як соціальний нарис, із розвитком сюжету перетворювалися на фентезі. І там, і там персонажі знаходять портали, що переносять їх до країв, де вони є не просто здоровими, а всесильними. Окрім виграшних ставок на популярну культуру, у такому підході простежується буквальний відчай: говорити про дітей-інвалідів адекватного способу немає. Казки й фантазії, не сурова реальність, а обнадійлива у своїй утопічності альтернатива. Традиція на кшталт пришитих лапок зайчика з «Лікаря Айболитя»… Але такі книжки там з’явилися. Їх прочитали, про них заговорили.

«Клеммі, старша сестричка – мій найкращий друг. Вона не може ходити, говорити, рухатися, варити макарони, керувати літаком, жонглювати чи займатися алгеброю. Я не знаю, чому вона цього не робить. Просто тому що…»

А що на цих болісних теренах відбувається у нас?

Торік «Грані-Т» оприлюднили переклад із польської «Мишки» Дороти Тераковської. Ще роком раніше була адаптована українською щемлива історія Ребекки Еліот «Просто тому що».

У щедро ілюстрованому творі для малюків «Просто тому що» хлопчик Тобі розказує про старшу сестру Клеммі. Кожна сторінка – нова пригода малих: від будівництва замку з піску до подорожі на Марс. Просто тому що – це рефрен, який закінчує кожну із забавок: дівчина просто така, яка є, її треба прийняти такою, особливою. І цього «просто тому що» достатньо, щоб усвідомити: люблять малі одне одного не за щось, а просто тому що… Еліот написала книжку про своїх дітей.

«Мишка» не має автобіографічної основи. Тераковська створила історію про дівчинку-дауна, сумну й ненав’язливо повчальну. Марися має найважчу форму даунізму, її поява в родині Адама і Єви змінює батьківське життя докорінно. Ці двоє переживають найнеймовірніший спектр почуттів – від образи до відрази – щоб нарешті зрозуміти, як вони люблять Мишку. Навіть коли її більше немає поруч. Мишку польською звати Почварка – личинка, яка має перетворитися на метелика, хай нині вона здається потворною навіть власним батькам.

Дві ніжні й сумні книжки, що чесно розповідають про складні речі, – і якось раптово оприявнилося: таких саме, але «наших» історій катастрофічно бракує.

Читайте також: На півдорозі до: «Шапочка і кит»

У казці-алегорії для малят «Гарбузовий рік» Катерини Бабкіної є Ренат, хлопчик у інвалідному візку. Щодо особливих дітей твір Бабкіної якраз і демонструє згадане безсилля в пошуках «спеціальної мови». Пофантазувати про нормальне, використовуючи явні символи, легше, ніж критично усвідомити відносність будь-якої норми. Сестра уявляє/зве Рената метеликом – крила його утворює тінь від інвалідного візка. Усі тим щасливі, і ніяких проблем у затишному садочку, де навіть садовина рада бути з’їденою.

Психологічна проза Тетяни Корнієнко «Недоторка» – про дівча з неврозом нав’язливих станів. 14-літня Аля одержима чистотою і боїться бруду. У побуті юнка вже більш-менш дає раду своїм «відхиленням» (не їздить ліфтом, наприклад, і має при собі пляшечку з дезінфектором). Але тут трапляється просто катастрофа – Аля закохується. Точніше, у книжці нагнітається відчуття, що тієї катастрофи не уникнути. Бо як же, наприклад, цілуватися, якщо навколо мікроби! (Якось та дасть собі раду, натякну…) Кумедна історія про проблеми цілком реальні й дуже невеселі.

Аля занадто, як для підлітка, рефлексійна. Утім, це один із симптомів неврозу нав’язливих станів – безупинне самоїдство. Зрештою, героїня «Недоторки» змушена виборсуватися самотужки, бо решта персонажів (із батьками включно) сприймають її хворобу як підліткову примху. І от їй, кому жаско навіть до близької людини торкнутися, доведеться стрибати у брудну річку, щоб урятувати життя подрузі. Та ще відвойовувати свою пасію в уявної суперниці. Так, уповні пережити шокову терапію, яку їй влаштували жалісливі однокласники, маючи намір раз і назавжди вилікувати перелякану «Мийдодіру».

Варіантів читання «Недоторки» два. Можна повірити батькам-друзям і почитати смішну книжечку про болісно багату уяву дівчини. Можна повірити Алі, що проблеми її цілком істотні, і прочитати легко написану історію про адаптацію особливих людей до не-занадто-співчутливої спільноти ровесників.

У повісті «Марта з вулиці Святого Миколая» Дзвінки Матіяш до інвалідного візка прикута літня жінка – подруга головної героїні, Поліна. Це людина напрочуд позитивна, її поведінка – справжнісінький маніфест життєствердження. І тільки ближче до фіналу повісті Марті спадає на думку: Поліна буквально залежить від інших людей, її виживання мусить ґрунтуватися на легкій вдачі й здатності знаходити адекватний контакт зі здоровими.

Для Марти це надзвичайно важливий урок. Дівчина й сама особлива – схильний до депресії гіперемоційний підліток. Вона мусить навчитися жити у злагоді з оточенням: скажімо, з батьками, які от-от народять другу дитину, чи вчителем малювання, чиєї уваги, окрім Марти, потребує і його нова жінка. Полінине світле смирення – один із варіантів прийнятної для головної героїні «рольової моделі» дорослішання.

Повість Оксани Радушинської «Метелики в крижаних панцирах» – добротна соціальна проза «15+». Певно, дорослих вона зацікавить навіть більше, ніж підліткову аудиторію, – у тому сенсі, що авторка з читачем не заграє і, попри надуманий гепі-енд, творить текст відвертий і жорсткий.

Ярина після автомобільної аварії, в якій загинули її батьки, прикута до інвалідного візка й мучиться від сильного болю. Дядько й тітка, що опікуються малою, вивезли її на літо до села. Там Ярина знайомиться з Артемом. Артем походить із родини акторки й режисера, має відзнаки з бальних танців й успішно розплановане майбуття. Підлітки здружуються, не на радість, відверто кажучи, обом родинам. Утім, ці двоє долають перестороги старших і за допомогою Артемового тренера навіть готують спільний танцювальний номер. Завдяки танцям Ярина збирає гроші на операцію, і закінчується книжка тим, що дівчина здіймається на здорові ноги.

Мудрі дорослі Ярині пояснюють: жалість ми отримуємо автоматично, співчуття – від обраних, а повагу треба заслужити… У цьому сенсі «Метелики» йдуть таким собі контрапунктом до «Марти». Зрештою, ніщо не дається автоматично: і співчуття, як і повагу, треба заслужити, а то й важко заробити.

Дечого «Метеликам» бракує. Яринка вчиться танцювати вальс у інвалідному візку. Це мусить бути нелегкою справою. Але ми того не побачимо. І навіть власне танець – відверто бракне уяви, щоб змоделювати собі такий виступ, якщо ви жодного разу не бачили танцювальних конкурсів серед неповносправних. Авторка нам у цьому не допоможе: так, мала схожа на метелика – і це все? Спроба описати «інше» життя як «таке саме» натомість очевидно вдалася, але в тому-то й річ, що життя особливих дітей інакше.

Сергій із «140 децибелів тиші» Андрія Бачинського має сильні вади слуху. Хлопець оглух після аварії, в якій загинула вся його родина. Глухоту шестикласник Сергій переживає тим важче, що професійно займався музикою. Кар’єрі край, але завдяки м’язовій пам’яті він і далі грає – у сиротинці для глухонімих.

Інвалідність дітей із нашої прози переважно пов’язана з нещасним випадком. До відповіді на запитання – чому діти народжуються неповносправними? – автори не готові. Сюжети натомість передбачувано будуються на протиставленні «до» й «після» хвороби.

«140 децибелів» – не виняток. Тут частини «до» й «після» чергуються нарівно: на хлопця в інтернаті напали місцеві хулігани – батько допоміг відбитися від шайки таких самих; Новий рік із батьками й сестрою – святкування в зачиненому інтернаті з малою, здатною чути музику Сергія тощо. Нелукава «там/тут»-композиція. Так само хитає і всю книжку: від сльозливої сентиментальності історії про понівечену дитину до жорсткої «чорнухи» про сиротинець.

Власне, побут дітей-інвалідів у спецзакладах у соціальній прозі Бачинського – найцікавіше (і дорослі про це мало що знають, не лише маленькі читачі). Так само переконливими видаються замальовки про банду «привокзальних калік», куди потрапляє Сергій. Якби ще не писалося то все мовою дуже посередньої журналістики. І не зводилося до однієї сумнівної максими: «Пристосуватися в житті можна, треба тільки хотіти!».

Дія повісті Оксани Сайко «До сивих гір» відбувається в якомусь гірському селищі. Тут живе п’ятнадцятилітка Яська. Живе складно: у неї давно померла матуся, тато рідної дитини соромиться, вона буквально занедбана. Аж от з’являється мачуха зі своїм сином, і це додає Ясьці проблем. Чого лише варта пропозиція Ганки відправити юнку жебракувати під церкву, бо в господарці від неї користі небагато. Дівчина старцює, їй подають добрі люди, позаяк Ясьця – калічка: вона має горба й слабкий розум. Дорогою «до сивих гір», куди мала прямує, щоб зустрітися з мамцею, вона натрапляє на Михайла (працює алюзія на архангела). Той учитиме Яську: «Люди не люблять не таких, як вони. Навчися не помічати цього».

Хороші поради, слушні настанови. А тепер спробуй не помітити, як розпалений підліток затягує місцеву дурку-потворку на сінник, щоб зґвалтувати. Щось останньої миті його зупиняє. Цього разу… Або ігнорувати грудки землі, які кидають однолітки в спину, боляче поціляючи саме в горб… Михайло помирає. І Ясьця знову рушає до сивих гір. Цього разу її нема кому зупинити.

Соціальне життя налаштоване так, що ми здебільшого не потребуємо інстанцій контролю. Ми самі є уважними полісменами одне одному. Привчені бачити й фіксувати несхожість, а то й карати за неї. Твори про особливих дітей дають можливість подивитися, як живуть ті, хто від нас відрізняється, а отже, навчитися толерувати розбіжність і пишатися інакшістю.

Такі історії завжди (хочемо того чи ні, усвідомлюємо чи ні) пов’язані з подоланням власних фобій і упереджень, із важкою внутрішньою роботою автора й читача. Ця шляхетна мета не мусить завадити цим текстам бути ще й просто добре й щиро написаними. Принаймні відверто не маніпулювати емоціями малого читача. Проблема сюжетів, героями яких є неповносправні діти, – розбіжність, яку можна побачити. Слід, певно, дивитися уважніше.

Не слід розпещувати зайців

У батьків малої Христі великі проблеми. Тато-професор занадто відверто, як на кінець 80-х, говорить до студентів про незалежність України, тому покараний. Дівча відправляють на хутір до бабусі, щоб не бачила того й не чула. А там відкривається Справжня Таємниця: дівчинка – остання з Мильских Княгинь. Тут було місто Мильськ, знищене під час татарської навали. Звірі врятували одну-однісіньку жінку – Княгиню. Відтоді вона та її нащадки мають владу над звір’ям. А влада ж бо передбачає і відповідальність.

Перший «рівень» повісті Олени Захарченко пов’язаний із екологічною проблематикою. Дівчина живе серед лісу. Вона починає розуміти мову звірів, чути й відчувати дерева. Це змінює її, міської дитини, ставлення до живої природи. Скажімо, в сезон полювання вона схороняє зайців і підгодовує їх яблуками. Шляхетний вчинок. Але бабця-Княгиня радить їй диких звірів не розпещувати. А що буде, як близько підпустити тварину, місце якої в лісі, – для того є дивакуваті історії юного натураліста Сергійка, друга Христі. Бо з ним чого тільки не трапляється – як не скажена білка вкусить, так зайців, чиє кубельце потурбували, із піпетки годувати доведеться. Чого діти самотужки про ліс не зрозуміють, їм охоче розкаже Лісова Царівна. До прикладу, як не нашкодити березам, «удоюючи» їх, і чому не слід рубати старого граба.

«Христя подумала-подумала і помаленьку пішла до того лісу, куди ходити не варто, де відьми злітаються і де криївку гранатами закидали. Треба ж глянути…»

Другий «шар» «Хутора» – таке собі потойбічне краєзнавство. Христин хутір вибудувано на перехресті часів: тут водночас існує і «за Польщі», і «за Росії», і «за Совєтів», і «Україна нарешті». Князівна наділена здатністю бачити невидиме, тож зустрічає різних містичних персонажів і переживає з ними їхні історії та воднораз спільну Історію. Тут заборонені поети, що переховуються від радянських репресій; польські шляхтичі зі своїм Диким Полюванням; німецькі колоністи, які й по смерті святкують ніч на 25 грудня; руський люд, котрий схоронився в підземеллях від татар і поснув; українські повстанці, які зачаїлися у криївці до світлих часів; сторож чугунки, що понад сто років чекає, коли проведуть тут нарешті залізницю, обіцяну ще поляками, а поки діє в лавах УПА. Легенд і міфів-новотворів доста: на будь-який смак, про будь-які часи.

Разом із тим Захарченко розповідає сучасним дітям про радянське дитинство. Приміром, що таке барак, нащо треба дустове мило, якого кольору й фасону була шкільна форма, чому цукор і масло треба купувати за талони й у великих чергах. Авторка прискіплива й уважна до деталей. У такий спосіб уможливлюється «достовірність» відразу кількох «Хуторських» реальностей: химерного світу СРСР, лісового світу Князівни, вічно живої історії дівчинки з пограниччя. Для нинішньої дитини вони всі здадуться однаково фентезійними, припускаю.

«Хутір» написано наче похапцем: в одному реченні Новий рік, у наступному вже весна; в одному абзаці батьки й місто, в наступному – Княгиня й село. Понад чотири роки насиченого подіями життя на 200 сторінок – не жарти. Повість видається швидким переказом захопливого роману. Утім, це «особливість» усіх творів Захарченко. Тож, якщо знаєте про це, невиправдана стрімкість і незавершеність її історій вас не відлякає. У них інші принади… Зрештою, вам (як і мені, сподіваюся) буде цікаво дізнатися, які магічні властивості має Піщана Сльоза і як граються у хованки пещені зайці.

Дорослішати боляче

Гіперестезія. Цим словом називають стан, в якому людина все відчуває занадто сильно. Для неї надяскравими кольорами, надгучними звуками, наддражливими дотиками є ті, що нам здаються прийнятними. Таким людям буквально боляче жити у своєму тілі.

А є такі, що мають надчутливу душу. Називаємо їх тонкими, артистичними, вразливими, нервовими. Ми, звичайні, навіть якщо й розуміємо, як їм щемить від кожного необережного повіву, намагаємося навчити їх «менше відчувати». І, бува, досягаємо в цьому успіху.

Юна (їй 13) художниця Марта з нової книжки Дзвінки Матіяш – неймовірно тендітна, мовби крихка. Ми проживемо разом із нею трохи більше за рік. І за цей час станеться багато всього, що дозволить зрештою сказати: дівчина подорослішала, навчилася контролювати своє «занадто сильне» внутрішнє життя.

У Марти хороша родина, в якій стається банальне диво: мати, яка втратила надію народити другу дитину, вагітніє. Марта переживає це як катастрофу, не менше. Тут і егоїзм єдиної дитини, і страх перемін, і головне: її світосприйняття не передбачає «самовідтворення» й «саморозпорошення». Марта просто не розуміє, як можна хотіти дітей. Метафора «творчість як народження» для неї не працює. Картини – окремо, діти – окремо. Утім, героїня з часом призвичаїться.

«Розумієш, що почалося доросле життя. І ви з мамою одного зросту, а потім одного дня бачиш, що уже вища за неї. І помічаєш у тата сиве волосся на скронях. І вчиш малювати власних дітей, які називають твого тата «дідусем». І розумієш, що доросле життя зовсім інакше, ніж здавалося спершу. Що дорослі так само бояться і сумніваються…»

Дівчина має мудрих старших друзів. Пан Карло вчить її малювання. Він дуже самотня людина. Та згодом стрічає Марію – жінку, яка мріяла в дитинстві стати святим Миколаєм, тож нині допомагає всім, хто цього потребує. Марта до Марії ревнує, здається. Її стосунки з Карлом загострюються. Мала на деякий час перестає малювати. Болісне необхідне відокремлення від людей, від яких вона залежить (як-от від Карла), повертає дівчину до живопису.

Іще ми знайомимося з Поліною, старшою жінкою з особливими потребами, життєрадісною і відкритою. Саме вона є тим елементом у сюжеті, що зв’язує всіх героїв. Поліна «сміється, коли їй хочеться плакати», – юнка поки що так не вміє. Ця поведінкова не-зовсім-брехня, але й не-вся-правда також є для Марти уроком виживання.

Капітоліна й Кекс – друзі-однолітки. Капітоліні з «чорними днями календаря» подруги непросто. Але дівчата якось дають собі раду. Важче з Кексом, закоханим у Марту, але та не любить товстунів. Вона зрештою навчиться відпускати людей, яких не потребує.

Усі ці негаразди Марти – суто внутрішні. Бо на позір і вона, і її оточення – винятково щасливі персонажі. Мінорні інтонації повільного рефлексивного тексту Матіяш не відразу дають це побачити. Коли ж їхнє щастя зрить не лише читач, а нарешті й юна розповідачка – дієві ліки від болісності дорослішання миттєво знаходяться!

Повість Матіяш – про майбутнє. Марта згадує про юнаків, які кілька років тому загинули на Інститутській. Потім була війна – мала її слабо пам’ятає. Дівча малює янголів із Небесної сотні. Щемливий момент. Але важить він іще от чому. Будь-який досвід, набутий Мартою, – трагедійний, травматичний. Її війна не має локалізації. Вона не обмежена датами. Війна відбувається тут і зараз – у свідомості й малюнках художниці, тож її не можна уникнути…

Це лише нюанс сюжету про Марту з вулиці Св. Миколая. Але він показує нам, як працює голова цієї дівчинки. І як нам читати історію про неї, в якій переживання події і власне подія розділені глибокою прірвою надсильних почуттів малої героїні-гіперестензика.

Читво для порозуміння поколінь

Ірена КАРПА. 50 хвилин трави. – Х.: Фоліо, 2004. – 239 с.
Ірена КАРПА. Перламутрове порно (Супермаркет самотності). – К.: Дуліби, 2005. – 216 с.
Ірена КАРПА. Bitches Get Everything. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2007. – 240 с.
Ірена КАРПА. Добло і зло. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2008. – 320 с.
Ірена КАРПА. Піца «Гімалаї». – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2011. – 400 с.
Ірена КАРПА. З роси, з води і з калабані. – Х.: Клуб Сімейного Дозвілля, 2012. – 320 с.

«Вони нас не розуміють! Ми їх не розуміємо!» – «плідний» висновок із взаємин підлітків та їхніх батьків (під супровід грюкоту дверей). Бути посередником у цій наелектризованій розмові – справа апріорі невдячна. Але в літературі такий офірний арбітр є, зветься він молодіжною прозою. Вона про тих, ким колись дорослі були, і про тих, ким от-от підлітки стануть. Інше питання, що довіряти цій прозі на всі сто теж не варто. Картинки «якою вона є, та сучасна молодь?» кожен побачить по-своєму, перелякається надійно й упевниться остаточно: вони нас не розуміють, ми їх не розуміємо.

Говоримо «молодіжна проза» – чуємо «Ірена Карпа». Понад десять років тільки так і чуємо. Звуть її героїнь по-різному, та хай би як кожну з них кликали – Євкою чи Катою – це та сама людина, за проблемами дорослішання й самоусвідомлення якої пильно спостерігаємо, порівнюємо із власним досвідом і чогось отож вчимося.

У «50 хвилин трави» їй 19. Героїню та її вродливого хлопчика заворожують депресивні думки про найвдаліший і найефектніший спосіб самогубства. Від цих розмислів дівчину відвертають хіба що подорожі у Францію та нові – молодесенькі й цнотливі попервах – коханці. Зверніть увагу на повчальний монолог про приреченість стосунків із красунчиками – корисна життєва настанова, може знадобитися.

У «Перламутровому порно» героїня подорослішає й у свої 23 переживе чергову романтичну пригоду. Нині їй доведеться обирати між двома чоловіками – хорошим і прекрасним. Складний вибір, нічого не скажеш. Вона обере самогубство. Невдале, я волію так думати. Тут, до речі, теж є роман старшої жінки (о боже, це у 23!) і сімнадцятирічного юнака.

Уповні ця історія розів’ється в «Bitches Get Everything». «Єдине і чисте кохання до маленького хлопчика» – тут не єдине й не чисте. Перебіги цієї закоханості переривають вельми відверті, подекуди брутальні стосунки ще з десятком чоловіків і двома-трьома дівчатами. Різкий нарис із життя артистичної богеми, так як її собі можна уявляти. (Я достатньо прозоро натякнула, що настільки правдомовну книжку слід читати під ковдрою з ліхтариком? 🙂 ).

Щемлива наївність, інфантильність, цинічність героїв, епатаж, відвертий перебір зі сценами сексу, запальна «нечиста», себто «нелітературна», мова – усе це складається в чітке попередження: дітям вхід заборонено. Врахуйте його й подолайте. Бо, окрім цих зовнішніх «маячків», у творах Карпи надибаємо прекрасний опис підліткових комплексів і способів їх подолання. Скажімо, маєш завеликі очі, жаб’ячий рот, малий зріст і неврівноважену вдачу на додаток – просто знайди людину, яка переконливо розкаже, яка ти прекрасна, і починай потроху сама в це вірити. Або придивися, як і чим доводиться розплачуватися за компроміси із власним сумлінням: піддаєшся, приміром, узагальненим вимогам поганого смаку – і добре, якщо просто розчаруєшся в улюбленій співачці, яка виявиться дурнуватою рогулькою. А ще – нав’язливі тинейджерівські думки про самогубство «працюють» тут якраз до усвідомлення: те завтра, коли за свої вчинки треба буде відповісти, настане в будь-якому випадку – живий ти чи мертвий у тому прийдешньому завтра.

Можна, наприклад, знайти тут ще й купу порад, як маніпулювати людьми; слід читати дуже уважно, позаяк одразу ж вирине думка, що будь-якого маніпулятора можна переграти його методами, первісно нечистими.

«Якась дивна закономірність – запитайте у тих, кому зараз 40. Вражаюча частина колишніх контркультурщиків сьогодні цілком успішні пузаті дядьки»

Усе тут на межі, ніяких «напів». Герої Карпи – по-справжньому сердиті молоді люди (юнки переважно) із простою, двоколірною – тільки чорне й біле – картиною світу в головах. Їх обурює насамперед нещирість. І поганий смак, жадібність, бездуховність, ницість, байдужість як її «приватні» прояви. Максималістам-підліткам це має припасти до душі. І при цьому тут ніхто моралей не читатиме: твоє життя, тобі ним і жити, шануйся.

Фото Аліни Кондратенко зі сторінки Ірени Карпи у Фейсбуці

Щоб одержати допуск до цих цілком дорослих історій про несформовану особистість і не отримати від них нервового зриву, варто потренуватися на двох «м’якіших» збірниках від Карпи. Вони сповнені відверто кумедними й приховано дидактичними оповідками про дівча з порядної західноукраїнської родини, якій випало стати мас-медійною зіркою. Автобіографія, еге ж. Мемуари треба починати писати замолоду, це правильно. А то – бережи боже – пам’ять захиріє, і не згадаєш купи корисних цікавинок. Як-от – в якому саме куті подраної обшивки дивана були сховані шоколадні цукерки «на чорний день». Байки ж ці читаються легко; написані доста делікатно, вони захоплюють і розважають.

У «Добло і зло» варті прочитання бодай «Привиди моєї школи», розумні й смішні спогади. Про старшу школу, що очевидно, проблеми, які ми успадковуємо з дитинства і які впливають на нас у дорослому віці. Вибрики й пригоди провінційних підлітків, від невдалої саморобної зачіски до перших глевких млинців (як у кулінарії, так і в романтичних стосунках) – цих смішних юнок, які малюють на натюрмортах у художній школі тільки вуджену ковбасу, легко полюбити. І посміятися – не так із них, як разом із ними. Так само ніжна книжечка «З роси, з води і з калабані» – трішки ностальгійна, що також помагає пригадати, як це – «зачіпати патичками хробаків, щоб дивитись, як вони звиваються, і сперечатись про те, чи справді в них два серця, цілувати і гладити жаб, зблизька роздивлятися їхню ікру-жабуриння». І не важливо, коли це було – 20 років чи 20 днів тому.

Є в останній збірці одна доладна байка, що на неї було б добре звернути увагу дівчаткам. (Та і дорослим тіточкам не завадить!). Героїні не пощастило із зовнішністю, принаймні вона так вважає та щедро іронізує з цього приводу (самоіронія, яка не переходить у самозамилування – сильна риса прози Карпи, так). «От тільки всіхні діти та племінники були худі, красиві, кучеряві і з довгими віями, а я у мами була… розумна дівчинка. З відповідною солідною комплекцією». Цій розумниці випало якось попрацювати моделькою. Дім побуту, де працює її мама, демонструє колегам новий одяг. На малу напинають важку розшиту дублянку (єдине, що застібнулося на її видатному черевці). І от мить, коли гарні дітки знітилися, стає для неї зірковою: упевнено й суворо крокуючи подіумом, ця набурмосена дівчинка-опецьок зриває шквал аплодисментів… У своєму тілі мусить бути комфортно, тоді тебе змушені побачити й оцінити. Дарма критися, коли не сховаєшся все одно. А от що побачать, дивлячись на тебе, інші – уже самій вирішувати. Мудра порада від розумної дівчинки. Гріх не прислухатися.

Збагнули хід думок Карпиних дівчат? Віднайди внутрішню гармонію, навіть якщо вона полягає у граничній ексцентричності думок і поведінки, і тоді світ до тебе стане прихильним. Ясно? Отже, час перейти до тексту, насправді (переконливо кажу!) гідного швидкоплинного підліткового часу й такої ж минущої уваги.

І нарешті, пригодницький, трішки містичний, трішки любовний роман-становлення «Піца “Гімалаї”». У Києві живуть дві сестри – Пема, яка воліє називатися Сонею, і Редька. Серйозну Соню батько все життя наче готує до якоїсь місії. Чому батько? Мама їхня загинула в нещасному випадку, коли молодша Редька була ще немовлям. Зрештою, і тато не розпещує дівчат увагою: він відомий мандрівник і вдома буває вкрай рідко.

Отже, місія. Пема таки має здійснити щось дуже важливе. Але вона обирає врівноважене доросле життя успішного адвоката, а у вир карколомних і божевільних подій кидається Редька – безробітна філоложка, що працювала у доставці піци (дивись назву роману) і вв’язалася через те в бандитські сутички.

Утікаючи від реальної загрози криміналу, Редька приймає пропозицію таємничого інет-співрозмовника й відлітає до Німеччини, де знаходить батькового похресника Дордже. Тепер їм двом, як передбачила дівчині дивна базарна (буквально) баба, слід здійснити важку подорож через Гімалаї (знову дивись назву), щоб доставити на батьківщину «принца у вигнанні». А Дордже – насправді принц, ще й лама в одній особі! Роль Попелюшки – чорноротої й відчайдушної – відведена, ясно, Редці… Досить, більше не спойлеритиму. Хіба що натякну: «Скарб, подорож, пригода. І альтернатива: Київ, срака, смерть». І додам, що всі таємниці (купа їх тут!) надаються кінець-кінцем до раціональних пояснень, навіть тоді, коли пояснення ці стосуються надприродного.

Окрім безпосередньої мети, виснажлива мандрівка через містичні гори «активує» ще й духовне зростання героїв. Обидва завдання буде виконано на відмінно, ясна річ, – роман жанровий і вимоги жанру витримує. Нуднуваті лекції з основ буддизму, які читатиме впродовж подорожі юнак, і цікавіші його притчі, що їх розбавляють уїдливі зауваження Редьки, працюють як своєрідний коментар. Вони передвіщають на позір незбагненні вчинки персонажів і пояснюють їх. Знову й знову. Буддизм – це все ж філософія, а не релігія, – справедливо зауважує Дордже, тож він вимагає послідовного навчання. Головне, що тут їм двом, і нам за ним слідом, треба засвоїти, не таке вже й легке для людини західного типу, – це безпосередність переживання й безальтернативність реакції на нього: «Існують тільки ті об’єкти, які ми осягаємо в цю мить».

Читайте також: Подорожні придибенції Ірени Спок

До речі, саме тоді стає зрозуміло, як пише свої скороспілі мемуари Карпа: усі дитячі та юнацькі спогади вона наново переживає саме тієї миті, коли про них розповідає. Саме тому молодість її героїв – повсякчас актуальна. Персонажі ці завжди свідомі: світ не такий, як твої від нього очікування. Карпа, щоправда, після цієї репліки ставить знак запитання. Але він там зайвий.

Згадувати, як були молодими. Уявляти, як це – бути молодими. Ці процедури можна провадити по-різному. Карпа це добре знає. Вона щедро малює картинки, які вибісять і перелякають батьків (її епатаж скерований саме на дорослого читача, трішки консервативного й злегка забудькуватого) та спокусять і зачудують підлітків (розкутість її думок і мови адресована насамперед їм, реактивним ворогам усіляких табу). Але щось у цих кривих відображеннях має та й збігтися для обох боків; так твориться основа для порозуміння генерацій.

Порада врівноваженим батькам. Бенджамін Спок, мудрий чолов’яга, відомий своєю ліберальною і дієвою педагогікою, зауважував: не забороняйте дітям бавитися в нечистих калюжах, це їм заміняє музику. Карпа – не найгірша для того мелодія.

Порада зацікавленим юнакам і юнкам. Попри врівноваженість батьків, здебільшого читати Карпу вам доведеться потай. І головне: тут діють професіонали, не намагайтеся відтворити прочитане в реальному житті.

Читайте також: Молодіжна проза: що, для кого і навіщо?

Заміж за принца?

Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Ключ від королівства. – К.: Зелений пес, 2008. – 408 с.
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Королівська обіцянка. – К.: Зелений пес, 2008. – 392 с.
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Зло не має влади. – К.: Зелений пес, 2008. – 408 с.
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Дика енергія. Лана. – Вінниця: Теза, 2006. – 350 с.
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Ритуал. – К.: А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА, 2006. – 279 с.
Марина і Сергій ДЯЧЕНКИ. Vita Nostra. – К.: Зелений пес. – 544 с.

Українським дівчаткам сьогодні не щастить на красиві любовні історії. Невже застаріли мрії про прекрасного принца? Хіба панянок перестали цікавити казки про кохання? Може, не там дивимося? Спробуймо для початку пошукати прекрасних принців, де їм годиться бути за статусом – у «дівчачому» фентезі.

***
Іграшкові світи фентезі оживають завдяки справжнім почуттям їх мешканців. Найекзотичніші фантастичні краї нічого не варті, якщо там не відбувається історій, які ми схильні зіставляти з власними прагненнями, бажаннями й мріями. Важить у вигадці, зрештою, лише те, що ми, читачі, можемо впізнати й оцінити як знайоме – жадане чи жахливе.

Герої Марини й Сергія Дяченків не міркують (принаймні вголос) про любов. Але саме вона визначає, а подекуди й розкриває їхню сутність. Кохання для них завжди є свідомим вибором – тим, що порушує хід життя. Але таке почуття треба заслужити.

– Ліно, ти коли-небудь мріяла вийти заміж за принца? – Ні. Тобто так… Тобто всі дівчата мріють, коли їм років дванадцять. Напевно. Але… – я затнулася. У мене ледь не вирвалося, мовляв, хто познайомиться з принцами поближче, той не мріятиме про них.

Перше кохання для персонажів найважливіше: не тому, що перше й «далі буде», а тому, що стається вперше, і вже ніщо не буде як раніше. Світ раптово й невідворотно дорослішає. Завдання юних закоханих – уникнути пастки «бути не тим, ким ти є, і любити не того, кого варто». Про любов як випробування розповідають усі варіанти першого кохання в романах Дяченків; далебі, прості любовні історії тут стають складними сюжетами про дорослішання.

Звичайна школярка Ліна Лапіна дізнається, що вона – маг дороги й має виконати певну місію у королівстві Оберона. Часу на всілякі дурниці на кшталт бурхливих романів і швидкоплинних закоханостей у героїні фентезійної трилогії мало. Їй із книжки в книжку треба рятувати Королівство: то Оберон заблукає дорогою на нове місце, то дасть обіцянку під страхом смерті повидавати принцес заміж, а принців-наречених ніяк не знайде, то взагалі щезне й залишить Королівство на поталу Сарані. Та й майте сором, дівчині всього тринадцять років! Але ж маг доріг мудра не по літах. У всьому… окрім хлопців, до яких прикипає.

У «Ключі від королівства» поруч із Ліною перебувають два юнаки – суровий наставник Гарольд та улесливий принц Олександр. Прихильність Ліни дістається принцу. Заради нього вона зраджує короля і бойову дружбу. І не те щоб Олександр був якимсь надмогутнім злодієм, він просто нікчема: «Просто слабовольний. Просто егоїст. Мало таких?». Нетутешній дівчині в чарівному королівстві надприродні здібності інших на якусь мить затьмарюють суто людські якості оточення – чи їх брак.

На щастя, Ліна завжди має другий шанс. У Королівстві час минає швидше. І коли в «Королівській обіцянці» вона повернеться туди, на дівчину чекає зустріч із дорослими Гарольдом й Олександром: один перетворився на статечного батька (а сина назвав на честь Ліни), другий – на негодящого чоловіка. Та й у немагічному світі поряд вірний однокласник Макс. Час закріпити урок? Гм… Під час подорожі за Відьомську Печатку Ліна захоплюється некромантом Максиміліаном. І погані хлопці виявляються для юної дівчини-мага набагато привабливішими за прекрасних принців.

У романі «Зло не має влади» Ліна знову зустріне Максиміліана, вже досвідченого чорного мага. І в найгірші моменти протистоятиме справжньому лиходієві в його особі, що узурпував владу в Королівстві. Але у фінальній битві некромант піде проти власної природи: влада Ліни над ним, істинно магічна, сильніша за чари.
Наприкінці останнього твору Ліна полишає Королівство, хай чарівна країна й чекатиме на її повернення. Зрештою фантастичний край знімається з міста, коли магія вичерпується від буденності подій і тривіальності почуттів. Тож не дивно, що все зло в Королівстві має одне джерело – це Оберон, що одружився з принцесою, яку шанував, але не любив.

Так і сяк натякають упертому магу дороги автори: добрий друг завжди поруч. Але часом Той Самий так близько, що не розгледиш. А тут іще як не прекрасні принци, так спокусливі поганці поблизу вештаються! Ще ж у першому романі, здається, дівча усвідомило: «Ну чому мені цей принц на дорозі трапився? Все так добре складалося…», – а от ні, знову й знову робить ті самі помилки. Колись та має навчитися. Битва пліч-о-пліч із коханим за Своє Королівство – не останній у цій справі урок.

Юна Лана з «Дикої енергії» живе спочатку в Місті й уважає себе енергозалежним «синтетиком». Згодом вона переміщується у Верхнє Місто до непокірних «диких» і починає відчувати свободу самоусвідомлення (але все ще не здатна до чистого польоту, як інші «дикі»). Нарешті вона опиняється в гірському племені «вовків», де стає новою Цар-матір’ю та здійснює пророцтво, знайшовши спосіб подолати енергетичну кризу.

У всіх трьох світах поряд із Ланою перебувають чоловіки – щоправда, лише на правах товаришів і наставників. А от закохується вона у «вовка». Ця любов стає наочним маркером: дівчина нарешті потрапила до своїх і відтак може здійснити належну їй місію. Кохання «дикої» і «вовка» запускає пророцтво про руйнацію Заводу (такого собі інституту з винищення людей) – воно докорінно змінює світ, що оточує закоханих. Їхній любовний союз – це буквальний вибух.

Читайте також рецензію на роман: Ритмпанк нескорених пікселів

Шістнадцятирічна Саша з «Vita Nostra» прибуває у магічний університет. Усе, що має засвоїти студентка-відмінниця, пов’язано з виходом за межі внутрішньо дозволеного. Будь-яке навчання – присилування., будь-яка культура – насильство над особистістю. «Ви внутрішньо незрілі і тому вас слід примушувати, і примушувати жорстко», – розтовмачує Саші наставник.

Як гадаєте, коханню в цьому світі місце є? Так, у ньому люблять того, за кого страшно. А часто – й того, із ким страшно.

З однокурсником Костею Сашу пов’язують складні й напружені стосунки. Щиро закохані одне в одного, близькі друзі й соратники, вони не можуть бути разом. Через необережно сказане слово (а слова в цьому світі мають владу) юнак зраджує Сашу. Саша, як і Лана, – дівчата дорослі. Їхні історії розповідають не тільки про перше кохання, а й про перший секс. На зміну любові-образі до Саші приходить любов-бажання: вона захоплюється першокурсником Єгором. І тепер уже юнакові доведеться пережити зраду.

Рушійною силою у світі «Vita Nostra» є конфлікт (само)пізнання й любові. Навчаючись, Саша трансформується… ні, не скажу в кого, щоб не порушити інтриги, але «Vita Nostra» – роман із циклу, цілком невипадково названого «Метаморфозами». Її кохання до Кості й пристрасть до Єгора – етапи перетворення. Зрештою дівчині доводиться вибирати між збереженням себе й людьми, яких вона любить. Нелегкий вибір, та й не такий однозначний.

Хлопець, що був закоханий у Сашу в школі, влучно схарактеризував її – «закодована принцеса»; «не зміг принцесу розкодувати», – уїдливо повернула йому репліку дівчина. Вважайте, це стислий зміст непростого твору.

Ліну, Лану, Сашу визначають їхні надздібності. Вони відкривають дівчатам шлях в інші світи, де чекає перше кохання – щасливе або ні. Вони не є пасивними спостерігачками: героїням доводиться діяти, а отже, помилятися й виправляти помилки. Їхнє кохання – це й винятково дія, вчинок.

Читайте також рецензію на роман: Чим платити за… себе

А от героїня «Ритуалу» ніяких надздібностей не має. Хіба що незвично негарна, як для принцеси. Крім того, вдача в Юти – теж не з казкових: «До її обличчя, до її фігури та ще й кепський характер, дратівливість і впертість». Але насправді принцеса неймовірно щира й надзвичайно цікава. Останнє стане в пригоді, коли її помилково (замість красунечки-сестри) вкраде дракон. Арман, у людській подобі – загадковий та відчайдушно самотній юнак, звертає увагу на живий розум і чисте серце Юти. Так починається їхнє кохання. На заваді йому стануть закоренілі уявлення й забобони: дракон має, як відомо, жерти принцес, а останні – виходити заміж за принців. Таким-бо є ритуал, а ритуали мусять здійснюватися. А далі буде історія мандрівного дракона й заміжньої принцеси, слабкодухого чарівного принца й жертвоприношення (такий собі місцевий варіант розлучення), неправильного вибору, останньої битви й вічного кохання.

Любов у «Ритуалі» висвітлює в героях найкращі та найгірші якості. Прекрасний і мужній принц Остін виявляється боягузливим віроломним негідником, кровожерливий дракон – люблячою відданою людиною, потворна принцеса – відчайдушною красунею. Щире кохання нівелює всі статуси й ритуали. «Розпростертий на піску чоловік дивився на жінку, прикуту до скелі. У променях високого сонця вона була нестерпно прекрасна», – і триває історія про просто чоловіка і просто жінку. Це світ, в якому зістарилися казки – точніше, подорослішали разом із героями.

Кажуть, коли ми кохаємо, то бачимо людину такою, якою її задумав Творець. Закохані дівчата Дяченків наділені непересічною здатністю – полюбивши, бачити себе такими, якими їх було створено, тобто неповторними, у найкращому й у найгіршому. Може, мудра магія цих світів у тому й полягає, що коли навчишся любити себе, стаєш достойною кохання?

***
Маю зазначити, з порядними принцами скрутно навіть у фентезі. Тож доводиться дівчатам як не в дракона закохуватися, так у вовка; на тлі недорозвинених принців виблискують навіть некроманти. Принаймні вибір у них є. Певний асортимент любовних історій мають наразі й юні читачки, спраглі чарівних казок, – хай і йдеться про пересічних йолопів у ролі чарівних принців.

Страждальці з острова щастя

Таким, мабуть, був би роман, написаний колективним розумом підлітків. Трішки містики, трішки загадок, подорожі, купа нарваних і мудрих друзів, нескінченні вечірки якнайдалі від батьків, грубі гроші-просто-з-неба, неконтрольовані ревнощі, неправильні рішення, які не вимагатимуть ані вибачення, ані розкаяння, очевидні відповіді на складні питання, банальні трагедії і глибокі страждання – в «Яловохусі» Михайла Іваська є все. Вистачило б на кілька томів. Зрештою, так і буде – роман презентовано як першу книжку про Луку Білобога.

Ще малими герої почули від учительки про острів щасливчиків. Ті, хто на ньому побуває, повертаються просвітленими й відомими на весь світ (зауважте, самопізнання і слава – синоніми). Учителька відтак зникає, але з’являється через десяток років відомою письменницею. Отож острів існує, – роблять висновок кмітливі молоді люди (Лука й Марі щойно закінчили школу). Разом із ними таємничу місцину шукають Марко, названий брат Луки, Лені, бойфренд Марі, та інші. Коли стає відомою передумова перебування на острові (смерть обох батьків або коханої людини), запрошення отримують лише Марко – він круглий сирота, і Марі – Лені помирає від лейкозу.

«Я добре пам’ятаю, яким щирим був тоді мій сміх. Пам’ятаю маму, тата, бабусю, старенького песика Чіпа. Будиночок у передмісті. Дерева біля будинку. Запах повітря. Наше прекрасне життя. Моє чудове дитинство. І взагалі, усе тоді було ідеальним».

За схемою це роман-виховання. Через детальний опис циклів життя (у «Яловохусі» – раннє дитинство, юність і далі буде) нам пропонують побачити, яких метаморфоз зазнають людина і світ, що її оточує. А головує завжди питання про причину й наслідок: людина міняється, бо міняється світ, чи навпаки? Щодо роману Іваська, відповідь неоднозначна в будь-якому разі, позаяк неоднозначні, а радше невизначені, тут і людина (чит.: герой), і світ (чит.: його оточення і вчинки).

Щодо героя, нам наполегливо підказують: ми маємо справу з неординарними особистостями (автор цього щиро прагне, але його уявлення про неординарність вичерпується, здається, червоним волоссям, роботою в бібліотеці й татуюваннями). А насправді спостерігаємо кілька варіантів того, як поводяться звичайні люди за неординарних обставин. Люди, які потрапили на Яловохус, називають себе страждальцями. Всі інші – очікувальники: зрештою, на острів потраплять усі, позаяк досвід смерті невідворотний.

Щодо оточення, світ, у якому відбуваються події роману, атрибутувати неможливо. Його персонажі живуть у реальності, яка складається з тб-картинок. І от випускники школи в передмісті їдуть на шкільний бал лімузином, накупивши напередодні в райцентрі вечірніх суконь і смокінгів… Десь – тобто ніде? Десь – тобто всюди?…

Для «Яловохуса» натомість є важливим момент, коли життєвий досвід героя збігається з досвідом, який переживає читач. Ідеться навіть не про втрату, як може здатися на перший погляд, а про (самопо)жертву. Розказана історія – своєрідний ритуал офіри: один має померти, щоб другий усвідомив себе. Так оприявнюється основний закон буття – коли іншого приносять у жертву замість мене, я жертвую собою через іншого.

Необхідне попередження: у книжці вказані один редактор і два коректори. Певно, вони захопилися митарствами Луки, бо роботи своєї не виконали. Кількість помилок, мимодруків й усілякого граматично-орфографічного неподобства приголомшує.

Дитина в дорослому

Є таке старезне, німе і чорно-біле кіно «Піппа проходить». Піппа – дівчина, яка йде вулицею і співає. Люди, зайняті своїми справами – часто нечистими та ганебними, – чують її спів і під його впливом відмовляються від ницих намірів, виправляють уже зроблені помилки, розкаюються у злочинах. Поки звучить спів Піппи, світ стає трохи кращим, зрозумілішим, добрішим. Читаючи «Ту, що прибула з неба» Бориса Гуменюка, я весь час згадувала – в обхід очевидних авторських вказівок на «спорідненість» тексту з «Маленьким принцом» Сент-Екзюпері – саме цю напрочуд наївну кінострічку.

Одного дня в будинку дуже літнього чоловіка (який прагне забути про свій вік) з’являється маленька дівчинка. Він називає її Олесею. Скільки років має дівча, збагнути важко: воно крихітне, бо засинає у ліжку з двох крісел; достатньо доросле, щоб одягатися й умиватися самостійно, але таке мале, що не може дати ради своїм косам. Олеся надто спостережлива, кмітлива, навіть мудра для звичайної дитини. Втім, це головне: дівчинка справді незвичайна, її дитинство – таке собі дитинство взагалі, думки і спогади про нього.

«Була дівчинка ангелом, прибулицею з далекої зірки чи, може, так проявилася моя власна душа, я й досі не знаю. Зрештою, це не так важливо»

Про походження Олесі мало що відомо. Господар будинку озвучує кілька цілком правдивих версій: дівча народилося з пахощів квітів, його загубили перелітні птахи, його космічні батьки потрапили в холодні світи, а донька йде їх визволяти, Олеся – чарівна інопланетянка, янгол чи, може, душа втомленого дорослого чоловіка. Здається, правда криється в останньому твердженні, адже поки герої «Тієї, що прибула з неба» не зустрічаються в усамітненому будинку, вони снять одне одним. Олеся проживає вві сні марудне життя чоловіка середнього віку, а її гостинний господар – чарівні пригоди маленької дівчинки, яка живе у квітці лотоса і спілкується з різними чудернацькими створіннями: антилопою і вовком, вужем і гадюкою, братами-каменями, птахами, квітами і найдивнішими зі створінь – людьми. Ці мудрі істоти знають про життя більше, ніж бідний чолов’яга, що ходить на полювання, водить авто, гуляє з собакою і робить безліч так само нудних речей. Олеся з’являється, бо мусить чогось навчити його, адже «коли такі посланці приходять – а в мене є підозра, що свого часу вони приходять до всіх без винятку людей, – ті починають змінюватися. Вони пробують дорости до безпосередності дітей, знову вірять у дива і дивляться на світ щирим поглядом дитини».

«Та, що прибула з неба» – не казка, власне, а притча, навіть такий собі сувій притч. Кожна окрема частина повісті читається як самостійний твір. Герой або героїня зустрічають когось, хто розповідає свою історію, наприкінці співрозмовники роблять певне морально-етичне узагальнення: герой чогось навчився і може рухатися далі. А от про яке «далі» йдеться – якраз найцікавіше. Дивовижна історія Гуменюка не пропонує істин в останній інстанції. Та й де їм узятися в розмовах маленької, трохи наляканої дитини й літнього, вельми втомленого чоловіка? Вони разом розмірковують про людей: мовляв, ті вважають, що рухаються у правильному напрямку, навіть якщо плавають по колу (наче акваріумні рибки); не мають власного обличчя, бо звикли відбивати чужі личини (як-от дзеркало, що ніколи не бачило себе). Втім, люди здатні змінюватись і чекати на диво. Це і є основною мелодією «найпростішої з казок» Гуменюка.

Ідеальний світ двох голомозих

«Ой, Лише» з назви хуліганської книжки Валентини Захабури – не той довгий матусин видих, що супроводжує витівки улюбленого дитинчати: «Ой лишенько ти моє». Це ім’я цілком дорослого й інколи серйозного Григорія Каламарчика, майбутнього найгеніальнішого поета сучасності. Просто «Лишко» замість «Гришка», йому, серйозному інколи, більше личить. І ви не повірите! «Ой» – це теж ім’я: голомозої дівчинки-вундеркінда Ойки, яка через втрачені молочні зуби не вимовляє звука «л».

Ойка й Лишко – не пустуни. Вони просто весь час потрапляють у кумедні (буквально – комедійні) ситуації. У цьому сенсі Захабура продовжує літературну традицію, в якій знайшли собі місце й «Тореадори з Васюківки», і «Чудеса в Гарбузянах», і всілякі закордонні Пеппі Довгапанчоха й Суботик.

Дітлахи – сусіди, хоч Ойка в будинку Лишка й новенька, бо родина щойно в’їхала, але їхні батьки знайомі з дитинства. А ще Ойка, молодша за Лишка на два роки, навчається з ним в одному класі: дівчинка страшенно розумна… Від розуму в цих двох – і пригоди, і проблеми. Хоча проблеми – то для красного слівця, хіба що непарні шкарпетки й жаб, намальованих на крутому татовому байку, можна так назвати. Світ, в якому живуть малі, безконфліктний і безпечний.

– То яка в мене родина? Унікальна? Талановита? Дивовижна? – я намагався допомогти.
– Ну, щось подібне… Та чого оце я мнуся – божевільна! Ви всі просто психи!
– Упс, хтось проколовся? Тато?

Світ, у якому щоранку батьки й діти стрибають на ліжку. Солідарно з тобою поголить голову смішна дівчинка-сусідка. Гопник, який мав намір украсти твою мобілку, чемно проводжає додому. Стара сусідка зверху фарбує волосся на бузкове і стає схожою на японську ляльку. А однокласник, якому ти не дала списати, із вдячності катає тебе на плечах. І якщо через заметіль шкільні друзі не прийшли на день народження й батьки додому не встигають, можна відсвяткувати з водіями, які позастрягали в автомобільних корках… Не буває такого? – А хочеться!

У книжці немає однієї, магістральної історії. Хоч як Лишко наголошує, що треба все розказувати правильно: спочатку одне, потім друге, – але захоплюється і «плутає» порядок подій. Зрештою, «Ой, Лише» – такий собі колаж: уже не збірник оповідань, але ще не повість. Кожен розділ – нова оповідка; доволі динамічно. Але на такій швидкості деякі історії нам забувають розказати до кінця: як-от Ойка взялася лагодити трьом місцевим хуліганам мотоцикл – чи впоралася мала із завданням? А про окремі сюжети лише згадують і, заінтригувавши нас, полишають: от уявіть, як Лишко глядить сусідських близнюків-немовлят. Натомість цю злегка-мішанину компенсують, скажімо, делікатні пояснення, чому одружуються літні люди й чому буває складно дружити з вундеркіндами. Розумна книжка.

Смішна, шалапутна книжка, розважальна. Її авторці, як і героям, бракує серйозності. Здебільшого на щастя… Хоча мені от здалося, що згадувати Коробчука з Горобчуком і Малковича із Фальковичем, коли Лишко вирішує бути геніальним поетом, і перетворювати дотепну байку на трішки-памфлет не варто. Почуття міри, яке намарне виховують у малих їхні такі самі некеровані батьки, не завадило тут хоча б одному дорослому, позаяк… Хочете хорошу новину? Авторка пообіцяла у післяслові: пригоди кмітливої парочки та їхніх божевільних родин триватимуть!