Підтримати проєкт

Чому книжки про тварин — то книжки про людей

Книжки про тварин — це ніколи не «просто книжки про тварин»: під обгорткою історій, головними героями яких є чотирилапі, крилаті чи лускаті, — завжди дуже «людські» наративи\сенси: дружба, співчуття, готовність допомогти, радість спілкування, відданість. Часто письменники обирають своїми персонажами тварин, бо ті приваблюють малих читачів; інколи — бо так видається простіше розказати про складні чи навіть трагічні події; подеколи — бо самі історії реальних тварин просяться бути опублікованими, почутими.

У цьому огляді трьох книжок про тварин ітиметься саме про третю категорію текстів: автори так надихнулися справжніми, життєвими історіями тварин, що написали про це свої тексти. То гайда розбиратися, що ще приховано в них за фасадом «тваринячих книжок». 

«Врятовані хвостики»

Із анотації дізнаємося, що під обкладинкою книжки — п’ять оповідань про долю тварин, які опинилися в епіцентрі воєнних подій, також є свідчення незламності та сили духу людей, які були з ними поруч, піклувалися про них та зрештою врятували.

Усі історії обʼєднує наратор — кудлатий кіт Борисюк, що мешкає в приміщенні льодової арени на ВДНГ. От що він розповідає про себе: «Мешкаю я в білому шатрі посеред великого міського парку… Моє помешкання схоже на будиночок ескімосів. Сюди щоранку сходяться гості з ковзанами і ключками для гри в хокей. Я… радо їх зустрічаю… Гості… вже добре мене знають, тому з порожніми руками ніхто не приходить. Хочеш почухати моє пузко́ — спочатку нагодуй».

Борисюк — відмінний від усіх інших тварин, яких зустрічаємо на сторінках цієї книжки, він — наче сторонній спостерігач, бо не мріє  знайти свою людину, його вибір — бути бездомним, тобто вільним. Звідси й кумедний скептичний стиль оповіді: кіт сумнівається в людях і не приховує цього.

Неподалік від Борисюкового житла волонтери облаштували тимчасовий притулок для тварин, яких евакуювали з Київської області. Кіт навідує пухнастих біженців та розпитує про їхню долю. Таким чином ми бачимо війну та життя в тилу очима тварин.

Розповіді тварин із тимчасового притулку (реальні, з життя) і складаються у книжку «Врятовані хвостики». Мені вони видаються ліричними та щемкими, часто — до сліз.

Це букетик історій про надії та сподівання тварин: що їх заберуть їхні люди, котрі або виїхали без них, або наразі оформлюють документи, або винаймають житло, в якому заборонено тримати тварин. Це історії про любов та відданість — щирі, безкорисливі, без образ — чого б людям теж повчитися у собак та котів!

Тут проговорена важливість базових потреб живої істоти: безпека, їжа, компанія, догляд. Наші діти мають розуміти та цінувати базові потреби свої та тих, хто довкола, — це не пустопорожні слова, а фундамент, на котрому можна розбудовувати своє життя далі. Прививати щонайменше повагу (бо щонайбільше — любов) до всіх живих істот — надзвичайно важливо, і ця книжка, однозначно, із цим допомагає.

Також ненавʼязливо отримуємо загальну інформацію про притулок і самих тварин, як-то, що їм потрібен паспорт («без паспорту тварина може лишитися безхатьком і безлюдьком»), щеплення та чіп.

Іще додам, що мені імпонує вписування ВДНГ у «літературну мапу Києва», адже ця місцина, справді, є однією із візитівок нашої столиці, вона люблена киянами та гостями міста, до того ж, останнім часом невпинно перетворюється ще й на майданчик культурних подій, зокрема — й літературних.

І, звісно, не можу не поділитися блискучими смішними цитатами: 

«Звідси добре видно, хто йде в конюшню, хто по каву-чай, хто в притулок, а хто просто йде. Це ж парк, тут багато хто просто ходить».

«Як на мене, кіт — то, взагалі, найкращий собака: не гавкає, вигулювати не треба, їсть мало».

«Муха та Найда»

Це охудожнена реальна історія двох київських безпритульних собак, які залежать від випадку й доброти небайдужих людей. Цікаво, що авторка спостерігала за цими собаками в житті, дуже перейнялася їхньою долею і надихнулася на створення не лише тексту, а й ілюстрацій до «Мухи та Найди». Мене ця книжка вразила з першого розгорту:

Мені тут сподобалася певна ритмізованість мови, рубані речення: читач ніби відразу потрапляє в ту реальність, якою вона є, — без прикрас, оздоб і загравання з реципієнтом. Цей уривок тексту хочеться перечитувати, в ньому є якась суто письменницька магія, вміння розказати історію незабутньо.

Як і у «Врятованих хвостиках», тут повсякчас бачимо мрії тварин про «приручення людей», тобто, — про те, щоб мати господаря і не жити надворі. Однак історія Мухи та Найди розпочинається не з широкомасштабного вторгнення, а ще з ковідних карантинних часів — уже тоді бездомним тваринам було непереливки (а чи колись їм було добре?).

Персонажі-люди тут — чутливі, вони, як можуть, дбають про собак, годують, майструють для них будиночки. А собаки, до слова, несуть цей навик піклування про слабшого далі — діляться своєю їжею із птахами. На цьому в тексті наголошено не раз — отже, авторка це робить навмисно, щоб показати маленьким читачам, що навіть ті, хто видаються слабкими, теж можуть допомагати комусь слабшому. 

Книжка вчить важливості «маленьких учинків», як-то нагодувати бездомну тварину. Адже маленькі вони — для людини, а для тварини — величезні. Такі риси, як небайдужість, уміння відгукуватися й допомагати у скруті, корисні не лише у взаємодії з тваринами та довкіллям: вони стануть безцінними у спілкуванні з людьми. До слова, у кінці книжки міститься додатковий розділ «Як допомагати безпритульним тваринам».  

Маленькі вчинки для беззахисних істот (і довкілля загалом) — це і є гуманне до них ставлення. Адже не конче забирати безхатька собі (хоча це ідеальний варіант, безсумнівно!) — можна робити для нього щось простіше. Важлива місія цієї книжки — вчити саме такої відповідальності перед створіннями, що від тебе залежать. А потім, крок за кроком, дитина буде відповідальною і до людей довкола і, зрештою, — до самої себе!

І зацитую гасло авторки із післямови: «Коли не можеш зробити всього — зроби хоч щось».

«Поради від пса Гермеса, як жити з людиною»

Я б назвала цю книжку «енциклопедією собакознавства» і радила б кожному: тим, хто мріє про домашнього улюбленця, і тим, хто обходить тварин десятою дорогою. Певно, другій категорії радила б навіть більше, ніж першій. Бо «Поради від пса Гермеса» — «маніфест» любові між твариною та людиною. І взагалі — маніфест любові. Як власниця собаки авторитетно підтверджую: життя із псом — саме таке, як описане в цій книжці: десь радісне, десь спантеличене, десь непередбачуване, але ж прекрасне! І текст написаний тут саме так, щоб довести оту прекрасність читачеві та (можливо) допомогти зважитися на мандрівку під назвою «життя із хатнім улюбленцем». Тут немає страждань, ніхто не намагається спровокувати негативних емоцій, «пробити на сльозу» — навпаки, це дуже комфортне й затишне читання. 

«Увага: попередження для всіх людей! Автор — справжній пес і поради у книзі — не для людей, а для котів та собак, що вже завели свої сімʼї або ще вирішують, чи варто жити з людиною… Радимо прочитати  кожній людині, щоб більше розуміти своїх улюбленців та бути відповідальним власником» — саме з цього попередження розпочинається оповідь.

Книжка написана блоками, що чергуються: вигадка і факти. Якщо, скажімо, маємо розділ про дім, то в реалістичному блоці — практичні поради, як привчити тварину до життя з господарем, як діяти в перші дні разом тощо. Тут — як практичні поради від спеціалістів, що працюють із тваринами (ветеринар, кінолог, каністерапевт), так і «поради з досвіду живого спілкування з чотирилапими», як-от — не чекати, що тварина демонструватиме вам вдячність за те, що ви забрали її із притулку.

Є тут інформація і про будову собачого тіла, і про «собачі» професії, правила адопції тварин із притулків. Навіть — про неправдиві стереотипи:

1. У бездомних тварин складний характер.

2. Усі тварини у притулках — хворі.

3. Дорослих тварин із притулку неможливо привчити до туалету.

4. Будь-яка людина може забрати тварину з притулку.

Важливо, що книжка благодійна: прибуток із неї буде спрямований на реконструкцію «Сіріуса», найбільшого в Україні притулку для безхатніх тварин. Із місця проживання «Сіріус» перетвориться на місце адопції та підготовки безпритульних тварин до життя в новій сімʼї. Від себе додам, що саме з такого простору на острові Ґозо (Мальта) я й підібрала свого нинішнього собаку, тож ця модель притулку видається мені справді ефективною.

Та повернімося до книжки.

Блоки-вигадки — жартівливі; оповідь тут веде пес Гермес, котрого підібрали з вулиці до квартири. Собака ділиться порадами для інших тварин, що вирішили «приручити людину» й геть не знають, як із нею співіснувати.

Саме цей жартівливий тон оповіді працює на те, щоб читач розслабився, не сприймав тварину як щось страшне та невідоме, дивився на неї радше як дорослий на дитину: радів милим, кумедним митям разом. І, може, нарешті взяв собі улюбленця з притулку. Гляньте, як лагідно у книжці говорять про початок спільного із твариною життя:

«Важливо запастися терпінням, бо спочатку людина нічого не вміє… зовсім не слухається, не знає елементарних команд… неправильно вибирає місця для сну: сама лягає на диван, а вас виганяє на підлогу… Поставтеся до цього з розумінням і не квапте події. Ніхто не ідеальний попервах. Але ваші зусилля у вихованні й любов обовʼязково принесуть свої плоди».

Окрім жартівливості, в оповіді зчитується дитяча безпосередність і навіть наївність: «Хтось поставив мені картонну коробку… тому, що, звичайно ж, я дуже симпатичний… На одному вусі й оці — чорна пляма, напевно, десь забруднився». Ця щирість оповіді спонукає читати далі. Це світ, побачений із іншої перспективи, яку нам хочеться пізнати.

Також мене підкупили ілюстрації, що нагадують анімацію: ніби дивишся мультфільм або розкадровку до нього — дуже емоційні, винахідливі,  ідеально підібрана кольорова гама.

Як на мене, ця книжка, що нібито має дати нам чіткі інструкції зі взаємодії із собаками, насправді — про ЛЮБОВ. Глобальну, не лише до природи. От гляньте самі: «Чинники, щоб визначити, чи підходить вам людина: 1. Без вашої людини вам сумно. 2. Її запах — найкращий у світі. У ньому все — любов і затишок, рідний дім, турбота. 3. Ваше серце практично вискаує з грудей, коли ви бачите свою людину. 4. Голос. Найкраще — це чути, як ваша людина кличе вас на імʼя. 5. Ви хочете завжди бути поруч. 6. Коли ви в обіймах вашої людини, то світ відразу набуває балансу. Якщо у вас збіглися всі пункти, значить, це — ваша людина. Не відпускайте її!» — хіба ж це тільки про любов тварини до людини?

Завершити цей огляд хочу блискучою та глибокою цитатою із «Пса Гермеса», яку навіть коментувати потреби нема: «… людина… взяла мене на руки трохи з побоюванням, дивилася на мене якийсь час, і раптом сказала: «Гермесе, поїхали додому» Я ще не знав, що таке ДІМ… але тієї миті дуже захотів туди потрапити».

А мені хочеться додати: нехай кожна жива істота здобуде свій дім і спокій у ньому, а кожна хатня тварина — свою людину. 

Іван Кравець: «Малювати так, щоб самому повірити в казку»

Іван Кравець — художник-графік, ілюстратор. Учасник і лауреат міжнародних виставок графіки й екслібриса, книги та ілюстрації. Оформив та проілюстрував десятки книжок, серед яких казки братів Грімм та Шарля Перро, «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо, «Расмус-волоцюга» Астрід Ліндґрен,  «Чарівна Гуска» Христини Цурковської, вірші Платона Воронька і Грицька Бойка, англійський, німецький, латинський букварі, а також перший національний український «Букварик». Лауреат Премії імені Лесі Українки за дизайн та ілюстрації до книги «Пітер Пен» Джеймса Баррі.

У 2024 році книжка «Вечірній вітер» Дмитра Кузьменка з ілюстраціями Івана Кравця здобула відзнаку Топу БараБуки в номінації «Ілюстрована книга року». У 2024–2025 рр. у співпраці видавництва «Ранок» із літературною агенцією «БараБука» вийшла пригодницька серія «Котулаки» Галини Ткачук, яку блискуче проілюстрував Кравець.

БараБука розпитала майстра про його творчі методи, джерела натхнення та роботу ілюстратора дитячих книжок.

Іван Кравець з Галиною Ткачук на презентації серії книжок “Котулаки”

— Звідки родом Ваша любов до ілюстрування книжок?

— У дитинстві мене так захоплювали книжкові історії, що з’явилося бажання не тільки уявляти, а й намалювати ті чудові книжкові світи.

Тож малював, ходив у художні студії, вишукував книжки і копіював улюблених художників. Величезне враження справили на мене ілюстрації італійського художника Лібіко Марайя. «Дикі лебеді» Г.Х. Андерсена, «Піноккіо» Карло Коллоді були вікном у яскравий світ у ті далекі часи чорно-білого телебачення.

Отак читання й малювання привели мене в цю найкращу із професій — художник, графік, ілюстратор.

— Що для Вас дитяча ілюстрація?

— Дитяча ілюстрація  — це гра, фантазія, яскрава й захоплива художня інтерпретація реальних предметів і явищ. Вона має не дублювати авторський текст, а створювати свою паралельну емоційну реальність. Саме це й зачіпає дитину.

— Чим Вас особливо приваблює робота художника-ілюстратора?

— Вона дає змогу не обмежуватися академічними, національними чи перевірено напрацьованими стилями. Зовсім не конче, як це іноді робиться, триматися один раз обраного стилю. У роботі з книгою можна змінювати стиль, техніку, підхід — це нормально. Тут важливіше — розповісти історію, а не демонструвати свою «естетичну візитівку». І при цьому залишитися впізнаваним.

Вважається, що основне завдання художника книги — максимально проілюструвати, висвітлити її ідею. Робити це можна по-різному: буквально, паралельно або автономно слідувати авторському тексту. Якщо дозволяють умови співпраці, то я віддаю перевагу останньому: створюю власну візуальну історію. Це і мені цікавіше, і, гадаю, додає книжці глибини. Є навіть такий професійний жарт: текст у книзі, по суті, не обов’язковий.

— Як би Ви самі описали свій стиль?

— Хороший видавець, менеджер чи директор ілюстраторського агентства добре знає можливості кожного свого художника-ілюстратора. У їхній картотеці я, напевно, значусь як відповідальний трудоголік, що надає перевагу казковим, символічним, романтичним, ігровим темам, і працює як в традиційних , так і в цифрових техніках.

Якось я звернувся до відомої художниці, майстрині декоративного мистецтва Лідії Борисенко за рекомендацією для Спілки художників України і отримав таку характеристику:

«Художньому стилю ілюстрацій Івана Кравця притаманний витончений колорит і артистичність ліній малюнку, ліричність і прониклива символічність, добрий гумор і душевне відчуття образів». Погоджуюсь:).

Ілюстрації до книжки “Вечірній вітер”

— У вас є якась рутина під час малювання? Будь-яка звичка, що стимулює натхнення?

— Із роками в робочому процесі виробився певний порядок. Усе, звичайно, дуже мінливе, але в цілому робота над книгою ділиться на три етапи.

Перший — «інкубаційний», дуже важливий і відповідальний. Знайомство з темою, обростання матеріалом (костюми, архітектура, історія тощо), вироблення концепції (режисура макету, композиції ілюстрацій, шрифту, білого поля, колір, стиль).

Іноді практикую метод одного знаменитого патріарха-ілюстратора — закритися на кілька тижнів у майстерні, зашторити вікна й, лежачи на канапі, чекати, коли всі думки зберуться у правильному порядку і прийде рішення, як робити книгу. Метод дієвий, проте, насправді, щоразу все відбувається по-різному.

Потім малюю ескізи — ду-уже приємне заняття, найкраще це робиться рано-вранці, з кавою і в тиші. Я люблю працювати олівцем на папері. Паперу має бути вдосталь, шкодувати не треба: що не вдалося, піде на розпалку каміна. Ще добре залишати папір та олівець десь біля ліжка: будь-коли посеред ночі можуть прийти цікаві рішення.

Етап другий, не менш приємний — це, властиво, чистове малювання ілюстрацій. У будь-який час дня, а то й ночі, з нечастими перервами й вимушеними вихідними, з музикою і радіокнигами чи без, із відчуттям радості від виконаної роботи та від вигляду зростаючої купки картинок.

Третій етап — узгодження ілюстрацій із видавцями, обговорення, правки,  а іноді — бажання взяти і все переробити. Хоча переробляти не доводилося. Деколи важко відірватися від власних  перфекційних настанов. Через пару днів це минає:).

— Чи є якісь дуже особливі для Вас роботи?

— У мене особливе ставлення до «Пітера Пена»: там відчуваю якусь свою внутрішню свободу і це точка відліку повернення до професії після довгої перерви. Люблю свого «Колобка», багато чого вдалося у «Сплячій красуні». Мені подобається історія про Ганса Брінкера, у «Робінзоні Крузо» є екзистенція і дух пригод.

Цікава доля ілюстрації до «Василинки — рудої вдачі» яка мандрувала всіма європейськими столицями з виставкою до 150-річчя «Аліси » із завершальним чаюванням в Оксфорді.

Мені пощастило попрацювати з багатьма надихаючими книгами сучасних авторів. Усі різні, цікаві, кожна співпраця — як нова історія.

Ілюстрації до книжки “Котулаки і цвіт папороті” Галини Ткачук

— Чи допомагає Вам знайомство з авторами, яких ілюструєте?

— Завжди радий знайомству з авторами. Хтось боїться працювати з «живими» письменниками, остерігаючись непередбачуваностей, а я навпаки бачу в цьому плюс. Наприклад, знайомство з пані Христиною Цурковською почалося з тексту на половинці старенького листочка у клітинку від її бабусі-емігрантки і переросло у велику спільну роботу над білінгвою «Чарівна гуска» «Видавництва Старого Лева».

У співпраці з Ганною Володимирівською над книжкою «Василинка — руда вдача» (видавництво «Віват») одразу виникла повна творча довіра. Вільний простір для візуального рішення зробив процес ілюстрування ясним і, як на мене, успішним і продуктивним. 

Давнє хороше знайомство (щоправда, заочне) із Дмитром Кузьменком було надзвичайно продуктивним у роботі над двома його чудовими книгами — «Вечірній вітер» видавництва «Талант» і «Старенький трамвай пана Песика» видавництва «Магура». Дмитро не лише вміє гарно писати, а ще обирає сильних видавців.

Завдяки Тані Стус я був залучений до ілюстрування яскравого циклу чудової дитячої письменниці Галини Ткачук «Хто такі Котулаки» і «Котулаки і цвіт папороті». Я щиро вдячний Тані, Галині, Ганні Булгаковій і команді видавництва «Ранок» за підтримку й можливість працювати над такими красивими проєктами у складні для нас часи.

А ще в нас із Танею — велика спільна історія роботи над її авторською книжкою «Авто_біо_гра» (видавництво «Мала академія»). Ми вже на фініші, для мене це честь — бути частиною цього проєкту, і я дуже ціную довіру та порозуміння.

Із кожною наступною книгою намагаюся вибирати близьких по духу авторів.

Ілюстрація до книжки “Авто_біо_гра” Тані Стус
Ілюстрація до книжки “Василинка — руда вдача“
Ганни Володимирівської

— Яку класичну книгу дітей Ви б хотіли проілюструвати, однак іще не випадало нагоди?

— Як у багатьох колег, у мене теж є свій десяток улюблених книжок, які я б хотів у цьому житті проілюструвати. Цей список постійно оновлюється, та станом на сьогодні хотілося б попрацювати над «Книгою Джунглів» Р. Кіплінґа, «Баладами про Робін Гуда», «Королем Мацюсем» Януша Корчака, Піснею Пісень, творами Рея Бредбері, Курта Воннеґута, Вільяма Шекспіра… А ще хочу знайти час і можливість для роботи над власними книжками.

— Ці тексти — класичні, видані в багатьох країнах багатьма видавцями, відповідно — ілюстровані багато разів. То чи не страшно «повторитися»? Чому Вам хочеться з ними попрацювати? У чому тут творчий виклик?

— Малювати класику — це не виклик, а професійне бажання попрацювати з «великою літературою». Класика часто — складні тексти, складні моральні запитання, безліч деталей, алюзій, метафор, що вимагають глибокого читання і «примірок на себе». Класичні твори кожне нове покоління читає по-новому. «Повторитися» не страшно, навіть якщо здається, що «все вже було» — це будуть мої почуття і мої професійні можливості.

— Можете назвати кількох ілюстраторів, яких Ви цінуєте (і сучасників, і з минулого). Із ким би хотіли піти на каву? 🙂

— Я знаю чимало гідних майстрів, що працювали і працюють із книгою. Я вдячний усім тим чудовим учителям (художникам і письменникам), у яких я навчився розумінню та відданості книжці. Нині я радий кожній, на жаль, нечастій можливості спілкування з колегами, особливо — за філіжанкою кави. На щастя, всесильний інтернет дозволяє підтримувати зв’язки й відкривати нові імена — тому коло друзів зростає.

Важливою була зустріч із Альбіном Бруновським (словацьким художником, словац. Albín Brunovský — Ред.): ще студентом побував на його персональній виставці в Таллінні. Вражаючі роботи. У ті  роки в нас у Львові великою школою і прикладом високої майстерності були Юрій Чаришніков, Володимир Пінігін, Іван Остафійчук і ще цілий пантеон класиків…

Формат інтерв’ю, на жаль, не дає можливості розказати про всіх чудових художників, знайомством із якими я пишаюся і за творчістю яких стежу з великим інтересом. Серед сучасних українських ілюстраторів ціную Владислава Єрка, Максима Паленка, Катерину Штанко, Грасю Олійко — кожен має свою виразну мову та глибину.

А на каву — треба йти з добрими друзями, які люблять гарні книжки, хорошу каву й мистецькі розмови про ілюстрацію.

— Ви багато років у професії. Як змінився ринок книжкової ілюстрації за цей час? Ці зміни Вас розчаровують, тішать чи Ви ставитеся до них нейтрально? Які нині панують тенденції у книжковій ілюстрації?

— Я вже десятки років працюю в ілюстрації і можу сказати, що в українській книзі відбулися тектонічні зміни. Запрацювали великі авторитетні професійні події — Книжковий Арсенал, BookForum, KyivBookFest, «Книжкова країна», «Українська книга на Одещині»… — вони об’єднують авторів, ілюстраторів, видавців і читачів. Виросло нове покоління ілюстраторів — у традиційній, та особливо в цифровій графіці. Українська дитяча книжка стала якісною, візуально сміливою і впізнаваною. У різних містах відкриваються сучасні книгарні та бібліотеки, де книжка — жива частина культури.

— А чи змінилося щось у комунікації з видавцями та іншими представниками ринку?

— На початках усе було просто: треба було багато працювати, любити книгу і дружити з хорошими видавцями. Зараз цього вже недостатньо: потрібно бути активним у книжковому середовищі, брати участь у виставках, вести портфоліо, спілкуватися з проєктами, знати видавничу кухню, бухгалтерію, мови — одне слово, стати ще й менеджером самого себе.

— Як гадаєте, якими якостями (може, особливістю характеру, темпераменту?) треба володіти, щоб стати ілюстратором? Що б порадили дітям, підліткам та дорослим, які мріють стати художниками/ілюстраторами? Чи є якийсь ключик до успіху в цій царині?

— Тим, хто хоче стати ілюстратором, найкраща порада — любити книгу, малювати щодня, не боятися пробувати різні стилі й техніки, шукати своє, спілкуватися, вчитися.

Коли я відкрив для себе світ дитячої ілюстрації та почав у ній працювати, стало зрозуміло, що до вже опанованих творчих принципів художника-графіка треба додати вміння викликати в собі дитячі відчуття. Малювати так, щоб самому повірити в казку. Подібно дітям, вигадувати те, чого не було, але могло б бути і, як діти, переконливо наділяти довколишні предмети уявними властивостями.

Я бажаю українським авторам і видавцям миру та процвітання. Українським дітям багато-багато добрих і красивих книжок.

Експериментальна книжка-картинка для дітей та дорослих

«Одинока квіткова шкарпетка» — не типова дитяча книжка. Про це нас попереджає сама авторка, Яна Блажівська, ще у передмові: «…В мене виникла ідея написати казку з примітками, секретиками для мам, і з таким собі трохи подвійним сенсом». Письменниця одразу дає «інструкцію з читання»: «Усе, що написано великим шрифтом, це для діток і можна читати вголос. А заховані в ілюстрації маленькі доповнення — це тихенько для вас».

Однак, навіть маючи цю інформацію, особисто я не знала, якого ж штибу будуть оті «коментарі для дорослих», тож хотілося якнайшвидше перевірити! Я розгорнула книжку, побачила на форзацах розважальний елемент — запрошення знайти шкарпеткам їхні пари — вирішила, що це справді гарна знахідка, яка запросить малого читача до поринання в основну історію, й нарешті почала читати.

Розпочинається історія так: «У шафі на нижній поличці жила Одинока шкарпетка. Та, може, це і не проблема була б, що вона не має пари, якби її не мали інші» — цілком «дитячий» початок книжки-картинки, де конфлікт окреслений із другого речення, і ми з найпершого розгорту заінтриговані тим, чому ж, власне, головна героїня твору не має пари. Але потім твір набуває несподіваного емоційного забарвлення: «Особливо якби ті інші не діставали на всіх можливих посиденьках: “А чому ти без пари? Що, нормального мужика / бабу знайти не можеш? А от би готувати навчилася, то, може б, хтось і повівся на тебе».

Цей блок тексту поданий дрібним шрифтом, наче примітки, — очевидно — щоб читачі-діти його не розгледіли. Власне, авторка (у тій-таки передмові) наголошує, що це книжка «для слухання» перед сном. Тобто, це видання для дітей дошкільного віку, які самі ще не читають. Мені особисто ці «примітки» нагадують коментарі в соцмережах або чатик давніх приятелів — де дорослі щиро діляться наболілим із близькими.

У формі такого «діалогу поколінь» і написана вся книжка. Текст великим кеглем — це дитяча історія про гарну дорогу шкарпетку, що загубила свою пару і змушена збоку спостерігати за щастям інших, сірих та непоказних, шкарпеток. Красуня проживає свою особливість і відірваність від соціуму, а ми (читачі) їй співпереживаємо. Звісно, зрештою все у шкарпетки складеться якнайкраще, її пара буде віднайдена. Єдине, що мене бентежить у цій розв’язці: головна героїня (як і її пара), власне, для воззʼєднання нічого не зробила — зовнішні обставини зрештою склалися так, що згуба знайшлася. Певно, мені від головної героїні хотілося б більшої активності.

Усю історію супроводжує текст дрібним шрифтом — гумористичні коментарі для дорослих. Припускаю, що ті «примітки» написані ще й для того, щоб дитячу книжку не нудно було читати дорослим. Уявляю собі вечір у родинному колі: хтось дорослий голосно читає дитині «основний» блок, а тоді, сміючись, — швидко — «коментар» другому дорослому в кімнаті або сам собі — теж для сміху.

Таким чином авторка намагається обіграти ще одну особливість книжок для дітей — те, що їх дітям таки купують дорослі. Тобто, до певного віку дитина не сама купує собі книжку, і навіть не сама її вибирає. За неї це роблять дорослі. Складність створення саме дитячих книжок полягає, крім іншого, в тому, щоб зацікавити дорослого, бо як ні, то книжку попросту нікому буде купити. А дорослі часто й самі губляться, що ж обрати. «Одинока шкарпетка» елегантно розвʼязує цю проблему — дає той «додатковий текст», розрахований на дорослого читача, щоб він узяв саме цю книжку.

Припускаю, що саме гумористичність «дорослого» тексту розслабить читачів, створить невимушену атмосферу довкола читання, що, зрештою, посприяє бажанню купувати книжки й надалі і читати їх у колі людей різного віку. Також, завдяки розслабленому читанню з дитиною, у родині сформується традиція проводити вільний час саме з книжкою, бо це весело.

Певно, створювати ілюстрації для такої книжки було непросто, адже вони мали подобатися обом категоріям читачів: дітям та дорослим. Як на мене, художниця Ольга Мазовіта впоралася з цим завданням на відмінно. Особисто мене приваблює кольорова палітра: пастельні тони заспокоюють (що непогано перед сном), разом із тим, є кілька контрастних ілюстрацій, де важливу роль відіграє чорний колір. Малюнки не «одитячені», але й не «занадто дорослі» — саме такі, які пасують до цього тексту. Персонажі — виразні, вони запамʼятовуються.

Особисто мені подобаються книжкові експерименти, ніби «розхитування стандартів», поєднання непоєднуваного, у цьому випадку — тексту для дітей із нотатками для дорослих. Ця книжка для мене стала маленькою опорою в материнстві та самоусвідомленні, вона свідчить, що «я — не одна», багато дорослих стикаються з тими ж проблемами, що і я. Це трохи розслабляє. «Щоб не плакать, я сміялась», як сказала наша Леся. 

Що мені дуже імпонує в наративах, внутрішньому наповненні цього тексту, — це міжрядкові філософські міркування про свою самоцінність. Адже протягом усієї книжки ми бачимо, як красива, дорога, неординарна шкарпетка сумує від того, що її пара (така ж прекрасна!) десь загубилася. Але «наша шкарпетка», себто головна героїня, не втрачає відчуття власної гідності, не починає шукати собі іншої пари, припасовуючи себе до того, хто їй не підходить. Вона лише (словами дрібних приміток) реагує на сірий світ інших шкарпеток і своє в ньому місце. 

І от мені особисто сподобався цей погляд авторки на ситуацію, коли «ти — не такий, як усі», проте не в негативному сенсі (дивакуватий чи з вадами), а навпаки ти — кращий за інших. Тут справді віднаходимо підтримку, міжрядковий заклик не сумувати через те, що ти поки що сам, а шукати силу в самому собі, свою самоцінність. Я щиро вважаю, що саме такі наративи формують із дитини здорового дорослого, який, коли виросте, вчинятиме правильно, перш за все — для самого себе.

Також коментарі дають заспокоєння для дорослого читача: що бути не таким, як усі, — не погано, а радше навіть добре. Так само, як бути квітковою шкарпеткою у ящику із всуціль сірими та нецікавими шкарпетками.  

На що готові письменники заради гарних книжок?

Що треба письменникові, щоб написати книжку для дітей або підлітків? Та дуже мало! Дрібка фантазії, жменька милих (неодмінно саме милих, пухнастеньких і маленьких) персонажів і непереборне бажання розказати цю історію світові! Бо це ж «просто дитячі казочки», а не серйозні дорослі романи. 

Іще в мене іноді складається враження, що декому здається, ніби «написати книжку для дітей» = «написати простеньку історію про милих пухнастеньких тваринок» (сонечко, дощик, хмарку…). Тобто, це завдання простеньке. Власне, як на мене, саме через засилля на ринку таких «миленьких книжечок» у пересічного читача й складається враження, що дитліт — це щось несерйозне й невибагливе, а його творці — такі собі «письменники ненавсправжки», що наразі наче на тренуються, качають свої письменницькі мʼязи, а потім я-а-ак напишуть нарешті щось серйозне та доросле, отоді нарешті й зможуть величати себе письменниками!

Стоп! Так, здається, думають про створення дитліту ті, хто насправді сам його не пише. А що б цим «експертам» відповіли самі автори? Чи справді так просто творити для дітей та підлітків? БараБука зібрала кілька «рецептів» та міркувань від українських сучасних письменниць. То що ж їм треба для створення гарної книжки? (Першу частину матеріалу про залучення експертів у написання книжок для дітей читайте тут.)

Розпочнімо з науково–пізнавальної літератури — тут усе здається очевиднішим. Щоб написати таку книжку, авторові ніяк не обійтися без консультацій із біологами, фізиками, істориками. Проте бувають і значно «екзотичніші» співбесідники. Наведу особисті приклади однієї авторки — Ганни Булгакової — бо вони показові.

Для серії книжок «ЕКОісторії» Ганна консультувалася з Іриною Білик, засновницею компанії з розумного споживання «Bilka», тренеркою та ведучою освітніх проєктів та авторкою книжки «Куди подіти сміття».

А під час роботи над книжкою «Про права та обов’язки. Твій довідник із громадянства» Ганна мала не тільки п’ятьох (!) співавторів-студентів Української академії лідерства, але й двох наукових консультантів: кандидатку політичних наук Юлію Біденко й кандидата наук із держуправління Олега Конотопцева.

 «Лев у цирку не сміється» також не обійшлася без консультацій. Це книжка на дуже непросту тему: про використання тварин у сфері розваг. Її мета — допомогти батькам, які свідомо не підтримують цирків із тваринами, дельфінаріїв, контактних зоопарків та інших видів дозвілля, до яких залучають тварин, пояснити дитині, чому саме така відмова — це якраз про любов до тварин, а не навпаки.

Роботу над рукописом Ганна почала ще восени 2021 року, і тоді великою мірою її надихала діяльність організації UAnimals. Автока наважилася написати в інстаграмі співзасновниці організації Ользі Чевганюк, пані Ольга відповіла згодою на пропозицію співпраці, що складалася з двох аспектів: 1) консультації щодо коректності рукопису; 2) написання післямови з порадами, як гуманно проявляти свою любов до тварин. Також, розуміючи, що тема вкрай сенситивна, Ганна зверталася по консультацію до Тетяни Стус, керівниці лабораторії дитячого читання НЦ «МАНУ», засновниці проєкту «БараБука», а також сертифікованої дитячої психологині.

А як щодо художньої літератури? Що тут допомагає авторові?

По-перше, спостереження за дітьми. Це здається очевидним, проте насправді таким не є. Адже часто автори пишуть тексти на основі власних спогадів зі свого дитинства. І саме тут криється підступ: бо сучасні діти — це вже не ті самі діти, що 10-20-30 років тому, аж ніяк! Мовлення, вподобання, хобі, мислення, умови життя в них геть інші! Тож авторам — хочуть вони того чи ні — просто необхідно спілкуватися з сучасними дітьми, спостерігати за ними — тоді є шанс, що юним читачам книжка припаде до душі.

Цю тезу підтвердить кожен досвідчений письменник. Мія Марченко, наприклад, поділилася, що коли писала книжку «Майка Паливода обирає професію», консультувалася з двома дівчатами Майчиного віку щодо їхніх вподобань, мрій, захоплень і друзів у школі. Тож Майчин уявний друг Бен «списаний» із уявного друга цілком реальної дівчинки Зої. А захоплення Меліки Гаррі Поттером та пригоди на дні народження Каті — це враження Єви — Міїної похресниці».

По-друге, вкрай важливо мати чітке розуміння, для якої вікової категорії читачів буде текст. Це слід з’ясувати ще ДО початку писання, бо коли історію ВЖЕ написано, а автор, творячи її, не завдавав собі клопоту замислитися, для кого ж, власне, він пише, «плив за потоком фантазії», «виливав душу», то є велика імовірність, що ця книжка щонайменше не знайде свого читача, а може й узагалі не бути видана, бо видавець не захоче брати в роботу текст, який потім невідомо кому й продавати. Розподіл читачів-дітей та підлітків за віком — це не щось нове й це не таємні знання, доступні лише для обраних, цю інформацію легко відшукати у відповідній літературі. До слова, про важливість вікових категорій завжди на своїх публічних виступах та курсах наголошує письменниця, дослідниця дитячої літератури Оксана Лущевська.

Тут можна піти ще далі й нагадати, що навіть книжкові вподобання дівчаток та хлопчиків часто різняться (хоча, звісно, є й «універсальні» тексти) — на це теж слід зважати, сідаючи за написання свого наступного тексту.

А ще не варто забувати про увагу до психологічних особливостей дітей. Надто коли мета книжки — допомогти читачеві долати певні внутрішні складнощі. Скажімо, пишучи  «Сором’язливого Сальватора»,  Мія Марченко читала психологічні праці, що досліджують дитячу сором’язливість, розбиралася у причинах виникнення цього почуття й шукала копінг-стратегії, які радять застосовувати психологи. А під час роботи над «Містом тіней» Мія консультувалася з психотерапевткою Наталією Добровою щодо стадій проживання горя дитиною, котра втрачає матір.

 Визначившись із персонажами та віком читачів, авторові непогано було б обрати місце дії своєї історії. І якщо здається, що це найпростіше, то я б не поспішала з висновками. Адже коли поставити собі за мету описати реальну локацію, а ти в ній, скажімо, ніколи не бував чи бував давненько і проїздом, доведеться гуглити, а краще — попросити про допомогу фахівця. 

Так і зробила Анна Дьоміна, коли її запросили стати співавторкою збірника підліткових жахастиків «Демони бажань. 11 страшних історій: оповідання» . Складність полягала в тому, щоб обрати химерну локацію в Україні. Оскільки замки, катакомби та громовище вже були «заброньовані», Анна вирішила написати про Чорнобиль (де не бувала). Тож щодо архітектури Прип’яті та маршруту персонажів письменниця консультувалася зі своїм другом, фотографом та активістом благоустрою міста Сергієм Щелкуновим, який кілька років поспіль їздив у Чорнобильську зону, щоб працювати над своїм арт-проєктом.

Щоб передати атмосферу Деміївки та єврейського Києва у книжці «Діти вогненного часу» , одна з авторок, Мія Марченко, вплела в історію розповіді своєї мами, яка виросла в цих місцях, а також надихалася книжкою Вілена Хацкевича «Як говорив старий Ольшанський».

Щоб уявляти та описувати ландшафти, письменники часто користуються інструментами Google Maps, а також вивчають справжні мапи (авторкам «Дітей вогненного часу» стали у пригоді мапи з проєкту «Машина часу і простору», «Фотопоходеньки з Києславом»).

Ось нарешті автор може сідати за «найпростіше» — фантазування. І коли вже здається, що можна «спокійно писати», виявляється, що навіть найфентезійнішу річ та вигадку треба підкріпити практичними знаннями. «Кожна книжкова історія має свою логіку. Навіть смішна казка, в якій слони літають, а подушки розмовляють, має жити за законами свого Всесвіту, — пояснює письменниця Ольга Куждіна. — Наприклад, якщо у світі цієї казки діє сила тяжіння, то ця сила діє завжди й на всіх, навіть на летючих слонів. Інакше порушується логіка, і читач не повірить у правдивість історії».

Невже письменникові, який творить «простенькі дитячі книжечки», знову нема як пописати? Власне, так. Бо треба зібрати інформацію, що часто-густо означає консультації з експертами різних галузей. Нижче наведу кілька прикладів від письменниць про такі їхні досвіди (щоб зрештою переконати вас, що в дитліті все серйозно).

Мія Марченко й Катерина Пекур, пишучи «Дітей вогненного часу», щоб відтворити повітряні бої над Києвом, вивчали інтерв’ю військових пілотів, які (хоч і далеко не все), але дещо таки розповідають про те, як воно було — протистояти росіянам в небі навесні 2022 року.

 Ольга Куждіна розповідає: «Працюючи над своїми книжками, з ким тільки мені не доводилося консультуватися: і з учителями, і з бібліотекарями, і з пожежниками, і із зооволонтерами. За словами письменниці, початок серії «Детективна агенція “САМ”», про пригоди юних детективів із 3-Б у Кривому Розі, вона писала ще до повномасштабного вторгнення Росії в Україну. «Мені хотілося вплести в сюжет цікавинки про життя Івана Франка, тож я написала в особисті музею Дім Франка — Franko House у фейсбуці, і співробітники люб’язно надали мені  інформацію про єдину відому на сьогодні кличку Франкового собаки, — ділиться авторка. — Ця кличка допомогла детективам розкрити одну зі справ. А ще для цієї книжки я брала консультації геологів. Працюючи над “Детективною агенцією «САМ» на Інгульці” , я консультувалася з фахівцями Криворізького міського історико-краєзнавчого музею». 

Мія Марченко для повісті «Майка Паливода обирає професію» консультувалася з професійною аніматоркою Іриною Муніч, яка робить бульбашкові шоу на днях народження, щодо регламенту таких свят, поведінки й реакції дітей тощо. «А також саме пані Ірина відкрила мені секрет, що таке “кенді-бар”, — каже Мія. — Що ж стосується фентезі-роману “Діти вогненного часу”, то тут ми з Катериною Пекур брали надзвичайно багато консультацій експертів, адже текст багатошаровий та оповідає про різноманітні аспекти київського і навпакиївського життя. Найперше — щодо подій, які переживає наша героїня Катя під час окупації росіянами Гостомеля, — ми консультувалися з учителькою  української мови та літератури гостомельського ліцею №1, пані Вірою Балацькою, яка була очевидицею подій. Ми радилися з нею і щодо шкільної програми, яку вивчають однолітки Каті. Мій чоловік Євген Седько та його знайомі ромського походження допомагали з репліками ромською мовою для королеви Маарґ, а моя подруга Ірина Рогозенко, яка знає німецьку й мешкає в Німеччині, допомагала з репліками німецькою для кобольдів і колійників, а також консультувала нас щодо технік ткання, адже це її хобі. Галина Ткачук, яка блискуче знає польську, допомагала нам із репліками для радника Станіслава, а пані Марія Галіна — з репліками мовою ідиш».

Для фентезі-роману «Битва дерев», над яким зараз працює Мія Марченко, письменниця також консультувалася зі спеціалістами. Оскільки головним героєм цієї книги є крук-перевертень Наберіус і рукопис містить багато сцен, де воронові взаємодіють між собою, письменниця радилася з орнітологинею Наталкою Атамась щодо поведінки птахів родини воронових і нюансів їх співжиття. «Так само багато інформації я черпаю з інстаграм-блогів британських і американських орнітологів, що досліджують поведінку воронових», — додає Мія.

Окреме розлоге поле для консультацій авторів дитліту — медицина. Погодьтеся, тут нікому не гріх чогось не знати, однак бажано не помилятися, описуючи у книжках діяльність тіла. Тут знову розпочну з нон-фіку.

Працюючи над енциклопедією «Скелети і кістки» , уся редакція видавництва «Ранок» дуже тісно працювала з біологинею не лише над текстами, але й над ілюстраціями, щоб правильно намалювати всі кістки.  А для книжок про гігієну та дбайливе ставлення до свого тіла «Чарівна книжка про какашки» та «Кози з носа та інші копалини в мені», обов’язковими були консультації із педіатринями та психологинями.

Щодо художньої літератури, то і її творцям часто-густо випадає спілкуватися з медиками. Так, пишучи «Країну Маріленд», Анна Дубровна передусім сама мусила з’ясувати, як працює імунна система людини, щоб потім переповісти цю інформацію для дітей уже метафорично. Тому письменниця читала наукові праці з біології та анатомії, а також консультувалася із своєю мамою-педіатринею.

Мія Марченко, працюючи над «Містом тіней», консультувалася зі своєю доброю подругою і тепер уже співавторкою Катериною Пекур із приводу рани, яку отримав Тобіас від Гайліса, а також — сцени, де Роланд ранить ліхтарника мечем. Адже Катерина — лікарка за освітою, паталогоанатомка в минулому й медконсультантка багатьох українських телесеріалів.

Утім, часом просто дослідження теми авторам, здається, замало, тоді вони вдаються до практичних експериментів, щоб перевірити, чи так воно насправді, як вони собі нафантазували. Скажімо, Мія Марченко на своїй дачі ставила експерименти з борошном (коли писала «Майку Паливоду»), Ольга Куждіна навмисно оселилася на два місяці у школі й спала на матраці, щоб правдоподібно описати побут персонажів своєї книжки «Детективна агенція “САМ” в Ужгороді» . 

Іноді письменники навіть роблять несподівані й моторошні речі: пірнають на глибину 10 метрів без акваланга (як я, пишучи «Пірнути в Київське море») і навіть спускаються під землю, щоб особисто дослідити підземне русло річки (так зробили Мія Марченко й Катерина Пекур разом із командою дослідника малих річок Києва Кирила Степанця та групою «Прихований Київ»).

То як, створення дитліту вам і досі видається забавкою і несерйозним заняттям?

13 зимових історій до свят, або Путівник різдвяними новинками 2024

На початок — дві цитати про «різдвяні читання»:

«До ХІХ століття поняття “різдвяна книжка” не існувало, але з давніх-давен побутувала традиція розповідати історії… Пізньої осені і взимку, коли робота на полях припинялася, а короткий день і холод не сприяли прогулянкам, люди збиралися біля домашнього вогнища й розповідали казки…» (Олександра Орлова «Таємні нотатки з Магічної школи Різдва»).

«У мене є мрія… Я думаю про неї повсякчас, як тільки наближається зима. Бо насправді ця мрія дуже зимова. Схожа на гарну зимову казку, де ніколи не минає радість» (Галина Кирпа «Пішки до Святого Миколая»).

Запрошую до читання зимових книжок (у яких «ніколи не минає радість») і спробую зорієнтувати, які з цьогорічних новинок підійдуть саме вам і вашим дітям. Я згрупувала їх за віком читачів. У переліку є такі, що можуть стати книжками для читання батьками дітям (отже, — для найнайменших), і водночас — книжками для першого самостійного читання.

Книжки для читання дорослими дітям або першого читання

«Зимовий пікнік»

Теми: відповідальне ставлення до довкілля, любов до тварин, пізнання світу.

Затишна книжка-картонка про зимову прогулянку, під час якої можна і побавитися з друзями, і дізнатися щось нове (навіть про живопис Ренесансу!), і допомогти пташкам перезимувати.

Окремо хочу зазначити, що це єдина книжка зі списку, яку (наразі) можна тільки взяти в бібліотеці, а не придбати у крамниці. Адже вона видана за сприяння Українського інституту книги та призначена для поповнення бібліотечних фондів. Ілюстрації створені в рамках студентської курсової роботи з графічного дизайну Косівського інституту прикладного та декоративного мистецтва Львівської національної академії мистецтв. Оформлення — продумане, вигадливе та привабливе для читача, тому, як на мене, це чудовий зразок плідної колаборації авторів, видавця та держустанов.

«Король-малюк»

Теми: стосунки в родині (батьки-діти, брати-сестри), перший рік життя дитини.

Реалістична книжка-картинка про перший рік життя хлопчика, що народився напередодні Різдва.

Написана з гумором, точно відгукнеться найменшим читачам — малим «королям» та «королівнам», навколо яких обертається цілий світ, а особливо — всесвіт родини. Читаючи про щоденну рутину, діти крок за кроком пізнають світ, що здається таким неосяжним, знаходять для себе пояснення певних речей та явищ і принагідно отримують перші уроки гарної поведінки та взаємодії з людьми, що живуть поруч.

«Хрум-хрум. Велика різдвяна таємниця»

На зимових канікулах Гафійка нудиться, але тут її старший брат заходився робити щось дуже загадкове й не зізнається, що саме! Тоді Гафійка із другом Андрійком перетворюються на справжніх шпигунів і розпочинають своє розслідування — так закручується сюжет дебютної книжки Ольги Штець. Авторка показує, що, коли є дружба, фантазія й бажання порадувати близьких, буденність із нудної та сірої стає захопливою.

За жанром я б визначила «Хрум-хрум» як мікс книжки-картинки й чаптер-буку. Це цілком реалістична історія, головні герої якої готуються до Різдва: одні — чекають на диво, а другі — самі готові це диво влаштувати. Питання лиш у тому, чи це їм вдасться та до чого тут гризлі та ескімоси?

Оповідь — еклектична, тут українське вписане у загальносвітовий контекст, а заморське сприймається не чужим чи ворожим, а навпаки — цікавим та захопливим. Звідси — пізнавальність книжки, яка (що важливо) — не навʼязлива.

Окрема чеснота тексту — мʼякий гумор і гарна форма викладу, наведу цитату: «Дівчинка одразу уявила, як рятує білого ведмедя. Ні! Краще гризлі, найбільшого ведмедя у світі. Усі будуть ого-го які здивовані, що вона, така маленька, врятувала величезного ведмедя. Тільки ось гризлі в їхньому селі не водяться. О! Врятує вуйка, закарпатського ведмедя!». Завершується книжка розгортом із дитячими фотографіями авторки та ілюстраторки. Це теж додає грайливості.

«Привид, який спить у валізі»

Теми: дружба, фантазування, взаємодопомога та підтримка, вивчення абетки.

Дівчинка Маргарита дружить із Привидом, що мешкає в її будинку. Скоро настане День святого Миколая, тож дівчинка пише чудотворцеві листа. А Привид засмучується, бо ні про Миколая нічого не знає, ні писати не вміє. Так починається зимова пригода улюблених для багатьох українців персонажів.

Тут коротко та зрозуміло розказано, хто ж такий, власне, святий Миколай і чому він приходить із подарунками. Не обійдеться, звісно, й без здійснення мрій. Книжка буде корисною для дітей, які саме починають читати, і для батьків, які хочуть навчити дітей читати саме в ігровій формі.

Це друга книжка з серії про Привида (перша — «Привид, який не міг заснути»), проте її цілком можна читати окремо.

Дошкільнята-молодша школа

«Пішки до Святого Миколая»

Теми: стосунки в родині (батьки-діти, брати-сестри), чарівність буденності, активна життєва позиція, взаємодія з незнайомцями та літніми людьми.

6-річна Павлинка мріє зустрітися зі святим Миколаєм. Заради цього дівчинка готова вирушити з рідного мегаполісу на пошуки чудотворця. На своєму шляху головна героїня стикається з різними перешкодами, зокрема — з насмішками старшого брата, що, крім іншого, глузує із сестриччиної мрії та повчає, що Миколай не ходить пішки, а їздить на скутері.

Історію написано від першої особи, тому ми бачимо хід думок дитини, її логіку (що для дорослих часто — смішна й навіть абсурдна, а для малого читача — саме така, якою має бути).

Це книжка для неспішного та вдумливого читання, її можна розбирати на цитати. От хоча б така: «Що ж, як не крути, а доведеться йти пішки. Отак — без карти, без компаса, без дороговказів». Хіба й ми, дорослі, часто не почуваємося так само, як Павлинка? Або ще: «Мабуть, дерева й справді в небі не ростуть. Небо створено для зірок, місяця, сонця та хмар. Так було завжди. Це знає кожна дитина — навіть менша за мене».

Оформлення книжки — вигадливе, воно інтригує та зацікавлює: тут і стилізація ілюстрацій під дитячі малюнки, і текст, що час від часу біжить хвильками, а не виструнчений рівними рядками, й подекуди хаотичне розташування блоків тексту на сторінці.

Історія сплетена туго, кожне речення (та навіть слово) в ній продумане і стоїть на своєму місці. Хоч не хоч, а таки (за структурою й логікою оповіді, побудовою речень та колізій) нагадує мені скандинавську літературу. І для мене це приємний бонус.

«Пан Сирник та гостинці від Миколая»

Теми: стосунки в родині (батьки-діти), дружба між однолітками, перша закоханість, працелюбність, кулінарія.

Ця книжка є приквелом до «Пана Сирника та різдвяного пампушка», проте її цілком можна читати окремо від першої. Читачі потрапляють у дитинство пекаря Сирника, знайомляться з його родиною, побутом, сусідами та рідним містечком. Світ книжки — казковий, вигадливий, занурює в себе з перших слів. Тут панує особлива атмосфера затишку — ми ніби підглядаємо за життям якогось загубленого у снігах невеличкого містечка, де маленький кухарчук вчиться випікати мандрики (й дізнаємося, що воно таке), щоб подарувати їх подружці на Миколая. Але, як часто буває, у нього все йде шкереберть, а врятувати ситуацію може тільки святий Миколай.

«Різдвяний настрій єнотів-бешкетників, або Як Морсик диво шукав»

Теми: стосунки в родині (батьки-діти, брати-сестри, онуки-бабусі, дядьки-племінники), дружба між однолітками, взаємодія зі співмешканцями одного населеного пункту, свідоме та відповідальне ставлення до природи.

До родини Єнотів у Казковий Ліс приїздить дядечко Валеріан, і свято починається! Баєчки, костюмована вечірка, вбирання ялинки, Єнот Чудотворець, випікання імбирних пряників, колядки, пошуки зірки, що впала з неба, відповіді на запитання: а що ж воно таке, те різдвяне диво?

У цій книжці — затишно, як у теплій нірці під снігом, яскраві ілюстрації допомагають налаштуватися на потрібний лад, а легко та весело написаний текст підхоплює та не відпускає:

«— … Дядечко Вал сказав, що на свята відбуваються дива. Я вже два дні спостерігаю, але нічого не бачу. Можливо, мені потрібен телескоп» — отак влучно й дотепно розказана вся історія.

Паралельно головні герої отримують ненавʼязливі уроки життя, як-от: «…ти можеш вважати дивом будь-що… Але якось… мій друг … сказав: “Якщо сумніваєшся, золото це чи ні, — то це точно не золото”. Гадаю, з дивом так само». Це друга книжка з серії про братів-Єнотів (перша частина «Казковий ліс. Пригоди єнотів-бешкетників»), проте її цілком можна читати самостійно.

«Морквяні сніжинки»

Теми: стосунки в родині (батьки-діти, брати-сестри), дружба між однолітками, здоровий спосіб життя, активна життєва позиція.

Історія розпочинається як детектив: молодший братик-зайчик сумує через те, що вони із старшим братиком на Святвечір залишилися зовсім самі, та ще й із купою неприємностей. Така завʼязка спонукає до читання й пошуку відповіді на запитання: чого це двоє малих дітей лишилися самі на свято?

Далі читачі потрапляють у зимовий ліс, дізнаються про родину братів та їхні турботи, а до кінця книжки отримують відповідь на запитання, що постало на самому початку.

Важливою складовою цієї історії є зображення непростих стосунків між двома братами-зайчиками: вони весь час конкурують за увагу батьків, сваряться, глузують одне з одного, сперечаються і навіть кусаються. Але зрештою (під кінець історії) доходять згоди і припиняють ворожнечу. Таким чином, завдяки цій книжці можна проговорити подібні проблеми в житті читачів й отримати ключики до їхнього вирішення. Окрема принада цього видання — ілюстрації: деталізовані, талановито намальовані, їх хочеться довго розглядати.

«Диво в серці»

Теми: стосунки в родині (батьки-діти, брати-сестри), дружба між однолітками, активна життєва позиція, непохитність на шляху до поставленої мети.

У цій книжці реалістичне змішується із фантастичним: хлопчик чекає першого снігу, бо це чарівна мить, коли здійснюються бажання; а снігу все нема, бо на фабриці сніжинок, що розташована на хмаринці в небі, сталася халепа.

Читачі занурюються в добре продуманий вигаданий світ і співпереживають як головному персонажеві-хлопчику, так і сніжинці Ло-ло, яка, власне, постановила собі попри все повернути сніг.

Мені ця історія дуже нагадує диснеївські мультфільми: за побудовою конфлікту, специфікою оповіді, атмосферою. Остання, до слова, підсилена такими ж «анімаційними» ілюстраціями. Така «книжка-мультфільм», до речі, — єдина в цьому переліку, тому якщо діти люблять анімацію, вподобають і цю книжку.

Молодші підлітки

«Чудернацька карпатська історія»

Теми: стосунки в родині (батьки-діти), дружба між однолітками, «нерівна» дружба, чарівне в буденному, віра в себе та своє покликання, невпинний шлях до мети, боротьба з обставинами та самим собою.

Це єдина в цьому списку книжка про Карпати. Історія — незвична, нетипова, тому інтригує. Тут кілька сюжетних ліній делікатно й майстерно сплітаються в одну. Можна сказати, що це тугий клубочок карпатських історій, де християнське Різдво органічно співіснує з мольфарськими чарами.

Гарно прописані персонажі (головні — досить екзотичні: хлопчик, мольфар, ведмідь і драконка), кожному з них віриш, мотивація кожного — логічна. Чудова мова, українська-українська, без недоречних запозичень і кальки, проте й не перевантажена. Дуже атмосферна повість, що переносить нас у свій ефемерний світ із першого речення: «Мольфар Коценєк якраз пиляв дрова разом зі своїм приятелем, ведмедем Ведмедюком».

Оповідь стилізована під народну казку: синтаксис, стилістичні прийоми, набір персонажів, мовні конструкції, простір, — усе, як в українських народних казках. Також тут трапляється (але це не напружує, а додає оригінальності) досить багато застарілих слів та діалектизмів (вони розтлумачені у примітках). Є пісні, приказки, замовляння, колядки, прокльони, обряди.

А гляньте, скільки страв зібрано лише в одному епізоді: «Пекли з Ведмедюком бу́рники і їли зі шкварками й гусля́нкою… Кілька днів мольфарові нічого в горло не лізло: ані бринза, ані бурники, ані свіжий хліб, ані черствий хліб, ані фасоляна зупа, ані запечена картопелька із салом, ані гуслянка, ані самуки́ша, ані афинове варення, ані мед, яким хотів приятеля розрадити Ведмедюк».

Також наведу цитату, що може бути девізом книжки: «Сила не в тому, щоб умити руки, коли все шкереберть, а в тому, щоб знайти вихід. Якщо тебе справді турбує, що зі світом щось не так, то варто спробувати йому допомогти».

«Різдвяна подорож»

Це видання — мікс фікшну та нонфікшну, така собі інтерактивна «енциклопедія зимових свят» із вкрапленнями вигадки. Оповідь ведеться від імені янголів, що цікаво подають інформацію і ставлять запитання читачам. Також під обкладинкою зібрані різні тематичні завдання, лабіринти, ворожіння, рецепти страв, різдвяні вірші від класиків української літератури і навіть забобони! А ще — художні оповідки, чудова знахідка авторки! Бо читач, тримаючи в руках лише одну книжку, здобуває знання (не нудно), учиться щось робити своїми руками, та ще й відпочиває за читанням вигаданих історій.

Книжка навчить створювати адвент-календар, знаходити на небі Вифлеємську зірку, виготовляти витинанку, плести різдвяного павука, колядувати, вертепувати… розкаже, звідки взагалі взялося Різдво й чому ми його святкуємо. Привідкриє значення символіки свята: від 12-ти страв на Святвечір до ялинкових прикрас (вони теж — не випадкові!), повідає про заборону святкувати Різдво (досі є 5 країн, у яких ця заборона чинна). Ознайомить із традиціями святкування Різдва в Україні, США, Італії, Австралії, Великобританії, Литві, Бразилії та інших країнах.

Тут знаходимо відповіді на каверзні запитання, як то «Що таке «дух Різдва»? або «Чи народжувався Ісус двічі». Оповідь ведеться легко, проте містко. Ця книжка може стати чудовим і адвентом, і подарунком на свята. І про адвент хочу зацитувати: «Адвент — очікування свята — є не менш важливим, ніж саме свято. Це час не тільки прикрасити оселі та купити близьким подарунки. Передусім це час поміркувати про те, чи є в наших серцях сьогодні місце Христу та його заповідям».

«Таємні нотатки з Магічної школи Різдва»

Ще одна «енциклопедія Різдва», досить нетипова за жанром та структурою: тут невигадані факти про свято зібрані докупи завдяки вигаданій історії-обрамленню, це такий собі «датафікшн». Складається враження, що в цій книжці про Різдво зібрано все-все з усіх куточків світу: рецепти страв, рослини, декор, пісні, традиції святкування, розваги, саморобки, кінофільми, адвенти, біографії реальних та вигаданих осіб, із якими асоціюється Різдво…

Історія-обрамлення оповідає, що обрані діти цілий рік навчаються в Магічній школі Різдва, а потім: «…повертаються у світ людей із розсипами магії і таємними знаннями, аби плекати різдвяний настрій, добро і радість: хтось із вас писатиме різдвяні пісні чи книжки, малюватиме різдвяні ілюстрації, хтось зніматиме святкові реклами й фільми, дехто очолить майстерню чи навіть фабрику з виготовлення новорічних прикрас, організує ярмарок, створить шопку, відкриватиме різдвяні музеї, крамниці, пектиме штолени чи вирощуватиме ялинки».

На мою думку, цю книжку варто придбати додому як святковий артефакт, на рівні з ялинковими прикрасами та гірляндами. Вона може оселитися на полиці в домашній бібліотеці або у спеціальній коробці з новорічним начинням. Її можна читати як найменшим дітям, так і дорослим, бо це наче довідник про Різдво. Ошатне, подарункове видання, на створення якого, очевидно, пішло багато зусиль та любові.

Підлітки

«Кутя-челендж та інші різдвяні оповідання»

Теми: стосунки в родині, дружба між однолітками, вимушена еміграція, окупація, загибель найближчого родича, війна, невпевненість у собі, любов до тварин, волонтерство, інвалідність та ін.

Це єдина різдвяна книжка для підлітків (12+). Хоч вона і єдина, проте в ній зібрано аж 17 історій, що здатні дати сучасним українським підліткам відповіді на болючі запитання, поради у складних ситуаціях, підтримку та світло.

Головні герої — українські підлітки, що нині мешкають у різних куточках світу й намагаються (або вже й не намагаються) попри все відсвяткувати Різдво так, як звикли це робити завжди, у мирній Україні.

Упорядниця Наталка Малетич зібрала в одну «гірлянду» оповідки-вогники, що справді здатні освітити темні воєнні будні сучасних українців. Ці історії можуть стати «острівцями», про які говорить у своєму оповіданні одна з авторок збірки, Катерина Перконос: «— … наше життя тепер — як бурхливий океан… І щоб не потонути, треба шукати острівці. Щось, що дає відчуття ґрунту під ногами…».

Наостанок хочу лише нагадати, що традиційно в українців цикл зимових свят складається не лише з Дня святого Миколая та Різдва (про котрі йдеться у всіх книжках цієї статті), найпопулярнішими, крім цих двох, є ще такі: Катерини, Андрія, Новий рік, Меланки, Василя та Водохреща.

Можливо, це нагадування спонукає авторів та видавців дитліту розширити тематичну палітру своїх книжок на наступний, 2025-тий, рік?

«Серйозні» експерти й «несерйозна» література: хто консультує авторів дитліту

Якось в одній закритій групі в соцмережах розгорілася бесіда сучасних українських авторок дитліту про їхню співпрацю зі спеціалістами недотичних до літератури галузей – під час роботи над книжками для дітей та підлітків. Письменниці поділилися такими цікавими прикладами, що БараБука захотіла опублікувати їхні історії і в себе. Я повизбирувала ті свідчення, додала свої, й радо запрошую всіх до читання!

Наперед зазначу, що в цьому матеріалі зібрані саме приклади співпраці з представниками «екзотичних» професій. Бо, скажімо, консультації (під час написання книжок для дітей та підлітків) із психологами, на щастя, стали вже гарною традицією українських письменників. Так, скажімо, Надія Малафєєвська ділиться з нами, що, працюючи над казкою у віршах «Мандри саламандри Андри» (Видавництво Юлії Сливки, 2022. – 24 с., іл. Лариси Федорченко) вона консультувалася із психологинею Наталею Гончаровою, оскільки в цій віршоказці, окрім зображення, власне, способу життя справжніх саламандр, їхніх розмірів, природніх ворогів, проговорена й тема сепарації дитини від батьків. Надія хотіла бути певною, що правильно розуміє та застосовує концепцію сепарації та розвитку здорових стосунків дорослої дитини з батьками, тому й радилася із психологинею.

Оксана Лущевська розповідає: «Я часто запитую порад у експертів. Не зважаючи на те, що я сама маю докторський (PhD) ступінь у дитячій літературі, я пишу дитячі книжки на різну тематику, й деякі з них дуже далекі від сфери моїх компетенцій. Тож допомога експертів просто необхідна.

Наприклад, для розважальної дилогії, покликаної, зокрема, й надихати читачів безстрашно йти за мрією, «Песа і пес» («Песа і пес: наш хвостатий бізнес» (Чорні Вівці, 2023. – 144 с., худ. оформлення Софії Кобяковської) та «Песа і пес: наш лапатий експрес» (Чорні Вівці, 2024. Д – 136 с., худ. оформлення Софії Кобяковської)), я спеціально зверталася до власниці ательє та магазину одягу для собак Wooffit. Я розпитувала, наскільки доцільно чотирилапим узагалі мати одяг і який одяг є не просто забаганкою-прикрасою, а необхідністю. Також ми розмовляли про зняття мірок, тканини та ін. Мені надали дозвіл брати інформацію з інста-сторінки Woofwear. Це дуже допомогло. 

Інша справа із нон-фікшин книжкою «Леонтович від А до Я» (Видавництво Старого Лева, 2024. – 80 с., іл. Христини Валько). Спершу я консультувалася з експерткою з музею ім. Миколи Леонтовича, а потім з моїм рукописом працювала ще й наукова редакторка Тіна Пересунько. Обидві експертки неймовірно допомогли. До речі, одна з вимог якісного нон-фікшну для дітей — це обов’язкове вказування і ресурсів, на які посилаєшся, і наукових експертів. Жодна англомовна дитяча книжка, принаймні в США, не видається без наукового скерування й подачі використаних ресурсів (які чітко перевіряють редактори). Про це я повсякчас говорю у творчій групі «СТОРІ+Я», де ми навчаємося писати якісні книжки для дітей». 

 Цікавим досвідом поділилася зі мною Ольга Пінчук. Під час роботи над книгою-конструктором «Клік-Клак геть переляк» (Радіомаг Україна, 2021. – 84 с., іл. Є.Плужник) вона співпрацювала зі спеціалістами з радіоелектроніки Анастасією та Святославом Ластовцями.

Книжка має незвичну структуру: перша її частина – це фікшн-історія (яку, власне, написала Ольга), а друга – інструкції як самому виготовити ті предмети, якими послуговувася персонаж із першої частини (скажімо, ліхтарик чи телеграф морзе). Тобто юний читач у вигаданій історії натрапляє на певні предмети, які, завдяки інструкціям та матеріалам із другої частини книжки, зможе виготовити самотужки. От саме оту технічну частину розробляли Анастасія та Святослав Ластовці, паралельно розтлумачуючи базову теорію електроніки.

А у книжки цієї ж авторки «Дракони з калюж» (Читаріум, 2024. – 40 с., іл. Ольги Ребдело) є наукова керівниця – кандидатка біологічних наук Никирса Тетяна. Пані Тетяна працює зі студентами на кафедрі Чернівецького універститету, а також – із дітьми із пластового табору (для них проводить біологічну лабораторію).

Вона вичитала рукопис, щоб уникнути некоректної трактовки понять, підказала, які наукові факти можна додати, а також взяла активну участь у розробці вміщених у книжці завдань, покликаних запалити інтерес дітей до науки та закласти основи наукового мислення.

Анастасія Музиченко розказує:

«2021-го року я працювала над «Історією на 14-й колії» (Мала академія, 2022, – 32 с., іл. Христини Лукащук). Події книжки відбуваються на Виставці рухомого складу історичних локомотивів та вагонів, розташованої просто неба між Центральним та Південним вокзалами на станції «Київ-Пасажирській». Персонажами є вагони, локомотиви та інша техніка. 

Оскільки виставка не має окремого сайту, спершу дані доводилося шукати у відкритих джерелах. Під час написання я кілька разів відвідала цю виставку, спілкувалася з екскурсоводкою та звернулася до Укрзалізниці із запитом надати мені інформацію про експонати. Я була дуже здивована, коли отримала відповідь від УЗ з контактом Миколи Рубана, фахівця з Департаменту сталого розвитку та внутрішніх комунікацій.

Пан Микола та його колеги одними з перших бачили сигнальні примірники книжки та допомогли виявити деякі неточності в ілюстраціях. Також Микола консультував із приводу старовинних та сучасних потягів, які є в Укрзалізниці, адже в книжці міститься розгорт не лише про історичні локомотиви, а й про те, чим ми можемо пишатися нині».

Олена Скуловатова, працюючи над книжкою «Як заробити на канікулах» (Книги — XXI, 2024. – 192 c, худ.оформлення Юлії Мархішуд), консультувалася одразу з двома експертами: кандидаткою економічних наук Котенко Тетяною Юріївною – щодо правильності вживання економічної термінології – та Миколою Сергійовичем Андрущенком – CEO (Chief Executive Officer) компанії «Ланет Клік» – щодо маркетингових стратегій та просування акаунту в ютубі.

А пишучи «Готель у замку на межі. Зникла валіза Вальдемара фон Еделя» (Видавництво Старого Лева, 2024. – 224 с., іл. Вікторії Солтіс-Доан) Олена брала консультації у викладачки німецької мови Коломийчук Юлії Борисівни, тому читачі повісті можуть незле підтягти свою німецьку.

Створюючи книжку-мандрівку «Легенди Чернівців від Чорної Вівці» (Книги – ХХІ, 2017, – 64 с., худ. оформлення Христини Лукащук), що є збіркою давніх та сучасних легенд, Христя Венгринюк консультувалася з письменником, гідом та власником туристичної агенції, що здійснює поїздки Україною, –  Максимом Дупешком.

Міла Радченко мала досвід консультування з експертами під час написання багатьох текстів, от що про це розповідає сама письменниця:

 «Разом із Наталією Шейн та Оленою Шкаврон я була співавторкою енциклопедії «Експедиція за дивовижними тваринами» (Час Майстрів, 2021, – 216с., худ. оформлення Олени Шкаврон), а саме – розробляла її інтерактивний елемент: у книжці вміщений квест, «ключики» до розгадки якого розкидані по ній усій, тому, щоб його розгадати, читачеві треба бути уважним увесь час.

Мені надзвичайно важливо було передати достовірну інформацію про тварин, правильно підсвітити питання екології та вплив діяльності людей на довкілля. Хотілося, щоб цей матеріал був придатним для навчання в школі та проговорення сучасних екологічних і техногенних проблем. Тому я консультувалася з біологинею, вчителькою-методисткою, «Відмінницею освіти України» Світланою Фартушною.  

До речі, саме тоді я остаточно закохалася у підхід ед’ютейменту (навчання через гру, education + entertainment) і почала послідовно й цілеспрямовано додавати до своїх текстів ігрові та інтерактивні елементи, міксувати фікшн із нон-фікшном.

Так власне народилася ідея книжки «Снігова пригода, або Як Ведмеді зиму шукали» (Парасоля, 2022, – 40 с, худ. оформлення Марії Рудюк) з настільною грою на форзацах. Про інноваційні підходи в навчанні консультувалася з Таїсією Мукій – докторкою філософії, кандидаткою педагогічних наук, STEM-менторкою, фасилітаторкою Міжнародної програми розвитку дитини ICDP.

Ця книжка є втіленням підходу ед’ютейменту, адже торкається проблем глобального потепління, вирубування лісів, забруднення повітря та нашої відповідальності за ці процеси. Задля достовірного та якомога повнішого висвітлення питань охорони довкілля консультувалася з представниками організації Наукова Рада Польського екологічного клубу (Rada Naukowa Polski Klub Ekologiczny).

У моїй книзі родина карпатських ведмедів у пошуках зими та снігу вирушає на Північний полюс. По дорозі вони довідуються про екологічні проблеми Альп і Татр.

Мені важливо було розуміти сутність цих проблем зсередини, дати правильний приклад до наслідування й показати важливість маленьких щоденних кроків і правильних екозвичок на шляху до вирішення глобальних екологічних проблем. 

Також на створення книжки-картинки «Летюча бібліотека» (НК «Богдан», вихід заплановано на 2024)  про формування читацьких навичок, важливість контакту з книгою та магію вибору книжок до читання мене надихнула розмова з експерткою галузі, пані Люсьєною Шум (виконавча директорка БФ «Бібліотечна країна» – Жива сучасна бібліотека, членкиня правління ГО «Мережа захисту національних інтересів «АНТС»). Ми так натхненно обговорювали бібліотеки майбутнього, інноваційні підходи до залучення читачів, відкритість і розширення функцій бібліотек,  їхню роль у формуванні світогляду сучасних дітей, що я вирішила заглибитися у всі ці питання й дослідити процеси взаємодії дитини з книгою. У результаті народилася книжка».

Окрім, власне, косультацій із ученими, Міла Радченко мала досвід збору інформації від пересічних носіїв іноземних культур. Ці знання лягли в основу таких книжок: «Адвент-календар для юних мандрівників, що тільки навчились читати» (Час Майстрів, 2020. – худ. оформлення Я.Еванс); «Путівник святкової навколосвітки» (Час Майстрів, 2021. – худ. оформлення Я.Еванс), «Przewodnik świąteczny dookoła świata» (Know-How Publishing, 2022. – il. J.Evans); «Навколо світу за 24 різдвяні історії» (Час Майстрів, 2023. – худ. оформлення Я.Еванс); «Адвент-календар. Навколо світу за 24 різдвяні історії. Книжка-карта-квест» (Час Майстрів, 2023. – худ. оформоення Я. Еванс, С. Харчук).

Письменниця розказує: «Усе почалося з пошуків достовірних фактів щодо святкування зимових свят у різних країнах світу: хто, кому, коли приносить подарунки, де їх залишає, а також які гостинці отримує за це. 

Я збирала інформацію з відкритих джерел, аналізувала дослідницьку літературу, проводила опитування місцевих жителів, безпосередніх носіїв культури (іспанців, чехів, поляків, нідерландців, шведів).

Так само, як і Міла, працюючи над книжкою «Чарівні Дракони острова Ґозо» (Чорні Вівці, 2024, – 72 с., худ. оформлення Анни Вільчинської) я стикнулася із браком необхідної мені інформації про звичаї та побут мальтійців не лише в інтернеті, а й у бібліотеках. Тому пішла спілкуватися зі спадковими рибалками та корінними гозитанами саме про рибальські човни (їхні різновиди, назви, кольори, розміри) і традиції рибалок, що передаються від покоління до покоління. Завдяки цим розмовам я створила цілі сцени та розділи книжки. Цікаво, що в повістині описаний один такий звичай, про який знають далеко не всі гозитани (лише рибалки)!

А починаючи працювати над рукописом повісті «Пірнути в Київське море» (Видавництво Старого Лева, 2024, – 168 с., іл. Альбіни Колесніченко), я нічого не знала про яхтинг, вітрильний спорт і дебаркадери, а історія саме про дебаркадер мала стати ядром моєї майбутньої повісті.

Тож я знайшла контакти засновника ГО «Водник» (що, зокрема, розвиває адаптивний та ветеранський яхтинг в Україні), яхтового капітана і вітрильного спортсмена з 50-річним стажем Ігоря Ятлука. Пан Ігор дуже терпляче та з розумінням пояснював мені різницю між різними суднами, розповідав про яхти, які можна зустріти саме на Київському морі, також розтлумачив, що ж воно таке – той «дебаркадер», і які дебаркадери можна розшукати у яхт-клубах Київщини.

Також у цій повісті я подаю поради із пірнання – як це робити правильно та безпечно. Щоб самій знати всі тонкощі, я консультувалася із викладачем із фрідайвингу (пірнання на велику глибину без аквалангів – лише затримуючи дихання) Франсуа Деньо, навіть відвідала кілька його занять, щоб розуміти, як ті правила застосовувати на практиці. Без цих знань я не змогла б створити свою повість такою, якою створила.

А свою першу «справжню наукову консультацію» для книжки я отримала від кандидатки біологічних наук, доцентки кафедри біології рослин КНУ ім.Т.Шевченка Олени Вашеки. Пані Олена прочитала вже готовий рукопис повісті «Хто ти насправді, Едзо Момонга?» («Маґура», вихід заплановано на 2025 рік), дала дуже влучні коментарі та зауваги щодо флори та фауни одного з ботанічних садів Києва (де відбуваються події повісті) й допомогла скласти «Словничок», у якому подані наукові пояснення тих понять, що трапляються в історії і можуть бути не знайомими юним читачам.

На завершення процитую думку Анастасії Музиченко, з якою цілком згодна: «Загалом цей досвід консультування та комунікації довів, що відкривають тим, хто стукає у двері, відповідають тим, хто запитує», і додам, що особисто мені на допомогу приходили цілковито не знайомі люди-професіонали своєї справи, й дуже допомагали, без них дві мої книжки ніколи не були б такими, як вони є, а може, їх навіть і не було б узагалі. Тому хочу від себе та від імені всіх авторок, про яких ішлося у цій статті, подякувати кожному, хто допоміг нам написати наші історії! 

Із собаками жити веселіше

У творчості Оксани Лущевської мене щоразу вражає довершений літературний стиль, оригінальність та невичерпність ідей. Адже Оксана написала вже понад 60 дитячих та підліткових книжок і працює далі! Особисто я, думаю, прочитала добру половину її текстів, тож мені завжди здається, що приблизно уявляю, що мене чекає під обкладинкою новинки. Але ж ні! Оксана знову й знову дивує та захоплює. У цьому огляді хочу поділитися враженнями про дві історії, що такі різні, хоч і написані однією авторкою та обʼєднані наскрізною темою «діти та їхні собаки».

В описі книжки «Дай лапу, Пепітко!» (АртБукс, 2024) йдеться, що вона – для дітей молодшого шкільного віку й так воно, звісно, і є, проте… ця історія, як на мене, цілком пасує для будь-якого читача. Це майстерно написана притча, елегія, ода, гімн дружбі та привʼязаності – чи то до людини, чи до тварини.

Найліпші подружки, Поля та Еля, мусять розстатися, бо Еля відʼїжджає закордон, та ще й лишає Полі свою маленьку собачку Пепітку. І от перед нами розгортається маленька драма розриву з подругою та проживання цієї ситуації. Пепітка – уособлення Полиних переживань, реакції песика – відверті, не замасковані законами «правильної» в такій ситуації поведінки, вона може тужити, відмовлятися їсти й бути понурою, тоді як дівчинка Поля змушена жити своє звичне життя так, наче катастрофи не сталося. А розставання з найближчою подружкою – це таки катастрофа.

Авторка вводить нас у цю критичну ситуацію вже на перших сторінках книжки, й, крок за кроком, показує, як можна її проживати. Ми бачимо, як Поля й Пепітка вчаться жити без Елі, й нам хочеться теж бути такими ж відважними, як ці малючки.

Пепітка – теж частина трійці подружок, вона – не аксесуар чи забавка, а товаришка. І між рядків читаємо, що Еля теж сумує за двома своїми найближчими подругами – дівчинкою та собачкою – і теж учиться давати собі з цим сумом раду на чужині, закордоном.

«Щоб не плакать, я сміялась» – рефреном проходить через усю книжку цитата з Лесі Українки, й ми, читачі, сторінка за сторінкою вчимося сміятися знову та дружити по-справжньому – як персонажки «Пепітки», згадуємо своїх найліпших подруг і в ту ж мить хочемо з ними бодай поговорити, а ще краще – побачитися.

Такі історії, як на мене, підносять читача, роблять його, справді, трохи кращим, ніж він був до знайомства з ними.

Ця книжка збурює таку лавину різних емоцій іще й завдяки чудовому оформленню художниці Тетяни Копитової – ілюстрації підсилюють загальне враження від читання.

Якщо «Пепітка» – це книжка для рефлексування, міркування, перебування в моменті й темі, то серія «Песа і пес» (Чорні вівці) (що складається з двох книжок: «Песа і пес»: наш хвостатий бізнес» (2023) та «Песа і пес»: наш лапатий експрес» (2024)) – це книжки для сміху, розслаблення, радості й загоряння бажанням зробити в цьому світі щось крутецьке.

Герої тут (як завжди в Оксани) – ультрасучасні, українцеві асоціювати себе з ними – просто й природньо. На сторінках ми зустрічаємо селебриті, про яких чуємо щодня: «Треба було лише бачити, як ви зупинили собак цим печивом! Ви «орудували» ним, їй-богу, як Довбик — м’ячем! Або як Усик — кулаком! Чи як Харлан — шпагою!».

Головні персонажі – це сестрички Анна й Марія, їхні батьки та собачки Піппа і Софа (між іншим, клички собак – ті самі, що й у реальних Оксаниних хатніх песиків). Авторка вихоплює людей із реального життя й дуже гармонійно селить їх у свої тексти. Тому цим персонажам віримо, їхні вчинки логічні та зрозумілі. Вони не відкидають нас у минуле й не здаються застарілими. Вони – такі, як ми (дорослі) і як малі читачі, бо письменниця знає, що: «Діти сьогодні такі. Стартап на стартапі. Онлайн-бізнеси, офлайн-бізнеси. Діти нині ого», – тому й книжки мають бути ого, а не ой-йой.

Не лише персонажі-діти, а й дорослі прописані майстерно, вони теж проходять певні внутрішні трансформації, й за цим цікаво спостерігати. Вони не повчають дітей, а самі вчаться бути відкритішими до світу та експериментів, стають хоробрішими та рішучішими у своїх рішеннях – і це завдяки дітям (і, може, – трохи песикам)!

Другорядні персонажі не менш виразні та яскраві. От, скажімо, герої «Експресу», що за професією спортивні коментатори, все й завжди коментують – і це часом смішить, а часом починає дратувати (бо хочеться вже ті коментарі вимкнути) – блискуча знахідка авторки!

Другорядні герої введені в текст не тому, що мають виконати якусь технічну функцію (і, крім них, більше нема кому) чи щось допомогти/підказати головному героєві. Вони не виринають нізвідки й не зникають в нікуди (як часто буває в інших книжках) – вони вплетені в історію туго, мають свої власні справи (чи бізнеси). Я б сказала, що, власне, тут усі персонажі – головні, настільки добре вони прописані. Просто одні відіграють в саме цій історій центральну роль, а другі – ніби чекають, щоб перейти у свою власну книжку, де вже покажуть себе на повну.

Тримати таку кількість персонажів – непросто, але Оксана впоралася на відмінно: адже їх тут шестеро (а в другій частині – семеро) тільки головних. І жоден не штучний, поведінка не натягнута – усе органічно й захопливо.

Увиразнюють оповідь та персонажів ще й влучні деталі: скажімо, якщо в «Песа і пес – наш хвостатий бізнес» ішлося про одяг, то й внутрішній стан персонажів часто передається саме через нього (як от, дівчатка ховалися в худі, коли їм було страшнувато, й, навпаки, висовували з нього голову, коли були в собі впевненими).

Мова тексту – теж сучасна, така, якою ми спілкуємося у повсякденні, багата на модні слівця й цитати. Вона теж працює на динамічність оповіді. А історія мчить, наче авто по столиці (де відбуваються події першої книжки), – хутко, хутко – тільки й встигай за нею. Та навіть візуальне оформлення книжки – оригінальне й не нудне:  слова тут вигинаються хвильками, випадають із рядків, перескакують згори вниз – спробуй наздожени!

Ми потрапляємо в галасливу, гамірну, якусь шалену родину – нас закручує вихором і несе, несе, несе… Схоже, авторка добре знає, як воно – мати вдома двох спанієльок. Мабуть, дітям, що мріють про собаку, варто почитати цю книжку, щоб буди готовим до того шарварку, який може зчинитися в оселі з появою там чотирилапих.

Авторка доречно вплела в текст і поради з дресирування, й лайфхаки з утримування, і фейли собаколюбів. Бо коли в хаті таки зʼявляється тваринка, все цікаве (а часом – і складне) тільки починається.

Беззаперечна перлина книжок цієї серії – гумор – та він тут у кожному реченні! Побудований на певній сміховинній абсурдності дуже звичайних побутових ситуацій, а також вчинків дорослих (і часом – інших дітей та тварин) в очах головних персонажок, які просто коментують усе, що стається навколо – і виходить смішно! У авторки хочеться вчитися помічати це смішне в буденному, адже тоді рутина стала б яскравішою та барвистішою: «Єдине, що нас хоч трошки тримало, — це Містер Брауні, який постійно жував скатертину зі стола. І ще Піппа, яка постійно гавка- ла на гостей ресторану, перебиваючи розмову геть усім дорослим. І Софа, яка канючила їжу в кожного по черзі. Наші собакени доводили всім: справедливість є».

Тут багато віршованих та римованих елементів (власне, римовані рядки виведені навіть у назви книжок) і діалогів, і вони – блискучі:

«Тато й мама зробили нам бізнес-пропозицію:
— Анно, Маріє, — усміхнулися вони солоденько, — ми запишемо вас у школу, де розвивають дітей, які розвивають світ!

— У сенсі? — ми не з того тіста, щоби нас школою втішати.

— Ми зареєструємо вас у бізнес-школу! …

— Реально?! — ми не вірили почутому.

— For real, авжеж, — відповів тато. — Ви там станете кращою версією самих себе.

Ми й так норм. Куди вже краще?».

Проте в таку легку форму запаковані серйозні теми, у книжках розтлумачені економічні терміни та поняття, як, скажімо, концепт «друг-ворог-конкурент», базові закони створення, ведення та промоції власного бізнесу. Ці тексти вчать гнучкості, рішучому та швидкому ухваленню рішень, креативності та готовності невпинно вивчати щось нове і вдосконалюватися.

Цікаво осмислений концепт творчого пошуку, бо ж, «із великими ідеями не народжуються – великі ідеї вигадують» – і персонажі весь час щось вигадують, іноді навіть із примусу (бо коли є дедлайн, музу чекати нема як, еге ж?).

Ця серія також – і про здійснення мрій (дітей і дорослих). Але вони стають реальністю не за помахом чарівної палички, а завдяки старанням, наполегливості й нестандартним ходам. Такі книжки вселяють віру, що, якщо докласти зусиль, то можливо все.

Помічні книжки для дітей та їхніх батьків

Психологиня Світлана Ройз у передмові до книжки «Моя мама – гора» зазначає: «Хай що відбувається, ми – Гора для своїх дітей. Гора, яка буває засніжена, буває уквітчана, а іноді вкрита туманом. Але завжди стабільна, величезна, доросла – Гора». Однак, погодьтеся, мамі-горі, татові-горі, опікунам-горам часто й самим потрібно звідкись зачерпнути сили, щоб бути тими могутніми горами.

Замовчувати травматичні події та досвіди категорично не можна, а проговорювати їх батьки самі не завжди вміють. І тут на допомогу приходять саме такі книжки, які зібрані в цьому матеріалі. Тому вони й помічні. До того ж – запаковані в художню форму: читання й проговорювання складних тем стає захопливим і в ігровій формі терапевтичним.

Я сама для себе шукала саме художні книжки, що могли б стати інструментами для проговорення та опрацювання з сином психологічно непростих ситуацій або станів. Результатом пошуку став цей лонгрід – такий собі навігатор: ви можете за темами обрати собі ту книжку (а можна – й усі), яка проговорює актуальні саме для вас та вашої дитини питання.

Окремо хочу зазначити, що книжки зі списку – дуже гарно оформлені, густо ілюстровані, їх хочеться мати в домашній бібліотеці як цінний фізичний артефакт. Також – майже над усіма книжками, поданими нижче, працювала дитяча сімейна психологиня Світлана Ройз: або як авторка, або як консультантка авторок.

«Моя мама – гора»

Текст – Христя Венгринюк, ілюстрації – Марта Кошулінська, передмова – Світлана Ройз («Віват», 2024). Для дітей 6+.

Основні теми, порушені в книжці: материнство, неповна родина, батьки у складному психологічному стані, сімейні стосунки, взаємодопомога в родині, втома та відновлення внутрішнього ресурсу, вплив дикої природи на людину.

Уже в передмові С.Ройз запевнила, що «…саме наша [батьків] неідеальність, саме наша вразливість дає дітям нагоду відчути “справжність”. Дозволяє і їм, і нам бути різними». Після таких слів починаєш відчувати, що ця книжка написана з повагою та любовʼю до батьків, у ній вони знайдуть не осуд чи повчання, а опору.

Книжка написана дуже вправно, від неї важко відірватися,  її хочеться швидко прочитати (щоб знати, то що ж далі), але – і щоб вона якнайдовше не закінчувалася. Ця повість – не марудна й настановча, а навпаки, – захоплива і якась «мʼяка» – вона огортає читача, ніби хмаринка, що притулилася до гірської маківки. І горі стає спокійніше.

«Моя мама – гора» принципово відрізняється від інших книжок із цього списку головним дорослим персонажем. Бо головна доросла героїня тут (мама) – не типовий «зрілий Дорослий», що підтримує дитину в буремні часи, вона сама радше скидається на дитину, що потребує допомоги. Головний персонаж-дитина потрапляє в обставини, коли йому треба або самому стати тим «зрілим Дорослим» (що шкідливо для його психіки та гармонійного розвитку), або якимось чином «подорослішати» маму, щоб вона почала виконувати свої базові батьківські функції. Тобто, авторка з перших сторінок вибудовує украй складну ситуацію, за розвʼязанням якої нам хочеться спостерігати.       

За сюжетом мама страждає від клінічної депресії, й синові треба якось давати собі з цим раду. Як на мене, вкрай важливо проговорювати в літературі саме таких персонажів: не ходульних ідеальних матусь і татусів, а справжніх, повнокровних людей, що можуть мати проблеми як із фізичним, так і з ментальним здоровʼям. Психічні хвороби та розлади менш очевидні, їх не можна «помацати» чи порозглядати під мікроскопом. Але вони існують, і деяким дітям доводиться співіснувати з батьками, що мають такі проблеми. І як їм бути? Дітям? От у книжці Христі Венгринюк якраз і написано як.

Варто наголосити, що в «Мамі-горі» зображено крайню межу захворювання, коли неминучою є госпіталізація, проте книжка цілком підійде для проговорювання з дитиною не лише таких межових станів, а й буденних маминих «поганих настроїв», «дивної поведінки», «втоми». Книжка дає читачеві заспокоєння, вона стає такою собі «індульгенцією» на поганий настрій чи втому, за яку мами себе часто картають. Утомлюватися – нормально, почуватися виснаженою – теж.

Події повісті розгортаються на тлі мальовничих пейзажів Буковини. Окремо зосереджена увага на цілющому впливі дикої природи на психічне здоровʼя людини.

Тут є психологічні вправи, вони логічно вплетені у структуру оповіді: «Усі ми маємо внутрішні суперсили і здатні допомагати собі, коли зле. Просто треба знати кілька корисних фокусів».

У книжці порушена тема самотнього материнства. Нині, на жаль, багато українок опинилися у ролі самотніх мам, навіть якщо офіційно вони перебувають у шлюбі, проте піклування про дітей стало винятково їхнім обовʼязком. І цим матерям треба бути горами для своїх дітей. Ця книжка навчить бути такою горою у складних обставинах – непорушною та міцною.

«Таємні історії маленьких і великих перемог»

Текст – Таня Стус, ілюстрації – Марта Кошулінська, консультації та передмова – Світлана Ройз (Книголав, 2023). Для читання дорослих із дітьми дошкільного та молодшого шкільного віку.

Основні теми, порушені в книжці: вимушений переїзд, втрата дому, мрія, вибір життєвого шляху, пошук свого «я», допомога іншим та собі, пошук внутрішньої наповненості.

В описі книжки зазначено, що під обкладинкою – збірка оповідань та казкових історій із терапевтичним ефектом. Хочу додати, що вони обʼєднані єдиним основним сюжетом та персонажами. Це повість в оповіданнях – класична казкова структура, як у «1000 і 1 ночі»: низка оповідань, розказаних персонажами, між якими теж є своя історія.

У передмові прописані чіткі вказівки, як читати цю книжку. Їх можна застосовувати й для інших текстів на складну тематику (як-то, скажімо, – давати дитині перерву на осмислення прочитаного, ділитися спогадами чи міркуваннями, навіяними кожним тригерним епізодом).

Майстерність викладення історії робить очевидним, що написала її вправна письменниця. Скажімо, авторка зуміла органічно поєднати в одному творі реалістичність і казковість.

Також вражає філософічність текстів (одна з яскравих рис творів Тані Стус), нестандартний погляд на буденні речі, як-от – на ставлення людей до часу: «Врешті люди заглибилися й у час. Їм стало мало вимірювати життя роками, місяцями, днями чи годинами. Деякі події вони стали обмежувати хвилинами, секундами та навіть митями, коротшими за секунди» або: «Знову й знову люди захоплювалися чимось так, що переставали чути голос свого серця і розуму. Як глухі та сліпі, продовжували зазіхати на чужі землі. Ходити до сусідів з війною, вірячи, що це зробить їхнє життя кращим. Люди втрачали голову від фальшивих мрій». Погодьтеся, такі тези й міркування можуть згодитися в розмові з дитиною не лише про буденність.

Ця книжка вирізняється ще й майстерною документалізацією війни: у ній зібрані ті явища нинішнього сьогодення українців, які могли б із часом стертися з памʼяті, бо не є аж такими вражаючими, проте ж саме із таких явищ та митей і збираються наші життя (як епізод про вимушено покинуті у квартирах вазони, що якимось дивом таки дочекалися своїх господарів).

Історія вибудована за класичним  каноном, де переживання персонажів трансформуються та наростають від розділу до розділу. Отак, перші частини-оповідання – грайливі, а що ближче до фіналу, то серйознішими стають порушувані теми. Складнішими й менш очевидними стають і оповідачі: спершу це побутові предмети (як-то годинник чи наплічник), далі – філософські концепти (скажімо, зцілення чи темрява).

Ці історії наповнені порадами, що можуть стати помічними для батьків у вихованні дітей. Наприклад, в одному з оповідань закладена цікава ідея залучення дитини до нашої спільної боротьби з росіянами. Щоб дитина відчула свою причетність до наближення Перемоги, вона може донатити зароблені самостійно гроші. Батькам треба давати дитині певне завдання, з яким вона може справитися й при цьому – заробляти. Погодьтеся, донатити разом із дитиною – це ситуація win-win.

«… мені хотілося … допомагати, віддавати себе на щось важливе. Але ж для цього треба бути наповненою! Знаєте, як це сумно – бути порожньою?» – запитує нас одна з оповідачок. І їй хочеться відповісти: «На жаль, знаємо і шукаємо шляхів наповнення». Книжка «Таємні історії маленьких і великих перемог» здатна нам у цьому пошукові підсобити.

«Сміховисько»

Текст – Світлана Ройз, ілюстрації – Марія Чайка (ВСЛ, 2023), для молодшого шкільного віку.

Основні теми, порушені в книжці: внутрішня сила та її пошук, любов, подолання кризових ситуацій, переїзд, втрата дому, унікальність кожної людини, сімейні стосунки, співчуття, інвалідність, проживання змін, безпека.

Це повість, у яку вплетені психологічні вправи, як у наведеному уривку: «У житті є періоди, коли нам важко, – вона [головна героїня] намалювала рисочки коричневим кольором, – періоди хвороб і недуг – маленькі крапочки. Час, коли ми злимося одні на одних – темно-сині короткі лінії. Бачиш, Життя і Любов – більші, ніж усі ці темні лінії – лише випробування. Хвороби, сварки, невдачі завжди закінчуються. А Життя – воно більше за все». Подібними вправами помережаний весь текст, читач може брати їх собі як дієві психологічні інструменти подолання критичних станів.

Окрім вправ, що є частиною оповіді, у книжці відведені додаткові сторінки для завдань (як-от – намалювати своє внутрішнє звірятко або провести на аркуші лінію радості), що робить її інтерактивною та забезпечує більшу залученість дитини до обмірковування прочитаного/пережитого.

Одна з головних персонажок повісті, бабуся Соломія, є класичним архетипом «Помічник» – саме вона допомагає дитині відновитися, ділиться «замовлянням на силу», себто словами, проговорюючи які герої відкривають у собі незнані раніше можливості.

«Яка твоя суперсила? Про яку свою силу ти й не здогадувалася раніше, а тепер точно візьмеш її в своє майбутнє?» – запитує в нас пані Соломія та розʼяснює, що «Суперсила – це просто робити щось, навіть коли складно. Робити те, що можеш у цей момент». І ця книжка надихає бути стійким та усміхненим, попри все.

«Ключі сили»

Текст – Світлана Ройз, ілюстрації Марії Чайки (ВСЛ, 2022), в описі книжки зазначено, що вона для молодшого шкільного віку, проте вправи, подані тут, цілком підійдуть для будь-якого віку, як для дітей, так і для дорослих.

Основні теми, порушені в книжці: страх, злість, сум, вимушений переїзд, провина, відповідальність, родинні стосунки, радість, здоровʼя.

Це повноцінна повість, що має досить психологічно напружений та насичений сюжет, та персонажів, що змінюються протягом історії. Як і у «Сміховиську», тут є герой, що уособлює мудрого Дорослого й проводить дитину стежкою пізнання світу, життя й самого себе.

Акцент повісті падає на складні емоції (злість, агресія, відчуття провини), вони тут проговорюються та розтлумачуються. Авторка допомагає батькам знайти відповіді на непрості питання у вихованні дітей (скажімо, чи можна відповідати, якщо тебе обізвали? А якщо вдарили?).

У сюжет повісті органічно вплетені психологічні поради, вправи та техніки для дітей (що цілком пасують і для дорослих). Наприклад – бити подушку, коли сердишся (замість того, щоб відгамселити когось із однолітків).

Книжка інтерактивна: у ній відведені окремі сторінки для малювання чи розмальовування – це неабияк зацікавлює дітей і стає додатковою спонукою слухати уважно й усвідомлено. До того ж, домальовувати, скажімо, емоції у своєму тілі можна на тій самій сторінці знову й знов – таким чином, книжка не для разового прочитання, до неї можна повертатися, щойно стається ситуація, що потребує проговорення чи візуалізації.

Самі ці вправи й поради особисто для мене стали й відкриттям, і фактором вдячності авторам за цю книжку, вона – справді помічна, її хочеться мати в домашній бібліотеці, завжди напохваті.

«Залізницею додому»

Текст – Мар’яна Савка, ілюстрації – Марта Кошулінська (ВСЛ, 2022).

Основні теми, порушені в книжці: вимушена еміграція, взаємодопомога, патріотизм.

Цілком реалістична історія, що задокументувала явище порятунку українців від війни саме залізницею. Це майстерно написана прозова ода українським залізничникам, природі, любові до рідного дому. Вона щемка, емоційна, відверта й така, що дарує віру в перемогу Світла над Темрявою.

Окремо хочеться сказати про одного з другорядних персонажів – провідника потяга: попри «другорядність», без нього Світла, щирості й віри у краще в цьому тексті було б значно менше. Провідник потяга – це архетипний образ Провідника головних героїв через випробування до мети. Дуже вдала письменницька знахідка!

У цій книжці значно менше психотерапевтичних елементів та вправ, ніж у наведених вище, проте вони таки є, плюс – у книжці теж відведені окремі сторінки для розмальовування, малювання своїх власних ілюстрацій та навіть для записування своєї історії – а ці елементи є цілком терапевтичними.

Для мене найбільша цінність цієї книжки – в її поетичності, щемкості ілюстрацій, мʼякому залученні читача до історії. Цю книжку хочеться гортати, торкатися й знову й знов перечитувати.

«Дім»

Трохи осібно в переліку помічних книжок я б поставила книжку-картинку «Дім» Катерини Тихозорої, з ілюстраціями Олександра Продана (Ранок, 2022). Маркована як «для дітей дошкільного віку», проте, як на мене, вона не має вікових обмежень, пасує до прочитання навіть дорослим.

Основні теми, порушені в книжці: втрата дому (фізичного будинку і внутрішнього відчуття дому), вимушена еміграція, відновлення психічного стану після важких потрясінь.

Ця книжка – дуже емоційна, щира, про втрату дому тут говориться прямо й без прикрас (хоча й приправлено трішки фентезійними елементами). Ілюстрації до перших розворотів (де йдеться про початок війни та руйнування будинку-дому головного героя) досить реалістичні – це може бути травматичним для дітей, що пережили такий досвід. Тому я б радила дорослим спершу прочитати книжку самим, а потім вирішити, чи готова дитина до такої щирості.

Хочу наголосити, що таки вважаю цю книжку теж помічною і терапевтично, бо після кількох емоційно украй важких розворотів, авторка допомагає нам відродитися, від міркувань про родину переходить до категорії роду, тяглості цілих поколінь і століть. Такого ракурсу немає в жодній із книжок із цього списку:

« – Твій дім завжди на тебе чекатиме.

– Навіть через сто років?

– Навіть через сто».

Особисто я сама розплакалася, читаючи «Дім» (не пригадаю жодної (!) іншої книжки, на яку б так емоційно відреагувала). Можливо, зі мною стався отой «катарсис», заради якого й твориться мистецтво? Тобто, я пройшла шлях від страждання й болю до очищення? Світлана Ройз у передмові до «Історій маленьких та великих перемог» дала відповідь на це запитання: «Якщо дитина чи ви самі починаєте плакати, не варто цього боятися. Саме сльози можуть засвідчити, що казка чи метафора торкнулися того досвіду, якому потрібно вийти на поверхню – у безпечному середовищі, за підтримки дорослого».

Усі книжки з цього списку забезпечують читачеві саме це безпечне середовище для проживання й пропрацьовування непростих досвідів.

Хто врятує цей світ, якщо не Мати Сонця?

Казково-фантастичну повість Анастасії Лавренішиної «Мати Сонця» хочеться цитувати, а не коментувати чи рецензувати. Читач занурюється в текст, як у море, і для нього вже більше нічого навколо не існує. По-іншому, як на мене, цей текст читати неможливо: або цілковите занурення, або ніяк. І авторка допомагає нам пірнути у свій вигаданий, проте такий видимий та осяжний Всесвіт, – лагідно підштовхує до плавучої гори, на якій живе Сонце та його Ма.

Однією з головних принад цього тексту для мене є, безумовно, мова, якою він написаний: зваблива, грайлива, багатюща; тут «як написано» – не менш важливо, ніж «про що».

«… із вікна дому на вершині гори вигулькнув рудий сліпучий місяць…Місяць мжичив, проливаючи тьмяне світло на принишклий світ. Зорі довкруж нього були неохайними, наче нашвидкуруч надряпаними тупим ножем. Вони блимали над неокраїм морем, дзеркалячи в глибоких водах своє послання. От тільки ж хто його читав? Увесь світ спав, доки небо й море неминуче перетікали одне в одне, обмінюючись думками, а дім на вершині гори тремтів, наче змерзлий, безпритульний звір»

А «про що» сама за себе говорить дуже влучна назва: у тексті йтиметься про материнство, родину та складні взаємини між найближчими родичами. Тут ми побачимо всі відтінки й перипетії у стосунках між невісткою та свекрухою, батьком та сином, матірʼю та її дитям (і всі інші можливі комбінації між найближчими родичами). Та все ж, як на мене, найяскравіше постає таки пара «свекруха – невістка». Перше, що спадає на думку, що ця повість – це міфологізована «Кайдашева сімʼя», тільки персонажі тут – не запальні й говіркі, а мовчазні й затяті.

Осмислюються та перетікають одна в одну й категорії «свій – чужий», «мандрівник – домосід».

Дуже майстерно описано зародження та розвій любові.

Анастасія пише неймовірними візуальними образами. Усе, про що ми читаємо, чітко постає перед очима. Ми самі наче видираємося на гору, що пливе по морю, й кожна гризота і турбота персонажів – це вже наша особиста гризота, й ми не заспокоїмося, поки не дочитаємо до останнього речення, щоб дізнатися, подолали герої свої виклики чи ні.

Навіть психологічні деталі тут – дуже візуалізовані:

«Світ, доки Сонце не прокинулося, був непевним, схожим на сизо-блакитний, вітряний сон. На якусь мить Мати також відчула себе такою ж – сизо-блакитною. Не зовні, авжеж. Ізсередини. Десь там, поза светрами, гольфами, майками, сухою, дряблою шкірою було напрочуд вогко й мулько».

Тут – сильні, могутні жінки творять свої власні світи за спинами не менш сильних та могутніх чоловіків: виплітають ті Всесвіти із ниточок сонячного проміння й виловлюють сітками із бурхливих вод вічного моря. Вони, жінки, здається, загрузли в щоденній рутині та непосильній праці, однак, насправді, кожна має свою велику місію та мрію. На їхніх спинах виростають тверді панцирі, що пошкоджують і без того натруджені спини, їхні руки шерхнуть, а єдиною щоденною втіхою є лише філіжанка гіркої міцної кави.

Жінки тут шукають опори, однак знаходять її лише всередині себе самих. Хоча вони – тілесні створіння, їм болять то суглоби, то шлунок, то поперек, – проте ніхто не виконає їхніх обовʼязків, не тягтиме їхню риболовецьку сітку, тому щоранку, попри все, вони встають із ліжка й закидають невід – а що як сьогодні море подарує щось цінне?

А часом їхній обовʼязок – урятувати цілий світ, що, наляканий, чекає свого знищення, тишком сподіваючись, що порятує його могутнє Сонце, але, але… Сонце теж має свої клопоти, й серед них порятунок світу не значиться.

Анастасія, як і героїні її повісті, творить свій Всесвіт – новий міф. Він постає на основі закарпатської чарівної казки «Дідо Всевідо» та прадавніх язичницьких вірувань. Однак усе колишнє та знайоме – переосмислене й розтлумачене по-новому. Власне, «Мати Сонця» – це ретелінг, про який ви можете більше почитати отут. Видавець визначає цільовою аудиторією книжки старшокласників та дорослих читачів. Хочу наголосити, що текст і справді дуже пасує для дорослого читача, тому закликаю батьків прочитати його разом зі своїми дітьми-підлітками, й потім обговорити – чудовий спосіб спільного корисного проведення часу гарантовано!

Ілюстрації Марії Савко

Персонажів – небагато, проте кожен – виписаний до рисочки, ми бачимо їх живими, співпереживаємо кожному їхньому розчаруванню, розуміємо логіку вчинків. А це важливо. Кожен персонаж діє саме так, як мусить діяти, грає свою роль і свою гру, і ми кожному віримо та співпереживаємо.

Окрім Матері Сонця, зустрінемо, власне, саме Сонце, Вітер, Змія, Корову, Коня та Ґаву – погодьтеся, класичний набір персонажів із фольклорної казки. Однак кожен із цих героїв у «Матері Сонця» розкаже свою нову історію, такими цих героїв ми ніколи не бачили й, скоріше за все, навіть не уявляли.

У повісті немає нічогісінько випадкового, важлива кожна деталь: якщо нам про щось розповіли на початку, то не сумнівайтесь, що в кінці ми зрозуміємо чому (як оті сережки у вухах корови Земун – на початку тексту видаються лише милою деталлю, а в кінці розкриваються гай-гай якою важливою річчю для всієї фабули).

Ми закидаємо невід у море тексту, сподіваючись виловити зачіпки-відповіді на запитання, що постає з перших речень: «Що ж у вас тут коїться, на цьому плавучому острові-горі?». І час від часу ті відповіді таки заплутуються у сітці, однак кожна виловлена тягне за собою кілька невловимих – як ті нові голови Змія, що виростають на місці відрубаної.

І навіть прекрасні ілюстрації Марії Савко працюють на те, щоб, із одного боку, привідкривати завісу таємниці, а з другого – не розказати нам зайве завчасно. Уся їхня глибина розкривається лише після прочитання твору.

«”Жити на вершині гори – це добре чи ні?” – вперше за весь цей час замислилася Ма й задивилася на свої шорсткі лапи». Після таких уривків хочеться зупинитися й собі та поставити те саме запитання, хіба ні?

«Нова щирість» для «нових дорослих»

На початку 2024-го у видавництві «Видавництво» побачив світ дебютний роман Дарʼї Чайки «Майже хороші хлопці». На сайті видавця книжка позиціонується як «наша перша українська квір-історія» та має вікову позначку 12+. Проте, на мою думку, цільова авдиторія цього тексту все ж не 12, а 16+. Роман поцілив у нинішні панівні тенденції європейської та американської літератури. Не варто обмежувати його рамками «підліткового квір-роману», яким він, безсумнівно, теж є. Чому? Пояснюю нижче.

Спершу – фабула. «Майже хороші хлопці» – це історія про компанію 16-річних хлопців та дівчат, що мешкають у містечку Сміла Черкаської області й ходять до випускного класу. Персонажі сваряться, миряться, любляться на тлі домашок, конфліктів із батьками й учителями та походів до психотерапевтів.

«— І як його називати? — удавано ввічливо уточнив Вишня. — Педик? Членосос? Гомік? — Він ґей! — Він підар! Називай речі своїми іменами, сонечко»

Приваблює й тішить те, що ці підлітки – сучасні, просунуті, модно вбрані, носять стильні зачіски, прибирають надворі за своїми собаками, слухають актуальну музику, дивляться аніме, читають комікси, займаються спортом (у романі – багато футболу, що надає йому рис спортивного), проте й пʼють коньяк та енергетики, курять вейп на вечірках… Вони могли б бути родом із передмістя Лондона чи Нью-Йорка – і це мені симпатизує. Українські підлітки – не аутсайдери, не прибульці з іншої планети, вони такі самі, як їхні європейські та американські однолітки. Навіть імена та прізвиська героїв – інтернаціональні: Нік, Кім, Айдер, Ден, Саша (дівчина). Якщо цей роман видати закордоном, він буде цілком зрозумілим іноземному читачеві.

Персонажі книжки зізнаються в коханні, дурять самі себе, привселюдно плачуть, і оця сміливість говорити про свої почуття й думки прямо, не ховатися від самих себе та оточення – важлива: це ознака зрілості. Якщо вони навчать своїх читачів проговорювати, а не замовчувати проблеми, то це вже велика чеснота для тексту.

Ілюстрації Маші Ґрімм

Попри «інтернаціональність» історії, вона – неприховано українська: з нашими ландшафтами (як же гарно, що описане саме реальне, а не безіменне містечко) світоглядом, історичними реаліями (зокрема, обоє батьків одного з головних героїв уже два роки служать в АТО).

Роман читати цікаво, зокрема, й через те, що сюжет побудований за законами детективу, тільки тут читач шукає відповідь не на питання: «Хто ж убивця?», а «Хто ж тут ґей?». Таке завуальоване порівняння ґея з убивцею – як насмішка над соціумом, де представники ЛГБТІК+ спільноти досі зазнають стигматизації.

А тепер – про жанрові особливості тексту й чому ще, крім зазначеного вище, він – актуальний і міцно вплетений у сучасну європейську та американську літературу.

По-перше, так, це квір-роман, бо він розповідає про представників ЛГБТІК+ спільноти. Термін «квір» (із англ. queer – «дивакуватий») є загальним для ідентифікації тих людей, що почуваються, властиво, не такими, як більшість (не лише за сексуальною орієнтацією). Звісно, коли кажемо, що «Майже хороші хлопці» – це квір-роман, перш за все, маємо на увазі, що це книжка про представників ЛГБТІК+ спільноти. Проте мені імпонує двозначність терміну, коли квір-роман – це, до то ж, і роман про дивакуватість або інакшість. Бо «Майже хороші хлопці» (для мене) головним чином – про інакшість, примирення з собою, друзями (давніми й новими) та оточенням. Властиво, тексти про представників ЛГБТІК+ спільноти (як і про будь-кого не такого, як усі) неминуче – про інакшість.

Це розлоге полотно (товстунець на 450 с.) із прискіпливими описами внутрішнього стану героїв, їхньої зовнішності та звичок, із довгими діалогами. Тут почуття головного героя розкладені на атоми, вони безжально препаровані авторкою й викладені нам на огляд. Ця розлогість та неспішна оповідь дають читачеві час поринути в інший Всесвіт, у якому вже він (читач) – можливо, чужинець.

Тут відверті, різкі діалоги – саме такі, що пасують справжнім юнакам, без купюр і загравань із читачем. Чесність, емоційність та чуттєвість (які часто видаються надмірними) спонукають мене назвати цей текст романом «нової щирості» – жанру, що стрімко набирає популярності у світі.

Я б наполягала на тому, що цей роман написаний не лише для авдиторії «янг едалт», а й для 18-35-річних – тобто, він – для «нового дорослого» (із англ. new adult), а не лише для «молодого дорослого» (young adult). Таке маркування книжок уже стало звичним для європейського та американського ринків, та й і в Україні від 2023-го року в бібліотеках зʼявилася нова категорія читачів – 18-35 років – що входить до групи «юнацтво» (тобто той-таки «новий дорослий»).

То хто вони, ці «нові дорослі», й чому «Майже хороші хлопці» – роман саме для них?

Нью-едалт література – це твори для читачів, що вже досягнули повноліття (тобто, з ними можна говорити мовою 18+), проте досі люблять історії «про перші досвіди»: кохання/поцілунок/секс, вступ до вишу/студентське життя. Цей читач – іще доволі молодий, його власні шкільні/університетські роки досі відгукуються йому настільки, що він хоче про них читати. Проте авторові можна додати й еротичних, чуттєвих сцен, дорослих міркувань, лайливої лексики – того, що дитині «ще рано», а дорослому «вже можна».

Усі ці риси знаходимо в «Майже хороших хлопцях». Наведу типовий уривок роману: «… губи зіткнулися в різкому, тваринному поцілунку… його зуби болісно-солодко впивалися в … губи … він до знемоги нещадно стискав своїми пальцями … шию … відповідав тим самим, чіпляючи зубами мочку його вуха з двома сережками, вимагаючи важких стогонів, тихих збуджених вигуків і ще більшої віддачі у цій боротьбі. … його долоня ніжно погладила … груди й почала опускатися вниз. Спочатку до серця, що шалено намагалося застрибнути просто в неї, сподіваючись, що віднайде в ній спокій. Потім — до ребер, які нерівно здіймалися від нестачі повітря, а потім…».

Перегорнувши останню сторінку «Майже хороших хлопців», я для себе вирішила, що це любовний роман із елементами психологічного детективу (для 16+), оскільки події розгортаються довкола любовних переживань головних та другорядних персонажів. Тут оголені нерви, надмірна щирість, почуття, емоції. Тут усе серйозно. Бо хіба можна по-іншому, коли йдеться про любов?