Стань першою ракеткою свого життя!

Нині часто можна почути про те, що «підлітки не читають», що вони ліниві, що не хочуть займатися спортом, лишень гаджети одні у голові та думки, якби поспати та погуляти. Звісно, не без цього. Але я стану на захист підлітків! Адже вони і спортом займаються, якщо вони замотивовані, і свої сон та погулянки впорядковують із комп’ютерними іграми, і книги вони читають, якщо ті їх захоплюють. Не з кожною книжкою може статися «метч». Але завжди знайдеться саме та, яка торкнеться серденька або зачепить небайдужою темою, яка розсмішить та подарує позитивні емоції, ту певну легкість, із якою ти розкриваєш книгу, починаєш читати, і за мить опиняєшся вже на передостанній сторінці.

Саме такою книжкою я вважаю новинку видавництва «Ранок», яку написали неймовірні співавтори Еліна Світоліна та Сергій Жадан. «Власне після написання цих прізвищ можна було б вже і книжку не писати» — могли б пожартувати ви. Адже обидвоє авторів — відомі особистості, яких українці знають, шанують і люблять. Але не все так просто! Їхня «Перша ракетка» — дуже прикольна книжка для підлітків. Причому і для молодших, як рекомендовано, та і середнім підліткам не зле було б прочитати. Хай там як, а я свою «внутрішню» підлітку дуже порадувала прочитання цієї новинки.

Тож у книзі «Перша ракетка», як не дивно йдеться про великий теніс 😊 Ми спостерігаємо за життям Аліни, яка приїхала з рідного Харкова до столиці і намагається налагодити життя на новому місці. Якщо ви колись були змушені до такого переїзду, розумієте, як це — коли ти по крихтах збираєш залишки своєї впевненості, нервуєш з приводу або без, робиш дурні помилки, без яких можна було б і обійтися, хвилюєшся через дрібниці, надаючи їм величезної ваги, сваришся з найкращою подругою, навіть сама не розуміючи, як це сталося і коли встиглося, і не бачиш радості і світла, які є навколо тебе. Не бачиш, поки тобі їх не покажуть.

Також головним героєм є Сєня (Семен), звичайний собі школяр, який мріє стати незвичайним рок-музикантом (теж не без відсилання до захоплень одного з авторів книги!). І в нього для цього, власне, є все: друзі (Данька, Міша, Саша, Андрюха — колоритні персонажі!), яких важко зібрати на репетицію, репертуар, який пишеться «на колінах» і останньої миті, недолугі, але такі милі пошуки назви гурту, буденні шкільні проблеми, які постійно відволікають на шляху до слави і, найголовніше, у Сєні є МРІЯ, до якої він торує щодня свій нелегкий шлях.

Знаєте, я взагалі вважаю, що у сучасному дитліті дуууже мало книжок українських авторів для дітей та підлітків про спорт. Будь-який спорт. Звісно, можна читати біографії видатних спортсменів та спортивні енциклопедії. Але ніщо не перевершить круту, сучасну, яскраву, з гумором написану (для дітей!) історію про спорт, героями якої є звичайні діти, щоб привернути увагу підлітка і до читання, і до спорту. Так зробили і наші мудрі автори.

Я дуже кайфонула від прочитання «Першої ракетки», зокрема, і тому, що візуально це просто суцільна насолода: ілюстрації Ольги Якименко прості, знайомі, затишні, кумедні, влучні. І дуже добре, як на мене, що ілюстрацій достатньо. Це неправда, що у підліткових книжках непотрібні малюнки. На мою думку, потрібні. У «Першій ракетці» вони візуалізують нам героїв історії, їхнє оточення, показують відчуття та почуття героїв, і розставляють всі потрібні візуальні акценти, як-от невеличкі замальовки над назвою кожного розділу. Це і мило, і влучно, і такий стиль книги робить її дуже затишною.

Окремо скажу про гумор у цій історії. Найперше, дуже непогано, що тут немає саме чорного гумору, злого. Це досить специфічний вид гумору, і тут він був би зайвим. Мабуть, автори це теж так відчули. Адже вайб «Першої ракетки» — це добрий, дуже якісний, простий, щирий, підлітковий гумор. У різних тональностях, і радісніший, і у миті суму, але це завжди той гумор, який викличе у вас усмішку і той, коли немає тих, кому не смішно. Триматиму інтригу, але автори згадують у цій історії одну «маловідому музичну групу», одного «маловідомого дитячого письменника», і це справді дуже кумедно обіграно. Але моя фаворитка – чудова цитата про те, що «будь-яка підліткова депресія підступна тим, що її легко сплутати з понеділком» 😊

«Морква, — подумав Сєня, — це наче шкільна наука: її не любиш, але ковтаєш, бо так треба. А потім дивуєшся, як багато речей у житті працюють так само.»

Дуже сподобалися назви розділів: влучно описують те, про що йтиметься у певній частині історії, але без спойлерів, і так відразу й не здогадаєшся про перипетії сюжету.

Окремо скажу про шрифти, бо це дуже вдалий вибір. Ви погортаєте кілька сторінок, і зрозумієте, що я маю на увазі. Розмір, вид шрифту, розташування тексту, все добре продумано і гарно працює разом. Саме тому читати не нудно!

У тексті багато моментів і тем, зрозумілих сучасним підліткам: є сленгові слова (але не забагато), є гіперболізовані почуття, вибухова емоційність, характерна для цього віку, моменти підліткової депресії. Підлітки у цій історії можуть заснути на уроці, спалити сніданок, спілкуватися на останніх партах із друзями, пофарбувати волосся у кричущий колір, хвилюватися через алгебру, дратуватися через мамині слова і не могти наважитися попросити щось змінити для свого комфорту (як-от у ситуації з ім’ям «Алісунька»), можуть тупити, сваритися тощо. Але …і дбати одне про одного, запропонувати допомогу у навчанні, підтримати мрію подруги, стати на захист друга, порадитися з мамою щодо нових покупок, визнати свою провину і вибачитися. Також є тут присутні такі собі особливі слова та рухи-привітання між друзями, якими подруги не лише «вітають» одна одну, але й підтримують ними та надихають.

Річ у тому, що діти на те і діти (і навіть підлітки — це також діти 😊), щоб не думати, як дорослі, не могти ще сприймати все так, як будуть із часом, коли виростуть. І книжка якраз показує цей момент: той вік, коли ти ще все сприймаєш ситуативно і не бачиш повної картини свого світу і світу навколо. Це як у неоднозначній ситуації стосунків Аліни з новим тренером. Загалом, із тренером там гарно закрутили сюжет автори.

Оскільки книжка про великий теніс, тут є багато термінів з цього виду спорту, вони детально пояснюють, що і навіщо робить Аліна, чому виграє чи програє. Але перенасичення немає, навпаки: ті, хто ніколи не цікавилися тенісом, мають можливість поринути у цей спорт і розібратися для себе, що тут і як.

Звісно ж у цій історії є «повчання» і «розумні вкраплення» від досвідчених дорослих. Але вони настільки непомітно завуальовані, що не дратують підлітків (бо ті їх не бачать 😊). Проте підлітки почують із вуст, наприклад, тата Аліни влучні і дієві поради. Мама Аліни, наприклад, вміє правильно підтримати, почути-відчути свою доню, а це дуже важливо. Проте є моменти, коли не зле почути пораду і від дитини. Вони часто бувають теж мудрі, як-от порада Аліни мамі подбати нарешті і про свої(!) мрії, які плекає з дитинства.

«Навіть якщо ти професіонал, програші — неминучі. Тому потрібно терпіння, щоб продовжувати працювати та намагатися зіграти ще краще свою гру. Та ще більше потрібно терпіння, щоб дійти до звання першої ракетки світу».

Оскільки ми живемо в час повномасштабного вторгнення росії в Україну, є тут і повітряні тривоги, і тема «переселенців», і глибока туга… З великою любов’ю та щемкою ностальгією Аліна згадує про Харків. Оскільки тато залишився там, «вдома у Харкові», для Аліни це лише підсилює почуття суму за татом, за домівкою. Дівчинка дуже ніжно спілкується з татом. Думаю, це відчуття знайоме багатьом, хто пережив чи переживає такий досвід. Ми живемо в абсурдні часи. Ми сумуємо, тужимо, і водночас радіємо і живемо на повну. Гумор «цього часу» також у книжці присутній: ну що ж, які часи, такий і гумор. Є в цій історії ще одне прекрасне і гостинне місто. Воно впізнається за згадками про Дніпро, Володимирську гірку, старі високі каштани, перепічку. І видно, що співавтори історії теж дуже люблять Київ. Та провідною у книзі лишається думка про те, що «вдома – це не про місце, це про тих, хто поруч».

«…ніяке місто не зможе замінити рідне. Але може стати ще одним дуже дорогим.»

В історії, яку ви прочитаєте і полюбите, є багато таких моментів, як-от про слово «Феня», таких собі «фішечок», які протягом процесу читання складаються всі разом у якесь єдине, непримітне, але сильне і впевнене бажання колись ще перечитати (чи й перечИтувати!) цю історію. Бо ця книжка — це як зустріч із давнім другом. Завжди на часі і завжди бажана.

Тому ця книжка подобається. А ще тому, що вона залишає після себе дуже приємний післясмак відчуття, що… Все у нас. Буде. Добре.

Стань щасливим 300 мільйонів разів

Ви не повірите, яка історія може закрутитися, розпочавшись із… простого салату. Як-от у книзі Володимира Нікітенка «Ліга Останньої Соломини». Зазвичай все так і починається, з якоїсь дрібниці (що може стати тією останньою соломиною, як у прислів’ї про верблюда), і ефектом метелика призводить до наслідків, про які було неможливо і подумати. А якщо ти ще і підліток, то тут взагалі без варіантів: ти вже у вирі драйвової неймовірної пригоди. Це буде перша лінія, за якою читачі слідкуватимуть у цій історії, вона розпочинається у Стокгольмі із головним героєм Роном. Загалом сюжетних ліній дві, і вони йдуть паралельно, розкриваючи розділ за розділом карколомну непередбачуваність сюжету. Події другої лінії розгортаються у с. Озерне Херсонської області.

Є тут яскраві герої, і кожен на своєму місці, тож познайомимося! У с. Озерне ми з цікавістю спостерігаємо за життям і пригодами таких героїв: Мигалич – старий, про якого в селі ходять легенди. Він погано чує, має дивовижні вуса, які називає «Музей», та часто бесідує зі своїм будинком як із живим співрозмовником. Ден – хлопчак, який вже спромігся написати бізнес-план Товариства «Неробства Нудоти», і то так детально і продумано, що ним (планом) читачі легко скористаються і собі. Непогана така штука. Дзюдік – друг Дена, який займався дзюдо, тут все логічно. Мала Жека-«Аріель» – дівчинка, яка дає перцю і старшим хлопчакам, не відстає, а то й перевершує своїх дружбанів, наприклад, у жартах або у стрибках із тарзанки.

У Стокгольмі ми занурюємося у шалений потік дивних подій із Роном, але чи це його справжнє ім’я ви дізнаєтеся під час читання. Також тут є юнак Ерік. А образ і роль такого собі Готфріда буде розкриватися поступово, і ви самі зрозумієте в процесі, що й до чого, але ще з початку знайомства відчуєте: «щось тут не те…».

Загалом слідкувати за двома сюжетними лініями паралельно не складно, хоча важливо зосередитися, щоби бути «в темі». І там, і там події відбувається цікаві, постійно є рух сюжету, автор привідкриває певні наміри героїв, веде їх тими лініями самоусвідомлення, якими запланував, і, зрештою, приводить всіх нас до певного логічного фіналу історії. Як на мене, фінал важко передбачити, тому цікаво буде до самого завершення книги.

«Людина постійно заходить у хмарину слів і букв, своїх чи чужих, в цілі слова або уламкові, але так чи інакше — вони встромлюються в людину, прилипають, мов пил, бруд або поліетиленовий пакет на вітру, і безкінечно травмують, травмують, травмують… Просто травми ці — невидимі. І зауваж, ця хмара може бути як позитивною, так і усілякі там…»

Автор використовує цікаві прийомчики налагодження зв’язку зі своїми читачами, як-от «змовницька розмова з ними» про те, що у книзі не може НЕ бути описів, бо він не може йти проти літераторів)) І таке інше.

Мені сподобалося, що сюжет динамічний, що були згадки класичних творів, як-от книга «Іліада» Гомера чи фільм «Хоробре серце». Сподобалося, як автор робить вкраплення цікавих фактів і геніальних ідей, як-от коли розповідає про вуса і підкидає дуже цікавий факт, який ви от точно не чули ще (про це ви прочитаєте буквально на початку книжки і справді здивуєтеся), або якою силою він наділяє звичайний прохолодний компот. І доречно було, що у книзі звучало слово «совість», а також були присутні слова «сексисти», «аб’юзери» «газлайтери», «секстант». Якщо хтось їх ще не чув, то принаймні зацікавиться і дізнається щось нове.

Не дуже сподобалося засилля лайливих слів на кшталт прибацаний, типу, пофіг, хрін знає, сцикло, хрін вам, дебіл, курва, курка (як образа) тощо. Як на мене, «ту мач» навіть як для розмови підлітків між собою. Власне, якщо обирати цільовою аудиторією сучасних підлітків, то їм був би зрозумілішим інший вайб сленгу.

Щодо ілюстративного оформлення, тут воно нестандартне: малюнки у тексті яскраві, мають вигляд мультиків, як картинки з коміксу, і їх багато. Ілюстрацій достатньо, щоб супроводити і розкрити й образи героїв, і їхні відчуття, і подорожі та пригоди.

Та найголовніше, що у книзі є дуже багато «зернин», які автор засіяв поміж рядків, щоб ті, хто будуть читати його книжку, зрозуміли і «виростили» свою власну мудрість життя:

щоб розібралися, як діють моторчики «мені треба» і «мені пофіг»;
щоб зрозуміли, як відчути, до якого часу просити пробачення, і чим є «прості звичайні слова» у нашому житті й чому їх можна порівняти із кулями;
щоб усвідомили, де межа вашої дратівливості та як довго ти можеш бути у стані компромісу зі своєю совістю;
щоб вирішили, що краще – вдавати із себе когось чи бути справжнім, і як це пов’язано із цінністю грошей;
щоб задумалися над тим, що варте нашої уваги, що – ні, що правда, а що – фейк;
щоб прагнули вчасно відновлюватися ментально і не чекали своєї «останньої соломини»;
і щоб зробили правильний вибір: як Чорне море не стане ніколи Середземним (і воно не прагне цього, є самодоостатнім), так і ти маєш бути самим / самою собою.

Книжка Володимира Нікітенка підіймає важливі питання, дивує драйвом сюжету, а післясмак прочитаного змушує ще трішки «поваритися» у цій історії і поставити для себе всі крапки над «і» – «А як було б мені на місці того чи іншого героя?»

Вчимося думати як круті «айтівці»

Якщо для вас, як і для мене, слова java, python, PHP не дають чіткого уявлення про їхні значення, або ж здається, що ці слова з далекого недосяжного світу «якихось там високих технологій», тоді і мені, й вам, просто необхідно прочитати цю книжку! Ну, власне, я вже це зробила ???? Тепер і вам про це розповім.

Книга Петра Яценка «Творче програмування… вигадуємо історії, вивчаємо алгоритми» ґрунтується на онлайн-курсі автора («Програмуємо страшні історії»). Розділи всі чітко структуровані, невеликі за розміром, підкріплені наочними прикладами та гарно проілюстровані. Отак, сторінка за сторінкою, автор прагне навчити читачів мислити алгоритмами, знаходити закономірності у навколишньому світі та загалом логічно мислити. Пан Петро розповість, що таке цикли, об’єкт, змінні, константи, умови, функції. І головні герої, за допомогою яких діти краще зрозуміють суть цих понять, це звірі, герої відомих казок та книг сучасних українських авторів та ін. Відтак книжка пояснює терміни, які ви вже могли чути раніше, зрозумілою мовою для дітей (і, звісно, ж, для нас, дорослих).

Дуже важливо говорити про складне і з дітьми також. Ще у віці початкової школи діти можуть зрозуміти основи принципів програмування, це справді реально. Просто треба знайти потрібні слова, приклади, і зуміти написати так, як це зробив Петро Яценко. Чи будуть ваші діти працювати крутими програмувальниками, чи оберуть іншу професію, але після опрацювання книги «Цікаве програмування…» юні читачі зрозуміють, як помічати закономірності навколо себе та будуть вчитися мислити логічно. А це точно не зашкодить жодній дитині.

«…не варто боятися хибних відповідей: вони – лише шлях до кращого засвоєння матеріалу.»

А ще тут дуже багато яскравих ілюстрацій Лєни Барді, які влучно розкривають суть основних понять, про які говорить автор. Кольорова гама приємна для очей. І читати текст приємно і зручно. Навіть назви розділів у книзі сформовано з почуттям гумору, захопливо й креативно, щоб зацікавити діток.

Наприкінці кожного тематичного підрозділу є відповідний «Творчий виклик», що стимулює творчі здібності читачів. А в кінці книги пан Петро пропонує написати «дипломну історію». Так це і працює: спочатку він проводить читачів через свої кумедні, круті, цікаві історії, а далі ви зможете написати і свою власну історію.

Шостий, останній розділ містить «Тести без стресу» для самоперевірки знань, отриманих після прочитання цієї книжки. Відповіді на запитання є також у книзі, але дуже раджу спочатку пройти тест, а потім їх прочитати 😉

Отак, легко і цікаво читачі незалежно від віку опановують крок за кроком щось складне, потрібне, креативне, розвиваються і формують собі базу майбутніх дослідників та винахідників.

Окремо хочу подякувати Національному центру «Мала академія наук України», яка видала цю книжку, і за видання, і за те, що МАН постійно запрошує прогресивну молодь до науки різними шляхами, створює інтелектуальні простори для дітей та дбає про їхній розвиток, освіту, мотивацію, власну самість зокрема і через усвідомлене читання та через розумні книжки, як-от «Творче програмування…» Петра Яценка.

Дуже раджу прочитати цю книжку разом із дітьми і разом із ними написати свою «дипломну» роботу. Вчителям також ця книжка може бути корисною, зокрема для використання її під час уроків. Вдома чи у навчальному закладі, у вас є крута книжка-помічник, щоб допомогти дітям креативно розвиватися в програмуванні, навчитися мислити цілями, як свого часу мислили Стів Джобс, Нікола Тесла, Річард Бренсон. Можливо, саме з «Творчого програмування…» розпочнеться шлях успіху вашої дитини.

Придбати книжку

Дракон, що допоможе не скласти крила

Не секрет, що діти часто сприймають слова дорослих як «повчання», і не чують їх так, як хотіли б ми. То як же достукатися до малечі, як розказати їм про світ, у якому вони щодня дорослішають, як поділитися власним досвідом і закласти справжні життєві цінності? На ці запитання повномірно відповідають книги для дітей, в яких автори й авторки вигадують цікаві сюжети і світи, сповнені дивовижних пригод, і знаходять влучні слова, щоб діти почули і зрозуміли складні життєві істини без жодних зусиль.

Дорослі знають: у дітей постійно відбувається якась «вікова криза». Крім того, межі таких криз не чіткі, і у кожної дитини все проходить по-різному. Але тим часом діти щодня живуть своє життя. А ми, — батьки, вчителі та інші дорослі, дотичні до плекання дитячих серденьок, — робимо все для їхнього щасливого зростання. І цьому дуже сприяють дитячі книги. Тож радо поділюся: одним з моїх нещодавніх відкриттів у світі дитліту стали «Пригоди дракона Вогника» Вадима Гріна. Це перша з трьох історій пригод дракончика, який мріє стати вченим, багато читає і вже створив кілька винаходів, які успішно працюють.

Як на мене, Вогник — це дуже гарний приклад головного героя для дітей. Він «живий» у всіх сенсах цього слова: дракончик вередує під час сніданку, не з першого разу чує мамині слова, як і всі діти, він сумнівається, радіє, боїться, слухає свою інтуїцію, робить імпульсивні вчинки, вірить у свою мрію, і дуже-дуже любить свою родину. Дракончик Вогник вже з перших сторінок стає другом для читачів. Відтак, діти разом із Вогником проживають захопливу історію, поринають у детективну пригоду у світі драконів.

Червоні або вогняні драконці, яким є і Вогник, живуть у Дракогорі. Це зовсім інший просторовий і часовий вимір, фантастичний і незвичайний світ для читача-людини. Поруч є сусіди — гноми, дуже продуктивний і талановитий, зокрема у будівництві, народ. Вони живуть біля Джерела. Також у цьому світі існують і блакитні дракони, які мешкають у водяному просторі. Співіснування різних видів істот, різних поколінь, різних характерів може бути складним, й іноді важко розібратися у справжніх життєвих цінностях, а надто дитині. Та чи настільки вже і різні наші світи?

У житті драконів, як і у нашому світі, юні дракончики мають ходити до школи, вони також запізнюються на уроки, тут існують традиції, як-от давній обряд встановлювати символ місяця в найкоротшу ніч з усіма супутніми атрибутами загального величного святкування, а ще тут Місячний дух приносить подарунки… Щось нагадує?) Також у цьому світі ще є чесні і добрі дракони, а є і негідники. І от виявляється, що дракончикам бракує досвіду, щоб розпізнати недоброго дракона. Вогнику теж довелося зустрітися із негідним паном Буревієм та отримати власний досвід.

У Вогника чудова і сповнена любові родина. Тут, як і в наших сім’ях, мама намагається нагодувати сина корисною їжею, екологічно намагається пояснювати свої дії сину, і він, як і людські діти, теж не дуже хоче бути аж таким слухняним. Тато намагається витримати баланс між батьківською опікою сина і наданням йому простору для самостійних рішень. Вогник дуже тепло ставиться до мами і тата, у їхніх стосунках присутні обійми і поцілунки при прощанні. Це дуже мило, і дуже важливо для гармонійного зростання дитини.

«Невдаха — це той, хто навіть не намагається спробувати виграти через страх програти…»

У Вогника є друзі — Данко, Мія — вони кожен мають свої емоції та відчуття, вони сваряться і миряться, коли хтось, хто відчуває провину, може перепросити (і образа розтане від магії щирого вибачення). Так і має бути у щирій, неідеальній і справжній дружбі.

Сюжет захопливо веде дітей вперед, тому історія читається легко. А автор тим часом робить влучні вкраплення тих настановчих основ, які хотів закласти у дитячу свідомість, та екологічно пояснює почуття, відчуття, емоції героїв. Думаю, тут автору став у нагоді зокрема його батьківський досвід. Правила існують й у вигаданому світі драконів, тут є алгоритми поведінки у акваматоні, правила безпеки, перестороги й нагадування від старших тощо. Тут герої переживають різні емоції страху (страх під час полювання, страх, коли ти загубився, страх програшу, страх не показати свою слабкість), вчаться налагоджувати зв’язок одне з одним, справлятися із дискомфортом у спілкуванні, намагаються розібратися, як влитися у колектив, що їм допоможе у професійному зростанні. Також автор розповідає, як діяти, коли ти загубився, що робити, коли хочеться «скласти крила», чи коли тебе підставили, зрадили. І точно тут є пропрацьованою тема здійснення безстрашних вчинків, внутрішніх перемог, правильних життєвих орієнтирів.

Ця історія написана гарною українською мовою, зрозумілою дітям. Автор дуже дбайливо і повною мірою підійшов до створення автентичного світу. Тут все «одраконене»: назва країни (Дракогора), нація (драконці), дитячі ігри («Відгадай дракона»), газета («Драконячий вісник»), імена (Буревій, Вогник та ін.). І тут все магічне: Лавандове плоскогір’я, Затока Надій, Місячний дух, бібліотека Храму Знань, назви винайдених приладів (акваматони, окулуси з флюоритами, далекогляд, кігтьориї, драяк). Потішили «лайливі» власне драконські слова, які вигадав автор, як-от: «Драконячі тельбухи!», «Вогонь незгасимий!», «Води мені в пащу!», «Сила вулкану!». Вони дуже кумедні і надають чудового колориту мові героїв. Між іншим, автор просто і зрозуміло пояснює слова, складні для дитячого розуміння, як-от «сарказм». А ще, автор розповідає детальніше про те, як влаштовано драконів (коли дракон нервує або сильно наляканий, його вогонь рветься назовні).

Описи природи у книзі дуже гарні і затишні, іноді просто казкові: уявіть-но собі красивий підводний пейзаж, який постає з туману, це ж просто магія! Оксана Бабич, талановита художниця, прожила цю історію разом з її героями і змалювала для нас неймовірний і чарівливий світ Дракогори. Завдяки гарним і самобутнім ілюстраціям у читачів є можливість зануритися і повністю відчути магію світу драконів.

Що ж, вигадану країну, створену автором, дуже легко полюбити: тут можна отримати від гномів винагородою 20 діжок найсвіжішого лимонаду, натхненні книги та медальйони-перепустки, місцеві краєвиди заворожують, а захопливі пригоди героїв надають лету мріям читачів книги. Дракончик Вогник прагне перетнути Вічну воду, стати справжнім вченим, і радо проведе і вас цією неймовірною стежиною у наступних частинах історії. Тож гайда до пригод!

Про Симона Петлюру для дітей

Чомусь говорити про історію України з дітьми багатьом дорослим (батькам, ба навіть часто вчителям історії) досить складно. Причини у всіх різні, часто бракує потрібних знань чи влучних для пояснення дитині слів. Але знати свою історію потрібно. І маленькі громадяни України цікавляться, ставлять запитання, провокують, розпитують, прагнуть дізнатися. Як відповісти дітям зрозуміло та відповідно до їхнього віку?

Тут є одна дієва порада: читати якісну дитячу літературу з історії України, про видатних особистостей, про видатні події тощо. Є гарні приклади влучних книг, як-от «Історії про життя 50 українців та українок» (Ганна Булгакова, Аліна Курилович, видавництво «Ранок»), «Історії про життя ЩЕ 50 українців та українок» (Анастасія Савченко, видавництво «Ранок), «Жінки, як прославили Україну» (Ірина Баришевська, видавництво АССА), «Видатні українки» (Марія Франкова, видавництво «Основа»), «Ми з України. Історії про людей, якими захоплюється світ» (Уляна Скицька, «Видавництво Старого Лева»). Ці захопливі історії розповідають дітям про видатних людей нашої України.

Та дечим зовсім новим для мене стало видання «Тато мій Петлюра» Наталії Савчук (Марченко), яка започаткувала серію «Родина — Україна» видавництва «Богдан». По-перше, книга зосереджена на одній вагомій постаті історії України: Симоні Петлюрі. По-друге, сама задумка книги дуже цікава й оригінальна, тому її можна читати не лише дітям, а й дорослим. По-третє, стиль написання письменниці дуже зрозуміло, захопливо та якось так, знаєте, чуттєво і правдиво розповідає нам історію життя великої для нашої країни людини. Цей ефект «приємної простої щирої розмови про головне» досягається, зокрема, і за допомогою рішення, яке пані Наталя обрала, щоб втілити свій задум — запропонувала нам подивитися на Симона Петлюру очима його доньки. Це сміливий художній хід, і, як на мене, він має багато переваг для сприйняття видатного українця читачами книги. За допомогою листування Лесі і її тата ми відкриваємо для себе Симона Петлюру, зокрема, сповненого любові, щирого і уважного батька. Відтак, він і його вчинки стають ближчими у сприйнятті тими, хто читає цю книжку.

Чому авторка обрала для висвітлення саме цю непросту історичну постать? Можливо, тому, що всі про чули про Симона Петлюру, але мало хто цікавився детальніше його життям та діяльністю. Вороги бояться Петлюру, українці співають про нього пісні. Багато років Симона Петлюру звинувачували у злочинах, які він не вчиняв. Радянська влада постійно намагалася розповідати «правдиві» історії, перекручуючи факти. Пані Наталя як кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту біографічних досліджень НБУВ і фахівчиня із дитячої книжки та читання як ніхто усвідомлювала необхідність розповісти дітей правду про Симона Петлюру. За підтримки наукової консультантки — докторки історичних наук Таїсії Ківшар — авторка мала можливість спиратися у розповіді про Петлюру на перевірену та достовірну інформацію. І написала історію — основу для пізнання дітьми визначної постаті історії України та нашої держави.

«Як же чудово мати свою вільну сильну державу! Щоб там був твій щасливий дім, де можуть жити усі, кого ти любиш, і всі твої котики і песики! І щоб подорожувати світом із цікавості, а не тому, що мусиш шукати прихистку.»

«Тато мій Петлюра» — це 7 оповідей-ракурсів, які розкриває авторка, пишучи про відомого діяча. Саме ці напрями його діяльності можуть бути цікавими дітям: любов до мистецтва, дружба, родинні стосунки, особистісний розвиток, цілеспрямованість, віра в Україну.

Мова книжки проста, зрозуміла юним читачам та читачкам. Але що мені дуже сподобалося як мовознавиці і як мамі, що авторка пише гарною українською мовою — простою, але не зовсім «дитячою». Ця мова збагачує лексичний запас дітей, але водночас і є їм близькою по духу за допомогою жартів, сленгових слів тощо, пропорційність вживання яких дуже влучно витримана, і тому розповідь про важливе та часом нелегке у сприйнятті читається досить легко. Пані Наталя розповідає про улюблені уроки Симона Петлюри, це теж зближує дітей із видатним українцем у часи його шкільного життя.

Так, між розповідями про щось знайоме, звичайне, як-от улюблені уроки чи розповіді про дружину, маму Лесі, між чуттєвим листуванням родини Петлюри та малюнками донечки батькам, авторка зуміла вкрапити у розповідь книжки важливі, складні і важкі теми для усвідомлення дітей, як-от заборона жінкам навчатися у ВУЗах, цькування української мови, «зселянення» та знецінення україномовних науковців, митців, освічених громадян України, а ще познайомила з «дорослими» словами, як-от «циркуляр», «підпільна друкарня», «політична партія», «драматургія», «українська республіканська капела», «український стрій», «директорія» тощо.

Історія читається, як захоплива повість. Ілюстрації талановитої Альбіни Колесніченко влучно супроводжують текст. Кольорова гама підібрана гарно, продумано. Добре, що у книжці використали оригінальні світлини Симона на членів родини Петлюри (і навіть їхній будинок!), а не просто їх намалювали, це показує постаті справжніми.

Ще мені дуже сподобався творчий хід авторки — наявність у книзі Бібліотекарки пані Клю та її маленьких помічників: архівного хробачка Арха, комп’ютерної мишки Доки та невгамовного духа бібліотеки Буки. Кожен з цих героїв цієї книжки має свою історію імені, певні обов’язки та неповторний ілюстративний шарм. Кожен із помічників додає у розповідь пані Наталі свою родзинку, і читати книжку дуже захопливо!

Форзаци книжки також інформативні: на початку книги пані Наталя проводить нас пам’ятними місцями Симона Петлюри в Україні, а наприкінці — дарує подорож життєписом цього видатного українця на тлі історії України. Все чітко, влучно ілюстративно й зрозуміло і дорослим, і дітям.

Загалом Симон Петлюра постає у книзі як сповнений любові батько, як освічена людина, яка дбала про всебічний розвиток і своєї родини, як патріот своєї країни, як хоробрий і справедливий воїн, як мудрий державник, як жива людина, неідеальна, проте видатна своїми державотворчими вчинками.

Я рекомендую цю книжку для прочитання у сімейному колі, для самостійного читання дітьми та для роботи з книгою на шкільних заняттях. Прочитавши цю історію, я пропоную батькам та педагогам обговорити з дітьми прочитане, поцікавитися їхніми думками з приводу різних фактів, почуттів, вчинків головних героїв. Також можна поцікавитися, як би діти вчинили в різних ситуаціях, описаних у книжці. Листування Лесі і тата я радила б читати вголос. І окремо розглянути лінію життєпису та мапу України з пам’ятними місцями життя Симона Петлюри. Книжка також може стати у нагоді тим, хто готує про Симона Петлюру уроки чи заняття з історії, створює історичні вікторини, квести чи квізи.

Книжка «Тато мій Петлюра» важлива для сучасних українців і українок, і для наших дітей. Це дуже добре, що є люди, які можуть написати про людей, які творили історію України. Ми маємо повертати історичну справедливість іменам, які за радянських часів намагалися стерти з нашої національної пам’яті. І велика шана письменникам та письменницям, які допомагають у цьому нелегкому і кропіткому процесі.

Уроки відповідальної любові

Діти дуже люблять тварин. І ми, дорослі, маємо навчити їх любити тварин відповідально: не так, як зручно нам, а так, як краще для самих тварин. Влучними помічниками стають у такому разі якісні книжки, які розповідають правду про тварин, що мешкають у неволі. Видання, про яке ви сьогодні дізнаєтеся, подає інформацію дуже оригінальним способом, що зацікавить до активного слухання та співчуття тваринам кожну дитину.

Видавництво «Ранок» вже багато років друкує окремі видання і серії книг із природоохоронної тематики: про тварин, про їхній захист, про те, як дбати про домашніх улюбленців тощо. Зокрема, діти дуже люблять серію «Пан Вовк», «Пан Їжак» та «Пан Дельфін». Ці книжки мають не лише розважальне чи пізнавальне навантаження, а ще й соціальний заклик, екологічні принципи.

Хочу познайомити вас також із новинкою видавництва – «Лев у цирку не сміється (історії хвостатих у неволі, серія «Книжки про важливе»)» Ганни Булгакової. У дуже цікавому дітям (і дорослим!) форматі ви можете прочитати інтерв’ю від імені тварин про різні умови мешкання у закладах, де вони живуть у неволі.

Видання готувалося за сприяння «Українського інституту книги» і складається зі вступу, інтерв’ю тварин та післямови. Кожен розгорт книжки своє чергою представляє одну тварину, з якою спілкується журналістка. На першій сторінці тварини, яких опитують, розповідають репортерці про своє життя в неволі. А на другій — наводять кілька прикладів, у яких умовах їм природно жити насправді та щиро діляться своїми мріями. Мені дуже сподобався формат, коли у цій сторінці виділяють кілька окремих слів, які розставляють потрібні сенсові акценти. Також на другій сторінці для кожної тварини є окремо поданий факт-цікавинка саме про цю тваринку. Зізнаюся, навіть мені, дорослій, було дуже пізнавально. Загалом відповіді тварин вражають і журналістку, і всіх, хто прочитав цей книжковий репортаж.

Часом кажуть, що тваринам самим подобається те, що вони роблять на вимогу людей. Це ніколи не було так. І не буде. Це протиприродно. Повірте, жодна мавпочка не хоче фотографуватися у ваших обіймах, жоден крокодил не хоче жити із перев’язаною щелепою, жодне поні не хоче катати дітей, жоден єнот не хоче чути галас навколо себе, жодна пантера не хоче жити у тісній клітці, жодна свинка у контактному зоопарку не хоче, щоб за нею ганялися діти з метою погладити, штовхнути чи обгаласувати.

Пантера мріє відновити права на територію з два футбольних поля та вполювати на вечерю оленя. Єнот мріє бовтатися у воді річки та створити родину. Свинка хоче просто купатися та відпочивати. Крокодилу потрібно широко відкривати пащу, щоб регулювати температуру свого тіла. Поні хочуть гарцювати на волі та бути у стаді. Мавпенятам потрібна велика мавпяча родина і можливість вільно пересуватися без страху бути покараними за це.

Ця книжка дуже яскрава і містить гарні малюнки, якими вправно прикрасила інтерв’ю тварин Каріна Шуба. Також видання містить поради від організації UAnimals, щоб малеча дізналася, які природні потреби мають тварини та як кожен із нас може посприяти тому, щоб усі вони жили в безпеці. Історії, розказані від імені звірят, зворушать ваших дітей, розбудять критичне мислення, допоможуть почати думати у правильному напрямку і направду добре ставитися до тварин, так як це відповідатиме відчуттям тварин.

Кажуть, що якби люди не відвідували дельфінарії, цирки, зоопарки, зокрема контактні, то ті давно б позакривалися і тварини не мешкали б у неволі. Можливо. Але формування колективної свідомості — нелегкий шлях. Багато поколінь людей не зверталися до теми захисту тварин. І дуже добре, що сучасники активно говорять про непопулярні теми: з екології, захисту тварин і всієї планети, про те, що раніше замовчували. Про це зараз промовляють уголос, впевнено, і про це пишуть книжки. Я вважаю, що саме з дитинства потрібно доносити до малят справжні життєві істини.

«Твоя любов залишиться з тобою, навіть якщо ти відмовишся від цирків з ними, дельфінаріїв, контактних зоопарків тощо»

А зрозуміло пояснити важкі і великі теми допомагає якісна дитяча література. Можливо, ви вже читали книги, як-от «Пірнути в Київське море» Інни Данилюк, серію книг Євгенії Завалій «Місія “Порятунок”: ведмеді, бджоли, дельфіни», «Врятовані хвостики» Насті Музиченко, «Ярчик і 9 собак» Насті Мельниченко, «Червона книжечка», «Як допомогти їжакові та захистити полярного ведмедя», серію «Історії порятунку» та багато інших. А ще є багато книг, які озвучують теми безпритульних тварин, або тварин, врятованих під час війни з росією. Всі ці книги направлять увагу ваших дітей у потрібний напрямок.

Іноді дорослим важко підібрати влучні слова, щоб пояснити своїй дитині чи дітям у класі суть простих, але вагомих речей у цьому світі. Але як батьки та вчителі ми часом маємо розтлумачувати, чому певні дії щодо тварин є не «милими», а неетичними та навіть небезпечними. Побутують кілька думок, які формують і дорослим, і дітям неправильне, неприродне уявлення про диких тварин, які вже певний час мешкають у неволі, поруч із людьми. Я хочу допомогти вам розвіяти ці міфи, тож міркуймо разом!

Перша думка розповідає, що тварини із зоопарків, цирків, організаторів фотопослуг тощо неспроможні виживати у дикій природі, що вони вже «не дикі», тому загинуть, і що доживання віку поруч з людьми – це їхня єдина доля. Насправді це не так. Вже давно існують спеціальні реабілітаційні центри, які вміють правильно доглядати за тваринами, які опинилися у неволі і яких фахівці(-чині) готують до повернення у дику природу – природне місце мешкання таких тварин.

Друга думка говорить, що у дельфінаріях, приватних зоопарках та всюди, де тварини живуть у неволі, про них добре дбають (гарно годують, не кривдять тощо). Це теж неправда. Є дуже багато умов щодо споживання їжі різними тваринами, сну та інших факторів (сухі-живі рослини та час для їди, фази сну, стрес від контакту із людьми/вогнем/тощо), доглядальники(-ці) не завжди знають про ці умови і дотримуються їх. Не кривдити — це означає не змушувати когось до чогось, тобто, не дресирувати, не надавати послуги людям (як-от катання на поні).

Люди не розуміють мову тварин, і тварини не можуть пояснити свої відчуття зрозумілою нам мовою. Письменники(-ці) та ілюстратори(-ки) за допомоги зоологів(зоологинь), людей, які вивчають тварин, — це ті люди, які вміють підібрати влучні і зрозумілі слова саме для дітей і так оформити тексти, щоб знайомство з важливими темами дітям стало дуже цікавим.

Як на мене, було б дуже круто на рівні держави заборонити цирки, контактні зоопарки, дельфінарії і прописати відповідальність за неприродне поводження із тваринами. Але. Цей шлях дуже довгий, на жаль. І не одразу дієвий… Тому вся надія на кожного з нас: навчімося любити і дбати про тварин правильно, дбаймо про них, діймо задля їхнього захисту, не мовчімо, розрізняймо «реабілітаційний притулок для тварин» і «зоопарк, цирк, дельфінарій», будьмо свідомими громадянами і добрими людьми. Після прочитання книжки «Лев у цирку не сміється» ви можете із дітьми пограти у такі інтервʼю: назвіть себе певною твариною та від її імені відповідайте на запитання репортерів щодо ваших звичок, потреб і бажань. А ще ви можете випустити свій власний репортаж: напишіть та намалюйте з дітьми змістовне і яскраве «видання», як-от газету, плакат, саморобну брошуру тощо про тварин, не згаданих у книжечці «Ранку» (вдома або у класі).

Я зичу всім захопливого читання чудових книг про тварин та продуктивного спілкування із дітками на теми захисту тварин. І хай цей світ стає ще більш безпечним!

Ромка відважний і не-надто-відважний

Чи то доля, чи то історія зводить разом звичайних підлітків Ромка та Ельзу, малого вундеркінда Сандро та старого копа Грюмблюма. У містичній і карколомній історії вони пізнають, що таке дружба, на що впливає спільність у діях та переконаннях, поринуть у вир шалених пригод і, звісно ж, врятують світ. Та чи весь світ?

Автор окреслює книжку підзаголовком «майже фантастична історія». Підказка, як і натяк у назві книжки, допомагає читачеві зауважити важливі паралелі в сюжеті, де за лаштунками типових для жанру перипетій боротьби добра і зла ледь-ледь проглядається хиже око російської-української війни, досвід проживання втрати дому, розриву з батьком, болючого прагнення бути з ним і водночас по-дитячому ображатися, що він не поруч. За цими паралелями врешті можна втратити відчуття, що в сюжеті реальне, а що — проживається у вигаданому підлітком світі. Утім, і ми, дорослі, нині часто не ймемо віри, що події, в яких ми живемо, — реальні.

Ефект «паралельного життя» також підкреслюють нетипові, оригінальні ілюстрації Володимира Поспєлова: тут чорно-білі малюнки поєднані з чорно-білими інтер’єрними фотографіями.

Ромка Ільків раніше жив у Маріуполі. Автор влучно і щемко описує моменти, пов’язані з війною: стара розбомблена школа, яку досліджує підліток, опис вибуху, фантазійні сценарії, в яких Ромка напрацьовує тактику штурмів і зачисток, вправність у користуванні стрілецькою зброєю. Особливо зворушливо і глибоко автор розповідає про підвали і про відчуття підлітків щодо них. Про те, як можна спробувати заспокоїтись, уявляючи себе в якійсь віртуальній грі, поки вже вкотре пережидаєш тривогу у звичайному пошарпаному підвалі зі звичайними трубами, запахами тощо, і намагаєшся не боятися цих «звичайних страшних підвалів». Намагаєшся заспокоїтись і «спустошено мовчиш», і кожному є про що подумати у своєму кутку…

« Друг — найпотрібніше слово, коли ти безпорадний. Коли хочеться вити, як вовку, що відстав від зграї. Він — той, хто завиватиме в унісон! Нехай не до ладу, нехай навіть без музичного слуху!»

Саме у цих відчуттях може зародитися новий вид дружби: не пафосної, як у кіно чи книжках, а справжньої і простої, яка може поєднати трьох дітей у підвалі, під час небезпечних магічних пригод із втратою та віднайденням відчуттів, переживанням глибоких емоцій.

Тато Ромки давно не виходив на зв’язок. Спочатку читач/читачка думають, що він у якійсь науковій експедиції, адже так думає і Ромка, а ще іноді тато присилає відео про круті цікавинки із своїх мандрівок світом. Утім, здається, ці відео не з експедиції… Хлопчина збирає гроші, щоб знайти батька, для чого створює і викладає в ютуб потенційно «комерційний» контент. То де ж насправді перебуває тато хлопця? Розгадка стане фіналом книжки і остаточним розкриттям великої метафори, навколо якої розгортається вся історія.

З Ельзою ми знайомимося, коли вона втікає зі шкільної вистави, де грала роль… трамвая. Костюм незграбний, але здається, проблеми Ельзи не тільки в ньому. Спільні виклики змушують її та Ромку пройти чималу купу пригод та випробувань.

Ще є серйозний, страх який розумний, із несподіваними здібностями, малий Сандро, якому бракує уваги вічно зайнятих батьків, проте не бракує раціональних мрій. Малий хоче стати «босом лиходіїв», і це виявляється цілком здійсненною мрією, коли він зустрічає дивного стариганя з великою пахучою квіткою, і ще більшими проблемами для людства.

Старий коп Грюмблюм має розвинену інтуїцію, та чи допоможе вона йому запобігти страшним подіям, які передують для усього товариства?

Підліткам буде цікаво прочитати про пригоди своїх однолітків, тим паче, що автор дуже щедро розсипав по ній сленгову лексику (дебіл, на фіг, відвали, хрін там, охрініти, мудак тощо), властиву підліткам. Це викликає запитання, я вважаю, що грубих слівець могло бути й менше, адже далеко не всім підліткам властива така мова.

« Звичайний підліток із радістю обмалює балончиком стіну, зламає лавочку або перебере з алкоголем… Без цілей і докорів сумління. Просто тому, що може. Тому завдання дорослих у цей період людського існування — не запобігти, а звести шкоду до мінімуму. Тому що шкода — як не крути, — буде!»

Сподобалося, що автор згадував Гомера, і у книзі присутній і помітний гумор, а ще є такі собі психологічні відступи, вони особливо імпонують. Наприклад, роздуми про те, як підбадьорити засмучену людину, або про суть дружби, або думки підлітків чи про підлітків, зокрема, про цей період дорослішання дітей. Шедеврально описано еволюцію обіймів від дитини до препідлітка і потім до дорослого підлітка з вже іншим сприйняття мами, обіймів та інших речей, за які раніше було «соромно».

Є важливий епізод, де автор порівнює Романа: відважного і не-надто-відважного. Це загалом класний прийом, як підходити до прийняття рішень: зважити всі за і проти. А тут ще все обіграно і з гумором. Добре, що є згадки про ЛГБТ (веселкова футболка). А ще є згадки про безвідповідальне споживання алкоголю дорослими. Сюжет іноді виглядає досить заплутаним, історію викладено не лінійно, тому читати варто зосереджено і не відволікаючись.

Як і заведено в цьому жанрі, загалом світ таки врятовано. Однак, чи врятовано той край, з якого виїхала рятуватися родина Ромки, і що ж із батьком? Читачі самі роздумують, яким все ж буде фінал.

Власне, основна суть пригоди, про відбирання у людей відчуттів, здебільшого обманом і підступами, лихими чарами тощо, сприймається як паралель із війною, що триває зараз. Сама ситуація «відбирання» відчуттів, емоцій, почуттів – того, що робить нас людьми, відбирання з відчуттям «права робити це» – вона про загарбників. Але ми однаково переможемо, і в історії, і в реальності. І будемо відчувати все на повну, як українці вміють і роблять, будемо жити живим життям щодня.

Книжкові історії Марусі Щербини

Завжди цікаво спостерігати за тим, як народжується щось гарне. Така можливість є не завжди і не для всіх. Я відкрию вам таємницю: нині ви можете стати свідками становлення талановитої письменниці, яка нещодавно закінчила школу, але вже має у доробку кілька цікавих і глибоких історій. Тож запрошую васдо магії книг Марусі Щербини!

Жила собі дівчинка. Вона дуже любила мріяти, фантазувати, творити. І якось дівчинка почала писати. А в 13 років видала свою першу книжку! Думаєте, так не буває? Ан ніт, буває, і ця дівчинка пише і зараз, і її книги захоплено читають багацько дітей і дорослих.

Тож знайомтеся, перша книга Марусі — це «Небилички від Марічки». Найперше вражає неймовірна фантазія та уява письменниці. На сторінках книги втілилося дуже багато дитячих мрій. Разом із Софійкою, Іванком, Ганнусею, Вікою, Майєю чи Зорянкою читачі та читачки мандрують різними казковими країнами, переборюють свої страхи, смакують ласощами, рятують королівства, літають на драконах, знайомляться з магічними істотами і знаходять нових друзів. Деякі óбрази нагадують тата Карло, білого кролика, чарівника смарагдового міста, та у польоті фантазії Марічка навигадувала дуже багато і своїх власних неймовірних і дуже колоритних персонажів!

Коли дорослий читає цю історію, він, певно, відчуває, що її писала дитина. Але в тому й цінність цієї книги, як на мене,бщо «дитина написала для дітей»: авторкабезпосередньо відчувала всі ті моменти казковості, магії, чарів. Того прекрасного щасливого дитячого стану, коли бажання можуть збуватися, щойно ти їх вимовиш, коли браслет має чарівну силу, коли ти можеш злетіти, ледь вкусивши смачнючого пиріжка. А цукерка зі смаком мрії? Мммм))) Нам із дітьми дуже сподобалася «дорога із зірками» і Країна музики з долиною української народної пісні!

Не сприйнялися лише згадки про цирк, бо наша родина не підтримує формат цирку з тваринами у будь-яких його втіленнях. Думаю, це один із тих моментів, про які не задумуєшся, коли пишеш у юному віці, і які з часом трансформуються в інші цінності через усвідомлення у процесі дорослішання. Надалі такого плану згадок у творчості Марусі немає. До речі, тема цирку з тваринами активно пропагується все ще і зараз: в іграшках (навіть відомих брендів!) і подекуди, на жаль, і в книгах. Це питання, з яким БараБука працює багато років (зауважує, рекомендує, підказує). Бо у книгах, які формують у дитини ціннісні орієнтири та світогляд змалку, не хочеться бачити такої теми як звичної.

На сторінках «Небиличок» ми зустрічаємо повсякчас згадки про книги, про важливість і захопливість книжкового світу, підказки, чому це потрібно і чому ми так любимо читання.

Зростаймо далі разом із Марусею: «Усі під підозрою!» — дуже класний детектив для початкової школи та молодших підлітків. Навіть два! «Крадіжка у школі» розповідає нам і про родину, і про школу. Атмосферні і продумані óбрази головних героїв, злочинців, прибиральниці у школі. Сподобалося, що брати разом проводили розслідування. І що й однокласницю взяли до гурту. У історії є детективна термінологія: місце злочину, список підозрюваних тощо. Це допомагає відчути справжність історій, певний трепет захоплення можливості долучитися до пригоди. У другій історії йдеться про справжні життєві цінності, про справді важливе. Багато дітей (а, може, і дорослих), дізнàються цікаві факти про Петра Могилу, Бетховена, Єлизавету Милорадович. Динамічний сюжет, таємничі загадки, колоритні діалоги, яскраві персонажі, класне почуття гумору — тут все це є.

Третя книга Марічки Щербини не менш яскрава за попередні, динамічна і смішнюча. «Пригоди веселої сімейки. Піратські історії» можна і варто читати вголос у дитячих закладах, на уроках, вдома на родинних читаннях. Адже незвичайні пригоди однієї звичайної родини не залишать байдужими . Літня відпустка вийшла незабутньою! Тут є багато класних діалогів, чудовий гумор, незвичні витівки та пригоди і дітей, і дорослих. Сподобалося, що розділи невеличкі, дуже зручно читати дітям початкової школи. А сміятися ви будете від першої сторінки і весь час!

«Яра» — це вже більш «доросла», підліткова повість, цьогорічна новинка young-adult. Основною темою крізь книжку проходить війна, виїзд Яри з рідного міста, хвилювання за рідних, які залишилися в окупації, постійна перевірка месенджера, біль втрат. Ще додаються різні «звичайні» життєві вікові труднощі, притаманні всім підліткам і в мирний час. Маруся показує всі ці переживання з точки зору підлітки Яри, розкриває шлях, який торує дівчина у пошуках себе. Спостерігати за ним цікаво і важко водночас. В історії Яри багато моментів, які розчулюють і відгукуються. Ставлення до Бога в повісті показується в різному віковому сприйнятті меншої сестрички та самої Яри. Чи віднайде дівчина шлях до свого душевного спокою?

Чимось дуже влучним і новим для жанру повісті я вважаю поезію Марусі, якою письменниця прикрасила історію. Торкаються душі і щемкі слова, і глибокі сенси, і навіть вигляд написаного вірша, наче на вирваному аркуші зошита… Марусину поезію приємно читати, і робити це можна і в її соцмережах, і в цій книзі.

«Танцюючи, забувала про світ довкола. Забувала про проблеми, хвилювання, постійний страх. Трохи відпускала все, що боліло, що не давало спати ночами і змушувало здригатися від неспокійних думок. Часом здавалося, що живе лиш тоді, як танцює.»

Маруся зачіпає тут дуже важливу тему: так, ми живемо під час війни. Усім важко. Але кожен знаходить можливість відновитися у власних джерелах. Для когось це — танці, для іншого — кулінарія, ще для когось — ведення блогу, а для декого — омріяна відпустка. І так, треба донатити (і ми донатимо!). Але і жити треба. Повноцінно. Так, як можеш. ЖИТИ.

Книга про Яру невеличка, але сила, яку вона дарує, якою надихає і підтримує, дуже суттєва. Історія розбудить різні відчуття і для багатьох стане «джерелом відновлення». Ці рядки варто прожити.

Отак дівчинка зростала, писала твори, а водночас росла й літературна майстерність Марусі: фрази ставали точнішими, герої — глибшими, почуття — різноплановішими, гумор — яскравішим. До слова, мова усіх творів, написаних у різний час Марусею, гарна, вишукана, наповнена, жива, із часом — вдосконалена і щедріша на різні стилістичні та літературні прийоми.

Ілюстрації до історій створили дуже талановиті художниці, які до кожної книги підібрали влучну палітру кольорів. Моя улюбленка — «Яра». Хоча мої діти полюбили всі книги авторки.

Проведіть ваших діток віковою стежкою Марусиних історій від початкової школи до підліткового віку — і кожен у них обов’язково знайде «щось своє».

А Марусі ми зичимо творчого натхнення і багато життєвої сили для нових крутих і затишних книжок.

Любов і Світло книжок Наталії Ясіновської

Підлітковий вік завжди приходить зненацька: і для дитини, і для батьків. Можна прочитати гору книжок з психології, і все одно не бути готовим. Добре, якщо є можливість взяти якісну і цікаву книжку й, прочитавши про життя однолітків, відчути себе «своїми» у великому і чужому вирі дорослішання. А я вам пораджу таких влучних книг аж дві.

Дилогія «Любов, дідусь і помідори» та «Любов, Америка і світло» відкриває Наталію Ясіновську як талановиту і чуттєву письменницю підліткової літератури. І попри те, що книги підліткові, я раджу прочитати їх і дорослим. Відтак ви і власних дітей чи учнів зрозумієте краще, і свої «підліткові гештальти» закриєте. Я одразу відчула себе у цій історії «своєю».

У першій книзі «Любов, дідусь і помідори» Олесі 13 років. Вона звичайна школярка, живе із бабусею і дідусем, адже тато загинув ще до її народження, а мама працює в Америці. Олеся любить всю свою родину. З дитини вона стає підліткою і потребує, щоб мама була поруч. Підлітки ще не мають міцних «внутрішніх» опор, тому їм потрібні міцні «зовнішні»: родина, авторитетні викладачі, тренери. Коли ж опори руйнуються, підлітки стають розгубленими. Відтак, світ Олесі почав розхитуватися, коли дідусь захворів на рак. Мама далеко. А ще улюблений вчитель поїхав до Америки…

Олеся гостро реагує на «особливе» і несправедливе ставлення бабусі до хворого дідуся, шукає більше інформації про рак і розповідає про все у своєму блозі. Дівчинка бореться проти раку «зціленням підтримкою»: вигадує «збирання рачків» для дідуся, пов’язує це із цукерками «рачками». Онучка навіть помідори сама висаджує у горщик, а потім і на городі, адже дідусь так любить займатися городиною.

Пані Наталя гарно описала почуття підлітки. У важкі моменти діти не чують «рідні» опори, їм потрібна думка «чужих». І у світі Олесі такою «зовнішньою» опорою став новий вчитель літератури — молодий, креативний, симпатичний пан Ігор. Він спілкується з підлітками із повагою, як із рівнею, любить свій предмет і вправно навчає. Діти відгукуються, прогресують. Пан Ігор дає «вільні» завдання учням, спонукаючи їх до креативного розвитку, заохочує вести власні блоги, провести літературний вечір тощо. Відтак, діти бачать себе і друзів з іншого боку. До речі, книги, які згадує авторка вустами пана Ігоря я радила б підлітками обов’язково прочитати.

«…Але де знайти тепло, якого не дасть жодна ковдра?»

В цій історії є місце і для суму, і для гумору. Класного підліткового гумору. Як-от коли йдеться про «комікс», який створює один з учнів, чи у спілкуванні між подругами. Ще одна з провідних тем — українська школа. Тут є уроки, описи вчителів, жарти, перший поцілунок, купа пліток, сленгова мова… загалом є все, що має щодня відбуватися у житті підлітків. І це класно! Бо власне підліток, який читатиме цю книжку, опиниться «серед своїх», і, можливо, віднайде відповіді на свої актуальні запитання.

«Любов, Америка і світло» — це продовження цієї історії. Мама Олесі повернулася в Україну і відкриває для себе підлітку «зблизька». Олеся насолоджується часом поруч із мамою. Минуло два роки, Олеся подорослішала і вже сама їде до Америки, і десь там також мешкає її Ігор. Чи не її Ігор. Тут треба розібратися! Звісно, у житті Олесі тепер з’явилося багато нового: родина, яка прийняла Олесю, як рідну (Стефані, її донька Клер та Лукас, друг Клер), нові та старі подруги-друзі, крутий «бойфренд». У цій частині є також згадки і про Україну, наші міста, як-от Черкаси, про різні пам’ятки, про «Перунові стріли» тощо.

Перебуваючи у Америці, дівчина веде свій блог про все найцікавіше: магазини, де можна купити щось необхідне, назви місцевих страв, деталі навчання в американській школі, кричалки чірлідерок та умови вступу до цієї дівочої організації, традиції святкування Homecoming, Дня подяки чи Фестивалю світлячків; про те, у яких будинках мешкають американці (на прикладі кількох штатів), як і коли починають кермувати діти, який секрет приготування соковитої індички та як саме готують найсмачніші бургери, про забаганки президентів і про нашого Клопотенка, про те, що таке «клозет» (повірте, там це слово має не таке значення, як у нас!), «джетлаг», і хто такі «сеньйори» та «тигрояструби». Також тут багато англомовних слів із їхнім тлумаченням. А ще лайфгак, як можна легко вивчати англійську 😉 Читачі дізнаються багато про американську школу. Підлітки тут працюють, навчаються, займаються спортом, і все встигають. Вчителі самовиражаються, як хочуть, головне, щоб дітям було цікаво у них вчитися. Олеся обрала напрями освіти на власний розсуд, а з часом вступила до лав чірлідерок та почала успішно підробляти «бебісітеркою».

Також у житті Олесі з’являється новий персонаж — крутий футболіст Коул. Він нагадує дівчині Ігоря. Ці стосунки приносять Олесі новий досвід. Авторка класно обіграла «любовний трикутник» (а іноді мені ввижався ще один «4-й кут» із Лукасом, поки я остаточно не прийняла його як «брата Олесі»). Дуже сподобалися діалоги, події, от все, що стосувалося любовних ліній. Добре, що «трикутник» зник до появи в історії Артема. Адже їхня історія з Олесею — все із самого початку — підкорила мене назавжди. Оригінальне знайомство, чудові вірші львівського поета Артура Дроня, зворушливе листування Олесі з Артемом до і під час війни.

Якраз коли я дійшла до другої частини другої книги, зрезонувала назва розділу. Думаю, що після 2022 року українці, які читатимуть цю книжку, матимуть ті самі відчуття: ти бачиш назву розділу «Частина друга. 2022 рік», і не знаєш, про що йтиметься у сюжеті, але чітка асоціація, що буде про війну…

Авторка правильно вживає слова, пов’язані з війною з росією, яка триває з 2014 року. Початок повномасштабного вторгнення Олеся переживала у чужій країні. Вся її родина опинилася у небезпеці. Відчуття безсилля дівчини і бажання діяти. Я не могла читати ці і подальші сторінки без сліз. Стільки болю, стільки кардинально різних почуттів. Але це потрібно прочитати, перепрожити. Пані Наталія зуміла підібрати слова. Важкі слова. Сильні слова. Про підтримку, яку надавали Україні американці: писали листи конгресменам, проводили маніфести, збори тощо. Авторка використовує у розповіді фрагменти власного інтерв’ю, яке її родина давала у березні 2022 року. Дуже багато з описаного є достовірною інформацієї з реального життя.

«Ти не знаєш, як це —відстежувати зелені вогники у месенджерах. Були у мережі, значить живі…»

Фінал другої книги залишається відкритим, і читачі самі можуть домислити, що і як відбувалося далі. Але цікаво було би побачити і третю частину!

Можливо, особисто мені трішки не вистачило ілюстративного супроводу. Здається, що легкі малюнки-акценти додавали б ще більше шарму. Великими плюсами оформлення тексту був формат «листування повідомленнями», дописи блогу Олесі та «комікс» однокласника Міхи!

Наскрізними темами обох видань є дружба, родина, стосунки, почуття, дорослішання тощо. І тут дуже багато ЛЮБОВІ: різної, сильної, яка мотивує і дає силу, яка надихає і підтримує. І СВІТЛА. Багато світла у кінці книги.

А кому пощастило, той ще отримує окремий, «подвійний шар любові» в плетених дідусем речах 😉

Завершу відгук улюбленими словами Олесі: «Геть думи сумні». Дуже приємно усвідомлювати, що ти знаєш, чия це цитата, і ті, хто прочитають цю книгу, теж знають. Або обов’язково дізнаються)

Отамани проти більшовиків

Росія не дає спокою Україні вже багато років, ба навіть століть. Як нині наші захисники й захисниці борються проти російських нападників, так і 100 років тому українські повстанці боронили неньку від більшовиків. Відбивалися і захищалися українці на чолі з найкращими отаманами України. Саме про них ця книжка.

Літератури про українських захисників і їхніх очільників забагато бути не може. Тим паче, що багато років правда про минуле українців замовчувалася та перекручувалася. Сучасні покоління мають отримати повний доступ до правдивої інформації про події нашого минулого, про постаті тих, хто творив історію нашої держави, про все. Це необхідно для розвитку патріотичної самосвідомості та самоідентифікації українців.

Дуже приємно бачити якісні та яскраві видання про минуле України, адаптовані для дітей. Це такі круті книги, як воркбук «Козаки правлять країною» від колективу авторів Олексія Сокирка, Ірини Голодюк, Ліни Максимук, Марини Старик («Дискурс»); «Викрадений перстень» від авторок Світлани Богдан та Софії Рунової («Портал») про отамана Сірка; «Таємниця козацької шаблі» Зірки Мензатюк та серія із 4-х книг «Джури» Володимира Рутківського («А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА»); «Чарівні історії. Про козаків» Юліти Ран («Ранок»); «Дітям про козаків» Тараса Каляндрука («Апріорі»); «Легенди про козаків» Еліни Заржицької («Талант»); «Гетьмани України» Олега Зав’язкіна («Кристал Бук»); «Українське козацтво» Віктора Лепка, Олексія Сердюка («Ранок»).

Це товариство чудово доповнюється науково-популярним виданням для дітей молодшого і середнього шкільного віку «Отамани». Книгу написав історик Володимир Тиліщак, а надрукували її у видавництві «Наш формат» (серія «Наші герої»).

«…лише у власній державі народ може почуватися захищеним… З кривдою і несправедливістю ніколи не можна миритися. Свої права і свободу захищати потрібно за будь-яку ціну»

Книгу поділено на три частини.

Спочатку читачі дізнàються про причину виникнення повстанців, зрозуміють різницю між більшовиками та білогвардійцями, а також коротко і влучно почують про Першу світову революцію та Українську революцію.

Друга частина розповість про боротьбу повстанців, про створення повстанських республік та ознайомить із мапою повстань. Діти прочитають про різні види повстанської зброї, як-от шаблі й кулемети, обрізи й рушниці, та як повстанці її здобували. А ще тут можна прочитати про вимоги до повстанського очільника.

Третя частина книги висвітлить, властиво, легендарних отаманів України, як відомих, так і тих, про яких читачі почують вперше, а також про те, що ми можемо виснувати з цієї хоч і не переможної, але впертої і сміливої боротьби повстанців. Дітям буде цікаво розкрити таємниці очільників українців, як-от Отаман Маруся, Сквирський отаман, Батько Левченко, Чорноліський ведмідь, Отаман Зелений, і, звісно, про Костя Блакитного і Нестора Махна.

Текст читається легко, адже його написано доступною мовою, є достатня кількість малюнків. Ілюстрації Олександра Ком’яхова яскраві і правдиві, часом дуже дотепні.

Інформацію у книзі викладено дозовано. Це допомагає дітям осмислити прочитане у зручному їм темпі і зрозуміти її. Після прочитання стануть зрозумілішими стануть багато термінів, як-от рейд, повстанець, штаб, продрозкладка, чекіст, псевдонім, колгоспи, петлюрівці тощо. Також тут знайдуться мало відомі навіть багатьом дорослим читачам факти. Погодьтеся, круто почути про вчинки Братів Чучупак, Холодний Яр та їхній оригінальний прапор. Або які правила гри «Бандит Клітка». Чи як Пилип Ващенко захищав українців у 1917 році.

Дуже цікавим прийомом у книзі є фрази хлопця та дівчини, які коментують інформацію час від часу влучними ремарками з огляду на свій вік, відчуття, знання. Ці коментарі виглядають як репліки з коміксу, і допомагають дітям краще і швидше зрозуміти, про що йдеться.

Прочитати «Отаманів» загалом було б дуже корисно всім, незалежно від віку. А українським дітям потрібні герої-земляки, на яких варто рівнятися. Адже вони дивують своїм геройством та сміливістю, мудрістю та завзяттям у боротьбі з ворогами і надихають маленьких українців на високолетні мрії та прагнення вільного, гідного життя. А дорослі читачі нагадають собі цікаві факти історії України, а, може, й дізнàються ще дещо нове.

Наші діти живуть у непростий час. У вирі інтернетного і не завжди перевіреного контенту можна легко загубитися, заплутатися. А надто якщо життєвого досвіду ще дуже мало. Дорослі теж не завжди володіють потрібною інформацією. А якісні книги допоможуть відповісти на всі дитячі запитання правдиво, обґрунтовано і зрозумілою мовою. Із книгами, як-от «Отамани» Володимира Тиліщака, діти знатимуть більше про історію рідного краю та про очільників руху українців за свої права і свободу.