Неврида як дзеркало

Чи задумувалися ви колись, чому підлітки так часто прагнуть втечі? Це не завжди прояв бунту, частіше — відчайдушна спроба знайти місце, де тебе почують і де не діятимуть нав’язані суспільством рамки. У сучасному світі чужий, небезпечний і подекуди жорстокий вимір іноді стає для нас зрозумілішим за власний. Саме про цей пошук «свого» місця через випробування та внутрішні трансформації розповідає нова книга Мар’яни Стефак «Вовчі діти».

Петрина — незвична підлітка. Незвичне у ній усе: ім’я, зовнішній вигляд, поведінка, погляди на світ. Вона — бунтарка, яка навчилася виживати у жорстокому шкільному середовищі, де кожен сам за себе. Попри це, Петрина залишається типовою підліткою, чиє бажання втекти подалі від усіх є відчайдушним прагненням бути собою. Вдома на неї чекає непроста реальність: батька немає, з вітчимом панує холодна відчуженість, а мама повністю поглинута турботою про молодшого брата. У таких умовах, коли ніщо в реальному житті не здається справжнім, Петрина опиняється в Невриді — фентезійному селищі, куди жінкам вхід суворо заборонений.

Книги для підлітків та про підлітків — це часто один із видів рефлексії. Коли ти почуваєшся самотньою, бо світ тебе не розуміє, і читаєш історію, де героя теж ніхто не чує, і в процесі в голові щось нарешті заспокоюється. Ти усвідомлюєш: «Зі мною все окей, я не одна». Для Петрини шляхом втечі від реальності була музика, але доля приготувала для неї справжнє випробування: провалившись крізь лід під час сутички, вона потрапляє в інший вимір.

Дівчина хоче повернутися додому, але це неможливо. Щоб піти, треба скласти «дике НМТ» і пройти випробування. До речі, це одна з перших згадок іспиту такого формату у підлітковій літературі, яку я зустрічала! І, чесно кажучи, їхнє НМТ видається мені значно кращим за наше: там суцільна практика, виживання, а не сухі тести. Петрина не одразу звикає до умов племені неврів, де немає ґаджетів і жодних благ цивілізації — лише обмащені глиною хатинки та співіснування з природою. Але саме ця незвичність додає книзі відчуття щирості: ти бачиш, як героїня вчиться тренуватися разом з усіма і виборює право на своє місце.

З-поміж інших у тексті діють персонажі української міфології — Мара, Арідник, Перун — які ведуть свої ігри. «Для чого це їм?» — виникає логічне питання. А ви спробуйте сидіти склавши руки тисячі років: звісно, будуть конфлікти, звісно, буде нудно. Укладати угоди і грати живими істотами, як шаховими фігурами, для богів — звичне заняття. Вони не просто декорації, вони активно впливають на сюжет, і мені подобається, що авторка не перевантажує ними текст — навіть ті, хто не знається на міфології, швидко розберуться в розкладі сил.

Як часто буває, що очікування від книги псують враження? У мене доволі рідко, бо я намагаюся не читати анотації, а коли читаю — то до прочитання деталі забуваю. Я очікувала міського фентезі з переходами між світами, а отримала занурення в дикий, похмурий ліс. Але я швидко звикла, бо історія захопила настільки, що я просто насолоджувалася читанням. Тут дуже класний гумор, який збалансовує загальну напругу.

«— Петро, затям: те, що є природним, частиною нашого єства, не може бути ні болісним, ні гидким, ані неправильним. Бо це — ми самі. Біль там, де зло. Де заздрість, сором, гнів. Де темні чари, які ніби дають тобі те, про що просиш, але натомість забирають набагато більше»

Особлива розмова про героїв. Вони тут переважно «сірі». Немає однозначно хороших чи поганих. У кожного антагоніста є свої мотиви, свої причини для злості чи ненависті, і в певний момент ти ловиш себе на тому, що починаєш співчувати ворогу. Це робить історію об’ємною, дорослою.

Ілюстрації Марії Савко доповнюють цей вайб. Чорно-біла графіка — це ідеальне рішення. Вони сірі й похмурі, як гроза, акцентують увагу на емоціях персонажів і задають ритм усьому тексту.

Для мене це книга про бунт. Вона не для всіх, будьте готові до чорного гумору та жорсткості. Якщо ви фанати темного фентезі, де кожен вибір має наслідки, а боги грають вами, як фігурами на дошці — вам сюди. Це історія про пошук дому в місці, де тебе ніхто не чекав, і про те, що іноді, щоб зрозуміти свій світ, треба побачити світ інший, де не діє жодне з твоїх звичних правил.

Україна в підлітковому фентезі

Якщо ви обираєте книги за обкладинкою або анотацією, велика ймовірність того, що «Січова академія. Курінь інженерів» Ярослава Лисенка приверне вашу увагу. Це не просто підліткове фентезі, а й твір, що змушує задуматися. Захоплива історія про магію та пригоди приховує в собі безліч цікавих паралелей з Україною, які автор майстерно вплітає в сюжет.

На мою думку, книга розрахована на підлітків від 11 років, що робить мене дуже щасливою. Адже попри те, що український книжковий ринок зараз активно росте, ніша підліткового фентезі досі мало заповнена. Також хочу відзначити, що у автора досить хороше почуття гумору.

Головному герою, Сашкові, 13 років. Вже рік він живе з мамою в окупованому Хмарині, чекаючи на повернення батька, якого не бачив з початку окупації. Одного дня, тікаючи від патруля, хлопець знаходить монету джур — запрошення до Січової академії. Проте те, що кандидати отримали монети, не означає, що їх приймуть в Академію — спершу потрібно пройти вступний іспит, до якого допустять не всіх.

Сашко також дізнається, що його батько загинув. Це стає для нього важким ударом, адже півтора року окупації він тримався завдяки надії зустрітися з батьком. Проте все, що хлопець отримав, — це записник, який так завзято шукали імперці.

Опинившись в оточенні підлітків, які все життя були есперами, Сашко дізнається, що більшість вважають, ніби хмаринці добровільно впустили імперців у місто, а Курінь інженерів, який під час Багряного світанку винищили, їм у цьому допомагав. Коли перед хлопцем виникають труднощі, він приборкує свої емоції і твердо вирішує діяти. Під час випробування у лісі хлопець знаходить друзів, і вони щиро радіють, що разом потрапили до Січової академії.

«Та чхати на оцінки. Ми вчимося для себе, а будь-яке оцінювання – це обмеження індивідуальності.»

Навчання виявляється не таким, як Сашко його уявляв. Замість навчання магії вони тренують свою витривалість: бігають, носять дрова, прибирають, вчаться готувати. Керівник їхньої групи вигадує їм щоразу різні, але важкі завдання. Згодом хлопець усвідомлює, що це рутина Академії, і вона потрібна. Для того, щоб бути хорошим еспером, потрібні як сила, так і розум. «Не можна навчити, але можна навчитися» — справді цікава цитата, яку, до речі, можна застосовувати у житті.

Також хлопець помічає, що дивні речі відбуваються по всій країні, але підліткам про це нічого не говорять. Невже назріває нове повстання? На Грома тиснуть чимало чинників, проте щоразу, коли він думає здатися, йому на допомогу приходять його товариші. Чи буде він, Грім, здатний діяти там, де інші безсилі? Чи все ж одного разу вирішить здатися?

Під час прочитання я змогла провести багато паралелей з Україною. Хоч автор нічого про це прямо не згадує, шукати їх було дуже захопливо. Я розділила їх на кілька груп:

  • Зброя. Бойовий еспер досить добре озброєний, а саме клинком і двома пістолями, пізніше у тексті згадана шабля. Ці види зброї також були поширені в Україні.
  • Імена. У більшості героїв імена і прізвища притаманні Україні, наприклад, головного героя звати Сашко Громчук.
  • Музичні інструменти. У тексті присутня бандура.
  • Гроші. Тут гроші — карбованці, до речі, джурам за виконання завдань досить добре платять.
  • Їжа. Джури частенько готують куліш.
  • Природа. Важливу роль у світобудові відіграють стихії, а назви міст стосуються природи: Хмарин, Землинь, Кам’янець, Вітропіль, Хвильниця. Більшість навчання і місій джур проходить на природі.
«Справжні герої помирають, і це важко. Не помирає хіба що пам’ять про них.»

У книзі піднята тема втрати близьких рідних. Адже Сашко дізнається, що його батько загинув, а згодом загине ще одна близька людина. Проте автор говорить, що потрібно пам’ятати, але не сумувати, а навпаки — продовжувати жити.

Після Кривавої війни Сарматія й Імперія уклали угоду про розмежовані землі, які самі обирають, якій державі належати. Імперія, як і звичайний загарбник, поширює пропаганду, зазвичай, говорячи, що вона завжди ставала на бік знедолених і прагнула, щоб суспільство було у рівності. Проте люди, які на власному досвіді дізналися, що таке окупація, розуміють, що не все так весело. Також варто звернути увагу на те, що більшість героїв у книзі — підлітки.

Тема війни у книгах загалом досить специфічна. Війна у книгах для підлітків ще важча, адже в них зазвичай не повинно бути яскравих описів насилля. Також кожен сприймає цю тему по-різному. Для одних це тригерна тема, яку вони намагаються оминати, для інших — це можливість переосмислити реальність, а ще іншим байдуже.

Також увагу привертає яскраве оформлення. Обкладинка з багатьма деталями, на якій зображений Арей — друг батька Сашка і його наставник. Яскраво-синє тло притягує погляд. Усередині книги перед кожним розділом ми зустрічаємо ілюстрації Артема Бурлика. Вони відображають одну ключову подію, що відбуватиметься в розділі. Загалом ілюстрації — це чудова річ, яка допомагає яскравіше уявити події і формує цілісну картинку.

Загалом, «Січова академія. Курінь інженерів» Ярослава Лисенка — це якісний і захопливий зразок українського підліткового фентезі. Ця книга не тільки розважає, але й змушує задуматися над важливими темами, використовуючи знайомі нам образи та символи. І що найважливіше — автор анонсував продовження, а це означає, що ми ще зможемо повернутися у цей дивовижний світ і дізнатися, що чекає на Сашка далі.