Підтримати проєкт

Ілюструю для дітей: Ірина Рутило

Попри те, що в дитинстві Ірина Рутило постійно «ілюструвала» зошити й намагалася наслідувати улюблених художниць, сама вона ніколи не мріяла пов’язати своє життя з цією сферою. Та як виявилося, від учителювання до малювання один крок. Тепер Ірина працює над дитячими книжками, захоплюється дизайном і вважає, що стиль не має бути кліткою для творчості. 

Ілюстраторка розповіла БараБуці про свій шлях до дитячої ілюстрації, особливості роботи над серією для малят «Грушки», любов до кольору й важливість голосу автора під час роботи над книжкою. 

— Пані Ірино, як мені відомо, ви ніколи не мріяли бути художницею, а вчителювали, шукали себе і… зрештою, знайшли. Розкажіть, будь ласка, як ви опинились у дитячій ілюстрації і чому вирішили залишитись у цьому жанрі.

— Ох, усі мої шкільні й університетські зошити були повністю «проілюстровані» — тобто з купою карлюк та схемок. І навіть коли я вже займалася викладанням польської, то витрачала на підготовку всяких візуалізацій для уроків нереальну кількість часу й уваги. Зараз розумію, що прихід до ілюстрації був питанням часу. А саме в дитячий візуальний сторителінг я закохалася, коли народилися мої племінники.

Screenshot

— Вітаю вас: проілюстровані вами «Грушки-пожежники», «Грушки загубились», «Грушки йдуть у парк» і «Грушки йдуть у садочок» Ольги Пінчук (видавництво «Муркіт», 2025) перемогли в номінації «Книжкова серія року» — 2025 за версією простору української дитячої книги «БараБука». Розкажіть, будь ласка, докладніше про цю серію. Що вас надихало? Що нового ви відкрили для себе під час роботи над нею? Яка відмінність між ілюструванням серії і окремої книжки? 

— Дякую! Раніше я працювала хіба що над серією з двох книжок — «На прогулянку» і «Смачного» для видавництва «Каламар», але вони розраховані на менший вік і виконані в простішому стилі. Тому можна вважати, що саме «Грушки» стали моєю першою такою сюжетною серією.

Ми відразу гарно спрацювалися з Олею Пінчук і командою «Муркоту». Цікаво, що спочатку я думала: «Малювати серію буде складніше, я втомлюся від одного стилю, формату й тих самих персонажів». А виявилося навпаки — персонажі дуже швидко стали мені рідними. Я ніби просто ходжу з ними з камерою крізь текст і фіксую на планшеті якісь моменти для читача.

— На сьогодні ви вже проілюстрували чимало книжок: і для зовсім маленьких, на кшталт «Абетки» Ольги Попович (видавництво «Каламар», 2020) і «Смачного» Катерини Перконос (видавництво «Каламар», 2026), так і для більш дорослих дітлахів, як от «Моя Україна. Історія від князів до президентів» Альони Пуляєвої (видавництво «Ранок», 2025) і «Сім рудих історій. Лагідна книжка» Тоні Коржик (видавництво «Моя книжкова полиця», 2022). Для дітей якого віку вам подобається малювати найбільше? Чи є у вас взагалі якась відмінність, пов’язана з віком, наприклад спрощення чи більша деталізація? 

— Маєте рацію, кожна вікова категорія має свої стильові вимоги. Зараз я здебільшого малюю для діток 5+, але нещодавно вперше проілюструвала підліткову книжку — і це теж було круто.

Для найменших малювати по-своєму цікаво, бо тут треба більше думати про форму й колір, ніж про деталізацію. Чим старша аудиторія, тим більше можливостей з’являється для складніших композицій, деталей і візуальних жартів.

— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?

— Я дуже ціную можливість працювати безпосередньо з автором. Коли ти чуєш його голос, відчуваєш емоції і розумієш, що саме він хотів сказати, персонажі та настрій історії відчуваються набагато краще і швидше.

Найкращий результат виходить тоді, коли ілюстратора сприймають на рівні співавтора — людини, яка не просто малює картинку до тексту, по-своєму розкриваючи зміст, а поглиблює його.

— У своєму інстаграмі ви якось написали: «Коли хтось питає про ваш стиль, а ви й гадки не маєте — кажіть фрістайл». Ви досі погоджуєтесь із цим твердженням чи таки віднайшли свій стиль? Як вважаєте: можливо, ілюстраторові взагалі не потрібен власний стиль? Можливо, він тільки обмежує творчість?

— Фрістайл залишається зі мною, просто тепер він став більш усвідомленим. На практиці в кожного ілюстратора зазвичай є дві-три улюблені почерки, у яких ми працюємо. І хоча самі ми можемо їх не помічати, інші все одно якось бачать у них саме нас.

Я точно не вважаю, що стиль має бути кліткою. Для мене це радше спосіб дивитися на світ.

Водночас, коли берешся за книжку чи серію, доводиться вмикати раціональність і свідомо адаптувати свої стильові забаганки під завдання історії. Важливо, щоб форма працювала на зміст, а не ускладнювала йому життя.

— Ви малюєте звичайними олівцями, аквареллю, а також на планшеті. Чи відчуваєте ви різницю між малюванням за допомогою планшета і традиційних матеріалів? Що у вашій техніці змінилося при переході до цифрової ілюстрації? Чи довго ви звикали до такого способу малювання?

— Усі робочі проєкти я роблю виключно на планшеті, навіть скетчі — так швидше й зручніше. А для якихось особистих забаганок і просто для розваги я незмінно повертаюся до паперу.

Саме відчуття від цих двох процесів для мене кардинально різні. Малювання на папері — це чиста гра, щось дуже легке й дитяче, і я не хочу цього втрачати.

А робота на планшеті значно більш усвідомлена: вона має чіткі етапи, дедлайни й конкретний результат.

— За вашими словами, колір — це настрій. І це основне правило, яким ви стараєтеся керуватися в ілюструванні. То ваші ілюстрації починаються з кольору? Як ви визначаєте палітру? Який наступний крок у вашій роботі? У вас уже є визначений робочий план чи ви працюєте радше за натхненням?

— Колір дійсно задає тон усьому, тому робота часто починається саме з пошуку правильної гами й настрою. Зазвичай я пропоную два-три варіанти палітри для книжки, а остаточний вибір завжди залишається за видавцями чи автором.

Що стосується самого процесу, то це поєднання системності та інтуїції. Я працюю за чітким планом і не люблю хаосу, але на етапі пошуку ідеї та кольору повністю довіряю натхненню.

Коли є фундамент з дедлайнів та етапів роботи, усередині нього залишається багато простору для творчості.

— Я знаю, що ви затята книголюбка, зокрема обожнюєте серію про Гаррі Поттера. А які книжки вас загалом надихають? Є якісь історії, які ви самі хотіли б проілюструвати в майбутньому?

— Мене надихає все незвичне, вигадливе й трохи химерне — те, що залишає простір для уяви.

Якщо говорити про дитячі книжки, я обожнюю серії «Космічний поштар», «Мортіна», «Відважні курчата», «Вовк у трусах» та «Еміль і Марго». Це ті, які першими спали на думку.

А з дорослої літератури моя пристрасть — це наукова фантастика Шеклі, Азімова, Кідрука, а також класичні антиутопії Гакслі й Орвелла.

У майбутньому я хотіла б проілюструвати для дітей щось у подібному дусі: сповнене гумору, химерності та водночас глибокого сенсу. Це могла б бути іронічна фантастика, якась химерна казка чи атмосферна антиутопія, де можна розгулятися з деталями, неочікуваними персонажами й світами, яких іще ніхто не бачив.

— Ви любите перемальовувати Софію Караффу-Корбут і Світлану Кім. Що вас чіпляє в роботах цих художниць? Які у вас іще є улюблені дитячі ілюстратори, за чиєю творчістю ви стежите і чомусь у них вчитесь? 

— Так, у дитинстві я любила перемальовувати саме їхні ілюстрації. Вони дуже вирізнялися серед усього, що було в батьківській бібліотеці.

При тому, що це абсолютно різні стилі й техніки, думаю, мене чіпляло одне й те саме: їхні герої мали для мене неймовірну, майже магнетичну харизму.

Зараз з українських ілюстраторів мене найбільше надихають Олена Шум, Юра Волянюк, Олександр Шатохін і Софія Томіленко. А з іноземних із захватом розглядаю роботи Томаса Веллмана та Брайоні Мей Сміт.

— Ви не тільки ілюстраторка, а й дизайнерка. У вас такий чудовий одяг, екосумки, чашки з тваринками, квітами та природою. Особливо прекрасні курочки й котики. Як виникла ідея переносити ваші ілюстрації на одяг і предмети? Який зі своїх виробів ви самі любите найбільше?

— Дякую! Певні платформи часом самі мене знаходять і пропонують співпрацю. Зараз малюнки, які я створюю просто під настрій, для душі, живуть на сайті Wall 31. Там кожен може замовити собі футболку, шопер чи постер з малюнком, який припав до душі.

Я й сама іноді замовляю там речі собі або на подарунок і завжди задоволена якістю.

А якщо говорити про улюблений виріб, то це точно екоторба з квітковим принтом. Вона прекрасно розбавляє повсякденність.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?
— Хай будуть ці — приклад гарного поєднання тексту та ілюстрацій:

1. «Зубр шукає гніздо» — Оксана Була. Інші її книжки теж чудові.

2. «Жовтий метелик» — Олександр Шатохін.

3. «Неперевіршені задачі» — Сашко Дерманський, Дмитро Кузьменко (Кузько Кузякін).

4. «Мед для мами» — Іван Малкович, Софія Ус.

5. Серія «Грушки» — Ольга Пінчук.

Дякую!

Ілюстрації і світлини надані Іриною Рутило.

Ілюструю для дітей: Сашко Даниленко

Середньовічна Україна з літаками й протоінтернетом, велетень Гупало Василь, який долає зло, олімпійський чемпіон зі стрільби з лука Борчук, котрий робить свій вибір під час війни з росією — світи Сашка Даниленка легко впізнати за поєднанням українських традицій, гумору та сучасної історії. Уже багато років митець досліджує тему супергероїв і створює власних персонажів з внутрішніми конфліктами й неідеальністю, що й робить їх цікавими та справжніми. 

В інтерв’ю «Ілюструю для дітей» Сашко Даниленко розповів про свій робочий процес, ставлення до цифрових технологій, українську і міжнародну корпоративну культуру, а також про те, як важливо самому віднайти свій стиль.

— Сашку, ви дуже різнобічна людина: інженер за освітою і водночас мультимедійний художник, режисер-аніматор, кліпмейкер, подкастер, дизайнер, сторителер, ілюстратор, а віднедавна — ще й автор і творець коміксів. Що з усього цього зараз захоплює вас найбільше? І як вдається все це поєднувати? 

— Мене щиро цікавить багато різних напрямків, галузей, культурних і мистецьких проявів. Поєднання чи перемикання з одного виду діяльності на інший не викликає в мене когнітивного дисонансу, тому що всі ці прояви мають багато спільного. Моя основна робота і база для всіх проєктів — це сторителінг, буквально створення чи оброблення історій. Тому пакування і спосіб приготування може відрізнятись, але інгредієнти всюди ті самі.

Можливо, цій багатовекторності є менш філософське пояснення. Я помітив, як певні мої пости та проєкти викликають у людей питання, чи є в мене РДУГ.

Я подивився і почитав про РДУГ, і є висока вірогідність що саме він є фундаментом моєї діяльності. Але глибоко цю тему я не досліджував, бо перемкнувся на щось інше.

— Ви проілюстрували три книжки Фоззі про Гупала Василя (Видавництво Старого Лева). Гупало Василь, на перший погляд, звичайний дядько, який любить малювати й ліпити глечики, але в разі лиха перетворюється на велетня і долає зло. В одному з інтерв’ю Фоззі сказав, що саме ви вигадали всесвіт Гупала Василя. Розкажіть, будь ласка, детальніше, як народився образ Гупала Василя і його світ. Як відбувалася робота над ними? Чи надихалися ви персонажами та сюжетами з українських казок і історій?

— Всесвіт Гупала Василя народився з побічних ідей і матеріалів під час створення однойменного кліпу, бо ми не могли зупинитися й нас понесло. Обожнюю такий вид співпраці як із Фоззі, коли ви пасуєте один одному ідеї, які викликають ланцюгову реакцію. 

Ми почали роботу над цією історією ще у 2015 році. Гурт дав повну свободу й мені хотілося переосмислити народні казки, створити щось еклектичне. Поєднати старі міфи з сучасною проблематикою.

У кліп це все не влізло, і на певний час усі концепти лежали як записи в чернетках і замальовки в скетчбуках.

Світ Гупала Василя — це середньовічна Україна, у якій відбулася технологічна революція. Люди відкрили Чорний Дуб, деревину, яка в залежності від оброблення має різні властивості, що дозволило створити літаки, ракети й протоінтернет. Однак разом із цими технологіями світ зберіг естетику хат-мазанок, писанок, витинанок, запаху сіна, кізяків і козячого молока.

Чорний Дуб породив боротьбу за ресурс і посилив соціальну нерівність. Ця модель вигаданого світу дозволяє пропускати через цю формулу сучасні події і проблеми та художньо переосмислювати їх.

Спочатку ми хотіли зробити анімаційний серіал, але виробництво серіалу — це непростий і дорогий процес. Щоб зробити якісно потрібен збіг багатьох факторів. До серіалу досі справи не дійшли, але я тішуся, що ці напрацьовки не лягли в стіл і в нашому доробку є книжки й аудіоказки з візуалами та ілюстраціями.

— У випадку роботи з творами сучасних письменників допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?

— Для мене зв’язок та особисте знайомство з авторами — абсолютний плюс. Мені важко відокремлювати людину від продукту її творчості. Співпрацювати з людьми, що мають ціннісні чи світоглядні відмінності — це прокляття. Тому зближення і знайомство з авторами — запорука гарної співпраці.

Обожнюю читати недописані чорнові варіанти книжок, буквально рукописи, знайомих і друзів, для яких я створюю дизайн обкладинок чи ілюстрації. Мене завжди цікавить кухня і залаштунки творчого процесу.

З дитинства я любив читати підряд кілька книжок одного автора або дивитися кілька фільмів підряд одного режисера, щоб краще зібрати портрет людини, яка це створила. Зрозуміти, як людина творить і розповідає історію. Цей спосіб допомагає мені відокремити основну ідею і настрій прочитаного тексту. І передати це за допомогою візуалу, навіть якщо це буде дуже спрощена кострубата каракуля. Вона все одно має передавати правильну емоцію та вайб.

— Наразі ви працюєте над мальописом «Кіборчук». Як виникла ідея такого проєкту і чому ви обрали саме цей жанр?

— Багатьом аніме передувала манґа, яка дозволяла зібрати аудиторію навколо історії, пропрацювати світ і героїв для подальших медійних форматів і залучення ресурсів на виробництво.

«Кіборчук» — це мультимедійний і соціальний проєкт, і комікс — тільки одна з його форм. Комікс — це перехідний жанр між книжками й кіно, він наче існує у двох вимірах одночасно. Наразі паралельно ми працюємо над розробленням короткометражного анімаційного фільму і сценарію для серіалу. 

Одна з цілей проєкту «Кіборчук» — допомогти нормалізувати сприйняття людей із протезами та втраченими кінцівками. 

Головним партнером проєкту є Центр UNBROKEN, який щодня допомагає людям після мінно-вибухових травм, тяжких опіків і складних поранень.

Проєкт передбачає створення спільних супутніх ініціатив, донати з продажу коміксу й мерчандайзингу. А також покликаний розповідати історії реальних українських воїнів, їхнього досвіду, відновлення і людської стійкості.

Попри важку тему війни, смерті та втрат, я прагнув наповнити цю історію гумором, теплом, надією і справжньою дружбою. Усі ці почуття загострюються й контрастують на тлі темряви війни.

— Ви розповідали, що до «Кіборчука» не мали великого досвіду у створенні мальописів, і вам усе довелось опановувати самотужки.

— Я помітив, що в індустрії коміксів досить чіткий нішевий розподіл. Художники коміксів малюють суто комікси, сценаристи коміксів пишуть суто сценарії коміксів. Це важка й об’ємна робота, тому ця сталість має сенс. Через це я почуваюся, наче заскочив у цей потяг коміксів зненацька. Навіть попри те, що в мене вже був опублікований комікс CAT’N’BAT у 2016 в Нью-Йорку, але обсяг роботи й складність задачі докорінно відрізняється на «Кіборчуку».

Я звик до анімації, ілюстрації та графічного дизайну, де всі постійно міняються ролями й мають багато суміжних навичок. За роки роботи на різних анімаційних проєктах я робив безліч сторибордів. Це етап першої візуалізації історії чи сценарію. Замальовки майбутніх сцен, персонажів і композиції кадрів. Навичка роботи зі сторибордами стала дуже допоміжною в роботі над коміксом.

Єдине, що ти маєш опанувати: роботу з панелями на сторінці замість екрана 16 на 9.

— Розкажіть, будь ласка, як ви створюєте мальописи: як вимальовуєте, вигадуєте сюжет і слова? Чи є українські творці коміксів, у кого ви вчитесь або ким надихаєтеся? 

— Якщо розібрати на етапи мій робочий процес, то вся основна історія написана у форматі стислого переказу. Куди прийшов герой, кого там побачив, що сталося, що він відчув, про що була розмова і які наслідки цього всього. 

Я перечитую цей опис кілька разів і сідаю за чернетки майбутніх сторінок на столі та відкритий текстовий документ на екрані. Далі я вирішую, що можна показати візуально, а що треба проговорити словами (з акцентом на візуальну мову і мінімалізмом у репліках). Після цього я редагую чернетки й переходжу до роботи над контурами. Готові контури я передаю колористці, з якою ми обговорюємо освітлення, кольори, настрій і референси для сцен, і вона перехоплює подальшу роботу. 

На щастя, я не роблю цього всього самотужки, навколо проєкту сформувалася фантастична команда людей, що допомагає рухати цей процес уперед. Також я вдячний тим, хто підтримує «Кіборчука» на Патреоні, де я детально ділюся процесом роботи й новинами проєкту.

— У своїх роботах ви любите поєднувати народне й сучасне, природу і цифрові технології. Раніше ви малювали все вручну аквареллю чи гуашшю й потім обробляли на комп’ютері, а тепер усе частіше використовуєте диджитал. Чому ви вирішили змінити техніку, і яке ваше ставлення до цифрових технологій загалом?

— До появи Ipad Pro з Apple Pen практично вся цифрова анімація робилася на планшетах Wacom, до яких в мене не лежали серце й рука. Мені було незручно, і я швидко втомлювався від постійної взаємодії з комп’ютером. Мені хотілося зробити процес роботи більш тактильним, бачити готовий результат прямо перед собою. Коли я вперше спробував помалювати на айпаді, то зрозумів, що для мене — це та технологічна революція, на яку я чекав. Це дозволило урізноманітнити техніку і стиль роботи. Прискорити деякі етапи та мати можливість безболісних правок на комерційних проєктах. Відредагувати цифрове зображення значно простіше, ніж перемальовувати акварель. 

Зараз я поєдную купу різних технік і стилів у залежності від конкретної задачі. Часто залучаю інших людей до роботи, коли розумію що їхній стиль малюнку чи анімації краще підходить до конкретної історії. Але я не закинув акварельних анімацій. Наразі я працюю над проєктом для міста Сієтл про роботу комунальних служб. Це переважно цифрова анімація, поєднана з реальними фонами, однак для історичної частини про місто я повернувся до чорно-білої акварелі. Цей перехід одразу дає відчуття хроніки й архівних матеріалів.

— Серед ваших робіт є і державні ініціативи, і міжнародні проєкти: короткометражний анімаційний фільм «Як не дати стресу перемогти», кліп Swan для французького гурту Kwoon і комікс CAT’N’BAT, виданий американським видавництвом Top Shelf Productions. Розкажіть, будь ласка, як у таких різних проєктах відрізняється сама співпраця. Де у вас було найбільше творчої свободи, а де — найбільше обмежень?

— Як не дивно, але найбільше свободи там, де добре розставлені й промальовані кордони. Бувають проєкти, де на перший погляд здається все вільно і необмежено. Зі старту тобі дають повну свободу. Однак це може бути прихована відсутність візії у замовників чи нерозуміння власних бажань. 

Комунікація — це фундамент успішного і якісного проєкту. І ця комунікація може дещо відрізнятися від країни чи культури. З відповідними плюсами і мінусами.

У Штатах корпоративна культура і культурне розмаїття мають сильний вплив на процеси комунікації. Ти маєш враховувати більше факторів, нести більше контексту за кожним креативним рішенням, розрізняти більше відтінків у сенсах. Це додаткова робота, проте вона зазвичай винагороджується відсутністю токсичності й поворотів на 180 градусів у робочому процесі. Принаймні це мій досвід такий.

В українських проєктах я обожнюю нові знайомства з талановитими людьми, яких ти можеш уперше бачити (ще й через екран відеодзвінка, а не безпосередньо), але одразу відчуваєш, що вам по дорозі. Ви не потребуєте додаткових реверансів і пояснень. І можете перекидати ідеї і концепти з голови в голову як картинки через airdop. Прикро тільки те, що зазвичай ці проєкти робляться скоріше на ентузіазмі та не мають достатньо ресурсів. І треба робити значно більше зусиль, щоб отримати той самий результат.

— Ви неодноразово казали, що вам цікава тема супергероїв, і ви хотіли б її розвивати. Чому вам близька саме ця тема? Яким ви собі уявляєте сучасного українського супергероя / супергероїню?

— Зараз поняття супергероїки складно сприймати без тіні від Marvel і DC, поставлених на конвеєр франшиз і мерчандайзингу на всьому підряд. Хоча якщо подивитися на тему супергероїки ширше, то це і грецькі міфи, і скандинавські саги, і наші народні казки. Це історії про персонажів, де основною є тема відповідальності за надзвичайні здібності. Дари, які випробовують героїв. Іноді ці здібності стають спокусою, іноді руйнують, іноді відкривають величезні можливості перед персонажами. Ці здібності породжують і посилюють внутрішній конфлікт. Це робить героїв неідеальними, а отже, більш справжніми. Цей принцип я закладаю в роботу над концептами персонажів. Наприклад:

Гупало Василь — це інтроверт, уникаючий тип, який би хотів, щоб його ніхто не турбував. Але його конфлікт полягає в загостреному відчутті справедливості. Через це він постійно має клопоти та дискомфорт, бо коли він бачить лихо і кривду, то не може пройти повз. Для того щоб ці проблеми завжди знаходили Гупала Василя, є Левко Триндун. Він насправді є головним рушієм історії, людиною, що завжди влізе в халепу і всюди засуне свій ніс. 

Кіборчук — це обдарований стрілець з лука, якому все життя досягнення давалися без досягання. Перемоги за рахунок таланту, а не важкої праці. Але все змінює війна і відповідальність, яку герой бере на себе. Борчуку доводиться перевинайти свою архаїчну зброю, щоб залишитись ефективним і вижити у сучасній війні. Забути про комфорт і шляхи навпростець. За свою звичну легковажність він платить високу ціну: отримує низку поранень і втрачає частини тіла. Реальність загартовує героя, він стає людянішим у той час, коли його тіло стає більш роботичним.

— Порадьте, будь ласка, тим людям, хто тільки ступає на творчий шлях, із чого почати, щоб відшукати себе і свій стиль. Чи була у вашому житті мить, коли ви відчули: ось це — справді моє? Що свого часу допомогло вам самому визначитися?

— Звернути увагу на справи, що не викликають відчуття дарма витраченого часу. Ті моменти розчину в процесі, коли час летить непомітно (тільки думскролінг не рахується, якщо що).

Скоріше за все — у цих справах ви зможете зануритися глибше і досягти більших результатів за інших людей. Тому що ви можете довше зберігати фокус і накопичувати досвід з задоволенням.

Щодо формування власного стилю, я не знаю чи можу дати гарну пораду. Популярна порада, яку я неодноразово чув від інших, — це копіювання роботи майстрів, допоки не знайдеш свого власного стилю. У мене такого не було, я керувався тими методами, які особисто мені здавалися комфортнішими та логічними. Своєрідна оптимізація творчого процесу, де я маю більший контроль над фінальним результатом. Сюди можна додати й акварельні малюнки, і масивні контури, і палітру, і програмне забезпечення, яке я використовую. Можливо, власний стиль з’являється, коли ти перестаєш про нього думати та зволікати.

— У вас ще є подкаст «Профдеформація» про людей справи та справи людей, який ви ведете з Касею Забавко і спілкуєтеся з людьми різних професій. Що вас найбільше захоплює в чужих історіях і досвіді? 

— Гості нашого подкасту — це люди, які щиро захоплюються своєю справою або хобі. Це впливає і формує оптику, через яку люди сприймають цей світ. Подкаст — це можливість подивитися на звичні речі під новим кутом за допомогою світобачення гостей. Якщо ти музикант і композитор, то звертаєш увагу на звуки, що робить вагон метро в повороті, знаходиш у цьому музику. Якщо ти займаєшся нейробіологією, то звертаєш увагу, як формуються твої звички, як саме ти ухвалюєш щоденні побутові рішення. Якщо ти займаєшся фольклором і дослідженням культури іншої країни — то починаєш краще розуміти свою власну культуру і традиції.

Про це все є в розмовах з нашими гостями, а також є просто затишні балачки про все й ні про що.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?

— Авжеж, книжки Фоззі «Гупало Василь. П’ять з половиною пригод», «Гупало Василь. Шість із половиною пригод» і «Гупало Василь і всі решта».

Ілюстрації і світлини надані Сашком Даниленком. 

Місто належить мешканцям

Чи може дитяча книжка стати початком великих змін? Здавалося б, такі історії мають розважати, чогось учити й містити щось цікаве і нове. Та інколи вони починають жити «власним життям» і впливати на своїх читачів. Саме так і відбулося з книжкою Ірини Озимок «У міста є Я», яка свого часу ввійшла до Топу БараБуки-2021, перемігши у номінації «Дебют року в прозі». Відтоді вона пройшла довгий шлях від книжки на полиці до шкільних програм, міжнародних перекладів та освітнього проєкту для юних українців «Урбанрух».

Як же дитяче читання перетворилося на реальні зміни в містах, селищах і селах? БараБука поговорила з Іриною Озимок про те, як усе це стало можливим завдяки її книжці. 

— Пані Ірино, п’ять років тому побачило світ перше видання вашої книжки «У міста є Я». Вітаю вас з ювілеєм! Розкажіть, будь ласка, чому ви обрали таку назву? В Україні, крім великих міст, є багато селищ і сіл, то чому саме: «У міста є Я»?

— Дякую за привітання. Я й сама не вірю, що вже минуло стільки часу.

Насправді в книжки був лише один варіант назви: саме «У міста є Я». Уже сама назва покладає певний рівень відповідальності на читача. Вона говорить не про «ми», «вони» чи «хтось», а про кожного з нас. Вона спонукає поставити собі запитання: що я можу зробити для свого міста? Яке моє місце в ньому? Хто я в цьому місті?

І коли ми говоримо «місто», це зовсім не означає, що книжка лише для мешканців великих міст. Ми не народжуємося назавжди жителями села чи міста. Протягом життя люди переїжджають, змінюють місце навчання, роботи, проживання. Діти із сіл і маленьких громад теж приїжджають навчатися до міст, стають їхньою частиною. Тому для мене було важливо показати саме відчуття приналежності до простору, у якому ми живемо, і відповідальності за нього.

Моя мрія — щоб фраза «У міста є я» перестала бути назвою книжки й стала способом мислення українців.

— У 2023 році ви доповнили своє видання, додавши до нього нові розділи про війну, міста-побратими, природу в місті й інклюзивність. Чи зараз ви додали б щось іще? Як ви вважаєте, що потрібно сучасним дітям?

— Я могла б дописувати до неї новий розділ кожні кілька років.

Сьогодні я точно додала б великий розділ про культуру в місті. Особливо зараз, коли росія цілеспрямовано знищує українські музеї, бібліотеки, театри й культурну спадщину. Було б важливо розповісти дітям, чому культура є основою наших громад.

Я також розповіла б про маленькі музеї в невеликих громадах: ті, які часто створює одна людина чи кілька небайдужих людей. Це неймовірні приклади того, як особиста ініціатива може зберігати історію.

Ще один розділ був би присвячений міським святам і фестивалям. Наприклад, фестивалю повітряних зміїв у Хотині, рок-фестивалю в Тростянці на Сумщині чи благодійному фестивалю ЧекаFest, який виник у памʼять про Ірину Цибух. Такі події формують локальну ідентичність, а ми бачимо, що підлітки, які долучаються до Урбанруху, дедалі частіше створюють власні фестивалі й локальні проєкти.

Ще розділ про добросусідство як основу спільноти — чи то на рівні одного будинку, чи то між сусідніми містами. 

І звісно, сьогодні дуже хочеться більше говорити про технології. Але це вже тема наступної книжки.

— Що особисто для вас означає бути відповідальним громадянином / громадянкою, і як цьому мають сприяти книжки? На вашу думку, з якого віку дитина усвідомлює, що здатна на щось впливати й може впливати на свою громаду? І як її залучати до цього?

— Дитина починає жити в місті від самого народження. Ми ж навчаємо дітей правил дорожнього руху вже у два-три роки, а іноді й раніше. Тому й розмовляти про місто потрібно змалку.

Моїм дітям зараз чотири з половиною і сім років. Ми постійно говоримо про місто. Вони вже можуть зробити мені зауваження щодо правильного паркування, звертають увагу на сміття, іноді навіть прибирають його після інших. І це не тому, що їх змушують, а тому, що вони вчаться бачити простір навколо себе.

Мені здається, найважливіше — навчити дітей бути уважними та спостережливими. Бо відповідальність починається саме з цього.

А далі відповідальність — це вже приклад дорослих. Чи беремо ми участь у житті ОСББ? Чи готові разом із сусідами прибрати двір? Чи можемо не тільки підписати петицію, а й ініціювати її? Саме через приклад батьків діти вчаться бути відповідальними громадянами.

Дітям не потрібні лекції про громадянську відповідальність. Їм потрібен досвід, коли їхній голос справді щось змінює.

— Коли і як ви зрозуміли, що ваша книжка почала жити «власним життям» і впливати на своїх читачів? 

— Напевно, тоді, коли вона почала з’являтися в школах.

Для мене це був дуже важливий момент. Адже діти почали досліджувати свої міста не лише вдома з батьками, а й разом із класами: ходити на екскурсії, виконувати практичні завдання, проводити власні дослідження.

Коли мені почали писати вчителі з різних міст із запитаннями: «Чи можемо ми використовувати вашу книжку на уроках?», «Чи можна запровадити такий курс у нашій школі?», — я зрозуміла, що книжка давно вийшла за межі книжкових полиць і сімейного читання.

Вона стала не просто книжкою, а поштовхом до розвитку урбаністичної освіти в Україні.

— Розкажіть, будь ласка, про Урбанрух. Як у вас виникла така ідея, і як вам вдалося втілити її в життя? Чому він такий цікавий дітям?

— Коли почалося повномасштабне вторгнення, я опинилася з дітьми в Польщі. Але попри те, що фізично ми були за кордоном, я продовжувала працювати в Україні. Я постійно думала про те, що ми можемо зробити для дітей, які живуть у війні, як дати їм можливість не лише відволіктися, а й відчути, що вони можуть впливати на світ навколо себе.

У Польщі ми провели кілька урбаністичних зустрічей з українськими підлітками у Варшаві та Любліні. Саме тоді я зрозуміла, що такий проєкт має народитися насамперед в Україні.

Ми зібрали чудову команду, і так з’явився Урбанрух. Спочатку планували невеликий пілот приблизно на десять міст, але вже перший сезон охопив 23 громади. Згодом проєкт почав лише зростати, і ми побачили величезний запит на таку освіту.

Найважливіше для мене те, що ми не вчимо дітей бути урбаністами. Ми вчимо їх розуміти, як працює місто: як ухвалюються рішення, як взаємодіють різні системи, як формується міський простір. Це знання допомагає їм бачити, коли місто розвивається у правильному напрямку, а головне — усвідомлювати, що вони можуть впливати на його майбутнє вже сьогодні, а не лише тоді, коли стануть дорослими.

— Які історії читачів й учасників Урбанруху вразили вас найбільше? Чи було щось, чого саме вони навчили вас?

— Таких історій дуже багато, і кожна з них для мене особлива.

Нещодавно я отримала книжку «Мій, твій, наш Ужгород», яку написали учні молодших класів разом із вчителькою, використовуючи можливості штучного інтелекту. Це стало продовженням курсу «У міста є Я. Версія Ужгород» в одній зі шкіл Ужгорода. Мене неймовірно вразило, що третьокласники змогли створити власну книжку. Це ще раз довело, що якщо дати дітям інструменти для дослідження, вони здатні створювати справді дивовижні речі.

Дуже теплою для мене стала й історія мого одногрупника з College of Europe. Він німець і одного дня надіслав фотографію, де читає своїй доньці «У міста є Я». Він написав, що не знає української, але щовечора перекладає текст німецькою просто під час читання. Для мене це було дуже зворушливо.

Також мене надихнув запит на переклад книжки казахською мовою. Засновник громадської організації потім написав свою книгу: про природу в місті. Я дуже радію, коли можу надихати людей. 

І ще дуже щемко було з конкурсом «Книга року BBC» 2023 року. Одна з юних читачок написала відгук на книжку, який отримав відзнаку читацьких рецензій. Ця відзнака стала для мене дорожчою за будь-яку професійну нагороду, адже вона означала, що книжка справді знайшла свого читача.

У львівському осередку Урбанруху була дівчинка, яка практично не бачить. У відгуку вона написала, що до неї ще ніколи так добре не ставилась. Я дуже радію, що однолітки змогли так її оточити турботою, але думаю, вона зробила для них більше — навчила їх емпатії, яку вони нестимуть далі. 

— Багато дітей і підлітків, які прагнуть змін, стикається з упередженим ставленням через свій вік. Що ви сказали б тим юним українцям, хто вже сьогодні хоче впливати на свою громаду, але чує: «Це справа дорослих»?

— Я б сказала дуже просту річ: місто належить його мешканцям, і молодь має такий самий голос, як і всі інші.

Сьогодні й у майбутньому міста конкуруватимуть насамперед за людей, за таланти. Саме тому голос молоді стає дедалі важливішим.

Я б радила шукати можливості для співпраці: з місцевою владою, громадськими організаціями, активістами, школами. Не боятися пропонувати свої ідеї та не соромитися того, що вони можуть здаватися незвичними.

Підлітки мають величезну перевагу: вони часто бачать місто без тих внутрішніх обмежень, які з роками накопичують дорослі. Саме тому їхні ідеї нерідко стають найсміливішими та найцікавішими.

Тож не бійтеся говорити, діяти й брати відповідальність. Не потрібно чекати, поки виростете, щоб почати змінювати своє місто.

Ми часто чекаємо героя. Насправді містам потрібні не герої, а тисячі людей, які щодня роблять маленькі кроки.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?

— Я можу порадити ті, які зачепили мене з тих, які я читаю своїм дітям: 

«Коли я була лисицею» Тані Поставної з ілюстраціями Марії Фої;

«Знай наших» Юрія Журавля;

«Лео-Фу, або Я народився собакою» Валентини Захабури з ілюстраціями Вікторії Солтис-Доан;

Серія книжок «Мандрівки з чарівним атласом» Надійки Гербіш з ілюстраціями Богдани Бондар;

«Планета в лапах» Олексія Коваленка з ілюстраціями Дарії Філіппової.

Ілюструю для дітей: Творча майстерня «Аґрафка»

Українські ілюстратори, дизайнери, письменники й засновники Творчої майстерні «Аґрафка» Романа Романишин та Андрій Лесів уже понад двадцять років працюють із книжками, поєднуючи в них візуальну й вербальну мову. Кожен проєкт цього талановитого тандему — це своєрідне дослідження, у яке вони занурюються, ніби у відкритий океан, вивчаючи глибинні образи й питання, яким згодом надають матеріального вигляду. Саме тому їхні роботи відгукуються читачам з усього світу. 

У розмові з БараБукою митці поділилися секретами особистого творчого розвитку, роздумами про актуальні й важливі теми, а ще тим, чому так цінно пізнавати навколишній світ.

— Пані Романо, пане Андрію, вітаю вас з нагородою BolognaRagazzi Award 2026 — special mention у категорії Non Fiction за книгу «З півслова». Усього лиш за рік вона завоювала серця українських і іноземних читачів, була перекладена багатьма мовами й здобула чимало відзнак. Дякую, по-перше, що у своїх роботах ви порушуєте такі важливі питання, як спілкування та розуміння одне одного, і, по-друге, що сприяєте поширенню українського культурного продукту на світовий ринок. Розкажіть, будь ласка, про цю книгу: що вас надихнуло на її створення, як довго ви працювали над нею і чого очікували?

— Дякуємо за теплі слова і за запрошення провести цю розмову. На створення книги про спілкування нас надихнуло декілька речей. Наприклад, щоденне життя в Україні під час війни, коли комунікація стає питанням виживання. Вкрай часто стаються ситуації, коли без жодних технічних засобів потрібно покликати на допомогу і чекати, щоб хтось зрозумів твій сигнал. Ще один фактор — це наші спостереження за спілкуванням людей зараз, коли ми маємо розуміти одне одного зовсім без слів, розуміти мову тіла, вираз обличчя, підтримувати одне одного словами, обіймами. Просто іноді слів замало, щоб розказати про пережите.

Багато чим нас надихнула мандрівка до Японії, де культура спілкування дуже відрізняється, де важить кожен жест і порух. І саме японська матриця сприйняття світу, коли ти мислиш себе маленькою частиною великої екосистеми, не бачиш себе окремо від природи, прагнеш краще зрозуміти кожну комашку і кожну квітку, надихнуло нас на панорамне дослідження теми спілкування. Не лише людей, а й тварин, рослин. Тобто головне мотто цієї книги — «Як зрозуміти світ навколо?».

Роботу над цією книгою ми розпочали за декілька місяців до повномасштабного вторгнення. Після 24 лютого 2022 ми доволі довго не могли працювати з книжкою через брак часу і неможливість фокусування на такій кропіткій роботі, але вже з 2023 року продовжили роботу, яка тривала до весни 2025. На сьогодні це наша найоб’ємніша книга і найбільш панорамне дослідження складної теми. 

Книга має дві умовні частини. Перша частина побудована зі своєрідних діалогів, де кожен розворот — це окремий діалог між героями на сторінках. Тут багато простору, таким чином ми хочемо, щоб намальовані нами персонажі виразили себе. А друга частина дуже відрізняється композиційно; це вже збірка практичних інструкцій зі спілкування, наприклад, абеткою Морзе чи за допомогою прапорців, чи жестів. У першій частині книги ми подали гіперпосилання на відповідні розділи з другої частини, якщо ця тема там розкривається глибше. Таким чином можна читати її у звичний спосіб, а можна відразу дивитися за посиланнями на другу частину книги.

Завжди, коли ми починаємо досліджувати нову тему для книги, це нам нагадує вихід у відкритий океан. Якщо не розуміти, як працювати з інформацією, як її відсіювати та перевіряти, то можна втратити контроль і забути головну ідею книжки, збитися з курсу. Ми намагаємося тримати добрий баланс обсягу інформації, подавати найновіші наукові дослідження теми, проте не перенасичувати книгу зайвими фактами. Ми не прагнули створити енциклопедію про комунікацію, натомість хотіли створити книгу, яка б заохочувала спілкуватися не лише через смартфони, а й вивчати світ навколо, бути чутливим до інших. На нашу думку, у сучасній пізнавальній книзі для дітей недостатньо тільки помістити сухі факти і їх намалювати. Вибачте, але це вже незабаром буде вміти й штучний інтелект. Треба створювати книги про емпатію, треба говорити про природу поетично, треба спонукати бачити крихку красу поруч і цінувати її.

— Свою першу обкладинку ви створили ще у 2003 році. Ви постійно розвиваєтесь, експериментуєте, пробуєте різні напрями й стилі, поєднуєте непоєднуване. Розкажіть, будь ласка, про «еволюцію» вашого творчого шляху. Де ви зараз і куди прямуєте?

— Ми обоє є не лише ілюстраторами, а й художниками, дослідниками. Потреба постійного особистого творчого розвитку є для нас обох визначальною. З ранніх 2000-х ми працюємо з книжками — дійсно, спершу як дизайнери обкладинок, далі — як дизайнери та ілюстратори, і зрештою, почали створювати власні тексти й авторські книжки. Це еволюційний процес і ми ще не знаємо, куди він нас приведе в майбутньому. На даному етапі ми активно залучені в книжковий процес, але нас і надалі дуже цікавить візуальне мистецтво в широкому розумінні, тому нам самим цікаво спостерігати, куди провадить цей шлях. 

Незважаючи на техніку і жанр мистецтва, нам подобається працювати з актуальними й важливими темами. Працюючи з авторськими книжками, ми обираємо наче прості й водночас дуже глобальні теми, які, на перший погляд, лежать на поверхні, та все ж в книжках для дітей вони розкриті мало. Однак паралельно ми постійно працюємо як ілюстратори та дизайнери літератури — як класичної, так і сучасної, української та перекладної. Цей постійний контакт з текстами дає нам можливість залишатися в контексті, аналізувати конструкцію і ритм твору, створювати співзвучну до тексту візуальну мову книжки.

— Ви неодноразово казали, що вам хочеться зосередитися на дитячому, що вас цікавить інклюзія, розуміння одне одного, емоції, емпатія. Чи є якісь автори / ілюстратори, чий досвід ви вивчаєте і на кого орієнтуєтесь у цій сфері?

— Ми радше орієнтуємося на явища в дизайні та ілюстрації. Багато черпаємо з українських книжок 20–30-х років XX століття, аналізуємо композиції, колористику, художні техніки, принципи сторителінгу. Загалом нас захоплюють європейські книжки для дітей з 30, 50 і 60-х років XX століття, адже це періоди, коли у виданнях для дітей було багато дизайну та сміливих експериментів. Постійно стежимо за актуальними книжковими процесами у Франції, Південній Кореї і Японії — у цих країнах дуже розвинений ринок ілюстрованих книжок для дітей і не тільки, багато різних ніш.

— Ви багато співпрацюєте з іноземними видавництвами. Чим, на вашу думку, відрізняється іноземний видавничий ринок від українського? Як ви вважаєте, чого бракує нашим видавництвам і в якому напрямку варто рухатися? І чи є щось, що книжковий світ міг би запозичити в Україні? 

— Насправді книжковий ринок кожної країни має свої особливості й, напевно, не варто протиставляти український / світовий, бо український ринок уже є частиною світового. Усюди є свої переваги і недоліки, свої особливості, свої інновації та атавізми. Український ринок активно розвивається, переживає злети і падіння, пришвидшення й уповільнення — це нормальний еволюційний процес. Важливо не капсулюватися тільки на своєму, аналізувати процеси в інших країнах, шукати своє місце на глобальному рівні. Добре, що незважаючи на російську війну, наша держава продовжує на офіційному рівні брати участь у міжнародних книжкових подіях, це сприяє укладенню конкретних угод між видавництвами, робить наших авторів видимими. Тут дуже важлива системна участь, попри всі труднощі. Звісно, у всіх країнах у першу чергу постає питання фінансування й підтримки видавців і творців книжок — десь ця підтримка відчутна більше, десь менше, але всюди вона потрібна та важлива. Сподіваємося, поступово й наша держава підтримуватиме книготворців усе більше.

— Як вам вдається поєднувати ілюстрування і письменництво? Чим вам простіше висловлюватися: текстами чи зображеннями?

— У нашому розумінні текст і зображення — це два повноцінні способи вислову ідей. Ми не протиставляємо їх і не применшуємо значення якогось одного. Ми намагаємося використовувати обидва — вербальний і візуальний методи виразу у своїх проєктах. Коли бракує слів, на передній план виходить образ, і навпаки. З текстом ми працюємо в тому самому ключі, що з ілюстраціями: вибудовуємо композицію, думаємо про каркас і про деталі. Свої тексти завжди читаємо вголос, щоб зрозуміти, як вони сприймаються на слух, чи нема «нерівностей», шліфуємо їх, відкидаємо зайве. Уявляємо, що текст може бути як кольорова пляма, котра бере на себе увагу, а може бути як лінія, що доповнює і підсилює висловлення. Коли ми ілюструємо тексти інших авторів, то ніколи не намагаємося дослівно відтворювати в ілюстраціях те, що написане. У цьому немає потреби, це була б тавтологія.

— Оскільки у ваших книгах дуже важлива візуальна мова, як вам вдається передавати її при перекладі, щоб було зрозуміло читачам з усього світу? Наприклад, вашу книгу «З півслова» переклали французькою як «Усі між собою спілкуються!» (Tout le monde se parle!). Чи берете ви участь у перекладі ваших книжок і яким чином це відбувається? 

— Ми завжди працюємо з думкою про те, як ця книга мала б сприйматись у тій чи іншій країні, у тій чи іншій культурі. І тут не йдеться про якийсь візуальний космополітизм, чи уніфіковану знеособленість, навпаки, нам важливо підкреслювати, хто ми є, наш культурний контекст. Ми завжди шукаємо теми, які б цікавили нас, але водночас були актуальними та зрозумілими для інших культур. Наприклад, наша книга «Війна, що змінила Рондо» перекладена і видана в понад тридцяти країнах світу не тому, що вона про війну в Україні, а тому, що якраз акцентує на тому, що війна — це хвороба багатьох країн і епох, і фокусується не на самій війні, а на тому, як герої історії дають собі з нею раду. 

Ми майже завжди контактуємо і беремо певну участь у перевиданнях наших книжок іншими мовами. Назва книги «З півслова» не потребує дослівного перекладу, бо схожі фразеологізми про розуміння одне одного є в інших мовах. Французька назва Tout le monde se parle! якраз і є таким фразеологізмом. Тому ми завжди дослухаємося до думок перекладачів задля найкращої передачі самої ідеї і суті, а не дослівності. Назви наших книг часто відрізняються в різних країнах, а іноді навіть імена персонажів змінюються. Проте ми завжди особисто погоджуємо такі важливі нюанси.

— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?

— Особисто нам допомагає знайомство і спілкування з автором. Це як процес налагодження на одну хвилю, налаштування гармонії звучання тексту й образу. Це може бути спілкування не лише про конкретний твір, а загалом світоглядна дружня розмова, чи багато розмов, коли ми починаємо краще розуміти автора, знаходимо точки дотику і спільні погляди. Це дуже допомагає в роботі. Текст не зʼявляється у вакуумі, не постає з нічого, тому нам важливо розуміти, як він писався, де, коли, чи є якісь важливі референси. Усі ці деталі стають для нас реперними точками, щоб прокласти маршрут до розуміння ідеї автора.

— У одному з ваших інтерв’ю ви якось сказали, що завжди спочатку обираєте чи «ваш» цей текст і маєте «почути» його. Крім того, для вас найголовніше в проєкті — це ідея (концепція), а не техніка. Поясність, будь ласка, яким чином це відбувається: які ваші критерії, як ви «чуєте» слова, як визначаєте ідею (концепцію)?

— Це трохи складно пояснити, бо це не зовсім обʼєктивний процес, а радше інтуїтивний. На етапі читання тексту ми вже можемо зрозуміти, чи відгукується він нам, чи зможемо ми його інтерпретувати візуально, чи «чуємо» його естетику, ритм, тональність. Якщо текст «наш», то вже на етапі читання починаємо робити нотатки, фіксуємо перші ідеї, намагаємося вловити якісь яскраві моменти, котрі потім попровадять нас далі й далі. Буває й таке, що сам текст нам подобається, але в цей конкретний момент ми відчуваємо, що не зможемо з ним працювати, тоді або відмовляємось, або відкладаємо проєкт на пізніший термін.

— Ви не вирізняєте для себе головних і другорядних технік. За вашими словами, кожна має свої переваги. Розкажіть, будь ласка, про переваги цифрової техніки та традиційної графіки.

— Нам видається, що найкращого результату можна досягти поєднуючи різні техніки та використовуючи переваги кожної з них. Традиційні техніки, як-от високий і глибокий друк, рисунок, малярство, скульптура, дають ефекти, яких дуже складно досягти цифровими засобами. Натомість цифрові техніки мають свої незамінні переваги. Ми майже завжди поєднуємо ці речі, створюючи окремі елементи композицій у традиційних техніках з подальшою обробкою їх, доповненням, розбудовою, використовуючи можливості цифрових засобів.

— Ви самі на початку свого творчого шляху пережили чимало відмов від видавництв. Що вам допомогло не опустити рук і не зламатись? Які поради ви дали б митцям-початківцям? Чи варто змінюватися та підлаштовуватися під сучасний ринок або ж краще не відступати від свого стилю?

— Нам завжди допомагала наполегливість, працездатність, гнучкість і аналітичність. Це ті вміння, які слід в собі плекати й розвивати. Книжкова сфера — це про людяність і комунікабельність, тому ці якості також є дуже важливими. Новачкам ми завжди радимо якнайшвидше переходити від теорії до практики — малюйте, пишіть, експериментуйте, напрацьовуйте власне портфоліо. І не бійтеся помилятися, бо справжні мистецькі речі часто виникають з помилок, з випадковостей.

— Ви обидва дуже любите читати й походите з родин, де книга мала велике значення. А в дитинстві чого вам не вистачало в дитячих книжках? Чи намагаєтеся ви зараз заповнити ці прогалини? 

— Ми любимо пригадувати улюблені книги дитинства. Це дуже часто були науково-популярні книги, енциклопедії, але також захопливі історії і багато поезії. Реалістичні ілюстрації птахів з енциклопедії орнітології, яскраві інфографіки з науково-популярних дитячих видань про природу, захопливі ілюстрації з книжок видавництва «Веселка», сотні разів повторені вірші Вінграновського і Вітя Вітька… Саме тому нам так важливо поєднувати різні складові в наших книгах. На нашу думку, книжка для дітей має бути дуже якісна та інноваційна — починаючи від дизайну, шрифтів, композицій, і закінчуючи правильним папером. Немає неважливих деталей, де можна злегковажити. Її естетика має віддзеркалювати час, у якому вона створена. Книга не може конкурувати зі смартфоном і не повинна цього робити. Вона має бути безпечним місцем для дитини, обʼєктом, що створений з любовʼю і розумінням викликів часу.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?

— Нас дуже цікавить тренд, коли ілюстратор починає писати тексти й створювати авторські проєкти. Це дуже важливий досвід і проєкти цих авторів захоплюють вдалим симбіозом візуальної та вербальної оповіді. 

Однією з улюблених українських авторок для нас є Марʼяна Прохасько. Це неймовірно талановита письменниця і художниця. Простими візуальними засобами вона створює дивовижних персонажів, наповнює все сентиментальними деталями. І ці ілюстрації додають іще іншого виміру улюбленим історіям. 

Окремий талант — уміти вибудувати всесвіт, створити гармонійну екосистему персонажів. Саме цього досягає у своїх проєктах Оксана Була. Кожна наступна книжка Оксани грамотно побудована по сюжету, кожен герой розпрацьований і зрілий.

Одним з відкриттів останніх кількох років для нас є Олександр Шатохін. Він перевтілюється від книжки до книжки, але має свій стиль оповіді. Зараз Олександр несе службу в Силах Оборони України, за що йому повага і вдячність. Ми чекаємо з нетерпінням на його нові проєкти.

Ілюстрації і світлини надані Творчою майстернею «Аґрафка».

Ілюструю для дітей: Юрій Волянюк

Юрій Волянюк малював іще змалечку, однак ніколи й не замислювався про ілюстрування книжок для дітей. Надихнувшись подорожами й дрібницями з повсякденного життя, йому закортіло чогось більшого, ніж звичайний дизайн. Так з’явилися перші сюжетні малюнки, листівки й замальовки. Сьогодні хлопець працює з видавництвом «Маґура», ілюструє і читає дитячі книжки та шукає способи розповідати власні історії в анімації і коміксах. 

Художник розповів БараБуці про свій шлях до дитячої книжкової ілюстрації, пошук власного стилю, співпрацю з авторами та видавництвами, досвід роботи з коміксами й те, які історії його чіпляють. 

— Пане Юро, розкажіть, будь ласка, як ви, графічний дизайнер за фахом, опинилися в дитячій книжковій ілюстрації. Чому серед усіх жанрів ви обрали саме цей?

— Раніше я працював дизайнером на фабриці: малював принти для дитячих шапочок. Це була звичайна робота, але все по-справжньому почалося, коли ми з моєю дівчиною (зараз вона вже моя дружина) кудись їхали або подорожували. Я почав малювати наші поїздки, якісь дрібниці з буднів. Згодом це переросло в листівки й портретики. Мені це дуже подобалося, проте хотілося чогось більшого.

Спершу я розіслав портфоліо видавництвам, але ніхто не відповів. Тоді я почав малювати більше сюжетних штук, пробував ілюструвати Франка «Коли звірі говорили», намалював колоду карт. Хотів показати, що можу взаємодіяти з текстом. Коли розіслав портфоліо вдруге, мені написала художня редакторка «Маґури». Я був дуже щасливий.

— Ви якось розповідали, що в школі те й робили, що малювали. Як довго ви шукали свій стиль і як усвідомили, що ось він ваш: «юрчикмалює»?

— У школі я справді постійно малював на уроках. До останнього класу не знав, що робити, аж поки подруга не привела мене в Школу народних ремесел до Миколи Кафтана. Він навчив мене малювати олійними фарбами. Обожнюю цей запах лляної олії, художники зрозуміють. Учитель сказав, що в мене виходить і порадив іти вчитися на дизайнера.

Потім був коледж, де викладала Ганна Ткачик (дуже багацько мене навчила), і Академія мистецтв у Львові. Там я познайомився з Юлею, моєю найкращою подругою — вона теж сильно вплинула на мій ілюстраторський досвід. В академії я трохи закинув малювання і пішов у дизайн, проте диплом усе одно робив по ілюстрації книжки. А «юрчикмалює» з’явився просто з веселощів. Я малював наше життя з дружиною, і це стало моїм почерком. Я не вважаю це якимось особливим стилем, просто я так малюю.

— А у вас є улюблені дитячі ілюстратори? Чий приклад ви наслідуєте чи бажаєте наслідувати?

— Дуже люблю Олександра Шатохіна, маю майже всі його книжки. Пам’ятаю, як він підписався на мене в інстаграмі, я прямо був дуже щасливий. Також дуже подобається ілюстраторка Анна Птаха, у неї круті кольори та композиція. Зараз в Україні взагалі багато талановитих людей, які надихають. Я колись обмінювався з ілюстраторами портретиками: ілюстратор малює мене, а я — його. Мав так декілька портретиків від різних майстрів.

— 2025 року у видавництві «Маґура» вийшли чотири проілюстровані вами книжки: «Мій джин у телефоні» Ольги Юровської, «Чому потрібна кішка» Галини Пустовгар, «Цукерки від Цукерконоша» Анни Сапени та «Сашко і чарівні кеди» Вікторії Франко. Як вам вдалося зануритися в кожну історію, відчути та зобразити її? Чи є щось у книжках, на що ви обов’язково звертаєте увагу, що чіпляє вас як ілюстратора?

— Коли мені запропонували першу книжку, я спершу трохи запанікував. Перечитав тексти й не знав, із чого почати. Але потім заспокоївся, бо розумів, що я цього давно хотів. З «Маґурою» було суперзручно працювати. Я показував ескізи, автори вносили правки, якщо я щось не так зрозумів, а редакторка підправляла технічні моменти.

Раніше я малював персонажам «резинові» руки й ноги, усе перебільшував. У книжках довелося трохи подружитися з анатомією, щоб герої здавалися живими. Так потрошки штришок за штришком і вийшла книжка). 

— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?

— Для мене це великий плюс. Усі автори, з якими я працював, дуже приємні люди. Ми були наче одна команда. Виходила така собі синергія. Наприклад, з Ольгою Юровською над «Джином у телефоні» ми ніби доповнювали одне одного. Це було схоже на такий собі танець підтримки, мені дуже сподобалося.

— Що б ви порадили дитячим ілюстраторам / ілюстраторкам, які тільки починають робити перші кроки в цій сфері? На що звернути увагу при виборі видавництва, з яким хочеш співпрацювати? Як зацікавити видавництво? Як поводитися в разі відмови чи відсутності відповіді? 

— Я сам вважаю себе початківцем і постійно вчусь. Але порадив би просто любити процес. Треба розуміти, що до мети йдуть по одній сходинці щодня. І ще — займайтеся спортом чи йогою, мені дуже сподобалося джіу-джитсу, бо не можна тільки малювати, треба розвантажуватися.

Щодо видавництв, то просто пишіть іншим ілюстраторам і запитуйте про досвід. А щоб вас помітили, почніть робити свій проєкт. Тоді видавництва самі вам писатимуть. Якщо вам відмовили чи не відповіли, не засмучуйтеся, можливо, лист просто загубився.

— Для яких українських видавництв ви б іще хотіли проілюструвати книжки? Чи є у вас улюблені українські видавництва? Які саме? 

— У мене є така мрія про «Старого Лева» або «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГУ». Це ніби знак, що ти вже досяг крутого рівня. Але насправді головне не назва видавництва, а сам проєкт. Мені важливо, щоб історія сподобалася.

— Цього року ви відкрили новий для себе жанр — комікси. Нещодавно у видавництві UA Comix завдяки співпраці кількох українських митців вийшов мальопис «Колядник» (автори ідеї: Богдан Кордоба і Руслана Коропецька), до якого і ви доклали руку. Що саме вас так захопило в цьому жанрі? Як ви працювали над мальописом разом з іншими митцями? Чи відрізнявся ваш підхід до коміксу від звичайної книжкової ілюстрації?

— Це для мене ніби новий розділ. Раніше я не дуже фанатів від коміксів, мабуть, просто не ті вибирав. Але прочитав «Вересову міль» Оксани Були й зрозумів, що так теж можна. Тепер постійно їх читаю.

У коміксах є магія: між картинками щось відбувається, і людина сама це домальовує в голові. На проєкті «Колядник» я познайомився з Людою Самусь, вона для мене зараз як менторка. У коміксах я ніби знімаю фільм: думаю про ракурси, швидкість читання та сюжет.

— Ви також цікавитесь і анімацією. У ваших соцмережах дуже милі відео на різноманітні теми. Чи плануєте ви якось розвиватися в цьому напрямку? Чи є якась відмінність у роботі з анімацією від ілюстрування книжок?

— Анімація — це мрія дитинства. Ми колись з подругою Юлею їхали в поїзді Тернопіль–Львів і вигадували сюжети для мультиків. Тоді нічого не зробили, однак зараз я у вільний час інколи собі «бавлюся». Мені подобається оживляти малюнки, особливо звуки.

— У вас така творча родина: ваша дружина Світлана Тульба теж ілюстраторка. Я знаю, що раніше ви творили разом. Чи не плануєте ви повернутися до спільних робіт? І що б хотіли зробити? 

— Дуже приємно, що ви про неї згадали, я її дуже люблю і називаю «Світлинка». Тепер ми не робимо спільних проєктів, але постійно радимось. Я зараз малюю свій мальопис, і вона мені дуже допомагає з діалогами.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?

— Я зазвичай вибираю книжки за стилем ілюстрацій, тому раджу ці:

«Мій джин у телефоні» Ольги Юровської — та я її намалював, але вона мені дуже сподобалася; 

«Зараз щось як розкажу. Весела книжка чудес та історій» Слави Світової — про насінину, яка хотіла стати баобабом, я такий: «ов!»;

«Вересова Міль» Оксани Були — сподобалася, приємна історія і гарно намальована, особливо світлечко;

«Неперевіршені задачі» Сашка Дерманського й Кузька Кузякіна (ілюстратор Олександр Шатохін) — я фанат творчості Шатохіна, маю майже всі книжки;

«Пудель — найкращий пес» Оксани Лущевської (ілюстратор Олександр Шатохін) — дуже класна візуальна штука.

Ілюструю для дітей: Ольга Ребдело

Ілюстраторка Ольга Ребдело любить малювати, малювати та ще раз малювати. Зображаючи своїх персонажів і їхнє оточення, вона ніби сама стає частиною вигаданої історії, і це фантастичне відчуття надихає її творити ще більше. Тому ілюстрації Ольги Ребдело легко впізнати: вони яскраві, веселі, дотепні та привертають увагу не лише дітей, а й дорослих читачів. Як зізнається творчиня, вона бере в роботу лише ті книжки, які вважає СВОЇМИ. 

БараБука поговорила з ілюстраторкою про особливості її робочого процесу, співпрацю з авторами, видавництвами й журналами та пошук власного стилю, який продовжується дотепер. 

— Пані Ольго, вітаю вас із різдвяними й новорічними святами. Я знаю, що не всі люблять підсумки року (і я теж), але 2025 рік виявився дуже плідним для вас. У п’ятьох українських видавництвах вийшли книжки з вашими ілюстраціями: «Чому ви не взяли мене на море?» Ігоря Ярославського («Видавництво Старого Лева»), «ПозаКЛАСНА українська. Вірші для дітей і дотепних учителів» Григорія Фальковича (видавництво «Чорні вівці»), «Святкове бінго» Саші Войцехівської (видавництво «Муркіт»), «Лінива я і моя вередливо-правильна сім’я» Ігоря Ярославського (видавництво Artbooks) і «Читаємо казки про Україну» Ганни Макуліної (видавництво «Ранок). Розкажіть, будь ласка, про роботу над такими доволі різними книжками. Чи не складно вам було перемикатися між цими проєктами? Чи змінювався ваш стиль залежно від тексту й видавництва?

— Щиро дякую і навзаєм вітаю всіх читачів і всіх БараБук! Нехай цей рік стане для нас набагато кращим за попередній!

І справді, мій 2025-й видався книжково-плідним. Безмежно вдячна авторам і авторкам за класнючі ідеї та персонажів, яких хотілося малювати, і видавництвам за приємну і плідну співпрацю!

Трохи розповім про кожну з книжок.

Книжки «Чому ви не взяли мене на море?», «Лінива я і моя вередливо-правильна сім’я», автор яких Ігор Ярославський (і також мій чоловік), — дуже дотепні й теплі. Персонажі та історії, що вигадує Ігор, мені завжди імпонують, тож працювати над цими книжками було одне задоволення!

«Чому ви не взяли мене на море?» малювалася весною і майже до літа. Здається, це перша книжка, над якою я працюю приблизно такої самої пори року, про яку йдеться в самій книжці. Бо зазвичай над літніми виданнями працюють узимку, а над зимовими — улітку. 

А ось у книжки «Лінива я і моя вередливо-правильна сім’я» досить довга історія. Над старою версією ілюстрацій я працювала у 2021 році. Бо саме тоді зароджувався текст в автора. Потім робота над проєктом продовжилася 2024 року. Оскільки текст згодом був оновлений і розширений, то довелося малювати все абсолютно з нуля, бо стилістика, бачення персонажів і всього іншого в мене теж змінилися за цей час.

Книжка «ПозаКЛАСНА українська. Вірші для дітей і дотепних учителів» Григорія Фальковича — одна з улюблених мною ілюстрованих книжок. Поезія пана Григорія сяє всіма кольорами веселки, яскрава, дотепна, парадоксальна, інтелектуальна, справжній книжковий скарб! Працювати над цією книжкою було цікаво та складно. Одна річ, якщо проілюструвати один вірш, і зовсім інша — коли їх два на розгорт, вони сюжетно не пов’язані між собою і їх ціла книжка. Але я в захваті від процесу й результату.

«Святкове бінго» Саші Войцехівської — ще одна книжкова цікавинка, над якою мені працювалося пречудово! Персонажів полюбила відразу після прочитання рукопису — вони дуже характерні й динамічні. А як може бути інакше, коли перед нами зіткнення Зубної феї та Святого Миколая? Це весело! Люблю такі книжки. Це наша друга спільна з авторкою книжка і перша співпраця з молодим і дуже креативним видавництвом «Муркіт».

Над збіркою «Читаємо казки про Україну» Ганни Макуліної я працювала в середині 2024 року. Стиль ілюстрацій там зовсім відрізняється від мого теперішнього, передусім тому що це книжка із серії і до неї були певні вимоги від видавництва. Щодо перемикання між проєктами — проблеми в цьому не виникає, оскільки я працюю не над усіма книжками відразу. Можу взяти в роботу максимум два-три проєкти одночасно. Так мені психологічно комфортніше і я все встигаю. Зазвичай, якщо немає ніяких форс-мажорів, здаю роботу завчасно, я страшенно пунктуальна й відповідальна ілюстраторка, це моя суперсила і прокляття водночас, хе-хе.

Щодо стилю — зараз у мене період якоїсь тотальної трансформації. І це надзвичайно приємне відчуття, бо я бачу, що знаходжу свій голос! Стиль — це страшенно болюча тема для ілюстраторів-початківців. Я сама колись була такою і знаю, як важко зрозуміти, що і яким чином ти хочеш показувати світові. Але моя порада — не перейматися цим, а просто малювати те, що вам подобається і бути наполегливими. Усе інше прийде із часом.

Чи змінювався мій стиль залежно від тексту й видавництва — думаю, що так, проте в більшості випадків несвідомо. Текст і персонажі завжди диктують настрій книжки, і саме це впливає на підхід до роботи. На мою думку, успіх проєкту на 100 % залежить від спільного бачення редакторів і ілюстратора. Зараз я беру в роботу лише ті книжки, які відчуваю, що вони от прямо МОЇ!

— Ви ілюстрували як дитячі книжки, так і дитячі журнали («Пізнайко», «Мамине сонечко»). Чи є якісь відмінності в роботі над ілюстрацією для книжки й для журналу? Як гадаєте, чи можливо наразі знову зацікавити дітей дитячими журналами — і що для цього потрібно?

— Робота над ілюструванням дитячих журналів у мене, на жаль, уже кілька років призупинена. Я більше зосередилася на книжках. Але в майбутньому я радо продовжу, якщо будуть цікаві пропозиції.

Найголовніші дві відмінності в роботі над книжковою і журнальною ілюстрацією, напевно, обсяги та час.

Коли міркую про те, чи можливо сучасних дітей зацікавити дитячими журналами, то схиляюся до думки — так, звичайно, можливо! Якщо ви хочете, щоб ваші діти були зацікавлені в дитячих журналах, то принаймні почніть купувати чи передплачувати ці журнали. А якщо ви хочете, щоб вони були по-справжньому зацікавлені, то почніть читати ці журнали разом із ними.

І, звісно, малюнки — це найперше, за що чіпляється око. Ілюстрація має виглядати сучасно й цікаво. Тож бачення видавців украй важливе! Гадаю, треба старатися знаходити нових персонажів або осучаснювати старих. 

— Розкажіть, будь ласка, про ваш процес ілюстрування: із чого він зазвичай починається і як довго триває? Ви вже ділилися, що малюєте на планшеті й на спеціальному моніторі. Як це поєднання впливає на ваш стиль і робочий процес?

— До 2019 року я працювала на планшеті Wacom Intuos, а зараз — на моніторі-планшеті Wacom Cintiq 16. Нічого кращого для себе поки не знайшла та й не шукаю. Мені подобається, як зміна робочого інструмента вплинула на мій стиль. Малюючи на моніторі, я краще відчуваю лінію. На планшеті Intuos цього ефекту добитися важче, бо це, кажучи простими словами — дощечка, підключена до вашого ноутбука. І малюючи на ній, ви дивитеся на монітор.

Процес часто може починатися з музики. Я рідко працюю без навушників. Далі малюю скетчі олівцем на папері, потім продовжую роботу на планшеті. Дослідження та збір референсів — ще одна важлива складова роботи. Стараюся не працювати в суботу і неділю. Коли ти фрилансер, кордони між особистим і роботою тоншають, я намагаюся це контролювати (часто невдало). Іноді можу брати художні матеріали та йти в найближчу книгарню й працювати там. Для концентрації і продуктивності користуюся методом Pomodoro. Я особистість, досить одержима процесом роботи, і можу забувати про перерви чи навіть попити води. Pomodoro допомагає із цим впоратися.

Робочий процес зазвичай триває від місяця і довше (до трьох, бувало й до семи місяців). Це залежить від кількості ілюстрацій, деталізації та швидкості зворотного зв’язку від видавництва.

— Ви розповідали, що усвідомлено вирішили зайнятись ілюструванням дитячих видань після відвідування «Книжкового Арсеналу» у 2017 році. Що саме вас так там надихнуло? Якою була ваша перша ілюстрована книжка? Розкажіть, будь ласка, про цей досвід.

— «Книжковий Арсенал» саме 2017 року — мій перший і найулюбленіший із відвідуваних. Це була феєрія емоцій і вражень. Ця подія змінила моє життя, передусім через те, що переді мною була така величезна різноманітна кількість книжок. До того ж іще й дитячих ілюстрованих. Хоч я й навчалася на філологічному факультеті, книжки мене мало оточували. У містечку, де я виросла, книгарень було… мінус нуль. Була одна бібліотека. У місті, де я навчалася, було півтори книгарні, але без цікавих дитячих книжок. Удома в нас були книжки, однак переважно доросла література, яка мене — дитину — тоді точно не змогла зацікавити. Тож перший для мене «Книжковий Арсенал» став суцільним натхненням! Також на «Книжковому Арсеналі» 2017 року відбувалася презентація графічних планшетів Wacom. Пам’ятаєте, вище я згадувала про Wacom Intuos (дощечку), саме після цього заходу я його придбала і вирішила займатися цифровою ілюстрацією.

Моя перша ілюстрована книжка — книжечка-активіті «Торбинки з цікавинками. Динозаври», а перша книжка-картинка — «Ким працюватиме Яся» Олесі Мамчич (видавництво «Ранок», Літературна агенція BaraBooka). Тоді я працювала над ними майже одночасно.

Досвід перших кроків у сфері цифрової ілюстрації страшний і захопливий. Я щиро вдячна, що мої перші співпраці були з такими чуйними жінками, як Євгенія Перепелиця і Таня Стус, які терпляче відповідали на всі мої 100 запитань і всіляко підтримували мене.

— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?

— Особисте знайомство ніяким чином не заважає. Чи допомагає? Мабуть, частково так, коли мені потрібно щось швидко уточнити і я вже на зв’язку з автором. Найперше, на діяльність ілюстратора впливає твір автора, а не сам автор. Персонажі та сюжет диктують, як краще їх зображати.

— Ви якось сказали, що нові книжки малювати весело, але завжди сумно їх відпускати, домалювавши. Бо ці проєкти, персонажі, історії з тобою мало не щодня, живуть поруч у кімнаті, у пам’яті твого ноута, у пам’яті твого серця. Чи були у вашому житті такі книжки, які вам було найважче відпускати? Чому?

— Усі книжки важко відпускати, бо ми з героями проживаємо спільне життя. Для мене це не якась автоматична робота, яку я зробила й забула. Малюючи персонажів і їхнє оточення, я ніби й сама стаю невидимою персонажкою книжки та перебуваю в їхньому світі. Це фантастичне відчуття насправді.

— У 2023 році ви співпрацювали із чеським видавництвом Fragment: проілюстрували книжку дитячої авторки Nikola Hiklová «Marionka z Kosí ulice». Розкажіть, будь ласка, про особливості цієї роботи. Чи відрізняються вимоги чеського видавництва від українських видавництв? Як ви знаходили спільну мову / спільне бачення з авторкою Nikola Hiklová? Чи є, на вашу думку, відмінність у комунікації між українськими й чеськими авторами?

— Не пригадую якихось особливостей у роботі. Здається, процес був аналогічним, що й з українськими видавництвами (це стосується і вимог). Я отримала рукопис разом із маленькими примітками до кожного розділу від авторки книжки Ніколи. Орієнтуючись на них, я й створювала ілюстрації. Хотілося зробити їх дуже ніжними, тож вирішила вдатися до стилю ілюстрацій в акварельній техніці. Я дуже люблю цю книжку, вона сповнена пригод і роздумів про те, як важливо пізнавати щось нове.

Відмінність у комунікації, мабуть, може полягати в тому, чи автор має бажання написати ілюстратору. У Ніколи було таке бажання, і ми іноді листувалися з нею під час моєї роботи над книжкою. Підтримуємо зв’язок і до сьогодні. Це дуже приємно та цінно для мене.

— Ви й досі захоплюєтеся створенням картин олійними та акриловими фарбами? Що ви малюєте у вільний час для себе? Чи ви віддаєте перевагу відпочинку без олівців і фарб?

— Поки що олійний та акриловий живопис на паузі, але я в будь-який момент можу повернутися до нього, треба лиш настрій, ідея і вільний час.

На дозвіллі малюю для себе персонажів, роблю замальовки для майбутніх авторських книжок, які сподіваюся колись довести до пуття.

Буває таке, що я просто сама себе втомлюю малюванням і безкінечним вигадуванням чогось. Тоді відпочиваю за читанням книжок, переглядом фільмів, мультиків і серіалів.

— У вас просто неймовірна інстаграм-сторінка oheart_handicraft із виробами, які ви створюєте власноруч. Закладки, листівки, брелоки, брошки, сережки, глиняні фігурки, ляльки, мініатюрний посуд — сподіваюсь, я нічого не забула. Усе просто чудове! Що вас надихає на виготовлення такої краси? З якими матеріалами найприємніше працювати? А із чим — найскладніше?

— Дя-я-якую! Коли у мене супертворчий настрій і відчуття емоційного піднесення — не вагаючись, дістаю всі матеріали, які маю, та інтуїтивно щось роблю. Я люблю працювати з усіма своїми матеріалами, якщо виділяти якийсь один, то, напевно, це глина. Головне для мене — відповідний настрій. Звісно, надихають приємні відгуки від людей, яким подобаються мої вироби.

— Розкажіть, будь ласка, про будиночок Привида № 33, світлини якого ви часто викладаєте у своїх сториз. Це справжній артоб’єкт, що змінює свій зовнішній вигляд залежно від пори року. Чи є в нього власна історія або легенда? Чому така назва? Чи хотілося б вам самій жити в такому будиночку?

— Моя ще одна пристрасть — мініатюрні речі! Протягом двох останніх років я «побудувала» кілька кімнат у мініатюрі: кімнату-кухню, кімнату артстудію та реконструювала в мініатюрі свою дитячу кімнату. І «збудувала» будинок Привида № 33 (перевтіливши його чотири рази). Я б сказала, що він більше міняється від мого настрою, ніж від пори року. Я обожнюю осінь, тому він скоріше осінній будинок (правда, зараз на його дашку стоїть ялинка і висить гірлянда, утім, це просто для балансу).

Три — моє улюблене число, а таку назву він отримав завдяки своєму першому, і тепер постійному мешканцю — Привидові.

Арткімнату, про яку я писала раніше — перенесла в будинок, зробила додаткову кімнату для друкарської машинки, провела світло. Там іще є місце для чогось нового, тож перевтілення і доопрацювання попереду.

Історію про нього, можливо, колись розповім у власній книжці-картинці, а, можливо, і ні, хтозна.

Жити в такому будинку було б щастям для мене!

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?

— Такий список завжди важко скласти, але назву перші 5, що спадають на думку прямо в цей момент: «Нечуй невмирущий» Олександри Орлової, «Тореадори з Васюківки» Всеволода Нестайка, «Фоґі» Олександра Шатохіна, «Піратський маршрут» Галини Малик, «Коли я вирощу крила» Саші Войцехівської. 

Звісно, не можу оминути увагою наші з Ігорем Ярославським сімейні доробки — веселі книжки-картинки, про які йшлося на початку. 

І звісно, усі книжки, які я ілюструвала, дуже люблю, тому теж можу їх радити. Усі авторки й автори, тексти яких я візуалізувала, по-своєму цікаві та особливі, і їхні книжки, безперечно, заслуговують на увагу читачів.

Світлини й ілюстрації надані Ольгою Ребдело.

Ілюструю для дітей: Дмитро Кривонос

У дитинстві Дмитро Кривонос обожнював дивитись «Острів скарбів», «Петрика П’яточкіна» та «Енеїду» і мріяв працювати над мультфільмами. Наразі він повністю залучений у творчу сферу: працює художником з концептів в українській анімаційній студії Animagrad, що створила мультфільм «Мавка. Лісова пісня» (2023), малює шаржі, ілюструє книжки для дітей і підлітків і запевняє, що малювання для нього — і робота, і найкращий відпочинок.

Художник розповів БараБуці про особливості й правила ілюстрування книжок для дітей про війну, роботу в анімації, митців, які його надихають, і важливість свободи у творчому пошуку.

— Пане Дмитре, здається, ви з дитинства любили малювати, а в дорослому віці вже віддали перевагу анімації, шаржам і карикатурі. То що ж надихнуло вас поглянути в бік ілюстрування книжок для дітей і підлітків? Що стало для вас справжнім викликом у такій роботі? І чи плануєте ви надовго затриматися в цій сфері?

— Вітаю, пані Надіє. Ну років п’ятнадцять-двадцять тому я малював ілюстрації до низки дитячих журналів. Зокрема, із журналом «Пізнайко» я співпрацював приблизно років п’ять. Так що ілюстрацією як такою я займаюся теж уже досить давно. Просто я не так часто беруся за такі масштабні проєкти, де треба зробити цілу серію картинок, бо маю основну роботу в анімаційній студії. Тож виходить, що ілюстрування книжок у мене відбувається у вільний від роботи час. Але іноді все ж таки я беруся за ілюстрування і думаю, буду ще братися, бо ця робота доволі цікава. А з приводу викликів, тут, навіть і не знаю… Кожен проєкт — виклик. Хочеться, щоб стилістика була трохи різна, під кожну книгу своя, окрема, та щоб ця стилістика органічно підходила під конкретний літературний твір. І в той же час хочеться, щоб була впізнавана авторська стилізація. Як це поєднати все — мабуть, то і є головний виклик.

— Ви працювали й над більш «дитячою» книжкою Сашка Дерманського «Танок чугайстра» і над книжкою Володимира Аренєва «Музиканти. Четвертий дарунок», орієнтованою на підлітків. Чи були для вас якісь відмінності в ілюструванні для дітей і підлітків? Де було простіше / складніше, більше простору для уяви та творчості?

— Я чогось тримаюся думки, що і з дітьми, і з підлітками треба спілкуватись як із дорослими. До того ж у цих двох конкретних випадках різниця між віковими категоріями зовсім маленька. Тож якихось сильних відмінностей у роботі я не відчув. І на одному проєкті, і на другому мені надали повну свободу, тож я не відчував себе скованим якимись рамками. До того ж в обох цих книгах є цікава історія, тож особливих складностей з вибором сюжетів для ілюстрацій не було.

— У «Музикантах. Четвертий дарунок» Володимира Аренєва фентезі переплітається з реаліями: війною росії проти України. Як це було для вас — ілюструвати для підлітків таку важку для всіх тему? Як на вашу думку (ілюстратора), потрібно зображати в книжках для дітей війну?

— Зараз такі часи настали, що люди в Україні просто не можуть сховатися від війни. Війна стала повсякденністю для всіх нас. Ми бачимо війну кожен день на вулицях у різних її проявах. І діти тут не виняток. Вони ж не сліпі й не глухі. Вони так, як і всі ми, бачать напівзруйновані будинки, щоденно чують сирени повітряної тривоги, переживають за своїх рідних, які зараз у лавах ЗСУ стримують росіян. Тож поява теми війни в дитячій літературі є закономірною. Я вважаю, що ізолювати дітей від цієї теми не варто. Треба якось розказати їм, яка небезпека може статись, і як треба поводитися в момент цієї небезпеки. Ну а ілюстрування її для дитячої аудиторії… Навіть не знаю. Мабуть, тут має діяти правило, яким користуються лікарі: головне — не нашкодити. Не робити акцент на чорнушних жахіттях як таких, а працювати більше із символами. Але головне — донести до дітей думку, що війна — це страшна і небезпечна річ, а не якісь красиві паради та «спроможність повторити». Гарним прикладом ілюстрацій для дітей про війну я вважаю невеличкий комікс Сашка Ком’яхова «Савка і Баклан — замінована прогулянка», котрий розповідає про небезпеку, яку несуть вибухові пристрої. Тобто я вважаю, що добре доносити дітям саме корисну інформацію, знання якої може врятувати їм життя та здоров’я.

— У випадку роботи з творами сучасних письменників, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?

— Навіть не знаю як і відповісти на це питання. Я ставлюся до ілюстрації як до роботи. А в процесі створення ілюстрації так чи інакше будуть якісь побажання або якісь правки від замовника. Якщо ці побажання не дає «живий» автор, то їх все одно хтось дасть: редактор, наприклад, або видавець. У такому випадку автор то буде, чи редактор, чи вони обидва, я буду дослухатися до всіх їхніх побажань і пропонувати ще й свої ідеї стосовно кожної з ілюстрацій. Тобто моя робота як ілюстратора — спробувати задовольнити замовника і водночас зробити якісно, щоб не соромно було потім комусь показати цю книжку. І ось тут уже вступає в силу простий людський фактор. Бувають замовники, які просто «закидують» ілюстратора своїми правками, що не мають жодного сенсу, бо вважають, що робота не виконана доки сотню правок не внесено. А буває, що замовник дасть один влучний коментар, який направить роботу ілюстратора в правильному напрямку. Тут уже як пощастить. Власне, ідеальні умови — це коли до ілюстратора звертаються як до професіонала, котрий знає, як зробити добре і замовник йому довіряє. Мені поки щастило спілкуватися з замовниками (авторами й редакторами) які давали мені свободу у творчому пошуку. А ось особисте знайомство тут, узагалі, не знаю як і впливає. Наприклад, особисто, віч-на-віч, із Володимиром Аренєвим я познайомився вже після того, як його книжка з моїми ілюстраціями вийшла в продаж, а із Сашком Дерманським я взагалі особисто не знайомий.

— Чи стежите ви за творчістю ваших колег, які також ілюструють книжки для дітей і підлітків? Чий стиль ви вважаєте для себе особливо цікавим?

— Звісно, стежу. З вітчизняних митців я обожнюю роботи Максима Паленка, Івана Кравця, Сашка Ком’яхова, Владислава Єрка, Костянтина Лавра, Радни Сахалтуєва, Едуарда Кирича. До того ж зараз завдяки інтернету та соцмережам можна, так би мовити, у реальному часі стежити за величезною кількістю талановитих митців в усьому світі. Але не сказав би, що я якось окремо виділяю серед всіх цих прекрасних митців саме ілюстраторів дитячих книжок. Частіше всього чомусь виходить, що ці художники малюють комікси, причому створюють вони неймовірно прекрасні твори, а працюють в абсолютно різних стилях, манерах і техніках. Тож виокремити для себе якийсь один стиль я не можу, бо всі вони по-своєму прекрасні. Ось декілька митців, за якими я з великим захопленням спостерігаю: Sean Murphy, Jamie Hewlett, Ashley Wood, Ralph Steadman, Tom Fluharty, Mike Mignola, Dave McKean, Frederic Pillot, Tomás Sánchez, Jorge González, Nicolas Nemiri, Dave Cooper.

— Ви працюєте художником з концептів в українській анімаційній студії Animagrad, що створила мультфільм «Мавка. Лісова пісня» (2023), до якого і ви доклали руку. Розкажіть про вашу участь у розробленні цього мультфільму. Напевно, це було водночас захопливо й тривожно працювати над таким проєктом?

— На студії Animagrad я в якості художника по персонажах працював над двома повнометражними мультфільмами: «Викрадена принцеса» (2018) та «Мавка. Лісова пісня» (2023). Це, звісно, цікавий досвід. Виробництво мультфільму — це процес, який складається з багатьох етапів. Там і сценарій з режисурою, і малювання концептів, і створення 3D-персонажів і локацій, анімація, озвучування, рендер, постпродакшн і багато-багато іншого. Я був задіяний у процесі малювання образів героїв. Там у нас був окремий відділ концепт-художників. Власне, наша задача була малювати образи персонажів і локацій. Від режисера та сценариста ми отримували літературний опис якогось героя. І далі кожен з нас, художників, малював декілька різних варіантів цього персонажа. Потім головний художник-постановник обирав найбільш вдалий образ, і ми всі по черзі працювали з ним доти, доки персонажа не затверджували. Так виходило, що кожен персонаж у цих мультфільмах — то колективна робота цілого 2D-відділу. Ну, а далі ці концепти йшли в наступний етап виробництва, де з них робили 3D-персонажів, потім — анімацію та інше. Зі свого досвіду можу сказати, що найбільш важко було намалювати просто красивих персонажів. Особливо коли це головні герої. Їх дуже важко було затвердити. Бо у всіх свої стандарти краси в голові, і важко вгодити всім одразу. А ось усілякі другорядні-третьорядні химерно-потворні поганці — то моя любов просто. 

— Скажіть, будь ласка, а як ви взагалі опинилися в анімації? Чим вона вас так приваблює? Є якась ваша робота, котрою ви особливо пишаєтеся? А ким ви бачите себе років так через 10 у цій сфері?

— Я в дитинстві дуже хотів працювати над мультфільмами просто. Обожнював дивитись «Острів скарбів», «Петрика П’яточкіна» та «Енеїду». Так що якось так вийшло, що я все ж потрапив у цей «чарівний світ». Чим пишаюся? Та, думаю, що роботою на двох повних метрах я цілком задоволений. Також працював як художник-постановник над кількома короткометражними мультфільмами. Наприклад, праця над мультфільмом «Непотрібні речі» Дмитра Лісенбарта прям досі мене тішить. Сподіваюся ще взяти участь у подібних проєктах. Хоча зараз в умовах війни анімація в Україні, самі розумієте, ледь-ледь дихає… І що там буде на наших теренах через десять років в цій галузі — ніхто не звідає. Але сподіваюся на краще. Навіть так: Contra spem spero.

— Ви й донині малюєте карикатури та шаржі, зокрема, невпинно поповнюєте серію своїх робіт «Нове українське поетичне кіно» (переосмислюєте постери до популярних кінострічок, дивлячись на них через призму українських народних пісень). Звідки у вас узагалі з’явилася така ідея? Як ви обираєте, що саме хочете малювати й написати?

— Ідея з’явилася давненько вже. Років сім-вісім тому. Оскільки я дуже захоплююся малюванням стилізованих або ж карикатурних портретів, то мені хотілося зробити карикатури на якихось відомих кіноакторів. Але просто малювати шаржі то якось не цікаво, бо таких робіт скрізь повно і цим нікого не здивувати. Тому хотілось якось зробити так, щоб ці портрети були об’єднані в якусь свою специфічну серію, поєднану якоюсь спільною ідеєю. І ось якось під час перегляду фільму «Сяйво» з’явилась асоціація з піснею про Довбуша. Ця ідея мене розсмішила, і я спробував придумати ще якісь подібні асоціації: записав усе що надумав в окремий файл і почав потроху то все відмальовувати. Наразі, вдалося «народити» 30 робіт, ну і ще кілька ідей поки чекають своєї черги.

— У 2022 році ви стали автором дизайну пам’ятної монети «Ой у лузі червона калина». Це була одна з перших пам’ятних монет, введена НБУ в обіг від початку повномасштабної війни. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід. Монету презентували влітку 2022 року — тобто вам, мабуть, довелося розробляти її дизайн іще в лютому–березні 2022 року?

— Так. Десь саме тоді та монета і розроблялась. Як не дивно, ця монета «виросла» якраз із тої самої серії постерів «Нове українське поетичне кіно». У 2021 році до Дня Державного Прапора України я саме намалював постер на пісню «Червона калина», де обіграв кінострічку «Прапори наших батьків» Клінта Іствуда. Це фільм про встановлення американського прапора над Іводзімою і про всю ту історію, що пов’язана зі знаменитою світлиною, яка зображує ту мить. І ось уже у 2022 році зі мною зв’язалися з Банкнотно-монетного двору НБУ й запропонували спробувати зробити по мотивах того постера монету. Вони якраз проводили конкурс на тему «Ой у лузі червона калина» і знайшли цю мою роботу десь в інтернеті. Я спробував для них зробити ескізи, дещо змінив, дещо прибрав і ось, зрештою, монета вийшла. Так що вийшов такий твір, який є переосмисленням постера, який є переосмисленням фільму, який є переосмисленням однієї з найвпізнаваніших світлин часів Другої світової війни.

— Ви якось сказали, що малювання для вас — і робота, і найкращий відпочинок. Та як ви все ж таки відпочиваєте, коли не малюєте? Чи є митці, роботи яких вас надихають?

— Дійсно, коли я не малюю щось на замовлення, то малюю щось для себе. Або обдумую власні якісь ідеї, які варто було б зобразити. Ну а в інший час відпочиваю як усі. Ідеальним відпочинком вважаю зустріч із добрими друзями за партією в якусь хорошу настільну гру. А з приводу митців, що надихають — я вже писав вище цілий перелік. Можу додати туди ще різних: Jean Giraud (Moebius), Hans Giger, Pieter Bruegel de Oude, Jan Sanders і багато інших. Усі вони так чи інакше впливають на мене, але це не значить, що я хочу малювати в їхніх манерах і техніках. Просто їхні прекрасні роботи надихають і додають наснаги.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?

— Ось, декілька книжок, які сподобалися:

Остап Українець і Катерина Дудка: «Перекладати треба на українську, а не з мови оригіналу»

Хто творить дитячу книгу? Письменники, ілюстратори? Безперечно! Видавці, редактори, коректори, фахівці поліграфії? Неодмінно! Але є також ті, хто «приводить» у світ українських дітей улюблених персонажів з-за кордону. Так, сьогодні ми звернемо увагу на роботу перекладачів. Як адаптувати текст, аби він не втратив оригінального звучання, але став зрозумілим українським дітям? Шукати відповідь на це запитання ми будемо з перекладачами Катериною Дудкою і Остапом Українцем.

Для українських дітей і підлітків Остап Українець і Катерина Дудка відомі насамперед як перекладачі серії пригодницьких романів-фентезі Ерін Гантер «Коти-вояки». Адже саме їм ми завдячуємо появі «нашого» котячого всесвіту з чотирма Кланами, пророцтвами, випробуваннями й зрадами, який так полюбився багатьом дітям від 9 до 99 років. БараБука поговорила з перекладацькою парою про перше знайомство з «Котами-вояками», особливості роботи над цією серією, баланс між емоційною участю і професійною відстороненістю та попросила поділитися лайфгаком, як же стати хорошим перекладачем художніх текстів.

— Пані Катерино, пане Остапе, дозвольте привітати вас із (майже) ювілеєм: першого серпня 2016 року в українському видавництві «АССА» вийшла з друку перша книжка Ерін Гантер «На волю» серії пригодницьких романів-фентезі «Коти-вояки». Чи чули ви щось про цю серію перед тим, як вам запропонували її перекладати? І чому погодилися? Чим вона вас так зацікавила?

— Дякуємо щиро за вітання! Ми й самі не підозрювали, на що погоджувалися, що це буде настільки захопливо, і що довкола цієї книжки можна збудувати таку активну спільноту. До зустрічі з директоркою видавництва «АССА», пані Світланою Фельдман, ми нічого не чули про «Котів-вояків», але вона нам її «продала» з однієї розмови. Її захват і зацікавлення серією справді нам передалися, так що ми погодилися практично без роздумів. До того ж нас підкупила довіра пані Світлани — у нас на той час у доробку був лише переклад Лавкрафта, ми ніде себе не проявили як перекладачі, і не мали чогось хоч близько дитячого і підліткового. Але вона вирішила за рекомендацією знайомого на нас поставити — і, сподіваюся, не прогадала. Книжки, звісно, підчепили тим, що вони про котиків, а кому може не подобатися щось про котиків?

— На сьогодні «Коти-вояки» неймовірно популярні у всьому світі серед дітей від 9 до 99 років. У них величезний фандом із сайтами, фанфіками, мемами й артом. Як гадаєте, у чому ж полягає таємниця цієї серії? Чому вона захоплює навіть тих дітей, які раніше не виявляли інтересу до книжок?

— На нашу думку, таємниця в тому, що «Коти-вояки» торкаються серйозних тем і загалом написані без зайвої фамільярності та загравання, з розрахунком на те, що підлітки здатні та хочуть читати щось серйозне. Тому вони й дорослим подобаються, бо легко читаються і при цьому не втомлюють дитячістю.

— У «Котах-вояках» дуже добре пропрацьований світ: багато котячих імен, посад, правил, детальних описів, вимірів, і навіть є «своя» лайка. Як вам вдалося все це запам’ятати, перекласти й адаптувати?

На початку ми сіли порадитись, як адаптувати це все: чи перекладати значення, чи транслітерувати й залишати оригінальне звучання, до яких моментів які принципи підходять. І зрозуміли, що треба перекладати все, бо англомовні читачі не відчувають бар’єру нерозуміння, коли читають імена, скажімо. Так само й для українських читачів імена повинні щось означати, а не лише бути присутніми. Оригінал підказав форму перекладу, і так народилися Вогнелап, Сіролап тощо. В інших випадках нам допомогла залученість до «Пласту», адже пластові улади — готова система, яку лише залишилося трішки пристосувати до всесвіту «Котів». Так там і з’явилися «новаки» й подібна термінологія. Лайку перекладали іноді буквально, а іноді — уявляли, як би могли лаятися українські коти. Запам’ятовувати було складно, але, на щастя, існує пошук по документу, а ще редакторка, пані Світлана Бондаренко, дуже ретельно за цим стежила, і працювати з нею було вельми приємно. Чомусь ми за всі роки так і не додумалися завести табличку…

— А які ви побачили в текстах «Котів-вояків» «фішки»? Що, на вашу думку, могли б перейняти звідти сучасні українські автори? 

— Одна з «фішок», на яку ми одразу звернули увагу — короткі й чіткі речення. Там є поетичні описи природи, почуттів, переживань, але все дуже лаконічно. І, звісно, порушення дорослих тем, які в книжці дорослі коти з котами-підлітками пропрацьовують хоч окремо, хоч разом, та завжди відкрито й щиро.

— Чи не складно вам було перекладати книжки цієї серії разом? Чи бували у вас професійні суперечки й бурхливі обговорення з приводу перекладу якогось моменту? Розкажіть, будь ласка, детальніше про ваш повсякденний робочий процес удвох.

— Спочатку ми ділили між собою розділи, але вже скоро з’ясували, що це неробоча схема і від цього текст страждає. Тому поділили роботу так: спочатку всю книжку робить хтось один, а потім інший перечитує паралельно з оригіналом, підчищає спірні моменти, калібрує тон, виправляє помилки, перекладає пропущені фрагменти тощо. Бурхливих суперечок не було, однак радилися багато, особливо щодо специфічної термінології.

— Попри те, що книжки серії «Коти-вояки» вважаються пригодницькими романами-фентезі для підлітків, у них порушується багато важливих питань, як-от життєвий вибір, втрата, зрада, біль. Як вам вдавалося спокійно працювати з такими сценами? Як ви знаходите баланс між емоційною участю і професійною відстороненістю?

— Звісно, багато пропускали через себе, тому що всі ці питання нам не чужі. Проте, коли працюєш із перекладом, доводиться всю увагу спрямовувати на перекодування тексту з однієї мови на іншу, а тому сюжет, переживання героїв, якісь перипетії відходять на другий план. Іноді після завершення роботи можеш і не пригадати, про що сама книжка була загалом, бо багато уваги забрали перекладацькі рішення.

— Ви перекладаєте книжки, як для дорослих, так і для дітей. З якими жанрами для вас складніше працювати, і чому?

— «Коти-вояки» стали для нас входом у дитячу й підліткову літературу, і це завжди корисна праця, бо дозволяє відточувати стилістику на чомусь простому і не надто «кучерявому». Досить складно працювати з дитячими книжечками, де багато гри, проте це приємно, така собі розминка для мозку. А найскладніше, напевно, з науково-популярними працями та науковою фантастикою, бо вимагає багато гугління, читання сторонніх джерел, вивчення нової інформації, і від цих відволікань збивається потік перекладацького процесу.

— А як ви визначаєте, що ось ця історія «ваша», «ваш переклад»? Як ви обираєте для себе, котрі книжки варто перекладати, а котрі — ні? Що вас чіпляє в тексті, як-от з «Котами-вояками»?

— Досі наші книжки випадково нас знаходили, нам просто пропонували — і ми погоджувалися. Звісно, не на всі, бо не всі теми цікавлять або часу банально не вистачає. З «Котами» просто було цікаво спробувати свої сили. Здебільшого обираємо те, що стосується гуманітарних наук, навіть у красному письменстві. Або тих авторів, які просто подобалися ще до пропозиції перекладу.

— Пані Катерино, у вас більше досвіду з перекладу книжок для дітей. Ви перекладали для видавництва «АССА» книжки  Ґеррі Флемінґа про пригоди ведмедика Меді й історії Девіда Маккі про картатого слона Елмера, а у видавництві «Жорж» доля знову привела вас до котів у книзі Кімберлі Гамільтон «Коти-відчайдухи. Зухвалі байки про хоробрих хвостатих». Скажіть, будь ласка, на вашу думку, яких книжок наразі потребують українські діти? Про що варто писати сучасним дитячим / підлітковим авторам? 

— Дуже люблю перекладати дитячі книжки, бо сприймаю їх як головоломки. Там багато гри слів, прихованих посилань на щось доросле, тож доводиться і в українській мові весь час шукати рішення. Зараз працюю ще з однією серією книжок про елегантного британського песика, і це моя улюблена робота!

Як на мене, завжди актуальні пригодницькі книжки, але які заодно чогось навчають. Наприклад, математики, чи навичок виживання, чи основ куховаріння — будь-чого. Щось просто кумедне, ніжне й миле — це, звісно, добре, та для своєї дитини я обиратиму здебільшого прикладне. Ніжне і миле можна вже в дорослому віці почитати.

— Що б ви порадили тим, хто тільки починає перекладати художню літературу? Поділіться лайфгаком, як стати хорошим перекладачем художніх текстів.

— Пам’ятати, що перекладати треба на українську, а не з мови оригіналу. Прочитувати текст перекладу вголос, адже текст має звучати. Не боятися тавтологій, збігів приголосних і всіх інших редакторських страшилок — читати вголос! Текст має працювати так, як працює усна мова, його має бути зручно декламувати.

Ілюструю для дітей: Марта Кошулінська

Марта Кошулінська ілюструє дитячі книжки про війну, стосунки в родині, дорослішання й різноманітність цього світу. Однак ці складні питання тільки імпонують львівській художниці, ілюстраторці та графічній дизайнерці, яка прагне змістити акцент на світле, на життя, яке продовжується попри все. 

БараБука поспілкувалася з Мартою Кошулінською про досвід ілюстрування на такі глибокі теми, особливості співпраці з іноземними видавництвами, книжки, численні хобі й важливість самопізнання. 

— Пані Марто, ви зараз ілюструєте багато дитячих книжок на тему війни. Ви самі неодноразово казали, що вам як ілюстраторці важливо вміти говорити на глибокі теми. І ваші роботи часто відображають ваш внутрішній стан. Зокрема, ви проілюстрували книжки Саші Войцехівської «Яблучна шарлотка, спечена в горах», Мар’яни Савки «Залізницею додому» і Тані Стус «Таємні історії маленьких і великих перемог», де описується реальність українських дітей: війна, евакуація, обстріли, підвали… Розкажіть, будь ласка, детальніше про вашу роботу ілюстраторкою дитячих книжок про війну. Як вам вдається ілюструвати такі глибокі теми: сприймати все, що зараз відбувається, очима дитини та відображати це на папері? Ви відображаєте там свій внутрішній стан або ж залишаєтесь осторонь?

— Бути осторонь аж ніяк не вийде. Для того, щоб візуальна історія вийшла правдивою, її потрібно прожити, пропустити крізь себе та свою призму бачення. Щоб у результаті вийшли ресурсні ілюстрації, бо тема чутлива, важливо не допустити ретравматизації. У мене немає на меті показати страшні події (ми всі бачимо це щодня), а лиш підсвітити, що є окрім цього. Змістити акцент на те світле, на життя, яке продовжується попри все. Зараз я дуже вибірково й обережно беруся за подібні проєкти — у таке тяжко занурюватися, не відрефлексувавши. А це, звісно, доволі виснажує: тримати свій внутрішній стан і не провалитися.

— Ви ще проілюстрували кілька дитячих книжок на такі важливі теми як дорослішання й розуміння себе та інших людей, наприклад, книжку Христі Венгринюк «Моя мама — гора», де описується історія сина, якого самостійно виховує мама, і книжку Тані Стус «Рі(з)дні люди», у якій ідеться про людську інакшість і різноманітність цього світу. Як тут вам працюється з такими темами, як ілюстраторці? Чому ви більше приділяєте уваги під час ілюстрування таких історій?

— Мені імпонують такі теми. Пізнання і глибоке розуміння себе є ключиком до проживання свого істинного, ніким не нав’язаного шляху. Я дуже за те, щоб показувати різноманітність, право на інакшість і індивідуальність кожного з нас. Це дуже цікаво й дозволяє розширити світогляд. Кожен проходить різний життєвий шлях, тому я вважаю, що не боятися проявлятись і зважати на кордони інших, — це те, що варто виховувати в суспільстві.

— Ви проілюстрували й багато книжок з дитячими віршами («Весняні віршики» Григорія Фальковича, «Де ви, кохані леви?» Наталі Трохим, «Сніговірші для малят» Галини Кирпи, Мар’яни Савки та ін.). Чи є для вас як ілюстраторки якась відмінність між ілюструванням прози та поезії? Із чим ви любите працювати найбільше?

— Не скажу, що є кардинальна відмінність, та мені до душі більше проза.

— Ви також співпрацюєте з іноземними видавництвами, наприклад проілюстрували декілька дитячих книжок польського видавництва Zielona Sowa. Розкажіть, будь ласка, про цей досвід. Ви одного разу сказали, що коли ілюструєте, то спершу думаєте, де ви як читачка, хотіли б побачити малюнки. Як вам було малювати для польських дітей і уявляти, як вони сприймуть ваші ілюстрації?

— Так, не лише з польським, близько чотирьох років плідно співпрацюю з американською хоумскулінговою компанією та ілюструю для них навчальні посібники й історичні оповідання. Щодо видавництва Zielona Sowa: наразі проілюструвала чотири книжки. Комунікація максимально легка, познайомилися ми на Болонському книжковому фестивалі, та по приїзді одразу отримала запит на співпрацю. У мене немає обмежень щодо того як сприймають мої ілюстрації в тій чи іншій країні. Якщо є запити, отже, там потребують того бачення, яке я транслюю. Єдине — варто звертати увагу на культурні особливості. Наприклад, для Америки дуже важливо ілюструючи дітей, зображати расове різноманіття та інклюзивність, і мені це дуже імпонує.

— У випадку роботи з творами сучасних письменників / поетів, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність ілюстратора?

— Якщо ми говоримо зараз про фінальний продукт, то знайомство з автором книжки особисто для мене на якість ілюстрацій не впливає. Насамперед важливою є історія, та чи вона мені відгукується, бо саме це є одним з ключових факторів якісної співпраці. Я можу знати особисто й чудово ставитися до автора, але якщо текст мені не лягає, то я спокійно відмовлю.

— Ви колись поскаржилися, що творчість повністю полонив диджитал. І, на вашу думку, шурхання олівчика, крихкість пастелі, розтікання фарби — те, що ніякі диджитал-пензлі не замінять. То як вам вдається у вашій роботі поєднувати «цифру» і традиційні техніки?

— Зараз частіше працюю суто в диджиталі. Та якщо хочеться традиційних технік, то абсолютно себе не обмежую. Наразі не скаржуся).

— Я знаю, що ви практикуєте йогу і вас цікавлять тілесні й духовні практики. І от нещодавно у вас з’явився новий досвід — ілюстрації для мобільного застосунку HowMe, який був розроблений з метою самотерапії (покращення ментального здоров’я). Розкажіть, будь ласка, чим вас зацікавив цей проєкт, і як вам працювалося над ним. Напевно, і для вас це була своєрідна самотерапія?

— Для мене це був класний досвід. Я люблю тематики, які допомагають людям більше розкрити себе. Вважаю, що зараз є дуже важливим створювати побільше ресурсів, котрі допомагають впоратися зі своїм ментальним станом, або хоча б звернути увагу на необхідність дбати про своє внутрішнє. Бо це є тим фундаментом, який впливає на все наше життя.

— І якщо вже мова зайшла про інтереси, розкажіть, будь ласка, про ваше нове хобі — вокал. Ви вчитеся вокалу майже пів року, так? Чому саме він? Що ви відчуваєте, коли співаєте?

— Так, паралельно ще проходила навчання з акторської майстерності. Виявилося, для мене є дуже цікавим перевтілюватись і відігравати різні емоції та взаємодіяти з іншими акторами на сцені. А щодо вокалу, то я з дитинства співаю, люблю це діло. Особливо за кермом на довгих дистанціях — у машині чудова акустика. Це приносить мені багато задоволення й позитивних вражень.

— І запитання ще про одне ваші хобі — книжки. Ви якось сказали, що любите читати й купувати книжки. І часто ці дві речі не перетинаються. Та кожна книжка приходить до вас у потрібний період. Розкажіть, будь ласка, про книжки, які прийшли до вас у потрібний період і, можливо, визначили ваш шлях або допомогли розв’язати якусь проблему.

— Люблю і читати, і купувати, та не можу сказати, що це прямо хобі. Для мене це рутина і трохи робоча частина. Був період, коли я цікавилася в основному нонфікшном. Проте останнім часом не так багато купувала книг. Я не можу сказати, що якась конкретна книжка допомогла розв’язати проблему, та пригадую, що колись книги Джо Диспензи дозволили глянути на речі під новим кутом. Але суть не в цьому — можна прочитати хоч сотні книжок і так нічого у своєму житті не змінити. Бо володіти інформацією — це не означає мати знання. Знання ж — це те, що пройшло через практику й досвід. Можна прочитати сто книжок про медитацію і не мати жодного уявлення про свій внутрішній світ. Можна одну і, щодня практикуючи, мати глибше розуміння, ніж будь-який теоретик. Для мене дії є більш вирішальними.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?

— Складно вибрати всього декілька, та якщо дивитися виключно з точки зору ілюстратора та художнього оформлення, то дуже подобаються книжки авторства і виконання:

Там уже нарахується більше ніж п’ять). Мені також подобається одна з недавніх книжок, що я ілюструвала, з глибоким змістом, зокрема, авторства Христі Венгринюк «Моя мама — гора». 

Ілюстрації надані Мартою Кошулінською.

Ілюструю для дітей: Людмила Самусь

За словами Людмили Самусь, у мальописній сфері вона опинилася зовсім випадково. Намалювала для експерименту «Арідник. Сотворення світу» — і відтоді вже п’ятий рік як мальописиця. Художниця віддає перевагу чорно-білій графіці, яка ставить митця в певні межі, що, на її думку, набагато цікавіше, ніж не мати жодних обмежень.

Мисткиня розповіла БараБуці про власний авторський проєкт «Тисячолапі», у якому можуть взяти участь усі бажаючі, особливості, переваги й складнощі своєї роботи та нестримне бажання малювати, адже їй є ще багато чого сказати своїм мистецтвом.

— Пані Людмило, у другому кварталі 2025 року у видавництві UA Comix Publishing побачив світ мальопис «Лис Микита. Пісня перша», який ви намалювали. Це графічна адаптація за віршованою казкою Івана Франка про Лиса Микиту. Як вам працювалося над цим мальописом? Чи виникали якісь складнощі, або, ймовірно, ви в процесі такої роботи усвідомили для себе щось нове?

— За час повномасштабного вторгнення «Лис Микита» став першим моїм мальописом не про війну. Думаю, це одна з причин, чому мені відносно просто над ним працювати. Малювати реальні події в реальному світі в рамках моєї техніки доволі складно, тож після кількох робіт поспіль на цю тему «Лис» для мене виконує роль такого собі «розвантаження». Тематика значно легша, а також жанр більше підходить мені за спеціалізацією. Люблю працювати над казками та легендами. Найскладнішою частиною була розробка візуалу самого персонажа Лиса. Я хотіла, щоб він не нагадував жодного іншого лиса, а був особливим, і думаю, мені це вдалося.

— Як я розумію, «Лис Микита. Пісня перша» — це ваша не перша робота у сфері мальописів. Ви вже намалювалимальописи «Арідник. Сотворення світу», «Символи незламності» та збірку графічної поезії «3.3.3». Розкажіть, будь ласка, детальніше про явище мальопису й особливості роботи з ним. Як вам вдається поєднувати візуальну мову та текст? Що для вас важливо в роботі над графічним романом?

— Якщо ви не проти, я використовуватиму термін «мальопис», адже в моєму випадку він є більш точним ніж «графічний роман».

Власне, у мальописній сфері я опинилася випадково: намалювала «Арідника», то був експеримент, від якого я чекала небагато. Але результат перевершив очікування, «Арідник» став візитівкою мого видавництва, а я зі свого боку побачила, що можу ще дуже і дуже багато зробити, якщо продовжу йти цим шляхом. Ось уже п’ятий рік як мальописиця.

Більшість речей у своїй діяльності я роблю інтуїтивно, це стосується також і поєднання візуальної мови та тексту. Якщо немає прописаного сценарію — просто намагаюся малювати послідовно і не втратити сенс, а якщо сценарій є, то за текст відповідає сценарист. Але зазвичай я не замислююся над тим як усе поєднати, воно виходить саме по собі.

У роботі мені важлива історія, ідея. Це те, що має мене чіпляти й цікавити, адже я не малюю те, що мене не торкає. Це важливий момент моєї роботи. Також обов’язкова умова — це я малюю так, як я бачу. Не люблю, коли обмежують мою свободу як художниці та зазвичай не беруся за замовлення, де від мене очікують не творчості, а виконання вказівок.

— А над чим складніше працювати: над адаптацією віршованої казки чи, наприклад, зі збіркою поезії? У чому полягають особливості й відмінності? Чи хотіли б ви ще намалювати якусь українську казку? Яку саме?

— Кожен жанр має свої особливості, переваги та складнощі. Якщо «Лис» — це казка, яка дозволяє власну візуальну інтерпретацію, то збірка поезії — це збірка рефлексій автора, дуже особиста річ, яку треба вміти відчути й передати. Але мені складно обрати між ними щось одне, люблю працювати над Богдановими віршами, люблю працювати над «Лисом», просто до кожної роботи це різна любов.

Я дуже хочу малювати маловідомі українські казки та легенди, а ще думаю, що в майбутньому Франко матиме не єдину казку мальовану мною, однак ще рано про це говорити.

— У випадку роботи з творами сучасних письменників / поетів, допомагає чи заважає вам особисте знайомство з автором книжки? Який вплив, на вашу думку, справляє автор на діяльність художника?

— Особисто я волію працювати самостійно, без співавторів. Але є нюанс: я не сценаристка, лише художниця. Тому, якщо я працюю зі співавтором, то означає, що в нас схожі погляди й ми гарно ладнаємо. Наразі мені щастить працювати з авторами й спілкування з ними допомагає мені в роботі. Проте я намагаюся не піддаватися впливу думок інших людей, бо мені важливо висловлювати моє власне бачення.

— Ви працюєте переважно в чорно-білій графіці, однак постійно експериментуєте. У вашому інстаграмі, наприклад, є роботи з гіпсом, малювання на полотні, ліногравюри, листівки, піни, брошки й багато всього іншого. При цьому вам, я так розумію, усе ж таки ближче до душі саме чорно-біла графіка. Чому? Що в ній такого незвичайного?

— Графіка для мене найбільш зрозуміла в роботі, це основний мій інструмент самовираження. Він найкраще мені вдається, тому я обрала його.

А чому саме чорно-біла графіка… напевне, обмеження кольорової гами не дає розсіювати увагу і концентрує тебе на самій суті роботи, не відволікаючи на кольори. Також це ставить тебе як митця в певні рамки, в яких ти маєш висловитись, і це цікаво, цікавіше ніж не мати жодних обмежень.

— Знову-таки, у своєму інстаграмі ви якось писали, що маєте власні фантастичні світи. Виявом вашої уяви є «тисячолапі» — істоти, які складаються з великої кількості комашиних лап. «Тисячолапі» живуть у власному вимірі та прив’язані до кожної окремої живої людини. Їхні чорно-білі зображення вражають. Хочеться ретельно роздивлятися всі ті сплетіння лапок і розмірковувати над долею кожного персонажа. Розкажіть, будь ласка, детальніше про «тисячолапих». Як вони виникли? Що вас надихає на створення чергового персонажа? Чи не бачите ви їхню історію у вигляді мальопису, наприклад, на кшталт історій Шона Тена?

— О, Тисячолапі — це мій авторський проєкт, у якому я на основі розповіді про себе малюю такий собі асоціативний психологічний портрет людини. Узяти участь може кожен бажаючий, для цього потрібно написати мені в соцмережах.

Виникло це все випадково, коли я розлила туш на чистий аркуш і вирішила дмухнути на краплю. Вона розтеклась і стала схожою на павучка, тому я домалювала лапки. Мені сподобалось як вийшло, і я продовжила час від часу таке малювати. І згодом виник ось такий концепт, що існує досі — кожен Тисячолапий має свою людину, до якої прив’язаний, та існує в паралельному вимірі разом з іншими Тисячолапими.

На їх створення мене найбільше надихають особисті й інтимні речі, якими зі мною діляться учасники проєкту. Це дозволяє тонше відчути їх  особистість та історію і дає можливість створити Тисячолапого співзвучного з ними самими.

Наразі не планую створювати з них мальопис, але хто зна, куди може завести мене ця історія.

Роботи з проєкту “Тисячолапі”

— У січні 2024 року вийшла настільна гра «Арідник» (за однойменним мальописом від видавництва UA Comix Publishing) українською мовою. Наразі планується її англомовне видання та є численні замовлення з різних країн. Розкажіть, будь ласка, про вашу роботу і над мальописом, і над грою. Де ви мали більше простору для уяви?

— Мальопис «Арідник», як я вже казала раніше, був експериментом. Мені було дуже цікаво працювати над ним, але тоді я ще не усвідомлювала весь його потенціал. А гра вже створювалася на етапі мого ясного розуміння всіх можливостей цієї франшизи, я відчувала значно більше сили й чітко бачила вектор руху. Я думаю, робота над настільною грою — то був найбільш щасливий період для мене за час повномасштабки. Це було цікаво, натхненно, і я бачила, що це буде непересічний продукт, яким ми будемо пишатися. Так і сталося — гра вийшла в топ українських ігор, перший наклад блискавично розпродався, і ми досі отримуємо купу захоплених відгуків від гравців.

— Я знаю, що ви дуже любите дерева. І малювати, і бути серед них — у вас багато з ними світлин. А ще вам до вподоби природа, подорожі, Тибет і Мексика. Усе це відображається у вашій творчості. А що ще вас надихає? Якщо вам треба перепочити, зібрати думки докупи, що ви зазвичай робите?

— Мене надихають мої амбіції та усвідомлення своєї сили. Я розумію, що ще маю дуже багато чого сказати своїм мистецтвом, і збираюся це робити.

Коли треба перепочити, то роблю перерву, займаюся чимось іншим, сплю, дивлюсь кіно, лінуюсь і даю собі час. А думки в купі майже завжди, їх у моїй голові мільйони, але кожна має своє місце. Проте в разі чого, час наодинці допоможе розібратися з будь-якими з них.

— Які 5 українських дитячих / підліткових книжок ви порадили б нашим читачам?

— Це, мабуть, найскладніше питання для мене сьогодні, адже я дуже давно споживала якийсь дитячий чи підлітковий контент. Але можу порадити кілька казок:

1) Сашко Лірник «Казка про силу характерницьку, богатиря Ахмеда і Грицька Кобилячу Смерть»;

2) Михайло Стельмах «Журавель», видавництво «Веселка» 1970 (з ілюстраціями Марії Приймаченко);

3) «Казки Карпат», видавництво «Карпати» 1989;

4) «Війна грибів з жуками», видавництво «Час» 1919;

5) «Кую, кую чобіток», видавництво «Веселка» 1981;

6) «Цікаві бувальщини. Пригоди з життя видатних людей», видавництво «Дніпро» 1974.

Ілюстрації надані Людмилою Самусь.