«Усі діти — супергерої. Вони можуть усе, якщо поруч дорослі, які їх підтримують і вірять в них.» Саме про це — дебютна книжка Жені Шульги «Супермен у капцях», що вийшла у видавництві «Ранок» у співпраці з літагенцією «Барабука». Діти можуть збудувати басейн, захистити вишню, врятувати кошеня, начарувати гору ласощів чи усмішки для всіх на світі. І все це — майже не виходячи з дому, не перевзуваючись із домашніх капців.
Льошці пощастило мати родину, яка його слухає і чує, підтримує й довіряє. У нього молода бабуся. Не тому, що п’є чарівне молодильне зілля (хоча й п’є якісь пігулки), а тому, що пірнає з маскою, відсилає наліпки в месенджері, ліпить з онуком крісла для втомлених сніговиків і грає з ним у складні ігри. А ще вона не відмахується від Льошчиних питань, а навпаки, заохочує їх. Він може поставити три несподівані питання на день. «А правда та вигадка в її відповідях переплітаються, наче нитки у в’язаному светрі з орнаментом».
« — Ді-і-і-іти, на берег! — чують вони дзвінкий бабусин голос.
Але вдають, що не чують.
— Діти! Якщо ви не вийдете, я почну співати!
Мама з Льошкою прожогом вилітають з води, сідають на покривало і починають реготати — аж підстрибують від сміху.
— Злякалися? — з награною суворістю запитує бабуся.
— Це ж заборонений прийом, — трясучись від сміху, видає мама. — Ми ж домовлялися, що ти погрожуєш нам своїм співом тільки в особливих випадках.
»
Та не лише бабуся у Льошки не стереотипова, не в’яже нескінченні светрики чи шарфики, не ходить по квартирі в халаті й не пече пиржки. Точніше, вона, певне, пече, але не весь час, бо ж устигає і на пляж, і на сніжні забави. Його дядько — супермен: може і борщ зварити, і сальто зробити, і в футбол грає, і маму самим лише поглядом заспокоює. Знає цілу купу «закордонних історій» і може переконати, що супергерою необов’язково битися, щоб розв’язати конфлікт.
Льошчина мама увесь час поспішає і часто запізнюється, та завжди знаходить час розпитати сина, як йому спалося-їлося і чи він щасливий. А йдучи на роботу, вона обов’язково прихоплює з собою котлету, молоко і хліб — не собі на обід, а годувати тварин і птахів. Вона в усьому може знайти щось хороше, стверджує, що перша літера алфавіту — «море», і навіть вигадала нове слово — «тутщастя», яке описує ту щасливу мить, яку люди відчувають тут і зараз, а не десь, колись, можливо. Наприклад, коли на Новий рік Льошка отримав той самий велосипед — точнісінько такий, як він собі намріяв: чорний, з полум’ям на рамі і червоними ручками. Він навіть пахнув так, як Льошка уявляв. А його друг Женько отримав новий слуховий апарат — і тепер навіть Льошчині думки може чути. Магія? Ні, тутщастя!
Ця книжка не про карколомні пригоди, а про коло безпеки для дитини з близькими надійними людьми, де є місце і пригодам, звісно, але й чесним розмовам про те, що «деякі бабусі раніше йдуть з вечірки» чи що люди бувають буркотливими тому, що в них нікого немає.
У «Супермені в капцях» немає згадок про війну. Події відбуваються до/після/поза війною. Це наче сховок у безпечне місце, де хлопчик із рідними спокійно, без поспіху та тривог, п’є какао, їсть суп, бавиться, розмовляє про серйозні і не дуже речі, їде на море, вчиться давати раду своїм емоціям. Хоч авторка й не згадує жодного топоніма, та все ж події, поза всяким сумнівом, відбуваються в Україні. Біля будинку росте вишня, яку всі люблять, особливо Льошка, саме тому й вискакує у самих капцях, щоб рятувати її, коли кривдник палицею збиває ніжний цвіт. З вікна другого поверху дітям гукає буркотлива сусідка. Дуже впізнавані реалії, чи не так? Разом із мамою і бабусею Льошка їде на море поїздом, де вони п’ють чай зі склянок у різьблених підсклянниках — і бабуся стверджує, що впізнає склянку, бо пила з неї чай, ще коли дитиною їхала потягом. І море наше, українське, Чорне чи Азовське, то вже, певне, залежить, якими спогадами відгукнеться читачам. Там продають солодку кукурудзу й стиглі персики, сік від яких тече по ліктях («у нас удома таких немає»), тому море солодке, хоч насправді й солоне.
Після прочитання «Супермен у капцях» лишає по собі солодкий присмак, як персик з півдня України. Так хочеться, щоб у всіх українських дітей було таке затишне й безпечне дитинство, як у Льошки.
Подружитися з диваками та стати супергероєм
Анастасія Лавренішина – авторка, яка вміє дивувати. Ви можете знати її за фентезійною дилогією«Дрімучий ліс», сповненою вишуканих порівнянь і метафор. Або за атмосферними екоказками про крихітку Жу. Чи за приквелом до анімаційного фільма «Віктор робот». Є в її доробку і нон-фікшен «Ласкаво просимо на пошту». Нова ж книжка «Диваки моєї школи» цілком реалістична, з пізнавальними елементами.
І от якраз у пізнавальному аспекті й криється небезпека для авторів: як розповісти так, щоб було цікаво, але в той же час не скотитися у повчання й сухі пояснення термінів, які, швидше за все, видадуться юним читачам нудними? Анастасії Лавренішиній вдалося, і ми спробуємо розібратися, в чому її секрет.
То про що ж книжка? Про прийняття інакшості на прикладі Петрика Їжака, другокласника, який приходить до нової школи. Їжак – його прізвисько, а не прізвище, і воно дуже вдало його характеризує – розхристаний і колючий. Наталя Чорна і зачіску йому намалювала відповідну, їжачу, з колючками. Він не хотів переїздити, не хотів іти до нової школи, хотів грати у «Кубок Гемеродрома», але от, тато веде його до нової школи й каже, що забиратиме його бабуся.
Клас його непростий, у ньому вчаться діти з особливими освітніми потребами. І вчителька не встигає розповісти про ці особливості, як Їжак затіває бійку й потрапляє до директорки. «Я знаю правила, — Їжак грізно наїжачується у відповідь. — Не можна вдаряти когось і не вибачатися!» Їжак знає правила, та ще не знає про особливості диваків, з якими тепер навчатиметься. А в його класі є Ураган, який переміщається у кріслі колісному; є добра й привітна до всіх Красуня з синдромом Дауна; є Інжир з аутизмом, який пригощає всіх інжирними батончиками. І з усіма можна дружити, якщо враховувати їхні потреби.
Директорка, Марина Валеріївна, яку діти з любов’ю кличуть «Малинове Варення», не сварить Їжака, а пропонує йому виклик – стати капітаном класу на змаганнях й отримати кубок. Це його шанс стати супергероєм, як його тато-поліцейський. Та є один нюанс: у змаганнях мають брати участь усі. Спочатку Їжаку здається, що це неможливо, він не хоче у своїй команді диваків, називає їх зайвими й слабкими. Та він вчиться на власних помилках, і вже після змагань усі кликатимуть його не інакше, як Капітан Їжак, а він зрозуміє, що всі мають свої суперсили.
За подіями у школі спостерігають голуби. На подвір’ї, на підвіконні класу чи спортзалу. Саме вони розповідають історію, часом коментують вчинки Їжака і пояснюють читачам термінологію інклюзії. «Всі люди різні. Хтось носить окуляри, хтось має слуховий апарат. Хтось ходить пішки, хтось користується кріслом колісним, а дехто має особливості розвитку чи поведінки, які не одразу зрозумілі іншим».
Голуби розповідають про аутизм, ДЦП, синдром Дауна, порушення слуху, ПТСР. Пояснюють, які саме терміни потрібно вживати: крісло колісне, а не візок, людина з інвалідністю, а не інвалід. Та й саме слово «диваки», обране авторкою, включає їх у колектив: вони такі самі, як і решта, тільки мають свої дивацтва, свої особливості. Пам’ятаю, як у моєму дитинстві звучало «інвалід» у спину безногому ветерану війни та «даун» до дівчини, яка просто хотіла бавитися з іншими дітьми. А вони могли би бути «диваками мого двору» – зовсім же по-іншому звучить, погодьтеся.
Для Їжака це все нове, та важливо те, як авторка зобразила поведінку інших дітей, які довше вчаться в інклюзивному класі. Коли Їжак зачіпається до Інжира, вимагаючи вибачень за те, що той штовхнув його, на захист хлопчика з аутизмом стає весь клас: і хлопці, й дівчата, і чемні, й розбишаки, бо вони приймають усіх у своєму класі. Приймають і рахуються з їхніми особливостями. Зрештою, Їжак певним чином також дивак… У нього немає мами, і, звісно, це не може не впливати на його поведінку.
Я читала книжку разом із семирічним сином. Мені було цікаво, як він її сприйматиме, чи не переобтяжуватимуть його термінологічні вставки. Та, оскільки вставки були поміж розділами, і це були емоційні репліки голубів (один із них все обіцяв скинути ляпку на Їжака, якщо він не змінить своєї поведінки) – часом обурені, часом засмучені чи, навпаки, жартівливі, а терміни пояснювалися простими словами, це сприймалося легко і не переобтяжувало текст.
Син перейнявся і щоразу, коли читали про котрогось дивака, ділився власними спостереженнями: «О, а у нас Іззі не любить доторків і обіймів, а з Джексоном завжди поруч асистент. А в третьому класі є дівчинка з протезом замість ніжки». Як на мене, оце впізнавання й розуміння дуже важливе.
Тон оповіді дуже делікатний, обережний – авторка й сама має сина з особливостями. Крім того, текст вивіряла літературно-психологічна консультантка Таня Стус, щоб у жодному разі не нашкодити, не образити, а підказати, як найкраще взаємодіяти з диваками. Ілюстрації Наталі Чорної підкреслюють особливості характеру персонажів: шпичаста зачіска Петрика, яка робить його справді схожим на їжака чи каштан; розбишакуваті очі Мишка і Вовчика (мені тут щоразу згадувалися Нестайкові Вовчик Вовченко й Михайлик Ведмеденко), чарівна усмішка Красуні. Прізвиська дітей і вчителів також не випадкові, підібрані авторкою з любов’ю: Їжак, Ураган, Інжир, Красуня, Кіборг, Малинове Варення. Так хочеться, щоб усі наші кіборги, які вертаються з війни, знайшли розуміння й прийняття у новому житті, щоб урагани мали змогу летіти й відчувати вітер на щоках, щоб красунь і красенів хвалили й захоплювалися ними, щоб усі диваки відчували прийняття й любов оточення.
«Диваки моєї школи» дуже важлива й потрібна книжка. І тому, що давно вже час зняти тавро з диваків, прийняти, що люди різні, і несприйняття шуму чи потреба робити перерви у навчанні не робить дітей поганими і не має стояти на заваді соціалізації чи навчанню. А ще тому, що через війну стає все більше людей з видимою інвалідністю (у Їжаковій школі вчитель фізкультури, Кіборг, має протез замість ноги). І важливо, щоб і дорослі, і діти не відверталися чи не витріщалися, а були уважними й обізнаними. Для початку – прочитали й обговорили «Диваків моєї школи». Разом із батьками вдома чи, ще краще, усім класом у школі. Кожна дитина точно знає хоча б одного дивака, а якщо скласти їх докупи – то он їх скільки! Прочитання «Диваків» може стати першим кроком до розуміння і прийняття інакшості.
Мрії до Домінікани доведуть
Здавалося б, за останні 5-10 років підліткової реалістичної літератури стало значно більше. І це справді так. Та все одно нам є куди рости і розвиватися — і тематично, і жанрово, тому мене дуже порадувала книжка Лариси Федорченко«Під жовтим небом мрій», що нещодавно вийшла у Видавництві Старого Лева з ілюстраціями Тані Зейналової.
Що ж такого незвичного запропонувала нам авторка?
По-перше, тема расизму і дискримінації та булінгу за кольором шкіри в українській підлітковій літературі практично відсутня. Практично, бо все ж таки була книжка «Зеро»Юлії Ілюхи.
Так, Україна не надто кольорова країна. Чи значить це, що у нас відсутні упередження щодо інших етносів чи рас? Аж ніяк. І в українських школах навчаються діти, народжені у змішаних шлюбах. Як і героїня «Під жовтим небом мрій» Марія-Валентина Мороз-Матіас, або ж просто Тіна. Її мама — домініканка, а тато — українець.
І саме через колір шкіри до неї весь час зачіпається однокласник Дусик. «Кольорові класи тепер окремо. Йди, Матіас, он там твоє місце, — і показав рукою до туалетів». «Шо, Мороз-Матіас, холодно? Це тобі не Африка!» «Іноземці звільняються від укрмови. Вони вчитимуть наскельні малюнки!» Ну і далі в такому ж стилі.
Ця тема важлива не тільки тому, що ще не висвітлювалася в українській підлітковій літературі, а й тому, що зараз особливо актуальна. Українські діти, які разом із матерями втекли від війни за кордон, також відчувають свою інакшість. Інша мова, культура, традиції. Потрібно бути впевненим у собі, щоб використовувати цю інакшість як перевагу. Тож, можливо, історія Тіни додасть комусь бодай краплину віри в себе і свої сили.
По-друге, попри те, що формат щоденника аж ніяк не новий і досить популярний і в дитячій, і в підлітковій літературі (згадати хоча б суперпопулярні серії «Щоденник слабака» Джеффа Кінні та «Щоденник Нікі» Рейчел Рене Рассел), українські автори не дуже часто вдаються до цього жанру. Хоча він досить виграшний, бо ж оповідь ведеться від першої особи і з першої ж сторінки скорочує дистанцію між героєм і читачем.
У своєму щоденнику Тіна записує події зі шкільного життя, ділиться роздумами. Зокрема у діалозі з подругою підмічає, що повчальні розмови з кривдником відбуваються один на один, а ображає її він при всіх, і всі, крім Лисициної, Тіниної подружки, мовчать або підсміюються. «Ми живемо у XXI сторіччі. Космонавти вже на Місяці були, марсохід запустили, стільки винаходів з’явилось! А люди досі тикають пальцем у того, хто хоч трохи відрізняється».
Часом усміхаються навіть вчителі, які мали б щонайменше зробити зауваження. Але тут викривається ще одна проблема: традиційно у нашому суспільстві хлопцям багато що пробачають. Бо гормони, «такий вік»; вони розвиваються повільніше, що з них візьмеш; зачіпається — значить, вподобав тощо. Але дивні, часом масні й направду огидні жарти та витівки ображають, а «такий вік» у жодному разі не є виправданням. Тож я щиро потішилася, що Тіні й компанії вдалося помститися Дусику і за знущання над Тіною, і за задирання спідниць іншим дівчатам. Бо якщо вчителі нічого не роблять, доводиться захищатися самим.
Тіна — творча дівчинка, і саме мистецтво допомагає їй бачити красу світу. Якби не те, що часом в неї тицяють пальцями й дивуються, що вона розмовляє українською, а в школі зачіпається Дусик-Дурбусик, вона була б цілком щасливою. Має вірну подругу, турботливих батьків, любить малювати. Та раптово її життя перевертається з ніг на голову. У Домінікані живе її бабуся, тітка з родиною переїздить до Канади, а бабусі потрібен постійний нагляд, тож мама вирішує їхати на Батьківщину. А разом із нею — і Тіна з татом. Попереду на них чекають нові подорожі, нові краєвиди і… жовте небо.
Тіна відкриває серце новій пригоді, хоча їй і лячно, бо ж у Домінікані все зовсім інше: і люди, і клімат, і їжа, і звичаї. І, хоч дівчинка добре знає іспанську, в новій країні її знов сприймають за чужинку, кличуть «ґрінґою», бо тепер у неї надто світла шкіра. Та Тіна більше не має наміру мовчати, та й поруч є люди, готові стати на захист. До того ж, Тіна разом із новою приятелькою і сама стає на захист природи. Краби, мурени — навколо стільки див!
Разом із Тіною читач відкриває для себе цілковито нову країну. Чи багато ми знаємо про Домінікану? Отож! Тепер можемо дізнатися з перших вуст — Лариса Федорченко прожила там 15 років. І от у цьому — в досвіді пізнавання нової країни українкою, а не через перекладений текст — ще один плюс «Під жовтим небом мрій».
Книжка невелика (136 сторінок) і завдяки формату щоденника дуже легко читається, тож підійде і затятим читакам, які хочуть дізнатися про екзотичну для українців Домінікану, і читачам, яких зазвичай відлякують товстунці, і підліткам, які зараз навчаються за кордоном і все частіше обирають до читання книжки польською/німецькою/англійською. Завдяки простій мові, верстці, де багато повітря (щоденникові записи плюс ілюстрації), актуальним для підлітків темам (переживання щодо зовнішності, справедливість, екоактивізм) «Під жовтим небом мрій» Лариси Федорченко має всі шанси потрапити на полиці з улюбленими книжками юних читачів, а також бібліотек.
Усі ми трішки звірулаки
Певне, кожному з нас хоч раз за життя хотілося перекинутися на якусь тварину і хоч трішки подосліджувати світ у тілі звіряти. У книжках Галини Ткачук це можливо — у «Котулаках і цвіті папороті» можна спостерігати за новими пригодами юних котулаків.
Це друга книжка серії про котулаків. Перша — «Хто такі котулаки» — знайомила нас із братами-близнюками Левом і Мирчиком та їхньою двоюрідною сестрою Ладою. Хлопцям саме виповнилося дев’ять років, і вони сподівалися, що їхня прабабця, Малина Зловісна, розкаже їм нарешті секрет перетворення на тварин та інші чаклунські штучки. Якщо хочете дізнатися, як близнюки разом із Ладою вивідали секрет і в яку легендарну бібліотеку Києва вони ходили — читайте першу книжку. Я ж скажу лише, що у другій частині діють ті самі головні герої, а отже, вони таки опанували навичку перетворення.
«Котулаки і цвіт папороті» — друга книжка про котулак, але третя — про звірулак. Як так? Бо почалося все не з «Хто такі котулаки», а з «Білки Квасолі та Опівнічного Пожираки». Саме там уперше Галина Ткачук розповіла про дивовижні здібності киян. «У сиву давнину на величних горах над могутнім Дніпром стояло славне місто Київ… У давньому Києві все було інакше ще й через відсутність технологій. Саме тому киянам доводилося жити цікавим життям. Наприклад, перекидатися на тварин». Як виявилося вже у котулачій підсерії, у Києві та околицях і досі мешкають звірулаки, тобто люди, які вміють перекидатися на тварин.
Це не перша книжка Галини Ткачук, де вона творить міфи та легенди Київщини. Сюди ж можна зарахувати і «Вечірні крамниці вулиці Волоської», які виходили у «Темпорі», а минулого року були перевидані «Богданом» у новому оформленні. У «ЗВРК» авторка творить паралельний до Києва вимір та легенди, які пов’язують Київ і Зміїв. В одному з інтерв’ю Галина Ткачук зізналася, що має амбітні плани пов’язати всі світи своїх книжок в один. Як на мене, вона вже це робить, і їй непогано вдається.
Та все ж повернімося до наших юних котулаків. На них чекає святкування Івана Купала у селищі чарівників Добрий Дуб. Цього року святкування особливе — спортивне дитяче свято, змагання з іншою командою звірулак. А мета… ну, можна здогадатися з назви.
У «Котулаках і цвіті папороті», як і в багатьох фентезійних історіях для молодшого й середнього шкільного віку, ми не бачимо батьків. Зазвичай діти самотужки мають порятувати світ, подолати велике потужне зло, знайти якийсь особливий цінний артефакт, або й усе це разом. У других «Котулаках» усе ніби й так, але й не так. Бо ж діти не самі. Разом із ними — їхня прабабуся і все чаклунське селище.
Таким чином авторка нагадує читачам, наскільки цінним і важливим є зв’язок зі старшими в роду. Це не просто спілкування з бабусями-дідусями чи й прабабусями-прадідусями, якщо комусь пощастить так, як правнукам Малини Зловісної, а й передача життєвої мудрості, досвіду. Бо від своїх старших родичів ми можемо дізнатися таке, про що не прочитаємо в підручнику з історії. Хай це буде родинний рецепт найсмачніших у світі пиріжків із ревенем чи котулачого зілля.
Дуже хочеться сподіватися, що після прочитання «Котулаків» юні читайлики побіжать до своїх бабусь — розпитувати про їхнє дитинство і секретики. Бо ж наша сила не лише в знанні історії країни, а й у знанні нашого роду, а бабусі-прабабусі й є чарівними ланками, які поєднують теперішнє і минуле.
У серії про котулак, як і в інших книжках Галини Ткачук, щедро розсипано жмені фірмового гумору, згадки про інші книжки, як то «Люби і знай комарів рідного краю», «Хижий хвощ проти чорного лелеки» (не здивуюся, якщо за кілька років книжка з такою назвою з’явиться на полицях книгарень), «Рік життя нудного дикобраза» тощо.
Яскравий звірулачий світ допомагають творити й ілюстраціїІвана Кравця. Очі літніх чарівників хитро усміхаються, а погляди юних котулаків натякають на бешкетні задуми. А які там відганяки! Та все ж родзинка оформлення — те, обкладинки котулачої серії світяться у темряві — магія просочується крізь сторінки.
Хто не перший рік читає і любить книжки Галини Ткачук, знає, що вона шанує білок і дуби. І хоч білки ще не пробралися до котулак (але ми пам’ятаємо, що почалося все саме з білкулаки Квасолі!), та все ж селище називається Добрий Дуб. Враховуючи перехресні зв’язки між книжками авторки, цікаво, чи ж «Дуб трьох лісовиків» не росте десь поруч? Придивіться уважно, шукайте розпізнаки, може, вам, як і Мирчику з Левом, також вдасться знайти дорогу до селища добрих чарівників.
Як залюбити дітей в історію України
Якщо вам здається, що історія – це сухо і нудно, то, певне, ви ще не бачили «Історії України для наймолодших»Мирослава Кошика. Книжка, адресована «Усім дітям і не тільки», вийшла лише минулого року, але вже встигла завоювати любов юних читачів, їхніх батьків, а також отримати відзнаку Топ Барабуки у категорії «Пізнавальна книжка року».
Особисто я не раз бачила у книжкових групах прохання порадити щось з історії для дітей, але щоб читалося легко і цікаво. Напевне, історик та політолог Мирослав Кошик також бачив цей запит батьків і вирішив: а чому б не спробувати?
Давайте подивимося, що у нього, разом із видавництвом «Маґура», вийшло.
Що
«Історія України для наймолодших» починається з кам’яної доби й закінчується повномасштабним вторгненням. Інформація подається невеликими розділами, по 2-3, максимум 5 сторінок. Це зручний формат і для юних читачів, які ознайомлюються з історичними подіями та діячами самостійно, і для читання дорослими дітям. Завдяки поділу на невеликі розділи «Історію» можна читати потроху, відкладати, щоб подумати, осмислити прочитане, і не загубитися у вирі часу та персоналій.
Кому
«Усім дітям і не тільки, які люблять історію рідної країни» – ця присвята-призначення дуже широко окреслює аудиторію. Хоча я би сказала, що, в першу чергу, ця книжка призначена для ознайомлення з історичними періодами та персонами. А хто захоче дізнатися більше про Ярослава Мудрого, Сагайдачного чи Бандеру – піде шукати далі й копати глибше.
Звісно, потреба в книжках, які б легко, доступно і цікаво розповідали про події з історії України дітям, відчувалася й раніше, але саме зараз «Історія України для найменших» дуже вчасна і потрібна. Як дітям, що лишаються в Україні, зокрема щоб змалечку краще розуміти, хто такі українці, за що вони боролися століттями і борються сьогодні, так і тим, хто виїхав за кордон, щоб зберігати зв’язок із рідною землею, пам’ятати, хто вони і чому там, де є зараз. (З власного досвіду можу сказати, що «Історія України для найменших» добре читається підліткою, яка ніколи не вчила в школі історію України, бо навчається в американській школі. Це не перша спроба ознайомлення з історією України, але нарешті вдала. Паралельно ми читаємо й обговорюємо «Історію України для найменших» із семирічним сином, і він жваво реагує на всі гачки і жарти, які Мирослав Кошик розкидав на сторінках книжки, щоб зачепити й зацікавити юних читачів-слухачів».)
Фішки
То чим же відрізняється «Історія України для наймолодших» Мирослава Кошика від інших пізнавальних історичних видань для дітей? Автор не вдається до пафосу, а розповідає історію дітям простою доступною для них мовою, пересипаючи оповідь жартами і порівняннями з сучасними, зрозумілими дітям, реаліями. Ось, наприклад, про кам’яну добу: «Жили тоді люди у кам’яних печерах. Жодних футболок і джинсів тоді не було. Їжа була простою: ягоди, фрукти, м’ясо та риба – і жодної тобі піци та шоколадок!» І от уже для дитини це не просто якийсь абстрактний період, вона може поспівчувати тодішнім людям: ох і непросте у них було життя! Кам’яне житло, іграшки з каменю або дерева… Як вони вижили?
А назви розділів чого варті! «Трипільці, колесо і бутерброди», «Як Кульгавий став Мудрим і куди зникла його бібліотека», «Як малюк став велетнем», «Лицарі степу чи пірати Чорного моря?», «Три генії українського народу, або 320 гривень» – бачиш таке – і хочеться пошвидше читати, розплутувати загадки історії. Чому чумаки звуться чумаками? Хто у XIX столітті створив спеціальну школу для дівчаток? Котрий генерал створював рекламу для відомої і сьогодні кави «Галка»? З «Історії України для наймолодших» можна дізнатися багато цікавинок. Окрім того, Мирослав Кошик у кінці кожного розділу лишає гачок на наступний – щоб хотілося читати ще і ще, як захопливу пригодницьку книжку. «Ярослав створив правила успадкування влади і закликав своїх дітей не порушувати їх. Чи послухались його сини, ми дізнаємося у наступному розділі». (с. 45)
Ну і, звісно, книжка б не була такою живою й динамічною без яскравих ілюстрацій Михайла Дунаковського. Вони пожвавлюють оповідь, де потрібно – додають дрібку гумору (с. 37 – Білки не гроші! Кінь бойовий 1 шт). На ілюстраціях князі, гетьмани та видатні українці вже ближчого до нас часу – сердиті, задумані, радісні, спантеличені – не канонічні, як на «класичних» портретах, а олюднені, бо вони ж і є люди, хай із минулого, а не лише зображення на грошах чи в підручниках. І оця неканонічність зображання історичних персоналій також робить їх ближчими до читача, зрозумілішими, ріднішими. Ось січові стрільці співають «Ой у лузі червона калина», ось Степан Бандера каже: «Слава Україні» (с. 174) – і це вже не якісь далекі незрозумілі імена, це герої – і книжки, й історії, яких можна роздивитися, до яких можна доторкнутися.
На сторінках «Історії» ми бачимо й автора – поважного, але не занадто серйозного пана в костюмі, з вусами й борідкою, який час від часу вставляє свої коментарі у коміксних бульках: «Класична музика – це коли стоїть дядько в чорному костюмі з паличкою, а перед ним сидять багато музикантів. Він махає тою паличкою, і вони починають грати». (с. 129) От і цими історичними оповідками з нами ділиться дядько у піджаку, так ніби сидить поруч і розповідає. Зрештою, на обкладинці так і написано: «Розповідав про українську минувшину своєму синові, а тоді й з нами поділився». І добре, що поділився, тепер і діти, і їхні батьки точно знатимуть, що історія може бути живою й цікавою.
Крила, які нам потрібні
Саша Войцехівська – авторка дитячих книжок «Марусині важливі справи», «Таємна рада вітрів», «Ну придумай щось, Марку», «Яблучна шарлотка, спечена в горах», «Варто спробувати. Роздуми про волонтерство», «Сови короля Данила». З кожною книжкою письмо авторки стає все вправнішим, коло тем ширшає. «Коли я вирощу крила» – перша її книжка для підлітків.
Це дуже особиста історія про втрату близької подруги. Я читала дописи авторки у соцмережах, коли вона працювала над рукописом, і чекала виходу книжки разом із нею. Щоб з головою пірнути в цю історію. Щоб відчути біль, але й відчути надію. Я чекала на вихід «крил» і трішки боялася, чи не забагато я знаю про історію, покладену в основу книжки, чи не зависокі очікування, чи не розчаруюся? Мої страхи були даремні.
Від самого початку читачі, як і персонажка, не розуміють, де вони і що відбувається. Почуваються розгубленими, спантеличеними. А потім виникає безліч питань…
А що, як люди, коли помирають на Землі, не зникають зовсім? Якщо якась частинка їх лишається і продовжує існувати там, де їх не бачать рідні та друзі? Якщо вони також сумують за близькими і своїм земним життям?
Саме такі припущення – в основі нової книжки Саші Войцехівської. Її персонажка Лера опиняється у незнайомому місці, яке згодом виявляється країною ангелів – Янглією. Люди, які завершили своє земне існування, вчаться бути ангелами. Ходять до школи, дізнаються про правила життя в їхній новій країні і яким може бути їхнє майбутнє призначення.
Лера відмовляється приймати нову реальність. Не хоче навіть віддавати свій земний одяг – це її ниточка, її зв’язок з людським життям і тими людьми, до яких вона хоче повернутися. Коли люди стають ангелами, поступово забувають своє земне життя. Щоб із нею цього не трапилося, Лера записує спогади у блокноті. Рік за роком, починаючи з малюцтва. Записує спогади зі слів батьків, а потім уже й свої власні. Щодня пере свій земний одяг і знову його вдягає, хоча у крамниці можна вибрати гардероб на будь-який колір і смак. У Янглії ж усе безкоштовно. Можна обирати не лише одяг чи продукти, а й те, який ти матимеш вигляд. Можна омолодитися чи, навпаки, подорослішати, відростити волосся чи ельфійські вуха.
Попри те, як дівчина опирається всьому, що відбувається з нею у Янглії, вона знаходить нових друзів. І, несподівано для самої себе… кохання. У неї і на Землі був хлопець, але він їй не дуже й подобався, а от з Янгельським сусідом Яношем зав’язалися справді близькі стосунки – з ним і подуркувати можна, і розповісти про сумніви, і покричати, і біля океану мовчки посидіти. І, власне, саме Янош допоможе подолати її найбільший страх і згадати останні хвилини земного життя.
Та не лише великий і вайлуватий Янош підкорить читацькі серця. Інші другорядні персонажі також добре виписані: і примхлива Бомба з чи то малюком, чи то юнаком Максом, і дещо байдужа вчителька пані Поліщук, і навіть колоритний дід Лери.
Окремо варто сказати про оформлення книжки. Назви розділів ніби написані ручкою у шкільному зошиті в клітинку. А оскільки оповідь ведеться від першої особи, то складається враження, що ми читаємо щоденник Лери. Від тієї миті, коли вона отямилася у незнайомому просторі, до її вже крилатого вибору. І це створює ефект абсолютного занурення у її думки та переживання. Книжки для підлітків не завжди мають бути надзвичайно динамічними й насиченими подіями, пірнання у роздуми й страхи персонажів може допомогти краще зрозуміти власні почуття, розвинути емпатію й уважність до тих, хто поруч.
Ілюстрації Оксани Драчковськоїдуже ніжні, виконані у приглушених тонах, де на малюнку не більше 2-3 кольорів. Вони також підкреслюють особливу атмосферу ніби й схожого, але все ж іншого світу.
Історія Лери ніби й сумна (ну бо ми не можемо забути, що вона пішла зі світу людей), але й світла водночас. А ще в ній знайшлося місце гумору – і це прекрасно, бо сміх розганяє найтемнішу темряву і найсумніший сум. Це ніби проживання втрати навпаки. Думаю, саме тому авторка й написала цей текст – щоб відпустити свій біль, який лишався з нею роками. Це вона – довга кумедна Сашка, найближча подруга Лери, яка смикала перехожих, схожих на її подружку. Лера сердилася на себе, що покинула маму і Сашку, що підвела їх, зрадила. Вона ходила на Пагорби снів – і переносилася до своїх найдорожчих людей, коли вони спали, а ті могли бачити її у своїх снах. Лера не була готова відпустити своє земне життя, своїх людей, а вони трималися за неї…
Рідних і дорогих людей важко відпускати. Та все ж, коли навколо так багато втрат, можливо, глибока і зворушлива книжка «Коли я відрощу крила» допоможе комусь відпустити близьку людину. Не забути, ні, – наші дорогі лишаються з нами: у серці, на світлинах, у спогадах. Нагадують про себе вітерцем, усміхають сонячним зайчиком, обіймають світлим сумом. Вони завжди з нами. Але хай десь там, на своїх хмаринках, відрощують крила.
Коли автор пише книжку на основі подій свого життя, це завжди ризик. Що не зрозуміють, що не відгукнеться, що «А навіщо таке виносити на загал». Та все ж, мені здається, Саші Войцехівській вдалося не просто переповісти історію зі свого життя, а створити самодостатній гармонійний світ, до якого двері відчинені й для інших.
Як правильно обійматися, або «Майстерня обіймів»
Усі б ми хотіли жити у світі, де панує лад та порозуміння, доброта та гармонія, радість та гарний настрій. І хоч наразі важко уявити, що таке можливо насправді, ми як батьки можемо працювати з власними емоціями та почуттями і вчити дітей, як найкраще виявляти повагу та підтримку іншим.
Помічником-провідником у виконанні цієї непростої місії може стати новинка Тані Стус «Майстерня обіймів». І хоч на обкладинці значиться лише авторка тексту, під обкладинкою ховаються портрети трьох жінок, які створили цю книжку, у кумедному котячо-ельфійському стилі: письменниці Тані Стус, психологині Світлани Ройз і художниці Марини Шутурми.
Коли я бачу, що до якогось книжкового проєкту долучилися Таня Стус і Світлана Ройз, – знаю, що це буде щось дуже ніжне, делікатне, написане з великою увагою й обережністю до дитячих почуттів. Цього разу Світлана Ройз була не лише консультанткою, разом із Мариною Шутурмою вони розробляли персонажів, які з’явилися не лише у книжці, а й на полицях з іграшками супермаркетів «Сільпо». Це вже не перший книжковий проєкт мережі (згадати хоча б «Вул. Різдвяна, 24», створений у колаборації з видавництвом «Чорні вівці»), а оскільки вони продовжують цей напрямок діяльності, то розуміють його важливість (шанс, що книжка потрапить на очі допитливим дітлахам чи дорослим, які шукають подарунок, але не ходять до книгарень, збільшується) і вважають успішним.
Та вернімося власне до книжки.
« У світі, де так багато випробувань, необхідні острівці захищеності, безтурботності та щирості. Іноді ми також потребуємо дозволу на радість і близькість. У чутливості, доброти, ніжності й сили є дуже багато проявів. А також правил, які важливо знати всім. Ця книжка запрошує дітей і дорослих у добрий, красивий світ, де разом із майстрами Обіймів можна вчитися мистецтва мудрої любові»
Обіймики, або ж майстри Обіймів, баранчик Обі, білочка Раді, єнотокіт Єкі, левик Уво і драконка Гася працюють у майстерні обіймів. Вони різні не лише на вигляд, а й за характером, вивчають різні види обіймів і навчають усіх охочих обійматися. Як і всі майстри їхнього краю (а тут є не лише майстерня Обіймів, а ще й майстерні Усмішок, Смаку, Ладу, Гармонії), час від часу обіймики приймають гостей і розповідають про особливості свого фаху. Так дітлахи, що до них завітали, дізнаються, що є обійми вдячності, обійми теплими словами, обійми ніжності й обійми радості. Що від обіймів стає затишно і спокійно, що навіть сильні істоти потребують обіймів і любові і що, хоч обійми можуть бути по-справжньому цілющими, потрібно питати дозволу, перед тим як когось обіймати.
«Майстерня обіймів» може бути корисна як дітям, так і дорослим. Це дуже делікатне нагадування про те, що потрібно говорити про свої почуття – і сум, і радість, і злість, і тривогу, й образу. Ми всі різні й треба поважати особистий простір інших. Якщо хтось, як Дикобразик, не любить доторків, не варто кидатися до нього з обіймами, можна обійняти словами. Якщо поруч хтось великий та сильний – тато чи мама, дідусь чи старші брат чи сестра – це не значить, що їм не потрібні обійми, слова підтримки та любові, знаки уваги. Обійняти можна не лише руками чи лапами, а й вчинками – зробити канапки, напекти обіймальних рогаликів чи заварити обіймального чаю (рецепти також є!).
«Майстерня обіймів» не лише розповідає про звичаї краю, де є Гори Сили, Міст Порозуміння, Озеро Радості, Луг Гарного настрою, тішить око симпатичними звірятами і чудернацькими оселями, а й огортає затишком і спокоєм, додає впевненості, що батьки можуть створити острівці безпеки і порозуміння для своїх дітей. Для початку – у власній родині. Але чим більше буде таких острівців – тим затишнішим буде наш спільний простір.
Тож починаймо з себе! А щоб зміцнювати свої сили і вміння було веселіше, у кінці «Майстерні обіймів» є наліпки, розмальовка, листівка, лабіринт, саморобки (так-так, обіймиків можна не лише купити у «Сільпо», а й змайструвати самостійно. Правда, не таких великих, але вони точно будуть випромінювати любов своїх творців.)
Абетки, картки і монстрики, або Як я вчила своїх дітей читати
Усі діти різні і в різний час і з різною швидкістю опановують ті чи інші навички, зокрема й читання. Хтось починає раніше, хтось пізніше, комусь процес дається легше, а до когось потрібно шукати особливий підхід, перетворювати навчання у захопливу гру. Батькам дітей, які народилися і/або вчаться читати українською за кордоном, потрібно ще більше терпіння, бо ж робочих мов у дитини дві і потрібно все розсортувати по поличках. У цій статті я хочу поділитися своїм досвідом навчанню читати трьох дітей з різними характерами і в різному мовному середовищі. А ще – розповісти про те, як вчать читати в американських школах.
З абабагаламагівською абеткою й картками
Марія почала вивчати літери, коли їй виповнилося… 1 рік. На день народження їй подарували «Абетку» «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГИ», і на довгий час вона стала її улюбленою книжкою. Це був 2004 рік, і якісних дитячих книжок українською було катма, це тепер на полицях книгарень і виставок – барвисте розмаїття на будь-який колір і смак, а на початку 2000-х вибору особливо не було. Тож червону «Абетку» з картонними сторінками ми читали по колу, трохи згодом – разом із «Улюбленими віршами», «Чи є в бабуїна бабуся» Мар’яни Савки і «На землях Бергамотах» Яна Бжехви.
Тож не дивно, що у 2,5 роки Марія знала всі літери. Добре пам’ятаю поїзд на Крим, ми удвох читаємо абетку: донечка називає літеру, я читаю віршик. А сусідка по купе з сином десь такого ж віку коментує: «А я оце думала, чи не зарано ще вчити літери?» Я ж тоді здивувалася: «Зарано? Чому? Вони зараз такі допитливі і вбирають усе, як губки…» До цих своїх думок я не раз верталася пізніше, уже з третьою дитиною, але про це згодом.
Від вивчених літер ми перейшли до карток зі складами, з яких будували слова і речення. Зі старшою донькою у нас взагалі було багато різних карток, наборів, ігор для раннього розвитку. З літерами, тваринами, рослинами, їжею тощо. У 4 роки Марія складала слова, читала, але справжнє захоплення читанням з’явилося пізніше, років у 7 (коли вона вже добре читала й англійською, оскільки навчалася в американській школі), і не саме, а з конкуренції з двоюрідним братом. Вони стали змагатися, хто більше сторінок за день прочитає. А вже як почали – не могли зупинитися. Марія вже доросла, але продовжує бавитися зі словами. Та тепер усе дуже серйозно – вона віршує, пише статті й перекладає
Годування монстрика
Юля народилася у США, тож від народження щодня її супроводжувало дві мови – українська й англійська. Я добре розуміла, що, щойно вона піде до школи, англійська стане для неї основною мовою, літери плутатимуться і важче буде навчити читати українською. Тож я поставила собі за мету навчити читати українською раніше, ніж вона навчиться англійською. Пісню-абетку американські діти знають у три роки (якщо ходять до садочка), а в «чотирирічках» учать літери й звуки, які вони позначають. У нульовому класі* вже вчаться читати.
У Юлі була ціла колекція абеток, щось перейшло у спадок від Марії, щось надбали нове. Однією з найулюбленіших була «Звіряча абетка» Івана Андрусяка. Та повторення літер і читання віршиків до них не надто її цікавило, бо ми вже мали кілька шаф книжок українською й англійською – величезний книжковий світ і безліч пригод. Я мала вигадати щось інакше, захопливе й креативне!
Разом із Юлею ми змайстрували кольорового монстрика з коробки з-під вівсянки, вирізали йому рота, намалювали очі. Я понаписувала літери на кружальцях паперу: приголосні – синім кольором, голосні – червоним. Називали літеру – і згодовували монстрику. Процес пішов. Згодом знову дістали картки зі складами… Юля таки навчилася читати українською раніше, ніж англійською. Хоча, очікувано, англійською розчиталася швидше, зокрема й тому, що в бібліотеках – неосяжний обшир простих і цікавих книжок для першого читання, а українською такі все ще треба вишуковувати (а якщо ви мешкаєте за кордоном, це неймовірно ускладнює і сповільнює пошук), бо вони або заскладні, або не надто цікаві для 5–7-річок. Як на мене, це той сегмент, який усе ще потрібно розвивати, особливо враховуючи, скільки українських дітей зараз проживає закордоном. Щоб батьки чи вихователі в українських осередках могли навчити їх читати, потрібні сучасні, написані легко й цікаво, простою для розуміння мовою книжки: веселі, бешкетні, пригодницькі, які б затягували у читання.
Нам із Юлею допомогла серія «Читальня» від видавництва «Ранок» і літагенції «БараБука», але було би добре мати книжки для розчитування навіть ще простіші за перший рівень, буквально на 1-2 речення на сторінку. Зараз Юлі дванадцять. Англійською вона читає товстезні томи янг-едалту, українською – простіші книжки, але читає, тож процес підтримання і вдосконалення української триває.
За аналогією
З третьою дитиною методи, які працювали з першими двома, не працювали взагалі. Це стосується не лише читання, але й читання зокрема.
Ми читали абетки, Андрійко залюбки слухав, як слухав і інші книжки. Він взагалі досить рано полюбив великі історії Сашка Дерманського – і про вужа Ониська, і про Маляку, про Меда й ПаштетаУляни Чуби. Він любив і любить слухати багато різних історій, але повторювати літери не хотів. Щойно просікав, що це не просто читання, а «читання-навчання», одразу втрачав інтерес і йшов шукати інше заняття. Не мав жодного зацікавлення в отих ваших літерах-цифрах.
З ним ми також змайстрували монстрика-поїдача літер, і йому цікаво було його годувати. Але не називаючи літер. Ням-ням-ням! І через рот, і через мозок – і пошвидше, бо монстрик голодний і зараз тебе з’їсть.
«Що ж, – сказала я собі. – Не тиснутиму, бо добра з того все одно не буде. На все свій час». Я верталася до своїх думок і досвідів зі старшою донькою, але всі діти різні. Андрійко йшов у прескул, знаючи хіба дві-три літери й рахуючи: один, два, п’ять, дев’ять, кісімнадцять. У кожного свій шлях і свій час. Ми взагалі довгий час думали, що Андрійко не розрізняє кольорів, бо він на все казав «зелене». Я вже потихеньку підчитувала статті про порушення колірного зору – щоб знати, як йому допомогти. Люди з цим живуть і нормально функціонують. Он у їхній школі є вчитель, який не розрізняє кольорів. І нічого. Кісімнадцять – то й кісімнадцять.
Але виявилося, що і кольори дитина розрізняє, і нові знання швидко хапає. До Нового року у прескулі син вивчив усі букви і звуки, які вони передають. Просто в колективі йому було легше, ну і якщо повторювати щодня те саме, то й вибору особливо нема, як таки все запам’ятати.
У kindergarten вони спочатку повторили букви і звуки, за ними закріплені, а потім потихеньку стали вчитися читати. (Детальніше про це – у наступному розділі). І якось узимку, коли ми верталися додому, я помітила, що Андрійко не просто гортає книжки, а читає собі (нагадаю: це все ще нульовий, не перший клас). Щоб дорога в авті була веселішою, він набрав собі зовсім простеньких книжечок типу «A Pig met a Cat»:
A pig met a duck.
The pig fed the duck.
The duck met a pup.
The duck fed the pup.
The pup met a cat.
The pup fed the cat.
And she fed the pig!
На одній сторінці – одне, зовсім просте, речення. Але він читав! Сам читав! І страшенно з того тішився. А що вже я тішилася!
Під кінець kindergarten Андрійко брав із поличок книжки своєї сестри («Dog Man» Dav Pilkey, графічні романи серії «Wings of Fire» Tui T. Sutherland) почитати, а не погортати, як раніше. Книжки-картинки або книжки для розчитування, які ми брали в бібліотеці, читав того ж дня.
Паралельно, уже десь із весни, ми взялися за «Букварик для небайдужих» Уляни Добріки. І хоч він для першого класу, процес пішов досить легко – зрештою, Андрійкові вже було шість. Читати було цікаво й весело, особливо слова-нісенітниці, а от письмові завдання йому не дуже подобалися, тож ми лишили тільки читання – я хотіла зберегти його інтерес.
Але поки ми українською опрацьовували першу частину «Букварика для небайдужих» (а всього їх три, плюс додаток), він невтомно поглинав англійською усе складніші книжки. Споглядаючи усе більший відрив між англійською та українською, я вирішила, що досить букварика, час братися за читання книжок, а ті кілька літер, які все ще плутаються (Ш, Щ, Ж, Ч, Ц) підтягнемо у процесі.
Що цікаво – Андрійко перестрибнув фазу читання по складах. Оскільки він уже вмів читати англійською і знав українські літери – він став робити це за аналогією. Добре, що в українській мові кожна літера завжди читається однаково, немає мовчазних «е» (same, lime) чи підступних «С», які можуть читатися як К – cat, а можуть як S – circle.
І тут у пригоді знову стала серія «Читальня». Книжки першого рівня залетіли на ура. Наразі читаємо другий – але тепер усе значно складніше. Хотілося б, звісно, щоб на кожному рівні їх було значно більше – десятки – до кольору, до вибору. Тож я знову повертаюся до питання книжок для першого читання й розчитування. Їх має бути ДУУУЖЕ багато. Насамперед для шкіл і бібліотек.
Як вчать читати в американських школах
Директор молодшої школи, в якій вчиться мій найменший, на зустрічі з батьками «нульовичків», або ж kindergarten, розповідає, що раніше, років 20 тому, читати вчили у 1 класі. Але темп життя, засвоєння й опрацювання інформації прискорюється, тож тепер у 1 класі діти вже мають уміти читати. То де й коли їх цьому навчають?
Якщо дитина ходить у прескул, то в групі 4-річок буде навчатися за програмою Майкла Геґґерті. Геґґерті 28 років учив першокласників і розробив свою унікальну програму, за якою уже двадцять років працює більшість американських шкіл. Метод Геґґерті – це комплексний підхід, розрахований на 35 тижнів, де вчать розпізнавати літери, звуки і супроводжують це певними діями. (Це якщо пояснювати дуже спрощено.) Завдяки постійній залученості діти краще запам’ятовують і чітко пов’язують літеру з фонемою.
Приклади:
S
Діти в повітрі малюють змійку рукою і промовляють – ссссссс. Потім вирізають і приклеюють літеру, підказку–дію до звуку, пишуть літеру Sі малюють змію.
І
Діти вдають, що вони – мишенята, пальчиками зображають вуса від носа і пищать – і, і, і.
М
Діти гладять животик, наче бачить якусь смакоту, і прицмакують: мммм.
D
Діти вдають, що тримають барабанні палички і барабанять, промовляючи: д, д, д.
Щотижня у прескулі вони вчать нову літеру й звук, клеять і малюють літери у зошитах і повторюють уже вивчені (щодня на це виділяється 15–20 хвилин). Учителі заохочують називати букви й звуки й показувати дії, які їх супроводжують, і вдома батькам. У кінці року – повторюють і закріплюють вивчене. На початку kindergarten вони знову повторюють букви і звуки за методом Геґґерті, але паралельно починають вчитися читати. Не по складах, а одразу цілими словами, але простими.
Якщо ж точніше, нульовички вчаться розпізнавати прості слова – sight words. На початку навчального року – це буквально 5–6 слів (I, a, at, be, can, do), щотижня додаються нові слова, чим далі – то складніші (what, where, when, walk, here, little, other) і на кінець року їх уже близько 50-60. Нульовички мають уміти їх читати, вимовляти по літерах (spell) і писати.
Хотіла додати кілька фотографій синових списків слів – типу «було – стало», але виявила, що всі їх ми віддали на переробку. Учителька щотижня роздавала додому роздруківку зі списком слів, щоб тренувалися читати й писати вдома, на іншому боці аркуша був лист від неї: що вивчали цього тижня, які події (дні народження, екскурсії тощо) чекати наступного тижня.
Коли нульовички вже опанували перші десятків два базових слів, стали приносити додому ще й «книжечку», складену з А-4. На першій сторінці – малюнок і назва, на трьох наступних – малюнки і по простому реченню. Ці книжечки діти мають читати удома батькам, за бажання – розмальовувати, а потім – підписувати. Дитина пише ім’я, дорослий ставить підпис. Усе по-дорослому.
Звісно, це не все, що вони роблять у школі, але мене зацікавила методика і те, що вона допомогла моєму синові навчитися читати не лише англійською, а й українською. Захотілося поділитися з вами. Може, ще кому стане у пригоді. На офіційному сайті можна більше почитати про методику, послухати подкаст чи ознайомитися зі статтями, де є підказки вчителям, досвід та інсайти, як навчити дітей читати та писати.
* Тут, певно, варто зробити невеличкий відступ про підготовку до школи. Якщо школа це – K–12 клас (5–18 років), то прескул – це групи в дошкільних закладах (для 3–4-річок) або й школах, залежно від штату й шкільного району, де дітей потроху готують до школи. К, Kindergarten, можна вважати нульовим класом, це вже частина шкільної освіти. На відміну від Preschool, він безплатний і обов’язковий.
Пірнути в пригоди
Канікули, море, яхти й пригоди – усе це складові гарної історії для літніх канікул. «Пірнути в Київське море» Інни Данилюк – саме така, але не все так легко й просто, як може здатися на перший погляд.
Це дебютна повістина авторки, але очевидно не перший її текст. Письмо впевнене, вироблений стиль, що не дивно, адже Інна Данилюк вчилася і в творчій майстерні відомої письменниці, науковиці й дослідниці дитліт Оксани Лущевської, і на курсах Літосвіти.
У пролозі читач бачить відьму, яка погрожує знищити дерева, а потім знайомиться з головним героєм Устимом і пірнає у його звичне й незвичне водночас життя, в якому спочатку немає жодної магії. Хлопчик із батьками живе на Київщині, у селі Лебедівка. Батьки працюють у яхт-клубі, а Устим ходить на гурток вітрильного спорту.
«Шум парусів, що тріпочуть на вітрі, як велетенські крила метеликів, був наймилішою для Устима музикою, кращою за всі плейлисти на планеті.»
Київське море, вітер у волоссі, літо, наближається регата – здавалося б, що може піти не так? Та насправді пригоди тільки починаються. У яхт-клубі з’являється нова керівниця, яка не надто прихильна до Устима і до його батьків; Устим знаходить закинутий дебаркадер (у книжці багато цікавущих «морських» слів) і нового друга-птаха, який потребує його допомоги. Чи впорається хлопчик з усіма цими викликами? Чи подолає пірникозу (ні, це не лайка, це пташка і яхта)? І чи наблизиться до здійснення своєї мрії – навколосвітньої подорожі на яхті?
Окрім літніх пригод у повістину зашиті значно глибші сенси – це і екологічна тема, і наша історія. Бо ж Київське море – це і не море, а водосховище. А скільки їх лише на самому Дніпрі! Київське, Канівське, Кременчуцьке, Кам’янське, Дніпровське – це лише найбільші. І за кожним водосховищем – затоплення цілих сіл, знищення історії, нашої пам’яті. У повісті Інни Данилюк за всі ці руйнування і нищення природи відповідає зла чаклунка, яку має подолати Устим. Насправді ж ми знаємо, як зветься зло, яке нищить українські землі.
У книжці прямо не згадується сучасна війна (ну бо не можуть усі дитячі книжки бути про війну…), та все ж вона незримо присутня, бо Устим згадує татові розповіді про літування в Криму й неможливість відвідати дорогі серцю місця. А те, що добро і дружба перемагають у цій історії, хай і з допомогою магії, дає надію, що зло буде переможене і в реальному житті.
Теми екологічної свідомості, історичної пам’яті м’яко вплетені в сюжет, та все ж, хочеться сподіватися, зачеплять юного читача і підштовхнуть погуглити більше про затоплену церкву у Ржищеві, причини затоплення, а може, й відвідати разом із батьками – на власні очі побачити історію, що говорить сама за себе.
Що особливо цінно у «Пірнути в Київське море» – згадки про цікаві локації й непересічних людей. Серед персонажів – легенди українського вітрильництва Валерій Петущак і його дружина Наталя Македон, які вперше за незалежної України здійснили навколосвітню подорож на яхті. Чи чули ви про них? Отож. Тож це також дуже важлива справа – розповідати юним читачам про супергероїв України.
Устим мріє, що колись і він, як і його кумир Валерій Петущак, вирушить під вітрилами навколо світу. Та наразі потрібно навчитися пірнати, бо що це за капітан, який не вміє плавати під водою? Тож хлопець мусить долати свій страх, щоб допомогти другові, порятувати світ і хоч на крок (чи – гребок?) наблизити здійснення своєї мрії.
Устимові дев’ять, але він досить серйозний хлопець, страшенно допитливий – завдяки цій своїй рисі знайшов закинутий дебаркадер і дізнався таємницю відьми-пірникози – але й відповідальний. Якщо пообіцяв другові знищити небезпечний артефакт – то зробить для цього все: і батьків вмовить, і пірне, попри страх. З батьками в хлопчика хороші довірливі стосунки – вони і піджартовують одне з одного, і підтримують в усьому. І це чудово, що в книжках для дітей є місце для гармонійних сімей, хай би їх було більше і в реальному житті.
«Пірнути в Київське море» – це історія про втрати і мрії, історичну пам’ять, екологічну відповідальність, подолання страху і рух до мети. А ще – літні пригоди, чарівників, магічні артефакти і впевненість у тому, що ти робиш.
Що турбує панну Олю?
«Панна Оля» Ольги Купріян – друга книжка у серії @panna про трьох подружок-блогерок Софію, Олю та Діану. І, як зрозуміло з назви, цього разу читачі більше дізнаються саме про Олю.
А життя в неї ой яке непросте! Батьки розлучені, Оля живе з мамою. Вона вже звикла до цього. А от до чого не звикла – так це до раптових маминих «загострень», коли мама поводиться зовсім інакше, страшенно дратується через дрібниці і не звертає на доньку уваги. Цього разу вона відсилає Олю жити до тата. На невизначений період.
«У відчаї пишу дівчатам: “Це страшне! Я переїхала до тата!” А тоді згадую, що ми досі не говорили про те, як влаштована моя сім’я»
У Олиної мами – біполярний розлад, їй призначено лікування, хоча періодично вона кидає пити ліки, бо впевнена, що й так впорається. Олі ж важко з цим впоратися, бо руйнується звичний плин її життя. Усі її речі – у мами, тож вона весь час виявляє, що забула щось або не подумала, що ще їй може знадобитися. Від тата значно довше їхати до школи і до подружок, а це означає, що вони частіше зависають без неї. Може, вона взагалі зайва в їхній компанії? Он у Софії з’явився хлопець, а їй про це ніхто і не сказав.
З татом також дивні стосунки. Для тата вона – досі маленька дівчинка, але ж вона так змінилася! Чи він помітив? Чи досі любить і приймає? Як із татом говорити про прокладки чи волосся, яке раптом повилазило там, де його б не мало бути?
Стільки питань, стільки проблем… Що з усім цим робити?
Ольга Купріян укотре показує, що добре знає і відчуває своїх читачів, проблеми і виклики, з якими вони стикаються. Про складне і серйозне вона пише легко і смішно. Якщо вам здається, що писати смішно про серйозне неможливо, почитайте «Панну Олю». Можливо, ви зміните свою думку і чекатимете на продовження серії з таким же нетерпінням, як і я.
Коли я читала «Панну Олю», мала цікаву розмову про підлітків і школу. Моя співрозмовниця, мама 12-річки, розповідала про те, як змінилася її донька і як із власного досвіду вона пам’ятає, що середні класи – це був найгірший період її життя. Цю тезу підтвердила й інша, молодша співрозмовниця, і я також погодилася, що це дуже непростий час. Твоє тіло змінюється – часто пізніше чи раніше, ніж у однолітків. І ти в будь-якому випадку переживаєш: хочеш замотатися в рушник і не показуватися, бо груди надто помітні, або вдягнути пушап чи напхати вати у ліфчик, щоб створити видимість грудей, які щось ну ніяк не ростуть.
У молодших підлітків стільки проблем! І здебільшого вони не хочуть розмовляти про них із дорослими. А книжка – це ж не дорослий. Та ще й написана від імені твоєї однолітки. Без жодних повчань, не нудно, з гумором і самоіронією. І ось уже ті проблеми з волоссям, яке чомусь почало рости не тільки на голові, уже не видаються аж такими жахливими – інші також із цим стикаються. «Панна Оля» – хороша подружка, проживаючи її халепи, уже й до своїх ставишся легше і з усмішкою.
«Панна Оля» має інші інтонації, ніж «Панна Софія» – і це прекрасно, бо означає, що авторка зуміла знайти голос для кожної своєї персонажки, вони звучать, відчувають по-різному, по-різному бачать і сприймають світ і людей, які їх оточують.
Окрема подяка авторці за увагу до ментального здоров’я. Це тема, яку варто підсвічувати і проговорювати, зокрема у книжках для підлітків. Звертатися до психотерапевта чи психіатра не соромно, а потрібно, це спеціалісти, який можуть допомогти й за потреби призначити лікування. Як ми звертаємося до кардіолога, коли болить серце, так само – до психолога, психотерапевта і, якщо потрібно, до психіатра, коли виникають проблеми з ментальним здоров’ям.
Як і в «Панні Софії», так і в «Панні Олі» ми бачимо звичайних, не ідеалізованих маму й тата – вони також можуть бути не впевненими у власних силах, вагаються і сумніваються, мають вади й купу своїх проблем, не є супергероями, які клацанням пальців можуть вирішити всі проблеми. Але вони не картонні, не персонажі-функції, вони такі живі, такі справжні, що хочеться пробачити їхні факапи і дати шанс на діалог і порозуміння. А порозуміння – з собою, батьками, однолітками, світом – це те, що ми всі шукаємо, не лише підлітки…
