Підлітки обговорюють «Слово про будинок “Слово”»

«Це мій улюблений вид занять: я вас запитую, а ви все заняття розповідаєте, хто що думає», — кажу на одному з перших занять курсу «Письменництво з елементами арттерапії», де другий рік поспіль є менторкою. БФ «Голоси дітей» проводить не один такий курс для підлітків, і мені пощастило мати справу з талановитими молодими людьми, які захоплені літературою — написанням, читанням, вигадуванням, розмірковуванням про чужі і свої тексти.

Цього року ми вирішили спробувати також формат читацького клубу, адже писання й читання — невід’ємні процеси. Отак під нашим пильним поглядом опинилися мемуари Володимира Куліша «Слово про будинок “Слово”». Уже котрий рік книжка тримається в топах продажів видавництва «Віхола» і не в останню чергу — завдяки підліткам і їхній цікавості до теми Розстріляного відродження.

За прикладом своєї колеги Галини Ткачук, яка багато років провадить творчі гуртки для дітей і підлітків, я запропонувала учасницям та учасникам книжкового клубу «Текст і контекст» написати статтю для БараБуки. Далі — міркування підлітків.

Холмі:

Насправді слів про «Слово» набагато більше, ніж одне. Попри те, що книга досить невелика, у ній вміщуються історії всіх, кого автор (і водночас невід’ємний герой усіх розповідей) пам’ятає. Володимир відкриває нам двері в кожну квартиру, у кожне життя, оживляє образи письменників і поетів, про яких у школі розповідають коротко й сухо. Мені як людині, яка більше року захоплено читала про мешканців «Слова», було неймовірно цікаво дізнатися про їхнє життя так близько, наче й сам побув кілька годин їхнім сусідом.

Певно, попри мою колишню любов до пана Михайля Семенка, з ним не хотілося б сусідствувати, бо дві людини з вередливим характером у маленькому просторі стануть двома запальничками, які лише роздмухують вогонь. Сварки були б неминучі. Тож найцікавішим мені здався Йогансен — хоча б тому, що я обожнюю собак, і його пси не лишилися б без моєї уваги. І дуже захопливим для мене стало те, як легко Майк вивчає мови — завжди вважав це чимось неймовірним!

Анна Бохан:

Книга залишає по собі приємні спогади. З одного боку, знаючи трагічність та реалістичність подій, стає сумно. З іншого боку: поки ми читаємо книгу, можемо бути в гостях у великих письменників та слухати про їхнє буденне життя, наче нам того не можна робити. Володимир Куліш написав складні речі простими словами — це мене привабило в цій книзі. І привабило настільки, що навіть наснився сон, де ми сиділи з письменниками й обговорювали те, що бентежить мене та що бентежить їх. Усім рекомендую до читання!

Ольга Присяжнюк:

«Слово про будинок “Слово”» — книга спогадів та короткочасних миттєвостей із пам’яті, коли всі були живі й усміхнені. Це місце, де Остап Вишня розповість ще один анекдот, Павло Тичина поділиться рідкісною історією, а Микола Хвильовий крикне в театрі акторам: «Браво!». Краплини їхнього життя, які ми можемо прочитати завдяки Володимирові Кулішу, доводять, що це не просто українські митці, зібрані в одному домі для контролю владою. Це люди, які творили, відпочивали, кохали, ненавиділи, сміялися, тужили, були поруч одне з одним. Такі спогади є надзвичайно цінними, адже доводять, що мешканці будинку «Слово» — не список імен, а десятки людей, що лишили слід в історії України та досі продовжують надихати.

Мене вони також надихають. Ще восени я відвідала виставу «Я помщуся світу любов’ю» в Одеському театрі імені В. Василька, присвячену Розстріляному відродженню і шістдесятникам. Вона сильно вразила мене й надовго лишилася в серці як рана. Та тепер, прочитавши також «Слово про будинок “Слово”», я розумію, що знання їхніх історій — необхідність, а відголоски творчості цих митців будуть відчутні у моїй. Імена, наостанок написані крейдою на дошці, або перелік жителів «Слова» з короткою долею «розстріляний» чи «засланий» — насправді наставники, до яких усі мають дослухатися.

Маргарита Луценко:

Книжка Володимира Куліша посіла чільне місце у списку прочитаного за останній час. Згадую, як сидячи біля блискучого Дніпра, читала спогади про Остапа Вишню — чоловіка «з дуже скупенькою чуприною», «булькатими очима», що «виглядав на «доброго дядю». Вимальовувала у свідомості образ світоча анекдотів і людини, що заливалася щирими слізьми в мить утрати близького, дорогого.

Маю тепер із десяток чітких спогадів про кожного, ніби вони мої друзі. Ніби колись я вигулькувала з-за дверей і сміливо заглядала в їхні помешкання, підслуховувала, як та невидимка. Чула дитячі забавляння та розмови про повсякдення, турботи й життєві плани. Глибоко вдячна Володимиру Кулішеві, що відчинив таємничу браму до письменницького дому, до сердець митців Розстріляного відродження.

Єва Віненцова:

Є пару показових моментів у «Слові про будинок “Слово”», на які, напевно, могла звернути увагу тільки така ж яра феміністка, як і я:

Перший — на с. 108. Розповідь про Івана Кириленка, «безбожного п’яницю та бабія», з обличчям «аж ніяк не українським» особливо пригнітила мене: в ній ми бачимо типове (і я наголошую — типове!) становище жінки в ті часи. Якщо коротко: вищеназваний Кириленко «звів дуже гарну і спокійну дівчину». На логічну образу батька дівчини партія відповіла так: «подумаєш, донька!»… Здавалось би: такі історії ми бачимо постійно, і в усі часи буття жінкою аж ніяк не було легким. Та невже від цього ми повинні сприймати це як буденність?

Другий показовий момент: на с. 124 розповідається про приятеля дитинства В. Куліша — Павла. Про його ставлення до батьків дізнаємося таке: батька він називав «Грізний», а маму — «дєвочка». Чи це ставлення суто Павла? Питання риторичне. Слово «дєвочка» відображає зверхність до жінки: на відміну від «Грізний», написане воно з маленької букви, і, звісно, є калькою з російського слова. Ніяких «дєвочєк» в Україні бути не могло, то звідки це дурне слово з’явилося? Зрозуміло: більшовики, Радянський союз, русифікація… Та діти письменників горезвісного будинку точно мали проукраїнський майндсет і, як і їхні батьки, певно, з недовірою і презирством ставилися до росіян. Отже, використання, на перший погляд, жартівливого прізвиська — не що інше, як навмисне впровадження русизму задля демонстрації зневаги.

У книзі, яка оповідає про зовсім інші, напевно, жахливіші речі, ніж я описала вище, ми можемо побачити відображення різних соціально-культурних процесів, притаманних як тій епосі, так і, на жаль, нашій. Несправедливість була і є, і попри великий прогрес у побудові більш здорового і толерантного суспільства, ми все ще далеко від рівності в соціумі, і нам залишається лише працювати над його розвитком і лібералізацією надалі…

Проте в цілому це дуже цікава і навіть тепла, попри весь трагізм, історія, яка немов говорить нам: «Подивіться! Все це — не просто імена на палітурках і в документах, це — живі люди, з власними долями, радощами та невдачами. І навіть сам будинок тут — живий організм, якому, як і усім його мешканцям, тепер ми можемо тільки поспівчувати».

Таня Селіщева:

«Слово про будинок “Слово”» — це щось… І я навмисно не додала в це речення жодного прикметника. Ця книга повністю змінила моє уявлення про історичну літературу, про неї можна розповідати годинами. Іноді виявляється дивним те, що в письменників також було своє життя, яке не пов’язане з літературою, що з кимось у них були дуже гарні стосунки, а про когось не хочеться навіть згадувати. Просто порівняйте, як автор описує Миколу Хвильового: «Коли б до нас він не зайшов, все знаходив хвилинку, щоб пожартувати зі мною, розпитати про школу і нишком всунути карбованця на морозиво». І Володимира Коряка: «Горбатий, вічно заклопотаний, з величезною течкою під пахвою кудись завжди поспішав». Саме з кожним з таких текстів, ми, читачі, немовбито потрохи стаємо близькими друзями Володимира Куліша по листуванню: з нами він ділиться не сухими фактами з історії, а душевними ситуаціями, які хочеться читати все більше і більше. Хто б міг подумати, що Хвильовий любив кататися на ковзанці пізно вночі, а Підмогильний боявся, що його улюблений велосипед «Україна» зламають? Здавалося б, всього лише буденність, але саме ця невимушеність при розумінні тогочасних подій найбільше притягує до читання цієї книги.

Дар’я Вігінська:

Кінець і початок книги майже ідентичні, принаймні по словах. Але відчуття вже інше. Це ніби повернення до старого «будинку з привидами»: ти знаєш, що вони були тут, і залишили свій слід — цей слід невидимий, але його завжди можна відчути. І будинок вже ніколи не стане таким, як колись. Він ніколи вже не поверне собі це відлуння сміху і теплі вогні, що горять у вікнах. Звичайно, будуть люди, які ще прийдуть і запалять там світло… але воно вже буде не те.

Було приємно бачити знайомих авторів, які відкривалися зовсім по новому. Бачити, як вони радіють, творять, сміються, жартують… просто живуть. Тепер, певно, коли я чутиму звичні речі про Розстріляне відродження, то згадуватиму цю книгу: ту, що рве шаблони ідеальних «воскових фігур» і показує справжнє.

Тея:

«Слово про будинок “Слово”» відчиняє двері до іншої реальності. Читаючи цю книжку, я відчула, ніби сама була на посиденьках друзів у будинку і перегукувалася з Йогансеном на балконі.

До того ж, мені подобається мова у книзі. Я зустріла слова, які на даний момент вийшли із вжитку або були змінені, як от «елеґантний», «балькон», «клюмба», «спеціяльна» та ін.

Анастасія Богуславець:

«Слово про будинок “Слово”» — не просто текст на папері. Це повноцінне життя купи людей, яке закарбували на сторінках книги. Читаючи її, я прожила купу емоцій та дізналась багато цікавих фактів про тих, хто справді вмів зводити слова в рими і творити майбутнє життя країни. Я відвідала кожну квартиру цього «огрядного, п’ятиповерхового будинка» Харкова. Прожила складні та веселі моменти разом із ним. Слухала кумедні жарти Остапа Вишні. Відвідала полювання з Хвильовим. І звісно ж, не пропустили вечірню ковзанку.

Кінцівка. Це точно мій улюблений момент. Ці спогади, цей детальний опис кожної кімнати у квартирі Куліша пробудили мурашки на моєму тілі. Та й загалом всі моменти, які були в книзі, змушували хоча б на хвилинку затамувати подих. Я розуміла, що поки читаю цю книгу, їхні серця десь поруч і вони досі б’ються.

Андрій Богданець:

Книга про будинок «Слово» — ніби річка, що впадає в море та пізніше в океан. Ти можеш боятися заходити у воду, бо вона пощипує твої ноги, бо прохолода, незвична тобі. Так і ця книга ніби поступово вводить тебе в контекст 1920–30-х, лиш поверхнево, бо для заглиблення тобі треба читати ще і ще. З перших рядків може здатися, що не твоє, страшно, але коли вже звикнеш, то хочеш поринути в цю «річку»… А прочитавши, не підеш просто так, захочеш більшого пласту інформації, що в цілому, на мою думку, і є метою книги. Бо за рахунок того що книга стала популярною, «океан» Червоного ренесансу став більш доступним для пересічного читача.

Упорядкувала Ольга Купріян,

письменниця, менторка письменницько-читацького клубу «Текст і контекст»

Живі письменники «Книжкової країни», або А що ви робили у 13?

25–28 квітня в Києві дебютував новий книжковий фестиваль – «Книжкова країна». Локація для книжкової сфери також нова – Виставковий центр. Місце, де обожнюють гуляти родинами, парами або й поодинці кияни та гості столиці. Щоправда, останні кілька місяців доступ до ВДНГ ускладнений через ремонт синьої гілки метро, проте ані він, ані холод і зливи, ані повітряні тривоги, ані ціни на книжки не завадили людям дістатися до фестивалю. Цікаво, що задум організаторів був у тому, щоб привабити нову, «небульбашкову» аудиторію, і це, гадаю, вдалося. Безплатний вхід, чудова погода на вихідних, наявність їжі та дитячих розваг у доступі – і здебільшого повні зали на подіях, а також натовпи біля стендів видавництв. БараБука провела дві події для дітей – побачення з автор(к)ами сучасної дитячої літератури, яке й дало назву цій колонці, а також благодійну виставку найкращих родинних видань останніх десяти років. Книжки після фестивалю передали у «Місто добра» та «Охматдит».

Зустрілися спонтанно перед дитячим павільйоном творці дитячої літератури. Зліва направо: Сашко Дерманський, Ольга Купріян, Марія Артеменко, Іван Андрусяк, Олена Рибка, Катерина Перконос, Настя Музиченко

Закінчилося одне книжкове свято в Києві – а всього через місяць стартує друге, і між ними є час спинитися й подумати: навіщо фестивалі потрібні нам, дитячим авторам та авторкам, а також нашим читачам і читачкам, якщо ми всі так мало читаємо?

Тут я, звісно, провокую. Насправді я не вважаю, що ми читаємо мало. І не підтримую істерик із цього приводу. І свято вірю, що час нарешті відчепитися від першачків чи підлітків, які й так тягнуть понад свої сили. Тут мені дуже іронічно спадає на думку крик душі моєї ж героїні з нової книжки: «Ну ма-а-ам, а жити коли?»

Діти всякого віку в наш час мають безліч спокус, і якщо вони вибирають читання, я готова їх на руках носити. Менших – навіть буквально. Старшим хочу дякувати, як усім нашим дивовижним блогер(к)ам, які багато років допомагають популяризовувати читання там, де в дорослих не доходять руки – або де ми попросту вже не тямимо, як це робиться. Обіймаючи при зустрічі Аню Полегенько, таку рідну, що майже свою, я весь час думаю, скільки Аня (і її мама, пані Інна) вкладає зусиль, праці, творчості в те, щоб популяризувати те, що сама дуже любить. Я розумію цілком, що популярний, успішний блог – це робота, повноцінна, як і моя. А їм іще домашку задають, на хвилинку! А ще ж вступ, а ще ж виправдати чиїсь очікування щодо того, що їм мусить бути цікаво. Ой леле! Та я в їхньому віці…

До речі, про це розкажу анекдот із життя, точніше з нещодавньої презентації юної письменниці Марусі Щербини, яка так само виросла на моїх очах. Марусі 18, я модерую її четверту за рахунком книжку. Помітно, що Маруся дуже виросла як авторка. «Яра» – дуже зріла література про переживання травми в часи війни, хоч і належить до категорії юнацької, та й написана підліткою.

– Чекай, – кажу я Марусі, – твоя перша книжка вийшла у тринадцять… А що я робила у тринадцять? Пасла ягнята за селом…

У залі сміються. Зібралися Марусині однолітки, рідні, друзі родини. Атмосфера дуже тепла. Рядки з Шевченка вкарбувалися в пам’ять тут кожному, хоча для мене вони – частково правда. Хіба що я пасла не ягнят, бо їх у нас не було. Але були кури, качки і всяке таке. Когось я точно пасла в цей час, коли ці нинішні підлітки пишуть книжки про війну.

Презентація «Левової книжки» Марії Артеменко

На багатьох ятках видавців під час фестивалю «Книжкова країна» я бачу вчорашніх або й нинішніх дітей. Усі вони з захопленням розповідають сюжети книжок і діляться порадами, що підійде моїй 9-річці. Я з радістю їх слухаю. Хай-но після цього хтось скаже мені, що ці діти не читають! По правді, я й сама часом вибираю легший спосіб розваг – подивитися комедійний серіал, наприклад, чи відео поскролити, – не будьмо ж лицемірами, визнаймо, що й ми такі.

Ще одна підлітка, 15-річна Євгенія Андрушко з Харкова, має 300 тисяч підписників у тік-тоці! Як думаєте, про що ця дівчина знімає відео? Ніколи не вгадаєте, я сама вражена. Про навчання! Одне з популярних відео – про те, як вчитися, коли немає світла. На фан-зустрічі за мотивами серії «Панна», яку написала я, Женя розповідає про те, як почала вести блог. Властиво, скільки разів починала і коли він нарешті «вистрелив». І я знову розумію, що блог, тим паче успішний, – це повноцінна робота. А тут ще треба якось вчитися (нерідко без світла, бо в Харкові з цим часто проблеми, як розумієте),закінчити 9-й клас – і жити, жити колись треба! Тож коли Женя каже, що прочитала мою книжку, я радію, що вона знайшла на це час. Колись, знаєте, я писала іншу книжку про відому блогерку з такою ж кількістю підписників, але дівчина, яка грала ту блогерку в популярному серіалі, книжки «про себе» так і не прочитала. Я її розумію, та все ж.

Після фан-зустрічі серії «Панна». Командра видавництва «Ранок» (крайня праворуч – Ганна Булгакова, головна редакторка дитячого напряму; крайня ліворуч – Діана Бакаржиєва, піарниця видавництва), головна редакторка серії «Панна» Таня Стус, блогерка Євгенія Андрушко та авторка серії Ольга Купріян

О, ще один епізод! Сидимо з Оксамиткою Блажевською, письменницею, блогеркою і культурною менеджеркою, біля стійки з кавою. Оксамитка розповідає, що одне з її відео «залетіло» в топи, і буквально за кілька хвилин до неї – яскравої, в синьому впізнаваному капелюшку – підходить дівчинка з мамою.

– А ми вас упізнали! Чи можна зробити фото? Ярослава на вас підписана!

Ярослава також має свій блог, я на нього тут-таки підписалася. Бо, повторюю: я готова на руках носити дітей, які вибирають почитати там, де можна щось подивитися.

Розчулена цією сценою, дарую Ярославі листівку зі свіжого мерчу за мотивами серії «Панна».

– О, то це ви – авторка «Панни»? Ми собі цю книжку теж поставили у список очікування! – каже мама Ярослави.

Укотре всі розчулені, стаємо ще раз до спільного фото. Такі миті дуже надихають.

Рідкісні фото з авторками дитячих і підліткових книжок в Україні. Ліворуч: Ольга Купріян, Наталія Матолінець і Наталія Довгопол. Праворуч: Юліта Ран і знову – авторка цієї колонки

Зліва направо: знову Ольга, Валентина Захабура, Марія Артеменко і Таня Стус після книгодрузячення

Під кінець третього дня фестивалю підходжу до авторської стійки Сашка Дерманського. Наступного дня більшості книжок уже не буде, бо Сашко, знаєте, – улюбленець дітей різного віку. Це до нього на відкритті київської книгарні-кав’ярні Старого Лева на Михайлівській виструнчилася довжелезна черга по автограф.

Купую в Сашка книжку, якої в нашій бібліотеці ще немає, щоб залишити дитині автограф. Бо це – цінність і радісні спогади про кожен здобутий підпис. Ми й досі в сім’ї сміємося з того, що в нашій домашній бібліотеці є книжка Івана Андрусяка, яку він підписав для невідомої нам Каті. Якщо в котроїсь Каті є книжка, підписана для Ясі, можете написати мені в приват. Заради справедливості скажу, що книжок, підписаних для Ясі, Олі і Сашка в нас значно більше. І вони – я певна – переходитимуть із покоління в покоління як артефакти. Якщо, звісно, вціліють. Адже книжки, як ми пам’ятаємо, – також цілі для російської армії.

Сашко Дерманський зізнається, що довгий час нічого не міг писати, але тут приходять діти й розказують, як люблять його книжки, і це дає йому безмір натхнення. Киваю з розумінням, бо я так само натхненна цими зустрічами, обіймами, автографами.

Крім натхнення, це все живе спілкування дарує матеріал для наступних книжок. Приміром, я спитала у блогерки Жені з Харкова дозволу включити її як прототипку до книжки, яку тепер пишу. І вона погодилася!

Охочі відвідати тимчасовий притулок для тварин на ВДНГ під час презентації книжки Насті Музиченко

Ярослава і пес Кабачок гуляють після презентації книжки

Живі зустрічі з живими письменниками дають дуже багато обом сторонам. Діти отримують книжку з історією. Автограф усередині, обставини, в яких ця книжка в тебе з’явилася, все розказане на зустрічі явно підвищують шанси книжки бути прочитаною. Наприклад, другокласник Денис, який відвідав зустріч із письменницею і координаторкою дитячої програми «Книжкової країни» Настею Музиченко, явно надихнувся не лише на читання «Врятованих хвостиків», але й примітив собі песика в тимчасовому притулку на ВДНГ. Собаку, до речі, звуть Аполлон. Моя донька попросила й собі вигуляти песика, тільки спокійного. Їй вивели Кабачка (це його кличка, якщо що). Ось так переплітаються історії з книжок та історії з життя, продовжуються, тривають і проростають далі – вже нашим життєвим досвідом.

Що ж отримують від таких зустрічей дитячі письменники й письменниці? Окрім натхнення, безсумнівно, ще й зіткнення з реальністю. Ми можемо продумувати собі в голові купу сюжетів, але ми ніколи не будемо до кінця впевнені, чи потрапляємо в аудиторію – поки вона сама не прийде відгукнутися. Не всі діти й підлітки, які читають, пишуть відгуки на книжки. Знову ж таки, будьмо чесними: я також читаю більше, ніж пишу відгуків. Наприклад, я досі не поділилася враженнями про чудесну казку «Мемуари лісу» – а вже вийшов і другий том! На фестивалях ми зустрічаємося з тими, хто проміняв свій час на зустріч із автором чи авторкою їхніх улюблених історій. Це – безцінно. Наш час – безцінний. Особливо час цих дітей, яким поміж уроками і тривогами треба ще якось жити.

Тож від імені всіх-всіх живих письменників і письменниць цієї країни я вдячна вам за те, що приходите на наші зустрічі. Вдячна за те, що купуєте наші книжки і книжки колег. А надто – за те, що їх радите іншим! І запрошую відразу на наступний фестиваль – «Книжковий Арсенал» – що відбудеться 30 травня – 2 червня в Києві. Ми готуємо для вас нові історії і нові книжки. Давайте книгодрузячитися!

Чільне фото: Юрій Верес, Книжкова країна

«Кольорова історія»: як розфарбовують портрети класиків

Реставраторка фото Тетяна Терехова з Хмельницького понад три роки реставрує портрети українських класиків та визначних діячів історії України. Свій проєкт Тетяна називає «Кольорова історія». На закиди, що вона «псує» чорно-білі фото як свідчення епохи, Тетяна відказує, що ніхто з людей не був у житті чорно-білим. Свої роботи реставраторка виставляє на сторінках проєкту «Fix.you.pics» у соцмережах Facebook та Instagram. На сьогодні колоризовані фото в обробці Тетяни Терехової ілюструють книжки, використовуються в кінострічках, прикрашають сторінки новинних каналів і блогів, а також розміщені на сайті Верховної Ради України. У доробку реставраторки – колоризовані світлини понад 100 відомих українців та українок.

Тетяна Терехова, реставраторка фото, авторка проєкту «Кольорова історія»

«У професії реставрації фото я вже більше двадцяти років. Ідея відновлювати фото відомих українців виникла давно, але я не наважувалася її втілити, бо вважала що це нікому не буде цікаво, – зізнається Тетяна Терехова. – Ходила з цим довго і десь глибоко в нетрях комп’ютера в мене зберігалася дуже гарна фотографія юної Лесі Українки – у вишитій сорочці й віночку, яку я мріяла колись, коли матиму натхнення, зробити кольоровою. Та в якийсь момент я вирішила, що це має бути цікаво в першу чергу мені. Тож першими “кольоровими” українцями в моїй історії стали Микола Леонтович, Марія Примаченко і Леся Українка».

Фото: перша світлина маленької Лесі, яка збереглася. Київ між 1876–1878 рр., джерело: Тамара Скрипка

Тепер нам здається, ніби робота з українською класикою була актуальною завжди. Сьогодні ми можемо говорити про сучасні пісні на слова українських поетів і поеток, письменник Мартин Якуб створює портрети представників і представниць покоління «розстріляного Відродження» за допомогою штучного інтелекту, гурт «МУР» презентує рок-оперу за мотивами життя й віршів мешканців харківського будинку «Слово», який бурхливо обговорюють у соцмережах (зокрема й тому, що автори альбому «Ти (романтика) забули вказати, що рясно зацитували діалоги та сцени з ігрового фільму «Будинок “Слово”» режисера Тараса Томенка). Однак до великої війни ці теми великою мірою цікавили обмежене коло осіб, ентузіастів своєї справи, дослідників та освітян.

«Важливість свого проєкту я не відразу усвідомила. Спочатку це був процес, який тішив мене як мисткиню: мені було цікаво, як виглядає Іван Франко, Леся Українка, Олена Пчілка та інші відомі українці й українки в кольорі. У багатьох видатних класиків залишилося достатньо багато фото, з якими я б дуже хотіла попрацювати як реставраторка, – розповідає Тетяна. – І коли я вирішила поєднувати на своїй сторінці не тільки колоризовані фото, але й цікаву інформацію про цих людей, то отримала шалений фідбек, зацікавленість і залученість підписників. І першими вдячними відгуками ділилися саме вчителі, викладачі вузів, працівники музеїв, бібліотек. Мене до глибини душі розчулили презентації для уроків української літератури, фото, які мені надсилали бібліотекарі з виставок на бібліотечних поличках, відгуки музейних працівників».

Роботи Тетяни Терехової використовували для виготовлення листівок, поштових марок, плакатів. Дописи з колоризованими фото поширювали сотні, а деякі тисячі разів, кількість підписників сторінки «Fix.you.pics» почала швидко рости.

«Стало очевидно, що матеріал актуальний, цікавий і пізнавальний. Та що говорити, я сама почала набагато більше цікавитисяь історією та культурою, відкривати нове для себе, закохуватися в Україну, – ділиться мисткиня. – Це дуже надихає працювати далі, адже колоризовані світлини допомагають глибше поглянути на персону, побачити її живою, ближчою. Кольорові фото викликають інтерес читача, разом із текстом складають яскраву картинку, доповнюють портрет новими фарбами. Поєднуючи цікавий текст із візуальним матеріалом, на мою думку, легше залучити юних читачів до вивчення літератури, історії. Створення колоризованих фото – творчий процес, що висвітлює історичні та культурні моменти, розкриваючи нові грані навіть всім відомих діячів і діячок».

Зокрема, для «розфарбовування» старих фото Тетяна Терехова мусить зануритися в історичний матеріал, з’ясувати деталі та нюанси одягу та інтер’єру на світлинах. Особливий виклик – колоризація українського вишитого одягу. Ось де має нагоду проявитися творчість та освітній потенціал цієї роботи у всій силі, адже не завжди в музеях можна побачити збережені зразки одягу видатних діячів та діячок.

Фото: група «Ланка». Зліва направо: Борис Антоненко-Давидович, Григорій Косинка, Марія Галич, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний, Тодось Осьмачка. Київ, 1925–1926 рр.
Джерело: Локальна історія

Інколи спроба «розфарбувати» одяг класиків нагадує детективне розслідування. «Коли я задумала серію колоризацій, що присвячувалися родині Косачів, я стала вивчати ближче матеріали, що були в доступі в інтернеті – публікації тематичних сторінок музеїв, статті інтернет-видань. В одній зі статей знайшла фото рукавів сорочки, яку бачила на Лесі, – розповідає реставраторка. – Не сорочки, а саме рукавів. Хтозна, чому до нас дійшли тільки рукави, але я була безмежно рада, що цей цінний артефакт зберігся! Я розгледіла саме цю вишивку на одній із фотографій Лесі. Це відчуття ні з чим не зрівняти – коли ти ніби складаєш пазл, відновлюєш старе фото, зберігаючи максимальну точність до оригіналу. Адже навіть такі деталі, як рукави сорочки, можуть слугувати взірцем та орієнтиром.
Ці старі фото слугують натхненням і для розвитку багатьох сфер нашого життя. Наприклад, відтворені орнаменти з тієї сорочки слугували прототипом до дизайну сорочки від “ZETA atelier”. А якось мені написала майстриня прикрас Людмила Бурак, показала фото Лесиної силянки, прикраси, яку всі раніше робили чорно-білою. Побачивши мою колоризацію, вона надихнулася й відтворила вже за кольоровою світлиною силянку Лесі в кольорі. Це надзвичайно надихає! Тому в моєму бюджеті завжди є стаття витрат на різні книги про український одяг, прикраси, побут».

Водночас дуже важливо, наголошує Тетяна Терехова, співпрацювати з музеями, які зберігають пам’ять про наших класиків. Не завжди у вільному доступі можна знайти якісне фото для обробки. Тут у пригоді стають активні музейники та музейниці, до яких реставраторка сміливо йде у приватні повідомлення, об попросити те чи інше оцифроване фото. Адже й самі музеї першими використовують роботи Тетяни у своїх соцмережах.

Тетяна також розповіла, що до її робіт нерідко ставляться так, ніби це «безплатний контент», адже він «є в інтернеті». А отже, мовляв, можна просто позичати фото й не зазначати авторства. Чи так це? Адже з одного боку, самі фото часто вже стали суспільним надбанням. Проте колоризація, обробка фото – ні.

Реставраторка каже, що вона створює свої роботи саме для того, щоб ними користуватися. Тож вона щиро заохочує ділитися кольоризованими світлинами, використовувати їх під час уроків та інших освітніх активностей. Однак не в комерційних цілях і – зберігаючи автограф-логотип авторки реставрації.

«Якщо фото використовують і підписують мене як авторку колоризації, це повага до мене і моєї роботи в першу чергу, – зазначає Тетяна. – У світі існують закони, і колоризація світлин набуває таких самих авторських прав при створенні, як і будь-який інший твір – текст, музика, живопис тощо. Усі статті, якими я доповнюю дописи з колоризованими фотографіями, я передруковую зі всіма посиланнями на джерела та авторів».

Отож, і БараБука своєю чергою закликає, цитуючи або й інакше використовуючи чиїсь роботи у своїй творчості, не забувати ставити покликання. Адже відсутність покликання – це плагіат, хай які благородні причини керують нами при створенні або поширенні продукту.

Усі світлини – зі сторінки «Fix.you.pics».

Співати класику: музичний «адвент» до весни

Будьмо відверті: не всі розуміють і сприймають поезію. Тим паче у школі. Тим паче тоді, коли емоції та почуття, в ній описані, не завжди відгукуються твоєму досвіду і віку. Цей трепетний час, коли вже виросли з дитячих віршиків і пісеньок, але ще шукаєте своїх текстів.

Цей матеріал має подвійного адресата. З одного боку, ми б хотіли, щоб він був шпаргалкою для вчителів, які шукають доріжок, якими б шкільна класика могла пройти в серця учнів та учениць. З другого боку, ми б хотіли, щоб ця сама поезія, по-новому зазвучавши у сучасних (або й ні) виконавців, зворушила серця старшокласників, які мусять вивчати її школі. Інколи поетичні рядки легше лягають на душу, якщо їх простелиш музикою. Тим паче, в багатьох віршах ідеться про любов, яка саме прокидається в юних серцях.

Отож, БараБука підготувала добірку пісень на слова українських класичних і сучасних (які, втім, також уже певною мірою класики) поетів – на кожен день лютого, наш «адвент» для очікування весни.

1 лютого

Нрав і права – Сергій Жадан і Юрій Гуржи

Слова: Григорій Сковорода

Почнімо хронологічно – з Григорія Сковороди, якому не так давно відгриміло 300 років із дня народження. Однак він і досі актуальний, і в цьому можна переконатися, послухавши реггі-альбом «Skovorodance» Сергія Жадана і Юрія Гуржи (запам’ятайте цей тандем), записаний за сприяння Харківського ЛітМузею.

Проєкт SKOVORODANCE – «Сад божественних пісень» Григорія Сковороди в переспівах Сергія Жадана на реґі-ритми від музиканта Юрія Гуржи. Радість і кураж філософії Сковороди передані через сучасні музичні інтерпретації.

До альбому увійшло 12 пісень. Загалом над альбомом працювали понад 35 музикантів. У треці «Нрав і права», скажімо, можна почути спів Ірени Карпи.

2 лютого

Знаєш – Віталій Козловський

Слова: Іван Франко

Не знаю, як у вас, а «Чому являєшся мені у сні» Івана Франка в мене це був один із улюблених віршів зі шкільної програми. І коли багато років тому поп-співак Віталій Козловський заспівав «Чому являєшся мені у сні», я миттю записала цю пісню у свої улюблені. Мотив приємний і легко запам’ятовується. Ну ж бо, ви ж також наспівуєте зараз «Хоч знаєш, знаєш, знаєш, добре знаєш…»?

Тепер цей вірш Франка вивчають у 10 класі – якраз у ту ніжну пору, коли серце вже впускає в себе паростки кохання.

3 лютого

Човен – Один в каное

Слова: Іван Франко

А ось чи вивчали ми у школі вірш «Човен» Івана Франка, я не пригадую. Зате нині це також – один із моїх улюблених текстів Франка.

4 лютого

Я п’ю цей вечір до кінця – Крихітка

Слова: Віктор Неборак

Першим цей вірш Віктора Неборака поклав на музику Місько Барбара та «Мертвий півень». Однак як інакше він звучить у виконанні Саші Кольцової з гурту «Крихітка»!

5 лютого

Тінь. День. Сум – Гич Оркестр

Слова: Володимир Сосюра

Тільки прислухайтеся до ритмомелодики цього вірша Володимира Сосюри:

синій, синій, синій…

Тінь… день… сум…

Це листи осінні

на твою красу.

6 лютого

Любіть Україну – Гич Оркестр

Слова: Володимир Сосюра

У цій композиції «ГИЧ оркестру» поєднується оригінальний вірш Володимира Сосюри та постмодерна іронія Олександра Ірванця, який закликав свого часу «любити Оклахому».

7 лютого

Не моя – Kozak System

Слова: Василь Симоненко + Сашко Положинський

Любовна лірика Василя Симоненка, доповнена рядками Сашка Положинського, чудово лягла на драматичну мелодію гурту «Kozak System».

8 лютого

Очима – ROXOLANA

Слова: Ліна Костенко

Цей вірш Ліни Костенко – про прощання і, звісно, про любов. А також – про те, як поезія допомагає нам промовити те, що не було промовлено вголос: «несказане лишилось несказанним». Ось тільки у виконанні співачки Роксолани пісня позбулася туги й набула легкості – і такі прощання теж бувають.

9 лютого

Білий рояль – Соломія Чубай

Слова: Микола Вінграновський

У 2019 році Соломія Чубай випустила альбом «POETY. Діалог поколінь», а за два роки – другий альбом у цій серії «POETY 2». До цих альбомів ввійшло загалом 20 текстів українських поетів і поеток, як сучасників, так і вже класиків – дисидентів, вісімдесятників, модерністів і постмодерністів.

10 лютого

Осіннє небо – Соломія Чубай

Слова: Грицько Чубай

11 лютого

Папіроси – Dakh Daughters

Слова: Михайль Семенко

Обережно: ліричний герой Михайля Семенка у вірші «Папіроси»… курить папіроси! Цей вірш Михайля Семенка подаємо у виконанні аж трьох виконавців: послухайте, які різні й цікаві інтерпретації одного й того ж вірша.

Смутний – Alexjazz

Місько Барбара, Юрій Єфремов – Папіроси

12 лютого

О, панно Інно! – Dakh Daughters

Слова: Павло Тичина

Можна безкінечно співати пісні на тексти Павла Тичини, особливо з альбому, тобто збірки «Сонячні кларнети» – і як по-різному вони звучать!

13 лютого

Ви знаєте, як липа шелестить – Пиріг і батіг

Слова: Павло Тичина

Гаї шумлять – Пиріг і батіг

Слова: Павло Тичина

Іще два вірші Павла Тичини з «Сонячних кларнетів».

14 лютого

Коли до губ твоїх – Плач Єремії

Слова: Григорій Чубай

https://youtu.be/gwSGzHx5_Qw?si=O_BCQKsQaApUzLnq

У цьому вірші Грицька Чубая – одна з найчарівніших метафор, які мені колись траплялися: «чорний птах повік твоїх».

15 лютого

Інший – Соломія Чубай

Слова: Юрій Іздрик

Здається, останні роки ми дуже добре затямили, наскільки для нас важливо триматися своїх людей. Ось як у вірші Іздрика:

людина сама нічого не може

людині завжди потрібен інший

на кого можна себе помножити

для кого варто писати вірші

з ким можна разом долати відчай

чи радість ділити не ризикуючи

хто може в будь-яку мить засвідчити

що ти – реальний що ти – існуєш

16 лютого

Із янголом на плечі – Марія Бурмака

Слова: Іван Малкович

Цей вірш Івана Малковича, достоту як і про «крихітну свічечку букви ї» багато хто знає напам’ять. А в цій композиції Марії Бурмаки він – і тривожна колискова, і різдвяна молитва.

17 лютого

Слухай але мовчи – ShokolaD

Слова: Сергій Жадан

Сергій Жадан – один із новітніх живих класиків, у цьому немає сумніву. Навіть діти тепер знають окремі слова його пісень (попри те, що більшість із них містить далеко недитячу лексику). Ніжні й мелодійні поезії Сергія Жадана співало багато виконавців. ось як звучить вірш Жадана у виконанні етно-фольк гурту «ShokolaD».

18 лютого

Пливи, рибо, пливи – Колір

Слова: Сергій Жадан

Сергій Жадан подарував нам багато цитат, але одна з найбільш улюблених – про любов із вірша «Пливи, рибо, пливи». Ось вона:

Любов варта всього –

варта болю твого,

варта твоїх розлук,

варта відрази й мук,

псячого злого виття,

шаленства та милосердь.

Варта навіть життя.

Не кажучи вже про смерть.

Цей вірш – також у виконанні Соломії Чубай для проєкту «POETY. Діалог поколінь»:

19 лютого

Тичина. Кларнети – Сергій Жадан і Юрій Гуржи

Слова: Павло Тичина

Пам’ятаєте, ми просили запам’ятати дует Жадана і Гуржи? У 2021 році Мистецький арсенал презентував музичний альбом «ФОКСТРОТИ». Це – експериментальний side-project Літературної Лабораторії в межах проєкту про український футуризм «Футуромарення», кураторка – Оксана Щур.

Альбом складаються із 10 треків та анімації, тут використано тексти та фонограми записів Миколи Бажана, Михайля Семенка, Гео Шкурупія, Павла Тичини, Олекси Влизька, Філіппо Томмазо Марінетті, Володимира Сосюри, Раїси Троянкер, Наталі Ужвій, Леоніда Первомайського, Сергія Жадана та інших.

20 лютого

Ми помрем не в Парижі – Мертвий Півень та Саша Кольцова

Слова: Наталка Білоцерківець

21 лютого

Я помру від застуди – Христина Соловій

Слова: Сергій Жадан

Ще один кавер на пісню «Мертвого півня», виконаний у пам’ять про Міська Барбару, що помер у 2021 році.

22 лютого

Сірники – Alexjazz

Слова: Михайло Драй-Хмара

За основу пісні взято вірш Михайла Драй-Хмари «Сірники». Це один із останніх віршів поета, який він написав у листі своїй дружині та доньці з концтабору ГУЛАГу на Колимі в 1937. В 1939 був розстріляний совєтською владою.

23 лютого

Госпітальєрко – Місько Барбара та Юрко Єфремов

Слова: Сергій Жадан

Цей вірш Сергія Жадана, написаний у 2017 році, нагадує нам про те, що війна триває значно довше, ніж два роки. У 2021 році ця пісня на слова Жадана ввійшла до альбому «13 пісень про любов» Міська Барбари та Юрія Єфремова. Пізніше її переспівали сестри Тельнюк.

24 лютого

Враже – Енжі Крейда

Слова: Людмила Горова

Вірш «Сію тобі в очі» Людмили Горової розійшовся соцмережами в перші місяці повномасштабного вторгнення, як закляття. Тепер це вже – новітня класика. А це – перше втілення цього вірша в пісні. І в нього за рік – 21 млн переглядів офіційного кліпу на YouTube.

25 лютого

Леся – Круть

Слова: Леся Українка

До дня народження Лесі Українки – один із найвідоміших її віршів у виконанні Круть.

26 лютого

Плющ – Бумбокс

Хотіла б я тебе, мов плющ, обняти – Соломія Чубай

Слова: Леся Українка

А втім, ми маємо ще два виконання «Плюща», якими не можемо не поділитися. Одне – від Андрія Хливнюка, друге – від Соломії Чубай зі вже знайомого альбому «POETY. Діалог поколінь».

27 лютого

Ти втретє цього літа зацвітеш – Плач Єремії

Слова: Тарас Чубай

https://youtu.be/NY9Gdu25qyI?si=3n3pXPIMyf5YWXI7

28 лютого

Їй 15 – Лінія Маннергейма

Слова: Сергій Жадан

Ця пісня стала «саундтреком» до книжки Насті Мельниченко «Мій дім – війна», що ввійшла до посібника «Живі письменники. Як говорити з дітьми про війну та мир», а також отримала відзнаку Топу БараБуки 2023 у категорії «Юнацька книжка року».

29 лютого

Жовтий скотч – Yurcash

Слова: Максим Кривцов

Автор вірша «Жовтий скотч», поет і військовий Максим Кривцов загинув на війні 7 січня цього року. За кілька тижнів до того вийшла його дебютна збірка віршів «Вірші з бійниці». «Тільки якщо я загину на цій війні, я стану класиком», – пожартував Максим Кривцов у листуванні з одним із друзів літнього вечора торік.

«Жовтий скотч» поклав на музику виконавець Юркеш, вона прозвучала як саундтрек до фільму «Наші котики»:

Весь світ у ранах – я візьму тей жовтий скотч

Я знаю, тут у поміч – лише жовтий скотч

Так вабить декольте цієї дивної весни

Ми всі пішли на Схід, бо хто, якщо не ми

Ми ставимо цей вірш і цю пісню в самий кінець лютого – з надією, що ніхто з наших поетів і поетес більше не стане класиком такою ціною.

Чільне зображення: колар Гриці Ерде до проєкту «Фокстроти», Мистецький Арсенал

PS: у коментарях до допису про цей список мені допомогли доукомплектувати «Співати класику» поуплярними піснями. Наприклад, у 2023 році співак Артем Пивоваров у колаборації з іншими артист(к)ами створив проєкт «Твої вірші, мої ноти», де поклав на ноти слова українських поетів та поеток – Тараса Шевченка, Івана Франка, Ліни Костенко, Лесі Українки, Павла Тичини, Василя Симоненка, Михайля Семенка, Григорія Чупринки, Пантелеймона Куліша, Богдана-Ігоря Антонича, Гео Шкурупія, Миколи Вінграновського та інших.

А вже в лютому співачка Дана Заюшкіна («Vivienne Mort») представила розірви-душу композицію на слова Максима Кривцова «Не ходи ти тут, не ходи».

І, сподіваючись, що цей список буде ширитися не один рік, додаю також одну зі своїх улюблених колядок – на слова Богдана-Ігоря Антонича (цикл «Різдво» і «Коляда»), із яким у мене пов’язані дуже ніжні спогади зі студентської аудиторії – у виконанні Христини Соловій. Музику створив Василь Жданкін.

Детективи-переселенці і «неправильні» справи

Хто з нас у дитинстві не грався в детективів? Нас оточували загадки, таємничі зникнення й підозрілі персонажі – і все це ми намагалися розгадати в найбільш чудернацький спосіб. Діти залишаються дітьми навіть тоді, коли вони народилися й виросли під час війни. Тож сучасні 3-класники, так само, як і їхні батьки, теж із задоволенням бавляться в детективів.

Трійко (плюс один) третьокласників із криворізької школи, виїхавши після початку повномасштабної війни з рідного міста до Ужгорода, створили власну детективну агенцію, назвавши її за першими літерами своїх імен. Соня, Марійка й Андрій – детективна агенція «САМ». Також у них є друг Ілля, із яким діти підтримують зв’язок дистанційно, адже він опинився за кордоном, у Польщі. І це – добрий приклад того, як обмінюватися досвідом і зберігати дружбу попри кілометри.

«Із мішків з одягом діти влаштували на вході до школи блокпост, щоб не пускати досередини чужих. Простісінько як у справжніх військових. Впускали тільки тих, хто знав пароль – “паляниця”. Бо лише українці вимовляють це слово правильно»

Перед нами – чотири «неправильні» справи. «Неправильні», оскільки не надто небезпечні, не достатньо серйозні й невідомо, чи й справи взагалі. Спочатку юні детективки й детектив беруться до справ без ентузіазму: адже вони щойно покинули свої домівки, тікаючи від війни. У когось, як у Соні, батьки пішли в ЗСУ, у когось, як Марійки, тато залишився вдома, захищати рідний дім, хтось залишився «за старшого» в родині, де є менші діти. Діти та їхні дорослі знаходять прихисток у спортзалі, як і десятки, сотні людей з України у 2022 році: «Отака цікава родина – п’ятеро дітей, двійко мам й одна бабуся. Звісно, з ними мешкало ще кілька десятків людей. А це було водночас і незручно, і… цікаво. Бо ж за таких умов детективна агенція без роботи не залишиться!» І справді: тут вам і загадка появи неймовірної кількості безплатної їжі, і зниклий перстень (а також наклейки), і невідь-звідки-взялися окуляри, і пошуки хлопчика з Маріуполя.

«Детективна агенція “САМ” в Ужгороді» – один із найбільш оптимістичних і життєствердних текстів про перші місяці повномасштабної війни у списку посібника #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну. Привертає увагу непереможний оптимізм, із яким показано події в цій книжці. Я б хотіла, щоб поруч із кожною дитиною в ці часи була така «бабуся Валя», яка є в Соні. Ось, наприклад, як бабуся Валя реагує на необхідність оселитися у спортзалі з кількома десятками чужих людей:

«– Я живу в триповерховій будівлі в самісінькому центрі стародавнього міста! – раділа бабуся Валя.

– Тобто в шкільній спортзалі, – сумно виправила її мама Настя. – Ми тепер – вимушені переселенці. І замість цілої квартири у вас лише матрац, постелений просто на підлозі.

– Я завжди мріяла мати велику кімнату, – пожартувала бабуся».

Уміти подивитися на обставини під іншим кутом – дуже важлива суперсила, і гарно, коли її демонструють важливі дорослі – якщо не в житті, то принаймні у книжці.

Ольга Куждіна порушує не одну важливу тему. Зокрема, діти долучаються до волонтерського руху й на своєму прикладі розуміють, наскільки важливою є спільна справа і яким значущим є кожен внесок у Перемогу.

«– Сонько, а ти що скажеш? Будеш із нами волонтерити? Чи якось-какось не хочеться?

– Я хочу на фронт. Воювати з ворогами.

– Так тут і є фронт, бо ми це робимо задля нашої перемоги над окупантами, – серйозно зауважила Іванка. – Ми воюємо з потужним ворогом – голодом».

Авжеж, ми всі розуміємо, що фронт у нас – один, і що це – недитяча справа. Але діти (й особливо підлітки) часто відчувають безсилля в цій війні. Усі рішення за них приймають дорослі, відсторонюючи дітей від купи важливих речей. Долучитися у межах своїх можливостей і віку до спільної справи – важливо для дітей. Готувати й роздавати їжу, плести сітки, брати участь у благодійних ярмарках і зборах на військо, воювати в «інформаційній війні» – це все посильні внески для дітей, які відчувають поклик щось робити, аби тільки не стояти осторонь.

Ольвія. Історія, що повторюється

Ми часто чуємо, що історія має властивість повторюватися. Те, що відбувалося колись, може в іншому вигляді повторитися знову, навіть якщо минуло понад дві тисячі років. Яким чином події, що відбувалися в Ольвії за три сотні років до нашої ери, можуть відгукуватися нам у нашім нинішнім переживанні війни? Про це я міркувала, читаючи повість Олексія Гедеонова «Ольвія. Зима змін».

«А нині прийшов Зопіріон – відібрати моє життя: нинішнє, пройдешнє та майбутнє.
Моє життя і багатьох інших. Так завжди чинить війна неправедна. Вона ж бо ненаситна»

Олексій Гедеонов узяв за відправну точку сюжету облогу Ольвії у 331 р. до н.е., коли військо Зопіріона (одного з полководців Александра Македонського) впродовж року штурмувало місто. Відтак на допомогу грекам Ольвії прийшли союзники – скіфи, а македонське військо було розбите. Це все ми бачимо очима підлітка Алкіона, мешканця Ольвії, сироти, якого дражнять «котячим сином». Оповідач повісті – неквапливий, плин речей радше повільний, як і притаманно минулим часам. Алкіон пояснює багато речей, що корисно з погляду сучасних читачів. Але найцінніше для нас те, що поміж усім Алкіон – це і підліток того часу, який потерпає від булінгу через своє походження, який таємно закоханий у дівчину і боїться відкрити їй серце, який понад усе хоче визнання і проявлення у світі. Хлопчина працює служкою при храмі Феба, має «лікарську» практику (що знадобиться під час війни, у допомозі пораненим), виконує дрібні «кур’єрські» доручення (тут, зокрема, сучасних читачів і читачок потішить спосіб доставлення швидких повідомлень від однієї особи до іншої). Алкіон швидко бігає, і саме ця його здібність згодом приносить перемогу мешканцям «щасливого» міста (адже Ольвія з грецької значить «щаслива»). Хоча, якби містяни не об’єднали зусилля для оборони, усе могло б статися геть інакше.

Значна часова віддаленість подій дозволяє нам у безпечному просторі проговорити з підлітками тему війни й зокрема облоги міста. Чим відрізняється облога дві тисячі років тому й тепер? Як захищалися ольвіополіти і як захищалися мешканці Маріуполя? Чому люди не роблять висновків із уроків історії, адже жорстокість щодо цивільних була властива й давнім македонянам? Яку роль у перебігу війни відіграють союзники? Звідки ми знаємо, що відбулося на територіях Причорномор’я так багато століть тому? І чи може бути таке, що нащадки тих, хто штурмував Ольвію, мають свою «версію» цих подій?

Історія справді має звичку повторюватися, і щоб не повторювати минулих помилок, слід добре її знати. Одним із найбільш приємних способів засвоєння історичного матеріалу у всі часи був сторітелінг – оповідання через історії. Від Гомера й до Гедеонова – ми знову і знову переповідаємо історії про мир і війну, про велику людяність і нелюдську жорстокість. Не біймося обговорювати ці теми з підлітками, зрештою, ми всі тепер живемо в історичну добу, тож є велика імовірність того, що колись про них, як і про Алкіона, напишуть нові народні співці.

Більше книжок на цю тему – за хештегом #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну:

Терапія читанням: як говорити з дітьми про війну

Як говорити з дітьми про війну: список книжок українською

Як говорити з дітьми про війну засобами літератури?

Жити – означає перемагати

«Яблука війни» Надійки Гербіш – книжка, що нібито про війну, але насправді про життя. Історія родини Софійки відносить нас на сто років назад у часі, коли завершувалася Перша світова війна, розпадалися імперії, а до становлення самостійної України ще належало боротися довгі десятиліття. Попереду – окупація більшовицькими військами, голод, репресії, примусові виселення, русифікація, Чорнобиль, розпад ще однієї імперії – і нарешті омріяна незалежність. До якої, на жаль, батько Софії, який воював за незалежну Українську державу, не мав шансів дожити.

«Радіти – означає перемагати. Жити – означає перемагати. Думати про майбутнє – означає перемагати. Готувати закрутки на зиму – означає перемагати. Добре вчитися – означає перемагати! Іди і зроби уроки, – любила казати вона»

Родина Софії – вимушені переселенці ще тієї, давнішої війни. Із Жовкви вони емігрували до Північної Америки, де пробували вибудувати життя від нуля. Ось тільки Захар, тато Софії, ніяк не міг відпустити минулого: «— Катерино, ти знаєш, що війна не закінчилася? Ти розумієш, що поки ми тут гаруємо і будуємо їм Америку, там, удома, польські війська відтіснили Українську галицьку армію — нашу армію! — і методично забирають нашу, українську, землю! Ця триклята війна мала бути остаточною війною, війною на закінчення всіх воєн, як вони нам торочили по радіо. І вони закінчили цю війну. Покарали винних. І святкують собі свій мир. Але ж для нас, українців, вона не закінчилася і не закінчиться доти, поки ми не будемо господарями на своїй землі! Катерино! Ти чуєш мене? Ти хоч розумієш, про що я? — кричав тато». Ми бачимо, як родина дівчинки малими кроками, любов’ю, силою і наполегливістю мами долають недугу батька – її ми тепер звемо пост-травматичний стресовий розлад (ПТСР), але Катерина добирає чудову метафору розбитої вази: «— Не плач, — прошепотіла Софії, — вазу я склею, не біда. Тільки би ще якось тата склеїти докупи…». Вазу, єдину річ, привезену з дому, мама зрештою склеїть, однак на ній будуть сліди, вона пропускатиме воду. У ній відтоді стоятимуть сухоцвіти. Хіба не так і ми тепер, сто років потому, відчуваємо себе, переживши сотні й тисячі втрат у цій, знову визвольній війні проти імперії?

Поміж іншого герої Надійки Гербіш інтуїтивно знаходять найбільш дієві способи впоратися з травматичними спогадами. У кожного з членів родини свої травми: мама приховує болісну таємницю, тато бореться з внутрішніми демонами, а донька згадує непростий час, коли їй доводилося ховатися від ворожих солдатів. Захарові, який думками й досі на війні, зі своїми побратимами, не видно світла, радість мовби згасла для нього. Натомість мама вчить доньку щодня робити малі речі, жити, радіти, готувати закрутки на зиму, старанно вчитися – це і є перемога, як мудро зауважує Катерина (і ще багато психологів, до речі). У цій історії вона мовби втілює всіх інших жінок, котрі в усіх інших війнах «склеювали вази докупи». Катерина, завдяки природній комунікабельності, зав’язує купу соціальних зв’язків на новому місці, практикує англійську мову й щодня попри все приносить у свій новий дім життя.

Одна з ключових сюжетних ниток цієї історії – жіноча дружба, що триває поколіннями. Це і дружба Софійки та її нової подружки з Австрії Ґретхен, і листи двох їхніх бабусь, які так само дружили, і дружба Софійчиної мами з веселою Фанні, і дружба з молодою вчителькою – суфражисткою міс Джен. Дружба тут не має упереджень, кольору шкіри чи країни походження. Водночас усі герої старанно плекають свою ідентичність: «Мене теж часто називають тут полькою, хоча я – українка з Ґаліції. Думаю, нас усіх тут із кимось плутають. Ми, звісно, всі тепер американці, але… як би це сказати… різні американці», – каже Софія.

«Яблука війни» – книжка про циклічність життя і смерті. Переживши жахіття Першої світової війни, люди вірять, що такого не станеться ні з ким «ніколи знову». Тато Ґретхен привозить із дому насіння яблук, щоб вирощувати їх на новій землі. Тато Софії розуміє, що його визвольна війна й досі триває – і невідомо коли закінчиться. Уже дорослою Софія передає яблука подрузі на фронт Другої світової війни, де дівчина служить медсестрою. Можемо припустити, що нащадки Софії також роблять свій внесок у цій новій визвольній війні.

Книжка порушує немало важливих тем, які особливо відгукуються тепер. Єдине застереження – вона не для молодших школярів. Хоча головній героїні Софії майже 10 років, сама вона в цій історії весь час перебуває ніби збоку. У центрі сюжету все ж – проблеми, тривоги й переживання дорослих. Частіше на передній план виходять батьки дівчинки – Катерина й Захар, чиїм бідам співпереживає читач. А ось підлітків і дорослих можуть зацікавити теми, порушені у книжці: емансипація жінок, збереження ідентичності, пошук себе на новому місці.

Знайти брата попри все

Ця історія родом із іншої війни, але вона так само й про цю війну, яку ми переживаємо нині. Роз’єднані родини, загублені родичі, таємниці й біль, про який люди вибирають промовчати. Оксана Лущевська пише про 1958 рік, минуло понад десять років по Великій Війні, ми бачимо «розквіт» радянщини – і тих, хто чинить тихий супротив системі.

«Саша відчувала щось особливе, наче настав якийсь переломний момент. Наче й справді вони їхали не з дому, а додому. Може, Шусик і має рацію. Адже дорога додому – це й справді питання часу. Що ближче вони до брата – то ближче вони до дому»

Ми також бачимо двох дівчаток, Сашу і Шусика, майже підліток, – відчайдушних у своєму бажанні знайти брата. Цей брат – позашлюбний син їхнього тата, тож мама не те щоб дуже зраділа його існуванню. Однак для дівчаток брат – це просто брат, той, хто мусить бути поруч, і квит. Так починається історія оповідання «Як у казці» – з бажання віднайти свого. Дівчатка поринають у пригоду й, точно як у казці, мають випробування в дорозі. До Києва з ними їде знайома тітка, що розповідає казки. Від Києва до Станіславова (нинішній Івано-Франківськ) Саша і Шусик їдуть також не самі – а в супроводі п’ятьох кошенят, котрих прихистили дорогою.

В історії Оксани Лущевської, крім основної пригодницької лінії, закладено кілька додаткових сюжетів. Можна розгорнути ниточку ненависті тітки Гандзі до СРСР, або ниточку батька, що на війні набув нової сім’ї, загубивши на якийсь час свою родину… Нинішня війна в цьому сенсі геть не схожа на ті, що точилися у світі в минулому столітті. Тепер ми принаймні маємо зв’язок – і за першої ж нагоди запитуємо у своїх людей: «Як ти?» Ми тримаємо ниточки близькості навіть тоді, коли хтось далеко. Тато дівчаток не мав такої розкоші – таким чином у Саші й Шусика з’явився брат Женик. Який, утім, так само загубився зі своєю мамою. Женик – іще один сюжетний закрут цієї книжки. Сирота, дитина війни, шибеник, який мешкає на вокзалі після смерті мами. І який завдяки сміливості й наполегливості своїх сестер, яких він навіть не знав, віднаходить батька й цілу родину.

Ця книжка – ніби не про війну. Однак ми все одно радимо ознайомитися з нею в рамках теми #ЯкГоворитиЗДітьмиПроВійну. Адже такі історії – наслідки кожної з воєн. Ось трійко дітей у супроводі батьків, тітки Гандзі й п’ятьох кошенят їдуть додому й розмовляють про життя. І про війну, авжеж: «Слухати тата дівчатам хотілося, але водночас і не хотілося. Говорити про війну тяжко. І не говорити про війну тяжко. Слухати про війну тяжко. І не слухати про війну тяжко.

Та Женик слухав жадібно, вбираючи кожне татове слово. Женик хотів знати все-все, що розповідав тато. Та найбільше Женик хотів знати, що весь цей час після війни тато в нього був. Відколи Женик утратив маму, у нього був тато! І тато є. І тато буде. І вони їхали додому. Де вони всі житимуть добре. І хіба це не так само, як у казці?»

Ця історія, як і має бути в казці, має щасливе завершення (у післяслові письменниця розповідає, що ж насправді сталося з прототипами Саші й Шусика, її мами й тітки). Такі фінали дуже потрібні нашим дітям тепер. Добре знати, що війни колись закінчуються, і що рідні люди мають шанс знайти одне одного.

Життя як історія

Володимир Аренєв – один із найпрофесійніших українських авторів, що ретельно й вивірено працюють із підлітковою літературою. Хоча буде не зовсім чесно сказати, що лише з підлітковою, адже Аренєв пише смислами, які цікаві також дорослим читачам і читачкам. Ось тільки його персонажі й персонажки – підлітки, що ризикують і проживають небезпечні й, що вже казати, прецікаві пригоди. Аренєв запустив відразу кілька успішних циклів (особисто я чекаю з нетерпінням завершення «Сезону Кіноварі» й продовження «Сапієнсів»), а «Скарбничка історій» заповідається на ще один цикл «Чарівні формули оповідача». У ньому, підозрюю, розвинеться навчальна тема письменника, в яку він багато років вкладається паралельно до власної творчості.

«– Слухай, – зглянулася над хлопчиком Урсула, – а що ти мав на увазі під «закляттям»?
– О, – сказав він, – це довго пояснювати. Але якщо коротко: я приречений на пошуки історії. Такої, знаєш, яка мене захопить і здивує. Закінчення якої я не зможу передбачити. – Він покрутив чашку в пальцях, перстень знову блиснув у світлі лампи. – Той, хто розповість таку історію, поверне мені свободу»

Назва циклу «Чарівні формули оповідача» й перша книга серії натякає на те, що йтиметься про три базові для літератури речі: 1) унікальну магію творчості; 2) певні закони ремесла, якими можна навчитися користуватися; 3) в центрі всього стоїть сторітелінг, історії. Властиво, тому й «Скарбничка історій». Центральна метафора надто промовиста, її можна розгортати й розгортати: тут очевидно проступає безліч претекстів, зокрема й «Вавилонська бібліотека» Борхеса, не кажучи вже про «Тисячу і одну ніч», яку головним чином обігрує автор. Та найцікавіше в цьому всьому те, як у «Скарбничці» переплітаються життя й вигадані історії, історії і майстерність їх розповідати. Де межа між цими поняттями? Коли закінчується життя й починається міфотворчість? У той самий момент, коли ми переказуємо те, що відбулося.

Головна інтрига повісті – чи вдасться дівчинці Урсулі (усі збіги в іменах – невипадкові) зняти прокляття з джина, ув’язненого у скарбничці? – тримається за руку з іншою: чи вдасться Урсулі опанувати мистецтво розповідання історій? Адже завдання неабияке: слід здивувати того, хто за понад три тисячі років прочитав і переглянув практично ВСЕ, того, хто бачив дуже багато, подорожував, уміє чарувати й сам навчає інших сторітелінгу. Ось як говорить про себе в’язень скарбнички: «Я читаю та говорю дев’яноста сімома мовами розумію триста шістдесят один діалект […]. Також я можу приборкувати диких тварин, зменшуватися та збільшуватися на власний розсуд, не їсти кілька століть, складати вірші, знаходити втрачене і трансформувати живу матерію у неживу». На всі спроби виконати завдання, Шамхураш Вогненнокрилий, він же Підкорювач Семи Драконів, Звитяжець Битви П’яти Розумів, Серп Сумнівів і Спис Істини, тільки знуджено зітхає. А тимчасом його час витікає в буквальному сенсі – через пісочний годинник. Урсула навіть не підозрює, але її час спливає також, адже за законами жанру, взявшись допомогти джинові, вона втягує себе і своїх близьких у небезпечну гру. Якщо вона не зможе розчаклувати джина, прокляття торкнеться і її близьких. Знову ж таки, за законами жанру, Шамхураш «забуває» повідомити про цю деталь на початку історії.

Дизайн конспектів **Наталії Ком’яхової**

Отак ми плавно підійшли до теми формул оповідача. Володимир Аренєв – не лише практик літературного ремесла, він також багато років навчає літературній майстерності у власній студії. Крім того, він багато років викладає підліткам на літературних школах від «Litosvita», тож написання власного «підручника» – це мовби логічний крок із його боку. Утім, це не класичний підручник із літературної творчості, до яких ми звикли. Аренєв створює історію, яка би ілюструвала всі ті прийоми, про які він говорить. І все це діє як частина сюжету, адже теоретична складова книжки – це конспекти Урсули, які вона записує з лекцій Шамхураша. І тут мені закралася зненацька думка: адже й сам Володимир – трошки як той джин, збирач історій (і якщо пильно придивитися до ілюстрацій Сашка Ком’яхова, то певні риси схожості навіть у зовнішності героя вдалося передати). Навчаючи інших, маючи величезний досвід із писання, укладання, читання, перекладання, викладання текстів, тебе що далі, то складніше здивувати. І як читач, ти опиняєшся в непростій ситуації: мало який твір може направду тебе вразити і здивувати! Тож ти стаєш свого роду рабом історій, як джин стає невільником речей, на які сам колись перетворив живих людей. Скарбничка вщерть заповнена предметами, що колись були людьми, і це ще одна чудова метафора: в центрі кожної історії – людина, її життя. Як джин живе зі своїм прокляттям – бути прив’язаним до скарбнички й перетворювати людей на речі, так і письменник має своє «прокляття» – перетворювати життя на історії. Обоє не можуть інакше. Хіба що… знайдеться котрась фантастична в усіх сенсах Урсула, яка знайде вихід. Та й, судячи з наміру Аренєва продовжити цикл, не факт, що це допоможе. Адже література – це не лише «прокляття» (один із вимірів якого – низька оплачуваність праці), це ще й покликання. І може, омріяна Шахмурашем свобода – не звільнення від історій, а радше вибір і можливість творення власних історій, скидаючи всі умовні й не умовні кайданки, шаблони й правила. Як це й робить Урсула у властивий тільки їй одній спосіб.

Одеса, дракони, війна

Зізнаюся: я планувала прочитати дитячу книжку Валерія Пузіка ще торік, щойно вона вийшла. По-перше, заради того, щоби бути в контексті. Адже як оглядачка дитячих книжок та одна з барабук, я чесно ознайомлююся з багатьма виданнями на книжковому ринку. Проте є ще «по-друге», і це – моя особиста симпатія до автора книжки, який ще у 2015 захищав Україну й тепер знову пише з окопів свої «листи до сина» (відчуваєте тяглість традиції?) та ділиться на своїй сторінці у фейсбуці картинами, написаними на коробках з-під набоїв. Щойно харківське видавництво «АССА» анонсувало другу частину серії про «“Делфі” та чарівники», я виправила минулорічний недогляд.

«Так буває. Одного дня приходить війна і все змінюється. Але дракони? Чому
вони напали? Чому?»

Валерій Пузік пише альтернативну історію Одеси. Мені часто трапляється в дитячих і підліткових книжках Київ та Львів, Харків, проте я не пам’ятаю сучасних міських текстів про Одесу. Як тут не згадати заклик письменниці, дослідниці дитячої літератури Оксани Лущевської: «Нам, українським авторам, слід негайно ставати українськими амбасадорами й прописувати та промальовувати на сторінках дитячих книжок свої українські історії: множини українських ідентифікацій та моделей» (Звідси: «Ландшафти України: що робити дитячим авторам для популяризації регіонів», для Читомо).

У текстах Валерія Пузіка Одеса прописана дуже «живо»: можна пройтися вулицями, згаданими на сторінках повістей, намацати бруківку стопами, відчути подих моря й атмосферу старих книгарень. Одеса Пузіка – це місто кіношне, місто Юрія Яновського, проте водночас місто, де ім’я Орест дивує перехожих незвичністю й навіть – чужістю.

Події в цій серії стаються в наш час. Більше того, автор закручує нитку інтриги навколо цілком реальної події – катастрофи з танкером «Делфі», що застряг біля берегів міста взимку 2019 року. Історія цього танкера сама собою досить загадкова, але Валерій Пузік зумів розкрутити з неї оригінальну фентезійну нитку. Є пророцтво, в якому згадується корабель без капітана, є легенда про драконів на дні Чорного моря, а також, ясна річ, є чарівники і хранителі, що мешкають в Одесі поряд зі звичайними людьми. Знову ж таки, слідуючи певній традиції, основою основ у цих книжках є Чарівна Книга, в якій пишеться майбутнє. І цю книгу може прочитати лише майже 8-річний Орест.

Родина Ореста цілі дні проводить на Одеській кіностудії, де знімають екранізацію «Майстра корабля» Юрія Яновського. Цитати з українських модерністів та віднайдення українського контексту Одеси – те, що особливо втішає мене як літературознавицю. Проте це не єдине. Автор добре будує інтригу: події змінюються швидко, часом аж занадто (тут я згадую, що все не випадково, адже Валерій Пузік також сценарист). Другорядні герої Пузіка яскраві й кінематографічні зовні, однак головним дещо бракує глибини та мотивації – сподіваюся, ми побачимо більше у третій частини серії. Місія та обов’язок рятувати рідне місто звалюються на бідолашного Ореста настільки зненацька, що й дорослі розгубилися б. Гадаю, якби зробити головних героїв – Ореста й Макґі – старшими, підлітками, історія тільки виграла б. Адже вік ініціації, про яку прямо говориться в тексті, настає близько 12 років, аж ніяк не у вісім.

У всякому разі я з нетерпінням чекатиму на продовження пригод Ореста і Макґі. У першій частині – увага, СПОЙЛЕР! – катастрофи уникнути не вдалося: Одесу зруйновано. У другій частині юний поштар Макґі повертає час назад, щоб виправити лихо. У третій, за логікою, доля Одеси та драконів, які зазіхають на всі чорноморські міста, має бути вирішена. І якщо ви відчитуєте тут натяк на російсько-українську війну, то так воно і є. Нагадаю, війна триває вже вісім років, і в розділі «Руїни» (книжка 2021 року), де дракони знищують Одесу, дуже болісно сприймається епізод, де Орест із батьками сидять під землею, у сховищі, поки над ними все палає вогнем:

«Вони нищили все на своєму шляху. Дихали вогнем і туманом. Багатоповерхівки падали. Пил здіймався вгору. Усюди клубочився попіл. Якби хтось зміг їх зупинити! Але хто подужає?.. Дракони кружляли над містом, яке стрімко перетворювалося на руїни.

– Тату, чому так? Чому вони прийшли?

Відповіді в батька не було.

Він мовчав.

– Нічого, синку, все буде добре, – промовила Ірина.

Як добре?

Міста немає.

Цілого міста немає!

Чи скоро не буде…

Що «буде добре»? Як жити далі?..

Цього ніхто не знав.

– Це війна, синку. Так приходять війни.

– Війна з драконами?

– Ні! Із темними силами. Дракони лише виконують накази.

– А можна якось змусити їх не виконувати?

– Вони завжди їх виконують, ці накази…

– Але чому?

– Я не знаю».

Власне, ми справді не знаємо. Гадаю, за якийсь час напишуться книжки, в яких будуть запропоновані не лише запитання, але й відповіді. Поки ж війна триває, і пріоритети в нас (і в Ореста, і в його батьків) – інші. Найперше – вижити. І тут дуже сильно звучать слова головного героя (нагадаю, він – учень молодшої школи): «Що відбувається там, нагорі? – думав Орест. – Чи вціліла школа? Пекарня? Стадіон? Кіностудія?..

А якщо там уже нічого немає?..

І скільки нам тут сидіти? Ми не можемо все життя переховуватися, або ж утікати, або ж уникати… Якщо це війна – необхідно прийняти бій». І перемогти. Щоб жодна дитина більше не мусила стикатися з драконами, що зазіхають на наші міста.