Дівчачі історії

Ще зовсім недавно про підліткову літературу говорили як про нереалізований проект. За останні роки ситуація значно змінилася: книжки для підлітків і про них, написані сучасними українськими авторами, успішно конкурують із перекладною літературою. Їх тематичний і жанровий діапазон значно розширився: автори сміливо висвітлюють проблеми, які у західноєвропейській літературі давно є традиційними; пропонують тексти у стилі «хард реалізму», на новий художньо-естетичний рівень виводять фантастику; реагують на ґендерні аспекти читацьких запитів. Свідченням цього є повісті Валентина Бердта, Сергія Гридіна, Оксани Думанської, Оксани Лущевської, Дзвінки Матіяш, Зірки Мензатюк, Степана Процюка, Оксани Радушинської, Ірен Роздобудько, оповідання Наді Білої, Галини Крук, Оксани Луцишиної, Оксани Сайко, Тетяни Стус та інших.

Читайте також: «Чат для дівчат»: схвалено батьками!

У контексті тяжіння авторів до зображення хлопчачого чи дівчачого світу актуально говорити про упорядковану Валентиною Вздульською та Оксаною Лущевською збірку оповідань сучасних українських письменниць «Чат для дівчат». Так, це – дівчачі історії, які завжди привертають увагу таємничістю описаних досвідів, емоційністю й відвертістю виповідання, колоритністю дівчачих характерів.

«Я романтик. Досі вважаю, що стовбури дерев білять для того, щоб було красиво. Ну, веду щоденника й фантазую про варіанти зустріч зі своїм принцом на білому коні…» (Таня Стус. «Я – Ґруффало»)

Дванадцять текстів, поєднані образом підлітка, – мозаїка історій, цікаве художнє полотно. Перед читачами в різних ракурсах постає юна героїня, висвітлюються проблеми першого кохання, дівчачої дружби, стосунків із батьками й ровесниками, самореалізації і самоствердження, дорослішання. Загальне враження, однозначно, позитивне, але кожен текст додає особливих емоцій і зачіпає по-своєму.

Актуальною проблематикою, психологізмом, контрастними характерами та галереєю образів дівчат-підлітків захоплюють тексти Надії Білої («Я ніколи не носитиму суконь») і Тані Стус («Я – Ґруффало»).

Головна героїня оповідання Наді Білої – Ліза – розповідає про себе, подружку Ксеню, музичний гурт, із яким виступає. Вона відверта у виповіданні своїх комплексів, переживань, страхів перед дорослішанням, оцінок поведінки і вчинків інших. Ліза грає на гітарі, виступає з десятикласницями і щиро переживає за солістку Вероніку, яку зраджує хлопець. Її погляди на такі стосунки не передбачають компромісів. У цьому тексті дуже органічні мова й поведінка персонажів. Яскрава художня деталь – сукня – символізує жіночність і дорослішання, до якого ще не готова Ліза, але якого так прагнуть більшість дівчат із її класу.

Таня Стус ще глибше занурюється у внутрішній світ дівчинки-підлітка, яка переживає нерозуміння, «мамину нелюбов», а ще вважає себе некрасивою. Прищі, спілкування в соцмережах, конфлікти у класі, брак впевненості та пошуки себе – далеко не весь перелік того, про що думає і чим живе героїня оповідання. Пригода в маршрутці (коли Ліза опинилась в обіймах незнайомого красеня) здається буденною, але не для головної героїні! Читачкам добре зрозумілі дівчачі переживання й збентеження і навіть неспокій, що «розливався по тілу й мізках». Розважлива, невимушена розповідь дуже світла й піднесена за емоційною тональністю.

Проблему байдужості до інших, незважаючи на «штриховість» письма, цікаво розкриває Оксана Лущевська («Історія Віти Т.»). Письменниця вміє висвітлювати психологічні та соціальні теми, які стають поширеними у сучасній літературі для підлітків. «Історія Віти Т.» спонукає кожного до роздуму й самоаналізу. Школярку Віту обговорювали всі, але ніхто не знав справжньої причини її поведінки, не намагався зрозуміти. Справжнім шоком для всіх стали роздані нею цукерки після смерті матері-інваліда, яку вона доглядала. «Історія Віти Т. на кілька абзаців. От як надрукують її в шкільній газеті, то, може, ми якраз не забудемо про неї? Хоча, насправді я в цьому глибоко сумніваюся. Якщо зараз усі мовчать, зітхають чи просто ховають очі…» (с. 73).

Легкі, цікаві, романтичні, а разом із тим пізнавальні та повчальні у морально-етичному плані (але аж ніяк не моралізаторські!), емоційно близькі юним читачам розповіді Маші Сердюк («Мій супермен»), Наталки Малетич («Завжди твій»), Наталії Ясіновської («Чи приїде Клої?»), Саші Кочубей («Мушля для молі»).

Маша Сердюк переконує читачок, що ще не перевелися справжні хлопці. Юхим – безперечний доказ. Він вперто намагається допомогти Юлі, успішній фігуристці, після травми подолати страх і повернутися на лід. А скільки тих страхів у кожного з нас? «– Усі страхи – вони всередині, – Супермен ніби почув її думки. – Це мені мій тренер з ушу завжди так каже. Він каже, що всі страхи треба випускати на волю. Бо якщо довго тримати їх усередині, вони калічать нашу підсвідомість. Вони – як хвороба, яку ти не лікуєш. Якщо ти «забиваєш» на якісь симптоми, хвороба прогресує, мутує всередині тебе, розвивається, розмножується, заповнюючи тебе з голови до ніг. Вона псує тебе, не дає нормально жити. Хворобу треба лікувати. Так само і страх: ти маєш пережити його й відпустити. Поки ти цього не зробиш, тобі буде боляче. Я бачив тебе на ютубі – ти така щаслива на тому льоду. Та чи щаслива ти тепер? Без криги, без заточених ковзанів?» (с. 94). Наполегливість Юхима не була марною.

Історія маминого кохання і симпатії Домініки до Дениса – листи і реальність – паралельні сюжети про романтичні почуття і справжність, які розгортає Наталка Малетич в оповіданні «Завжди твій!»

А ще у збірці «Perfect shot» – оповідання Галини Ткачук про те, як це у тринадцять років «бути самим собою» і наближати свою мрію; рефлексійно-психологічне, сповнене колористики й топосів оповідання Альони Ярової «Чорно-біле»; побудоване фактично на одній ситуації оповідання Анни Хромової «Дорога до Смарагдового міста».

«Сніги Амалієнборгу» Валентини Вздульської – історія дівчинки Ані, яку разом із дідусем до Данії запросила королева. Безнадія і віра, душевне тепло героїв надають оповіданню особливих інтонацій.

Образом епатажної дівчинки-підлітка, гімназистки, а в чомусь і неформалки, вирізняється оповідання «Леприкони» Валентини Захабури. Авторка сміливо говорить про проблему педофілів у маршрутках, про стосунки вчителів та учнів, розкутість самопошуків і самоствердження сучасних дітей. Письменниця – майстер колоритних портретів. Чого варті лише образи директорки Оксани Семенівни, однокласників Юльки й Бондаря, та й самої оповідачки – Наталки Сапури! Вчитель дивується: «Просто дивовижно як в одній людині поєднується скільки знань, думок і невігластва» (с. 137).

Дівчача дружба, мрії, любовний трикутник й емоційно-психологічні випробування – у центрі проблематики оповідання Наталії Ясиновської «Чи приїде Клої?».

Історія кохання Оксани та Марка, розказана Сашею Кочубей («Мушля для молі»), підтверджує, що перша закоханість – особливе почуття, а перша розлука – нестерпна, бо «він же потрібен їй, мов кисень». Марко був впевненістю Оксани, бо саме він помітив її без будь-якого мейкапу і мільйони разів повторив, яка вона красива. Так, справді, любов здатна витіснити все: «Сором, смуток, страх, злість, роздратування… Цим емоціям не місце ні в мушлі, ні в її серці. Вона залишає всередині тільки море. Море Маркової любові» (с. 161).

«Чат для дівчат» – це й книжка для батьків. Дівчинку-підлітка не так просто зрозуміти навіть батькам, бо вона сама ще себе не розуміє. Емоційне сприйняття себе, інших і світу домінує над раціональним і визначає загальну лінію поведінки, яка не завжди потрактована як логічна, доцільна й навіть адекватна.

Заходьте в «Чат…» друзі, нам є про що поговорити!

Принцеса Сіаму Василинка

Кожна дівчинка мріє стати принцесою, такі стереотипи. Василинка Чумак, головна героїня повісті Ганни Владимирської, – не виняток. І яким же було її здивування, коли від прабабусі Дарини Миколаївни дізналася шокуючу родинну історію. Виявляється її прапрапрабабуся Катря була одружена з Чакрабоном, сином короля Таїланду, а значить Василина «отак знагла – виявилась трішечки… принцесою!».

Василинка була особливою дівчинкою не тільки через своє руде волосся, а й через бешкетну вдачу. А ще вона ненавиділа школу: «Особисто для неї, учениці 5-В класу, навчання виявилося нескінченною шерегою сутичок – із класною керівничкою, завучем, учителями та однолітками». Деякі вчителі були не найкращої думки про неї: «Вона постійно спізнюється на перший урок, грубіянить дорослим, зневажає однолітків і взагалі гне кирпу. Ба більше, вона написала твір «За що я терпіти не можу школу»!». Та найгірше сталося, коли Василинку зрадила єдина подруга Ілона: заздрила й кпила з разом з іншими однокласниками.

«Вона (Василинка) постійно спізнюється на перший урок, грубіянить дорослим, зневажає однолітків і взагалі гне кирпу. Ба більше, вона написала твір “За що я терпіти не можу школу”!»

Повістина із життя 12-річної дівчинки з прабабусею – про дитячу самотність й самостійність. Батьки – актори, удома бували вкрай рідко, «вихованням» доньки тому не переймалися. Вражає епізод, де дівчинка йде в горобиновий гай, щоб побути наодинці й подумати про все. Саме тут на неї нападає банда Юрка Врони. Василинку рятує її Вірний – пес, якого раніше підібрала на цвинтарі. Вона робить для себе важливі висновки:

1. Заздрощі перетворюють найліпших друзів на ворогів.
2. У жодному разі не можна здаватися без бою.
3. Собака – справжній друг, адже він інколи не зрадить.

Василинка не втрачає гумору, коли Дарина Миколаївна потрапляє до лікарні. За порадою ветеринара Тихоненка, дівчинка допомагає лікувати тварин у ветеринарній клініці й таким чином відволікається від проблем у школі та вдома.

Найглибшим у психологічному й філософському плані тут є бажання Василинки осмислити себе, дати відповідь на питання: «Хто я є?». Вона просить Бога допомогти їй стати гарною людиною й роздумує, чому люди не завжди вибирають добро. Васька питає бабусі: «Чому люди бувають такими… несонячними?!», на що отримує відповідь: «Таж довкола тебе чимало і сонячних людей!… Насправді гарних, сонячних людей значно більше, ніж поганих і темних, просто їх не завжди розгледиш. Адже щира доброта не виставляє себе напоказ і не хизується собою…»

Василинка стала щасливою: її батьки приїхали додому, Новий рік вони зустрічатимуть разом, вона вчитиметься в іншій школі, а ще – її, принцесу Василину Чумак, разом із бабусею запрошує на свій день народження король Таїланду Рама Дев’ятий. Василинка нарешті усвідомила головне: «Я – Боже створіння! Я – часточка цієї землі, попри те, що маю титул принцеси іншої країни!»
Маленька героїня, а разом з нею й читачі, пізнають світ і дізнаються багато цікавих фактів з життя котів та інших тварин. Торкається авторка й окремих подій історії, географічних знань, питань релігії. У тексті вкраплено літературні ремінісценції з казки О. М. Волкова «Чарівник Смарагдового міста»

Книжка Ганни Владимирської справляє добре враження. Попри серйозність піднятих дитячих проблем, тут читаємо кумедні історії. Тут дотепна мова. У всіх сенсах яскравий образ головної героїні – типовий характер сучасної непосидючої, мислячої дитини – близький читачам-адресатам. Авторці вдалося говорити з дітьми про актуальні проблеми морально-етичного плану, не вдаючись до повчань, але ніжно торкаючись маленьких сердець. Попри те, що деякі епізоди здаються дещо штучними, сюжет повісті яскравий і динамічний.

Особливого шарму історії про «Василинку – руду вдачу» додають чудові ілюстрації Івана Кравця.

Перед дощем, що пахне коханням

Літо, канікули, вільний час, правильні друзі й читання… Ідеальна картинка поведінки дітей очима зразкових батьків. Але це візія з іншої, доцифрової епохи … більшість скаже, що це не про сучасних дітей і навіть не про сучасних батьків. Однак про читання можна посперечатися. А для тих, хто шукає, що прочитати, щоб цікаве, близьке, актуальне – нова повість Сергія Гридіна «Незрозумілі».

У житті кожного багато незрозумілого, а особливо коли тобі 14-15 років і часом здається, що весь світ змовився проти тебе. Сергій Гридін знає такого підлітка. Це Саня Головко, який намагається дати собі раду зі своїм дорослішанням, першими почуттями. Він невпевнений і сором’язливий, але так мріє бути іншим, як, наприклад, однокласник Севка Мовчанов, шкільний Брюс Вілліс. А ще Санькові здається, що ні мати, ні батько не розуміють його, друг Ромка образився, однокласники кепкують, а Орися не звертає на нього уваги.

У повісті – пережитий дитячий досвід Сані Головка, самоствердження, вибір та справжні чоловічі вчинки. Хлопець відмовляється разом із однокласниками брати участь у висміюванні вчителя; незважаючи на нерівні сили, заступається за Ромку в бійці; не піддається на провокації Каті Змієвської.

Сані складно впоратися із ситуацією, що склалася. Він переживає через непорозуміння з другом, закоханим у їхню молоденьку вчительку біології і хоче якнайшвидше поговорити з ним, а натомість потрапляє на вечірку до Каті. А звідси – ще більше докорів сумління, бажання «змити з тіла сліди її дотиків, відбитки пальців і губ», ще більша прірва між ним та Орисею. А батьки? Як вони мали відреагувати, коли син прийшов додому п’яний?

«А насправді, біс їх знає, тих дорослих. Дивні якісь вони. Незрозумілі. Смішні. Незграбні. Жорстокі. І добрі іноді бувають. Не знаю, не розумію їх… Травмують дітей. Рвуть, нищать свої почуття. А може, і не мають їх»

Вирішення проблеми Сашко знайшов не в інтернеті, хоч таких як він, із фразою «Я хочу жити один. Мені не потрібні батьки!», пошуковик виявив дуже багато. Шлях до порозуміння з сином знайшов батько, коли згадав себе в його віці, а замість покарання поговорив із ним на рівних.

Легка й читабельна розповідь близька типами героїв-підлітків, шкільними ситуаціями, поведінкою ровесників й таким знайомим максималізмом. Саня не відступається від ідеї привернути увагу Орисі чимось незвичним. Так, напис на багатоповерхівці – не подвиг на війні, але це перемога над власним страхом, непевністю, сором’язливістю, вияв почуттів, юнацький максималізм, зрештою.

«Сашко мало не задихнувся від ніжності. Щастя було близько. Уперше в житті Орися пригорнулася до нього. У їхньої загадки ставало все менше таємниць. І парасольці було затишно одній на двох під невгамовним дощем.
Дощ пахнув коханням…»

Коментар БараБуки

Це дуже смілива книжка! Сергій Гридін – перший український автор для підлітків, який наважився написати про хлопців таке, про що й самі хлопці пошепки не завжди можуть сказати, не те що закарбувати чорним по білому… Йдеться про те, що досі українська підліткова література була зовсім-зовсім «цнотливою», соромлячись навіть натякати на фізіологічні зміни в організмі, який із дитячого перетворюється на дорослий. Тому ще велика подяка за сміливість – «Академвидаву»!

Знакова книга Рутківського

Юним читачам добре знайомі твори Володимира Рутківського. Історичними романами трилогії «Джури» та дилогії «Сині води» зачитуються не лише підлітки, а й дорослі. «Сторожова застава», «Ганнуся» вражають легкістю читання, а «Потерчата» – автобіографізмом та відвертістю. Ця книга відкриває дітям минуле їхніх прабабусь і прадідусів – життєвий досвід дітей війни, дуже далекий для сучасних читачиків не тільки в часі, але й емоційно. Відкриває для того, щоб кожен навчився цінувати життя і завжди залишався людиною. Вчитуючись в оповідь хлопчика-ровесника, діти співчуватимуть і співпереживатимуть. Такий досвід, здобутий із книгою, і в житті допомагатиме не залишатись осторонь чужої біди.

«Дитяча сповідь для дорослих, які так нічому й не навчились» – таке жанрове означення твору дав автор. Потерчата – нехрещені діти. Оповідач зіставляє їх із роєм комашок, які «никають віки вічні між небом і землею». Хлопчик уявляє себе одним із них, бо йому теж судилось «втрачене дитинство». У їхньому дзижчанні вчуває плач немовлят, голосіння. «Може, кожна з цих крихітних, напівпрозорих створіннячок вигукує до світу щось своє? Може, розповідає про свою пропащу долю, про мрії, що так і залишились нездійсненими, про любов, якої так ніколи й не звідали…» (с. 94).

«…Я, мабуть, письменником став тільки для того, щоб написати цю сповідь. З висоти свого віку вдивляюся у себе малого, вдивляюся в мільйони таких же, як я, сивих вже потерчат і не можу збагнути, як нам вдалося проскочити по лезу між смертю і життям, любов’ю і ненавистю, вірою і безнадією»

Володик, головний герой твору і оповідач, вразливий, добрий, чуйний хлопчик, який уміє співчувати і любити. Його мучать докори сумління за найменшу шкоду: чи тоді, коли з’їдає братикову кашку, чи коли розчаровує маму поведінкою, чи думає, що через нього помер голова.

У сповіді письменник поринає у свої дитячі переживання, відверто виписує емоції та деталі. Глибина дитячого образу розкривається завдяки епізодам, де дитяча наївність, щирість і безпосередність у ставленні до себе і до навколишнього просто вражають. Довоєнне дитинство було щасливим: із татом, із мамою, а потім – голод, холод, страх, беззахисність, самотність.

Ця сповідь дитяча, проте насправді адресована й дорослим читачам. У творі паралельно розгорнуто два бачення світу: дитяче і доросле. Зворушлива дитяча оповідь про їжачка, бабусині пиріжечки, домашній затишок, тепло песика (якому автор присвятив цю книжку) переплітається із самоосмисленням та роздумами про ставлення людей одні до одних. Проймає жаль і біль за долю хлопчика. Драматизм посилюється натуралістичним показом дитячих страждань і навколишньої дійсності. Страх перед багнетом поліцейського, перед смертю був такий сильний, що через нього Володик на деякий час втрачає мову. А думка, що мати не захистить його, перетворюється на страшні сни.

«Потерчата» – це роздуми про дитинство у страшному світі, який дорослі перетворили на війну; про людство, проблеми самознищення. Невипадково твір складається з окремих розділів, які є епізодами-кадрами зі стрічки життя автора – з дитинства, украденого війною. Сучасні діти живуть в інших умовах – у їхньому світі, на жаль, теж є насилля, і «війни»… Проте, може, завдяки невигаданому, пронизливому переживанню, викликаному пером Майстра в іще незачерствілих душах, ці нові діти знайдуть шлях порятунку людства від самознищення?..

Читайте також інтер’ю Володимира Рутківського: «Усе пережите в дитинстві неминуче відбивається на психіці дорослого».

Іще одна таємниця, яку розкрила Русалонька: історія четверта

«Русалонька із 7-В в тенетах лабіринту» – четверта книга тетралогії Марини Павленко, в котрій, як і в попередніх книжках серії, все вибудовується на образі-символі Русалоньки. Цього разу йдеться про полотно художника Юліана Мокрицького. У лабіринті таємниць, пов’язаних із долею цього митця, опиняється відома читачам героїня – Софійка Щербань, вона ж Русалонька.

У музеї Софійка зауважує підміну картин відомих художників, зокрема й їхнього земляка Юліана Мокрицького. Вона віднаходить хату художника, працює в архіві музею і за допомогою дядька Пустельника розплутує клубок таємниць. Знову в пригоді стає магічна старовинна шафа. Сни, які бачить героїня, коли спить у цій шафі, відкривають їй події минулого, а Хазяйка Щербанівська скеровує на правильний шлях у пошуках істини. Дівчинка дізнається нові деталі історії свого роду, тепер по лінії батька, який є нащадком Щербанівських.

Лейтмотивними художніми образами є картини Мокрецького із зображенням дому в традиціях соцреалізму та Русалоньки. Авторка не оминає нагоди розкрити перед юними читачами особливості художнього мистецтва, розповісти про течії, які панували в живописі та малярстві на початку ХХ століття.

Марина Павленко оптимально використала традиції поєднання реального й історико-містичного. Медійним компонентом між часовими пластами, презентованими у творі, є сон дівчинки.

Уже традиційно пізнавальний аспект твору реалізовано в історичних візіях про радянський час, репресії митців та національно свідомих громадян. У цій книзі значно посилюється естетична функція, адже твір сприяє розвитку в дитини-читача емоційного споглядання картин, вміння бачити щось більше, ніж звичайний малюнок, захоплюватися красивим і духовно збагачуватися.

Повість Марини Павленко притягує майстерним висвітленням стосунків підлітків, де кожен є особистістю і носієм рис людини певного типу. Софійка – розумна, романтична, смілива, добра і чуйна дівчинка. У цій книзі закоханості Софійки доповнюють іще й наївні дитячі почуття до Пустельника – її дядька і чоловіка тітки Сніжани. У характері героїні переплелися дитячі та «дорослі» риси: відповідальність за молодшого брата й Сашкових сестер, сформованість поглядів щодо куріння та алкоголю (вона засуджує поведінку Ірки Завадчучки, яка завжди відзначалась епатажністю, передчасним дорослішанням і відсутністю чітких моральних цінностей). Сашко – відданий друг, який уміє піклуватися про інших, власними силами досягати бажаного, добрий і щирий хлопець. Вадим – прихильник матеріального, поверхового, часом агресивний. Леся Радзивіл – відмінниця і «правильна» дівчинка. А ще на високому рівні виписано образ позаприсутнього персонажа – художника Юрія Мокрецького. Окрім глибоко індивідуальних, у творі є й типові літературні образи, скажімо, сексота Кваші, цікавої баби Валі.

«Кожна книга Марини Павленко розкриває читачам фрагмент життя семикласниці Софійки, робить їх учасниками розказаної історії, викликає хвилі емоцій, спонукає оцінювати (схвалювати, засуджувати, критикувати, аналізувати) вчинки кожного героя і зіставляти їх зі своїм життєвим досвідом, замислюватися тим про те, що відбувається навколо, а особливо насолоджуватися читанням, смакуючи словом»

Дорослі персонажі твору не вражають глибиною психологічного висвітлення; їх часто подано поверхово, рівно наскільки, настільки цього вимагає сюжетна розповідь. Образи дітей-підлітків письменниця висвітлює не тільки на рівні змісту, поетики (художніх засобів зображення), але й на рівні мови. Діалоги персонажів подано підлітковим сленгом, що, своєю чергою, є одним із засобів комунікативної функції тексту. Читач, немов у дзеркалі, може побачити, як сам спілкується, і задуматися про власну мовну поведінку. Показовим (можливо, дещо гіперболізованим) прикладом є казочка про Івасика Телесика, яку переказує Вадим Кулаківський. Окрім того, це ще й стильовий прийом передання комічного. Дотепність – риса стилю Марини Павленко, яка проявляється в усіх книгах про Русалоньку. Літературознавець Юлія Гончар зауважила, що їй дуже близька «проста й водночас образна, глибоко метафорична мова письменниці».

Як і в попередніх книгах, Марина Павленко презентує літературу, сповнену добра, доброчинності, взаємодопомоги, дружби, чесності, взаємоповаги. Бо ж хіба може бути книга для дітей інакшою? Проблеми підлітків розкрито через призму психологічного аналізу та висвітлення вчинків дітей.

Текст комунікативний і дидактично комфортний, порушує питання, цікаві дітям, подає досвід героїв, актуальний саме для них – їхніх ровесників.

Дуже влучно і лаконічно про книжки Марини Павленко пише Юлія Гончар: «Дивовижно, але все, що необхідно для гарного детективу (переслідування, ризик, змови, неочікувані ходи, загадкові обставини), для фентезі (магія: зелена, жовта, червона, словесна, імітативна, часова; чарівні предмети, фантастичні істоти, обряди, ритуали і замовляння), для любовного роману (кохання, перші побачення, “коли поряд просто приємно йти… і сміятися…”, любовні трикутники, змови й інтриги, сукні, дієти і, навіть, чарівні черевики) – все є у трилогії для підлітків Марини Павленко».

Русалонька не тільки рятує родину Вадима Кулаківського від прокляття, допомагає знайти себе в часі Янові-Казимиру, розгадує таємницю Білокрилівської Русалки, розкриває таємницю Юрія Мокрецького і разом із дядьком викриває злочинців, а й вибудовує дерево свого родоводу, дізнається його історію, пізнає сама себе, визначається зі своїми почуттями до інших людей. Русалонька дорослішає.

Кожна книга Марини Павленко розкриває читачам фрагмент життя семикласниці Софійки, робить їх учасниками розказаної історії, викликає хвилі емоцій, спонукає оцінювати (схвалювати, засуджувати, критикувати, аналізувати) вчинки кожного героя і зіставляти їх зі своїм життєвим досвідом, замислюватися про те, що відбувається навколо, а особливо насолоджуватися читанням, смакуючи словом.

Читайте також:

З життя однієї Русалоньки: історія перша

Русалонька-детектив: історія друга

Русалки-суперниці: історія третя

Русалки-суперниці: історія третя

«Русалонька із 7-В проти Русалоньки із Білокрилівського лісу» – саме так називається третя книга Марини Павленко із романтично-детективної серії про Русалоньку. Розповідь захоплює реально-ірреальними подіями, які відбуваються із семикласниками Софійкою, Сашком, Вадимом. Сюжетною зав’язкою історії стає Софіїна зустріч із Русалонькою із Білокрилівського лісу. Софія мимохідь оживила зображення русалки на камені, очистивши його від снігу і моху. Відтоді у дівчинки з’являється справжня суперниця. У цій книжці значно виразніше, ніж у попередніх, авторка використовує психологізм зображення і героїв, і того, що відбувається. Експресивність тексту посилюється і завдяки тому, що читач сприймає події через призму Софійчиних переживань, роздумів, емоцій. Малюнки Олени Ваніфатової увиразнюють вербальні образи та події.

Розпашіла від Русалчиного ляпасу щока Софійки боліла, а розбите скло на її портреті, що його намалював Павлик, нагадувало про недавню зустріч з міфічною русалкою. Але вже наступного дня Софійка отримала відповідь на свої запитання: у їхньому класі з’являється не просто нова учениця, а надзвичайна красуня, модниця, стильна, розумна і добра Росава Підлісняк. Усю увагу тепер прикуто до неї. Зрозуміло, що найкращою на новорічному балу теж є Роська. Софію це страшенно дратує. Всі плани на новорічний бал руйнуються через збіг нібито випадковостей: Сашко не зумів дістати обіцяні водяні лілеї на вінок, а одна туфелька із подарованого Сніжаною взяття загубилася (у творі не раз зринають асоціації з казкою про Попелюшку). Її ідея з костюмом русалки зазнала краху, а єдина прикраса, каміння у волоссі, розсипалась і пекла вогнем. Письменниця часто вдається до використання казкових прийомів передання магічної сили через предмети. Тут це каміння, гребінь із зображенням ритуального танцю, коралі, шафа.

До справжнього обурення Софію доводить отримане замість новорічного вітання анонімне повідомлення: «Ніч темна, ніч тишна, сидиш ти на коні буланому, на сідлі соколиному! Замикаєш ти комори, двірці і хлівці! Замкни моїм ворогам губи-губища, щоки-пращоки, очі-праочі, щоб вони на мене, роджену, зубів і очей не витріщали, спротиву в серці не мали, щоб мене поважали й слова упоперек не казали!» (с. 43). Заклинання додає тексту містичності.

Софійка боляче переживає суперництво, розуміючи, що тепер на Росавиному боці не лише однокласники, нею захоплюються батьки й тітка Сніжана, Пустельник, баба Ліна і навіть відданий їй Сашко. Росава починає «жити її життям». Авторка точно відтворює емоційний стан дівчини: прагнення знищити Росавку, використавши знайдений стародавній магічний гребінь; викрити її перед бабою Валею і перед однокласниками; дати зрозуміти Сашкові, що він має справу з нечистою силою. Софійка починає ревнувати, обурюватися і відчуває, що залишається сам на сам зі своєю бідою. Вона думає, що Росава мстить їй за те, що колись закохалася в її предка, а його дружина Оришка знищила суперницю.

Читач якоїсь миті вловлює роздвоєність Софії. Це вже не той однозначний образ, який вималювався після прочитання першої та другої книг. Але навіть у цьому випадку письменниця не помиляється, адже її героїню підтримує більшість сучасних читачок. Досвід суперництва близький і знайомий кожному. Книга допомагає зрозуміти, як позбутися суперництва і залишитися самим собою, не піддатися люті й ненависті, не збитися на манівці. Софія хоче відновити на камені зображення білокрилівської русалки, щоб повернути її в минуле. Але вже тоді усвідомлює, що ця ненависть, злість, образи гнітять її саму. Вона тамує в собі негативні почуття і намагається проаналізувати власну поведінку. Тільки біля каменя задумується над словами, що їх Росава сказала на виховній годині: люди забули свої традиції, занедбали знання, якими володіли з давніх-давен, знищили природу, замість того, щоб черпати з неї силу і життя.

«Вибита на камені русалка від Софійчиного доторку ожила? Невідь-чого ляснула її хвостом по обличчі, а тоді зникла з каменя, щоб опинитись… опинитися у її класі? Але як? За що? Навіщо?»

Кульмінаційним моментом є поява білокрилівської русалки перед Софією під час малювання її образу. Софія вагається, але Росава наполягає, щоб та домалювала. Тут з’ясовується, що Росава зовсім не хотіла помсти, її зачепило, що якась «самозванка науявляла себе русалонькою, навіть на балу її зображати надумалась. То й захотілося показати, які ми справжні. Для порівняння» (с. 248). Росава не розуміє вчинків людей і засвідчує, що справжню любов не можна подолати ніякою магією, а справжнє добро – вічна моральна цінність, яку люди занедбали. Тож Софія переконується, що Сашко по-справжньому любить її, а білокрилівська русалка не мстити прийшла, а навчити: Сніжану – лікувати людей, Пустельника – нової техніки малювання, а всіх – «насамперед – нового ставлення до людей», «навчила придивлятися до свого міста й околиць, до Кам’янки, до всього навкруг», «навчила прислухатися до мови», а Софійку – «навчила – нарешті! – цінувати Сашка. І не тільки за гарні очі (бо ж і сам він нічого, так виріс!). Бо як не цінувати хлопця, котрий давно позасвоював справжні істини?!» (с. 272). Марина Павленко у кожному тексті прописує морально-етичні постулати, проте ніколи не нав’язує їх читачеві силоміць, не повчає «з висоти життєвого досвіду».

Пізнавальним і морально-етичним смислом наділено епізод, в якому йдеться про легенди, пов’язані із виникненням назви Вишнополя, річки Кам’янки, Білокрилівського лісу. Окрім відомих версій про прізвища засновника поселення козака Вишні, Росава розповідає про прадавні часи, про характерництво Ростислава. У творі йдеться і про різні види магії, якими володіли наші предки. Авторка не спрощує художнього світу, як це часто спостерігаємо в літературі, адресованій дітям.

Письменниця в усіх творах наголошує тісний узаємозв’язок теперішнього з минулим, але якщо у першій книзі – це події початку ХХ-го, а в другій – ХІХ століття, то тут ідеться про українську традицію ще дохристиянських, язичницьких часів. Багато художніх деталей вказують на білокрилівську культуру, як її називає пан Віктор. Це і обряди закликання дощу, і зображення узорів на речах побуту тогочасних жителів Вишнопіля та околиць. Традиційно торкається авторка й історії Софійчиного роду.

Із ґендерної перспективи повість можна розглядати як твір про дівчат і дівчачі переживання. Таке означення пояснюється центруванням образу головної героїні – дівчинки, зображенням типових дівчачих емоцій, міркувань із різних приводів; так званим «баченням світу очима дівчинки». Навіть образи героїв хлопців зображено з жіночої перспективи, що й не дивно і, як правило, властиво «жіночому письму».

Третя книжка, як і попередні книги серії про Русалоньку із 7-В, цікава й читабельна, сюжетні перипетії так само інтригують читача таємничістю, пригодницьким характером, детективними елементами, актуалізацією магічного, яке корениться в народних віруваннях, традиціях, культурі, фольклорі (що, своєю чергою, надає творові рис такого модного нині фентезі). Легка, дотепна, образна мова веде у світ улюблених героїв.

Читайте також:

З життя однієї Русалоньки: історія перша

Русалонька-детектив: історія друга

Русалонька-детектив: історія друга

«Русалонька із 7-В та загублений у часі» – друга книжка із серії, яка продовжує історію дівчинки Софійки й розповідає про її пригоди під час перебування в літньому таборі. Окрім знайомих із першої книги Вадима і Сашка, читач зустрічає тут іще й Яна-Казимира Дашковича – хлопчика-привида з минулого, який живе у Леськовичівському замку і мріє «знайтися у своєму часі», Павлика та Вікусю. Марина Павленко не зраджує традиції поєднання реальних і вигаданих чи міфічних, фольклорних персонажів.

Сюжетною інтригою, з якої розпочинається розвиток подій, стає звуковий образ – «Місячна соната» Бетховена, яка щоночі лине над Леськовичами. Софійка за допомогою Віки дістається до замку і знайомиться з Яном-Казимиром. Її здібності розплутувати таємниці, бути спостережливою та вміти логічно мислити і тут стають у пригоді.

Історія жителів Леськовичівського замку вибудовується мозаїчно. Із розповідей Яна-Казимира Дашковича – сина польського пана Тадеуша, власника замку, та Марії, простої української селянки, читачі дізнаються, що мати не любила батька, не займалася вихованням сина. Після одруження вона дуже змінилася: приховувала своє походження, стала гоноровою і знайшла собі улюблене заняття – проїжджати каретою містом і кидати цукерки бідним дітям. Як з’ясовує Софія, ніхто у замку не любив Марію: ані прислуга, ані незаміжня Тадеушева сестра Гонората. Вона щоранку підсипала їй у каву отруту для щурів, але не знала, що напій випиває племінник Ян-Казимир. Одного ранку він просто зник, перетворився в невидимого привида.

У цій книжці Софійка не мандрує у часі фізично, але поринає у минуле думками, аналізуючи життя Дашкевичів. Центральним місцем дії є Лисовичівський замок із його історією і теперішнім. Після дослідження рецептів сімейного лікаря, аналізу розповідей Яна-Казимира, місцевих переказів і легенд про замок та його мешканців, вивчення записів зі знайденого на горищі в поштарки зошита «Відомості про злочинство, яке може статись у родині Дашківських» та отримання офіційної відповіді від французького юриста, юному детективу – Софійці – вдалося з’ясувати хід минулих подій і розгадати таємницю. Виявилося, що Марія, попри роман із конюхом Ніколя, любила свого сина й залишила у спадок Янові-Казимиру все своє майно. Юрист пообіцяв посприяти відновленню замку і створенню в його стінах дитячого табору відпочинку та музею.

«Річ у тім, що я… помилився народитися! Загубився у часі! Я прожив не своє, точніше – зовсім нічиє, не заплановане Богом життя. Еге ж, Яна-Казимира не мало бути взагалі! Натомість моє життя десь блукає без мене у світах, десь марно і слізно виглядає мене! Сам же я нічого не годен вдіяти, бо ув’язнений у цьому замковищі. Якщо хтось інший не вирахує моїх справжніх координат і не доставить мене на нове, моє власне місце, – я повік сидітиму в привидах!»

Доля Яна-Казимира, який загубився в часі, теж вирішилася. І не так за допомогою шафи, яка була копією тієї, що у Софійки, і стояла в замку, як завдяки Софійчиним здібностям розгадувати таємниці. Дівчинка, як справжній детектив, шукає підказок. Користуючись випадковими фразами зі старих газет із шафи, намагається зрозуміти, у кого має переселитися душа Яна-Казимира: у Дмитрика Іваненка, Сашка чи Ростика. Але все вирішує випадковість. Дух Завтрашнього переселено в майбутнього сина Сніжани і Пустельника. Тут письменниця використала традиційні казкові мотиви про перетворення людини у різні стани та переселення душі.

Окрім відтвореної вище фабули, друга книга знайомить читачів-підлітків із героями-ровесниками. Образний рівень твору найвиразніший. Центральним персонажем, як і в першій книзі, є Софійка. Її стосунки з Вадимом тут досить фрагментарні, однак спілкування із Сашком, Павликом, Вікусею та Яном-Казимиром – це основні художні засоби характеротворення. Авторка, як правило, вибудовує образи головних і другорядних героїв через зображення їхньої поведінки та вчинків, за якими читач відчитує їх суть. Частково письменниця подає зовнішні портрети дійових осіб, розкриває їх характер через міркування, діалоги й дії, однак не завжди заглиблюється у їхній внутрішній світ, психологію. Вона використовує традиційні зіставлення позитивних (Софія, Сашко, Дмитрик Іваненко, Павлик), зображених у негативному світлі (Іра Завадчук, частково баба Валя) та суперечливих (Вадим) персонажів.

Інакшим є образ Яна-Казимира, на прикладі якого Марина Павленко показує психологію самотньої дитини, якою не цікавляться батьки. Хлопець любив матір, але вона жила своїм життям, і йому здавалося, що він нікому не потрібен. Ян-Казимир відчував прихильність лише тітки Гонорати. Йому складно було усвідомити, що Марія мала таємний зв’язок із конюхом Ніколя. Слід зауважити, що Софія сприймає ці стосунки інакше. Знайшовши медальйон із написом «Марії від Ніколя», вона думає про силу почуттів жінки, якій належить медальйон.

Яна-Казимира показано розумним, мислячим, творчим хлопчиком. Він грає на фортепіано, щоб через музику забутися, бо «музика – це як найчистіша вода. Розтаєш у ній, наче цукор у каві, й ніби перестаєш існувати. А отже, перестає існувати і туга!» (с. 34). Проблему самотності, покинутості й непотрібності Яна-Казимира в книзі розв’язано по-казковому: через перенесення у часі, перевтілення.

Авторка звертає особливу увагу на імена героїв. Яна-Казимира вона називає Завтрашнім, тобто тим, хто іще не народився, хто буде завтра. Привид розповідає Софійці, що «помилився народитися», «прожив не своє, точніше – зовсім нічиє, не заплановане Богом життя» і хтось повинен допомогти йому стати самим собою. Саме цей епізод є зав’язкою у сюжетному плині подій книги. Композиційно розповідь будується з окремих частин, серед яких чітко виокремлено зав’язку, розвиток дії, кульмінацію та розв’язку.

Авторка заторкує багато питань життя сучасних дітей-підлітків, хоч більшість із них розкрито лише частково та фрагментарно. Детальніше виписано дружбу і суперництво дітей, перше захоплення підлітків, дорослішання та соціалізацію. На високому рівні презентовано морально-етичну проблематику: без моралізаторства тонко і глибоко прописано морально-етичні цінності й істини, які лежать в основі життєвих принципів героїв книги і є вартими того, щоб читачі їх наслідували.

На сюжетно-композиційному рівні, як і в першій книзі про Русалоньку із 7-В, домінують традиційні казкові мотиви розв’язання таємниці за допомогою реальних і чарівних предметів, справжніх та вигаданих подій, перевтілень і перенесень у часі тощо. Це пояснює і жанрово-стильовий характер твору. Обравши жанр сучасної повісті, Марина Павленко використовує казкові, пригодницькі й детективні елементи. Дуже влучно дає жанрове означення книгам серії Зоя Жук, використовуючи при цьому поняття «краєзнавчий детектив». У творі є фольклорні (легенди та розповіді про замок, родину Дашковичів, казки Лисовичів) та літературні (поезії Тараса Шевченка, Павла Тичини, Ігоря Калинця) вставки, які забезпечують реалізацію пізнавальної та естетичної функції книги.

Читабельною книжкою «Русалоньку із 7-В та Загубленого в часі» робить передусім сюжетно-композиційна канва розповіді, побудована на детективному розплутуванні таємниці, і реально-казковий характер твору. Читачів приваблюють образи героїв-ровесників, можливість разом із ними переживати, співчувати, перейматися долею інших.

Читайте також: З життя однієї Русалоньки: історія перша

З життя однієї Русалоньки: історія перша

Хто з дівчаток не мріє чи не уявляє себе принцесою? Хто не захоплювався історією Попелюшки чи не побивався над долею Русалочки Ганса-Христіана Андерсена, яка заради кохання готова була перетворитися на морську піну? Так, ці мотиви глибоко зачіпають, бо по-справжньому близькі, а можливо, не раз уявно пережиті з різними фіналами, зі змінами імен та героїв.

Марина Павленко добре знає дівчаток-підлітків, їхні переживання, думки, мрії, закоханості, уявлення. Вона розгадує «дівочий світ», а ще вміє цікаво й образно розповісти про пригоди, таємниці, детективні пошуки істини, мистецтво і магію, культуру і язичницькі ритуали, художньо передати народні легенди та повір’я, виписати історію родоводів і створити колоритне тло історико-суспільних подій різних часів. Саме тому її тетралогія «Русалонька із 7-В» уже не один рік поспіль користується популярністю серед читачів-підлітків, а особливо дівчаток. Книги Марини Павленко отримали й визнання фахівців, адже не раз очолювали рейтинги найкращих видань року, а письменниця стала лауреатом найпрестижніших літературних конкурсів і премій у галузі літератури для дітей. Зайнявши нішу романтично-детективної прози, твори зацікавлюють дослідників насамперед поетикою, авторською майстерністю будувати розповідь із орієнтацією на читацький досвід, горизонт сподівань і, звісно, особливості сприйняття адресата – дитини.

Перша книга серії «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» від початку налаштовує читача на цікаву, захопливу історію, яку хочеться не просто спостерігати, а переживати.

Не тільки назви книг серії, але й тексти Марини Павленко позначені літературними асоціаціями з Андерсеновою казкою «Русалонька». Софія, головна героїня твору, захоплюється цією казкою, образом Русалоньки, розмірковує над її вчинками, знаходить схожість із собою. І якщо у першій книзі серії образ-символ Русалки зринає тільки в уяві головної героїні й накладається на її зображення, то в наступних трьох авторка увиразнює і матеріалізує його у малюнку Павлика, обрисах на камені у Білокрилівському лісі, на полотні художника Юрія Мокрецького і навіть в образі сучасної дівчини.

Сюжет повісті будується на логіці розв’язання таємниці прокляття роду Кулаківського. Софійка живе разом із батьками і молодшим братиком Ростиком, вчиться у школі, таємно кохає однокласника Вадима, має доброго друга Сашка. Все змінюється тоді, коли Вадим довіряє їй свою таємницю і розповідає про прокляття роду. Софія хоче йому допомогти. Їй до рук потрапляє фотографія Гордія Кулаківського, з якої все й починається.

Не обходиться тут без чарів та магічних властивостей стародавніх предметів, подорожей у часі, надприродних умінь (наприклад, бути невидимою). Софіїна сім’я переїхала до нового будинку, куди разом з іншими речами перевезла стару бабусину шафу. Згодом Софійка з’ясовує, що це справжня машина часу: якщо сісти в неї, взяти якусь фотографію, то можна потрапити у той час і обставини, за яких зроблено світлину. Так дівчина особисто дізнається про всі події, які відбувалися в минулому, зокрема й про те, що Гордій Кулаківський обманом заволодів чужими землями, обдуривши представника дворян Данила Міщенка. Його прокляли одурені люди.

Мандруючи зі світлинами в минуле, Софія знайомиться із членами родини та нащадками Гордія. Щоб збагнути всі родові зв’язки між цими людьми, слід добре вчитатися в текст і відтворити в уяві родовідне дерево Кулаківських.

«От нащо казки з нещасливим закінченням?!Софійка й досі не заспокоїться. Так гірко! Так шкода Русалоньки! Хочеться в самісіньке вухо закричати нетямущому принцові: “Це ж вона, Русалонька, тебе врятувала!!!”»

Софія не мала жалю до Кулаківських, їй було шкода тільки Катерини, і коли вона дізналась, що її з чоловіком Семеном убив грім, а їхні душі й досі блукають на місці, де згоріла хата (а це саме там, де тепер стоїть їхній будинок), вирішила змінити минуле. Їй допоміг друг Сашко. Так Софія зняла прокляття, а Вадимові дід та батьки нарешті повернулися додому.

У творі є ще одна художня деталь, яка має особливе смислове навантаження: магічний предмет – бабусині коралі, котрі не тільки передають дівчатам із роду і вдягають на весілля, бо вони приносять щастя, але й допомагають Софійці стати невидимою в минулому. Їх мала одягнути й Сніжана, коли готувалася до весілля з Валентином, але коралі зникли. Валентин же виявився непорядним чоловіком, бо вже покинув двох жінок із дітьми і не піклувався про них. Але й тут спадковість далася взнаки.

Мандрівка у часі, зміна теперішнього через минуле, дія чарівних предметів, щасливе закінчення історії – ці казкові мотиви (які хоч і не є новими, але письменниця майстерно актуалізовує їх) захоплюють дітей-читачів незвичністю, таємничістю, пригодницьким характером, поєднанням переживань за долю персонажів і захоплення їхніми сміливістю і героїзмом.

Композиційно розповідь Марини Павленко вражає органічністю поєднання реального й вигаданого. Тут і розповідь про сучасних дітей, і родинна історія декількох поколінь, і етимологічні вкраплення про походження прізвищ та географічних назв, і народні традиції та вірування українців, їхній побут у довоєнний та повоєнний час. У цьому вдало реалізовано пізнавальний аспект твору.

Адресуючи твір дітям (7–12 років), Марина Павленко не моралізує, а на прикладах поведінки своїх героїв показує, як варто, а як не варто чинити. У повісті не розкрито проблему стосунків батьків і дітей, хоча вловлюється акцент на демократичних відносинах у родині Софії. Не прописано цю проблему ані у випадку з вихованням Вадима, якого батьки покинули на бабусю, ані у випадку із Сашком. Моментами, показуючи цих хлопців, письменниця використовує художній прийом порівняння і контрастного зіставлення персонажів.

Як і Софія, Сашко – позитивний персонаж, наділений високими моральними якостями хлопчик, який допомагає матері утримувати сім’ю. Вадим називає його «бомжиком», але Сашкові щирість і відданість схиляють читача на його бік. Авторка фрагментарно передає емоції та настрій героїв, але з детального опису вчинків, поведінки, мови можна повністю відтворити їхній психологічний портрет. Письменниця не нав’язує своєї оцінки персонажів, залишаючи вибір за читачем.

Надаючи перевагу розповіді від третьої особи, авторка активно використовує діалоги як художній засіб сюжето- й образотворення. Марина Павленко закликає читачів до співтворчості у написанні закінчення сучасної казки, але фактично відслоняє завісу майбутнього Софії, коли в розділі «Ще одна таємниця шафи» веде героїню не в минуле, а в майбутнє. Події розгортаються в ресторані «Русалонька», власником якого є дорослий Сашко. Саме він, а не Вадим викликає хвилювання у дівчини і пропонує вийти за нього заміж. Задля Софії він і відкрив цей заклад, оформлений у морському стилі: «Вразили гігантські вітрини-акваріуми, колони ліан-водоростей і мармурові морські жителі поміж ними» (с. 211). Цей розділ є натяком на щасливе завершення історії Русалоньки, всупереч казковому фіналу твору Андерсена. І це дуже вдалий авторський хід, адже він інтригує і водночас заспокоює читача.