Сірко, якого не було

Раз у раз оглядаючи книжкові полиці, я дивуюся: чому наші письменники досі не використовують той захопливий, яскравий матеріал, який – ну от же, просто під ногами лежить!.. Звісно, українська історія була й лишається суперечливою, але ж знайдіть країну, в якій усе просто й однозначно.

І от, думав я собі, нарешті хтось узявся за книжку про Івана Сірка! Одна з найцікавіших постатей часів Хмельниччини: воював проти Речі Посполитої, татар і турків, виступив проти Переяславської угоди; по суті, підвів Виговського, вдаривши по його союзниках під час Конотопської битви, дванадцять разів був обраний кошовим отаманом, провів понад півсотню битв – і в усіх переміг, був засланий у Тобольськ, став іще за життя легендою… І як, дивувавсь я, все це шановна письменниця Марія Морозенко вкладе у дві невеличкі книжечки, загальним обсягом трохи більше ніж 400 сторінок?

Виявилося, ніяк. У двотомному «Івані Сіркові» про все, що я згадав, сказано лише побіжно, скоромовкою.

Власне, спершу я вирішив, що перед нами спроба зробити твір у жанрі криптоісторії, себто написати про таємне, невідоме підґрунтя всім відомих подій. Цей жанр дозволяє авторам дати волю уяві й водночас продемонструвати майстерність, адже вони мусять вписати вигадані ними події в історичне, цілком реальне тло.

«Розповіді про Івана Сірка народжуються й нині. Бо ж тільки правдиво розповідаючи про славні подвиги в ім’я рідної неньки-України, можна гідно пошанувати пам’ять славетного козака, Великого Характерника».

Однак «Іван Сірко» не має жодного стосунку ні до історичного роману, ні до криптоісторичного. По суті, це фентезі – і справа тут не тільки в характерниках, волхвинях і чарах. Авторка послуговується типовими для фентезійного жанру сюжетними формулами й використовує доволі умовний рівень заглиблення в історичний матеріал. Її Сірко – радше персонаж народних легенд, ніж реальна людина. І все його оточення (коли воно хоч якось прописане) – це теж умовні жанрові персонажі.

Скажімо, Мерефа, де буцімто народився Сірко, описана як звичайне українське село – типове, шаблонне: «Зелені садки зарясніли між білих хат […]. А на зрошених потом нивах заколосилось жито. До дбайливих рук горнулися щедрі врожаї». Є у Мерефі свої цвинтар та церква, повитуха в четвертому коліні, Килина, бабка якої «приймала пологи в тутешніх жінок». Проблема, однак, полягає в тому, що справжня Мерефа постала, згідно з історичними даними, або в 1595-му, або навіть у 1658 році. А Іван Сірко народився між 1605-м і 1610-м. Причому впродовж сімнадцятого століття село постійно страждало від татар, тому доволі швидко перетворилося на форпост і бойову базу козаків. А в двотомнику Мерефа – пасторальне поселення, взагалі не оточене стінами, без вартових. На Купала діти спокійно вибігають у ліс, натомість татари, коли вирішують здійснити набіг, без перешкод в’їжджають у село, і єдиний частокіл, який їх затримує, – це той, що навкруг церкви. (Точніше, це читач мусить здогадатися, що він там є: у книжці йдеться лише про «міцні дубові ворота церкви». Саме їх та «бічну хвіртку» обороняють мереф’яни і штурмують татари).

Не менш цікавою здається трактовка авторкою Олешківської пустелі: «тривала літня спека вбивала там увесь живий цвіт, в гарячому піску лишень подекуди стирчало кволе зело, спалене на цурку». Саме туди, в піски, йде під час чергового випробування юний Сірко. І, судячи з усього, пересувається він не тільки у просторі, а й у часі, адже Олешківська пустеля стала власне пустелею відносно недавно. До вісімнадцятого століття на цих землях був степ, і лише після того, як місцеві магнати почали активно розводити й випасати там овець, степ перетворився на піски.

То, може, двотомник Морозенко – справді таке собі якісне псевдоісторичне фентезі? Можливо, світ, вигаданий письменницею, існує в умоглядній альтернативній реальності, але при цьому не позбавлений внутрішньої логіки?

Якби ж то. Малий Іван носить просто так, під сорочкою, довгий срібний ніж, – і ніхто цього не помічає, а сам він ним не раниться. На Купала Сірко, перечепившись, падає обличчям у вогонь, – але вже за кілька годин йому нічого не болить. Семирічного хлопчика атакує вовк, той примудряється протистояти, навіть коли «гострі ікла стислися на нозі. […] Гостре лезо вовчих зубів різко різонуло тіло, обпікаючи ногу аж до кісток. Вовк упивався зубами все глибше, пориваючись потягнути його за собою. Іванко, перемагаючи біль, заледве втримувався на одній нозі».

Далі – більше. Малий Іван заводить собі вовченя і примудряється вмовити батьків, щоб ті дозволили залишити його. «Люди відверталися від хлопця, боялися його погляду та забороняли своїм дітям вступати в ігри з малим бісеням. Коли він йшов вулицями села, а за ним невідступно слідував Сірий, ворота домів зачинялися тугіше. Матері ховали немовлят з-перед його гострих очей, щоб він їх, бува, не зурочив». От справді: хлопчик ходить із неприв’язаним молодим вовком по селу, а люди чомусь забороняють дітям гратися з ним, ховають немовлят!.. Але я більше б дивувався з того, що взагалі дозволили залишити звіра в селі, та поцікавився, чим цей вовк харчувався.

Світ, який намагається зобразити Морозенко, весь час розпадається на окремі шматки, він чимдалі, то більше видається штучним, картонним. Коли йдеться про Мерефу, авторка сяк-так примудряється зобразити живих людей, хоча б завдяки штампам. Але щойно Сірко виходить за межі села, щойно потрапляє на Січ, – світ навколо нього починає тьмянішати, персонажі перетворюються на окремі погано прописані силуети серед моря безликих постатей. Характерники Вітрогон та Пугач, які мало чим відрізняються один від одного, волхвиня Рада, майбутня дружина Софія (теж волхвиня, але, щойно здобула «звичайне жіноче щастя», про свої магічні вміння згадує лише один раз), джура Гострозір, старий противник Чорнопліт… Січові козаки майже всюди описані як єдиний натовп, вони існують поза історією.

Читайте також: Легенда, що оживає при місячному світлі…

«Іван Сірко» – це сцена для одного героя, він жодним чином не взаємодіє, скажімо, з Хмельницьким (який згаданий лише тричі за всю дилогію, але жодного разу не з’являється «в кадрі»). Всі історичні події – далеке тло, воно проговорюється побіжно й недбало; якщо ви не знаєтеся на історії, навряд чи збагнете, про що йдеться.

То, може, хоч Сірко зображений як цілісний, яскравий персонаж? Але ж і тут авторка порушує проговорені нею ж правила гри. У першому томі про героя нам кажуть як про людину, що розривається між двох протилежностей: «одна бездумно поривала до рвучкості, а інша – запобіжно зупиняла на місці». Він украв у матері зі скрині срібного ножа, а тканину, в яку той був загорнутий, підкинув служниці. Ножа відтоді батьки чомусь не помічали в сина, дівчину покарали, а малий Сірко просто відкупився, давши «вибитій служниці монету». Чому все це сталося? Бо «хай там що хоч, а таки мусив мати бажане. Таким він уже був».

Але згодом авторка про це забуває, Сірко стає ідеальним, глянцевим героєм-козаком. Причому поводиться він доволі дивно: скажімо, повернувся на Січ після вишколу на характерника й заходить до церкви, яку вже бачив: «Переступивши поріг січової церкви, Сірко тричі перехрестився за звичаєм та, глянувши поперед себе, на мить завмер від несподіванки – зовні проста й скромна дерев’яна будівля всередині була добротна та пишна». І далі: «Сірко з цікавістю роззирнувся навсібіч…»

А от «Великий Характерник» біжить у ліс шукати траву, що врятує його джуру. «На це він мав три години. […] Роззирнувшись навкруги, Сірко спантеличено зупинився. Безтямно блукаючи, витрушував з дна серця пекучі, як жар, кавалки болю, але на дорогу не дивився, тож тепер не знав шляху назад».

Усе це написано з пафосом, із неймовірною кількістю штампів. «Почував на серці неспокій», «тривога муляла душу», «не мучився докорами сумління», «вибруньковувалися риси правдивого козака-характерника», «запалювали інших невгасимим полум’ям хоробрості»… цитувати можна сторінками.

До речі, про воїнів. Вишкіл Сірка на характерника здається доволі наївним; власне, як і більша частина його бойових звитяг, він не показаний, а лише задекларований (сказати б – скоромовкою намічений). А зі сяк-так описаних битв у двотомнику є лише… одна. Та й тут авторка не знаходить Сіркові гідних ворогів: татари, що накинулися на Мерефу, починають тікати, щойно побачили козаків.

Складається враження, що насправді авторці варто було б писати те, що їй цікавіше й хоч трохи вдається. Левова частка книжки – опис умоглядного пасторального життя українського села, що існує поза історичними реаліями. Нескінченні діалоги між батьком і матір’ю, між Сірком та синами, між матір’ю та дружиною Івана… При цьому п’яний дяк видається чи не найживішим персонажем з усіх (й епізод із ним, мабуть, єдиний, де письменниця хоч трошки відходить від мармурово-серйозного тону оповіді).

На жаль, двотомний «Іван Сірко» не став ані хорошою мелодрамою, ані історичним романом для підлітків, ані бодай трохи оригінальним фентезійним твором.

Ілюстрований реферат про козаків

Коли я викладав, чи не найгіршою формою перевірки знань вважав реферати. Адже як їх здебільшого пишуть сучасні студенти? Правильно: розлого й недоладно цитуючи інших дослідників. Мало того, що не вчаться формулювати власну думку, а й починають мимоволі писати заскарублими, штучними реченнями.

«Козацька абетка», що далі її читаєш, то більше нагадує саме такі реферати. Книжка містить 53 статті, присвячені історичним подіям, відомим гетьманам, козацькому побутові тощо. Над виданням працювала авторка-упорядник, але насправді це надто гучні слова. «Автора» тут малувато, адже текст «Абетки» – це переважно цитати з тих чи інших джерел (атрибутованих, до речі, як заманеться). «Упорядник» виявився непрофесійним: «Абетка» має спільну тему, але в текстовій єдності, у стилістиці, в подачі матеріалу це жодним чином не відобразилося. Та, зрештою, і не могло, якщо одні статті, приміром, – розлогі цитати з Яворницького, а інші – з Апанович.

Немає тут і єдності структурної. Наприклад, в одних випадках маємо доволі збалансовані біографічні довідки, в інших – куценькі факти, натомість – по кілька абзаців, присвячених значенню гетьмана для історії України. І написано ці абзаци штампами, картонним канцеляритом.

«Але Московське царство за своєю природою і характером було унітарною, абсолютистською, феодально-кріпосницькою державою, для якої Українська Гетьманська держава з її республіканським ладом і сильними демократичними елементами, з козацьким землеволодінням, вільною від феодального примусу працею на землі, покозаченим селянством була своєрідною історичною антитезою»

Дивує також підбір статей: чому, скажімо, немає матеріалу про образ козаків у сучасній українській та зарубіжній культурі, натомість бачимо «Ювілей 500-річчя українського козацтва»? Чому з усіх українських істориків на статтю заслужив лише Яворницький, а інформації про історичні розвідки, присвячені козацтву, катма? Чи не варто було б додати для читача хоча б коротенький перелік книжок, до яких він може звернутись, якщо вже зацікавився цією тематикою?

Але найголовніше питання полягає в іншому: для кого і з якою метою написано цю книжку? Для читачів років від тринадцяти? Вони сяк-так здолають ці статті, зазираючи у словники, але навряд чи у школярів викличуть захоплення й жагу до читання пасажі про те, що Хмельницький, «згуртувавши навколо себе всі національні сили, добився консолідації всього українського народу, усіх верств населення на національно-державній основі». Та й дорослим, чесно кажучи, буде цікавіше звернутися до сучасних розвідок, написаних нормальною мовою.

Більше за те, як на мене, авторка-укладач нечесно поставилася до тих, кого цитує. Мова тут не про обсяг цитат (хай цим опікуються юристи), а про контекст. Переважають матеріали з праць Олени Михайлівни Апанович (1919-2000), відомої дослідниці козацтва. Але те, що було доречним у наукових статтях і книжках, надрукованих минулого століття, нині доволі дивно бачити у популярній книжці, яка начебто адресована юному читачеві.

Ми часто чуємо заклики, що треба знати й шанувати своє минуле. Втім, спроби привернути до нього увагу таким-от чином нічого, крім здивування, не викликають. Мало просто надрукувати книжку на хорошому папері й підібрати чимало кольорових ілюстрацій. Треба хоч трохи поважати свого читача й тих, чиїми працями послуговуєшся; і варто б уже нашим видавцям зрозуміти: кожна така «абетка» – це певна кількість читачів, які більше ніколи не зацікавляться історією України.

Маріо Варґас Льйоса: «Молоді не потрібні поради»

11 листопада до Києва завітав усесвітньо відомий письменник, лауреат Нобелівської премії Маріо Варґас Льйоса. Він виступив у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка – і не тільки перед студентами, а й перед усіма охочими; вхід був вільний, то й останніх виявилося чимало, навіть попри те, що це був звичайнісінький робочий вівторок.

Виступи письменників у вишах – нормальна світова практика. Можливо, де в чому організатори КНУ виявилися не готовими до такої кількості слухачів, але все-таки зустріч відбулася – і на пристойному рівні.

Льйоса добре відомий українському читачеві: його твори перекладали ще за радянських часів, а нещодавно вийшов його найновіший роман, «Скромний герой» (2013, укр. – 2015), у перекладі Сергія Борщевського.

На зустрічі Льйоса був абсолютно таким, яким його уявляєш, читаючи книжки: мудрим і розважливим, схильним до глибоких роздумів, але й водночас – дошкульним, коли йшлося про політику. Він багато говорив про Україну, її шлях до європеїзації, критикував путинську Росію та події в Донецьку й Луганську. Разом із тим, наприклад, зауважив, що двомовність у США – явище цілком нормальне, і чимало школярів разом із англійською вчать іспанську. Виявився палким прихильником кориди, розповідав із захопленням про свою рідну країну – Перу, та про Європу, в якій прожив левову частку життя.

«Молоді не потрібні поради: вона до них все одно не дослухається – і правильно робить!»

Але найбільше, звісно ж, ішлося в його відповідях про літературу. Вона, зазначав Льйоса, ніколи не вирішує проблем, але озвучує їх. Робить виразнішими, опуклішими навіть ті, що досі були притлумлені чи вже стали чимось звичним. Література провокує неспокій, ставить запитання, які нас смутно турбують, формулює їх.

Диктатури завжди переслідували вільну літературу, адже та становила загрозу для їхньої влади. Справжні письменники ніколи диктатури не підтримують, бо розуміють: вона зазіхає на ті речі, які вони цінують понад усе.

Причому великий письменник часто перемагає в собі ідеолога: отак, Брехт був марксистом, але у своїх творах виходив на вищий рівень, його тексти найменшою мірою ідеологізовані. Хороший автор пише не тільки переконаннями, а й усім єством, усім тим, чим він є.

Говорячи про відповідальність письменника перед суспільством, Льйоса зазначив: він сам пише те, що вважає за необхідне. Жоден автор не здатен передбачити, як буде сприйнято його твір. Дуже часто назовні виходять, прориваються наші внутрішні демони, приховане «я», темний бік особистості. І ми не знаємо, яким чином це вплине на написання тексту. Можна лише намагатися відтворити, озвучити те, що бринить усередині, – і зробити це якнайточніше. Це ризик кожного письменника – бути неправильно зрозумілим, – але це також залежить від особистості читача. Єдине, що залишається авторові, – бути чесним, щирим при написанні, причому щирість у літературі – це категорія естетична, а не етична. А далі вже справа за людьми: кожен візьме від книжки стільки, скільки здатен узяти, не більше, але й не менше.

Сам автор ніколи не є настільки об’єктивним, щоб аналізувати ним написане. Часто письменник керується інтуїцією, використовує власний досвід, навіть згадані вище темні грані власного єства. І коли немає виразного уявлення, що людина робить, – можна побачити дуже різні погляди, навіть протилежні відгуки на написане.

2-3 — Льйоса – автор і дитячих книжок. Фото: albita97.blogspot.com

Завжди існує ця прірва – між написаним та уявленим, між автором і текстом. Платон мав рацію: поет не знає, що каже.

Серед книжок, які справили на нього враження, Маріо Варґас Льйоса назвав «Мадам Боварі» Ґюстава Флобера, «Війну і мир» Льва Толстого, «Дон Кіхота» Міґеля де Сервантеса Сааведри. Одним зі своїх найяскравіших читацьких вражень вважає лицарський роман «Тирант Білий» Жуанота Мартуреля (опублікований 1490 року), написаний густою, живою, яскравою мовою (а також сповнений доволі відвертих сцен).

Окремо нобелівський лауреат відзначив величезний вплив Хорхе Луїса Борхеса. Іспанська мова, на думку Маріо Варґаса Льйоси, напрочуд багатослівна, щедра, а Борхес писав майже «по-англійському»: дуже стримано, щоразу обираючи правильні, влучні слова. Цим він становить виняток у традиції іспанськомовної літератури – але ж саме завдяки цьому Борхес увійшов до її золотого фонду, адже створив свій упізнаваний стиль.

Ближче до завершення зустрічі з залу пролунало запитання: що би пан Льйоса порадив сучасній молоді?

– Молоді не потрібні поради, – відповів письменник. – Вона до них все одно не дослухається – і правильно робить! А от порекомендувати дещо я їй насмілюся. Я рекомендував би читати – і читати багато. Якнайбільше хорошої літератури, великої літератури. Бо такі книжки допомогають обрати своє покликання, дають глибокий, корисний погляд на життя, дозволяють пережити пригоди, мандрувати до нових країн. Це цінний досвід – читання значних творів. Завдяки їм ми подорожуємо в часі, занурюємося у світ почуттів, пізнаємо навколишній світ. Але водночас такі книжки змінюють нас, збагачують наше життя, урізноманітнюють його. Література – це те, що, насмілюся стверджувати, вивело нас із печер. Життя без неї було би простішим, твариннішим.

Битва драконів із мурахами

У дитинстві умовності та межі мають набагато менше значення, ніж у дорослому віці. Скільки разів таке було: граєшся, створюючи неймовірну історію, в якій інопланетяни, мурахи, роботи, ковбої, дракони та ховрашки діють пліч-о-пліч. І захопливі ж історії виходили!

А от у книжці подібна еклектика чомусь здається штучною і невдалою, хай ти що роби! Навіть чудові ілюстрації тут не допоможуть.

Яскравий приклад цього – казка «Мавка і Мурашиний Князь» Аттили Могильного. Це вже друге видання, випущене «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГОЮ», а вони ж знаються на книжковому оформленні! Завдяки художнику Віктору Гаркуші казку справді хочеться взяти в руки.

Проблеми виникають потім – коли починаєш її читати. Адже перед нами історія без початку й кінця… та ні, навіть не єдина історія, а набір надуманих, не пов’язаних між собою пригод. Дівчинка на ймення Мавка, донька чарівників і сама чарівниця, піднімається на горище, знаходить там лицарів-мурашок, іде з ними до летючого байдака (залишаючись, зауважимо, на горищі!); її викрадає дракон, в якого Мавку зрештою відбивають мурашки. І далі – політ на Землю, знайомство з хлопчиком Ясиком, візит до таємничого антиквара, якого, виявляється, зачаклував злий чарівник, битва з військами того чаклуна – і славна перемога.

«А я – Мишеня! – сказало мишеня, яке стояло на двох лапках біля лицаря і обкушувало сірника. – Гіп-Гоп хоче знищити всіх мишенят. Тому ми, де тільки можемо, знаходимо сірники і гостримо їх»

Після чого з’являється Мурашиний Князь (що має вигляд «стрункого, міцного чоловіка з сивиною на скронях») і забирає Ясика зброєносцем. А за якийсь час повертає… але про те, що відбувалося з Ясиком, нам не розказують, принаймні в цьому томі.

Книжка написана не погано і не добре – звичайною, трохи незграбною мовою. А от сюжетної логіки, інтриги, захопливості в ній геть немає. Стається одна пригода, за нею друга, далі третя… Навіщо? Для чого? А просто так. Зрештою, з тих самих причин ім’я дівчинки збігається з назвою фольклорного персонажа, дракони воюють із мурахами і ласують ними ж, а книжку цю назвали «Мавка і Мурашиний Князь». Адже згаданий Князь з’являється аж у двох епізодах і… я б сказав, не грає жодної ролі в сюжеті, якби тут справді був сюжет.

В анотації видавець каже, що «стрімкий сюжет та вишукана мова повісті повертають читачеві призабутий чар [так! — В.П.] українського Києва», – але й це неправда. Київ тут фігурує побіжно: у вигляді газети «Вечірній Київ», у згадках про Шулявку та безіменний парк. А вся «українськість», певно, полягає у фразі «разом нас багато, нас не подолати», яку виголошує прибула з іншого світу Мавка. Змініть назву газети, приберіть згадку про Шулявку – і від Києва у книжці не залишиться абсолютно нічого.

Єдине, що варте уваги в цій казці, – ілюстрації. Є художники, які додають текстові ще одного виміру, створюють на основі написаного автором власні історії. Віктор Гаркуша якраз із таких: йому вдалося цілком посередній, нецікавий текст прикрасити направду вдалими й самобутніми ілюстраціями. Завдяки їм, напевно, багато читачів спокусяться взяти в руки «Мавку і Мурашиного Князя», але, боюся, це той випадок, коли форма незрівнянно краща, ніж зміст.

Дражнилки для козаків

Зізнаюся чесно: у школі я не дуже любив «історію». У середніх класах ще так-сяк цікавився, пізніше вивчав радше через те, що розумів: інакше іспитів не складу. Й коли вже в інституті взявся за неї всерйоз, збагнув, чому ж, власне, у школі було по-іншому. Проблема полягала навіть не в учителях… Підручники переважно містили сухий перелік фактів, за якими годі було й шукати живих людей.

Часто саме з такою проблемою стикаєшся й під час читання дитячих історичних книжок. Чи хисту бракує письменникам, чи просто знань, – але інколи здається, вони навіть і не прагнуть зробити книжку цікавою для читача. Зрештою, дитяча література на історичну тематику в нас і так непогано продається, то навіщо ж докладати надмірних зусиль?..

Від книжки «Славні лицарі України», зізнаюся, я теж нічого особливого не чекав. Але виявилося, що під банальною назвою і не надто привабливою обкладинкою приховано хорошу просвітницьку книжку для читачів молодшого шкільного віку. І знаєте, «просвітницька» тут – ключове слово.

Зрештою, мало просто розібратися в тому періоді історії, про який збираєшся писати. Мусиш вміти викласти матеріал: пояснити те, чого не знає юний читач, але не розжовувати йому очевидне, послуговуючись при цьому прийнятною мовою.

«– І обіцяв цар рятувати нашу землю в лиху годину. А та обіцянка була цяцянка. Цареві самому забажалось підкорити Україну. Уже почали появлятися у наших містах війська московські і дух московський. Біда насувалася на нашу землю.
– І всі мовчали? Не бачили того?
– Бачили, – зітхнув дід Остап. – Так що ж. Той в луг, а той в плуг. Одним словом, розбрат. Пішли брат на брата, син на батька. Одні Москви трималися, другі до Польщі рвалися…»

Усе це – плюс-мінус – витримано й добре збалансовано у «Славних лицарях України». Щоб зробити оповідь зрозумілішою для малого читача, Леся Попович переказує окремі фрагменти української історії в бесідах між хлопчиком Петриком та його дідусем. Перший розпитує, другий ділиться своїми знаннями про козаків, причому переважно про тих, у кого були «прізвиська», – власне, з бесіди про них і починається книжка.

Поступово Петрик (а разом із ним і читачі) дізнаються про долю Байди, Самійла Кішки, Івана Підкови, Івана Сулими, Івана Виговського й Івана Сірка. Це не детальні життєписи, але в них авторка вдало виокремлює найбільш суттєвє й цікаве для юного читача. На додачу вона поступово роз’яснює ті чи інші історичні реалії – знову ж таки, з урахуванням того, що писано це для дошкільнят та молодших школярів.
Написано книжку доволі простою мовою. Втім, не скажу, що абсолютно позбавленою штампів. Звісно ж, переважно ми «чуємо» голос дідуся – а той, захопившись, починає говорити так, наче переповідає билину або думу. Інколи рівень пафосу, як на мене, можна було б і знизити, але це, здається, хвороба, якої важко позбутися багатьом, хто пише про козаччину: мимоволі виникає бажання робити щось умоглядно поетизоване, зі стилізацією під давнину.

Загалом, «Славні лицарі України» – це набір окремих оповідок, пов’язаних зовнішнім сюжетним обрамленням (розмовами Петрика й дідуся) та спільною темою. Простенькі з художньої точки зору, вони все-таки будуть цікаві та корисні для дитини – як книжка, що дає певні базові знання про тих чи інших козацьких ватажків, а також заохочує до подальшого, вже самостійного вивчення історії.

Горщико-хлібно-монетні таємниці

Світ довкола для дітей – джерело незліченних таємниць, які викликають бажання дізнатися більше. Як усе влаштовано? Чому саме так? І подеколи йдеться про буденні речі, історію яких навіть батьки не завжди знають. Допомогти й роз’яснити невідоме може книжка, граючи роль такого собі просвітника, пояснюючи, як влаштований світ, зацікавлюючи малюків, заохочуючи до запитань.

Витримати баланс між захопливим сюжетом та пізнавальністю доволі важко, а зробити це з гумором можуть узагалі одиниці. Письменник Юрій Нікітінський та художник Михайло Александров от уже третю книжку поспіль разом із читачами розгадують найнесподіваніші таємниці цього світу – й роблять це загалом вдало.

Усе почалося зі зниклого горщика. Не квіткового, а простісінького дитячого горщика, на якому зазвичай «засідають» вихованці дитячих садків. Виявилося, що горщик викрадено, і смілива дівчинка Юля вирішила: хай там що, та вона його знайде! Для цього Юлі довелося не тільки провести справжнє розслідування, а й дізнатися багато нового про таку просту, буденну штукенцію. Ставши справжнісіньким детективом, незабаром Юля вплутується у нову пригоду. В пекарні, що розташована в будинку її бабусі, вона зустрічає давнього знайомого – капітана міліції Садовникова. Як і в садку, тут він працює під прикриттям, себто видає себе не за того, ким є насправді. Тепер ідеться не про пошук викраденої речі, а про запобігання злочину: хтось шукає рецепт ідеальної булки, а це, щоб ви знали, питання державної ваги!.. Звісно ж, Юля погоджується допомогти Садовникову – і, зрозуміло, тільки завдяки їй злочинців буде викрито й покарано. Нарешті, в третій книжці Юля знаходить схованку просто в бабусиній квартирі, а там – таємничу монету, на яку відразу починають полювати невідомі злодії…

«– Дивно, – сказала вголос Юля. – Булка говорив, що портали не працюють. А це от таки показує… Щось дуже схоже на кабінет зубного лікаря.
– Це і є кабінет стоматології, – пролунав у Юлі за спиною чийсь голос. Дівчинка вмить розвернулася на сто вісімдесят градусів. Перед нею стояв Коля Зернятко. Раніше в Росії було прийнято над булочною влаштовувати кабінет зубного лікаря, щоб клієнти могли на місці підлікувати зуби, зіпсовані солодкою здобою»

Усі три книжки – цікаве й корисне читання; підозрюю, навіть дорослі знайдуть для себе чимало нових фактів. Справа в тому, що, крім власне історії, кожна книжка містить невеличкі врізки, присвячені основній темі. Тож ви дізнаєтеся про історію пекарень, монет, горщиків… Та й герої час від часу згадують ті чи інші тематичні цікавинки.

Правду кажучи, подібні «лекції» не завжди органічно вписані в сюжет, але помітно, як Нікітінський від книжки до книжки дедалі краще освоює мистецтво поєднувати історію й окремі «принагідні» факти. Щодо власне історій, у даному випадку детектив справді є детективом: годі й сподіватися, що вгадаєте, хто злочинець і чого прагне. Написані книжки з гумором, легко, іронічно.

Окремо слід сказати про роботу Михайла Александрова. Він справді повноцінний співавтор книжок, бо не тільки виконав чудові ілюстрації, які хочеться переглядати знову і знову. Александров своєю працею розширює уявний простір оповіді, додає історіям дрібниць і нюансів, яких немає в тексті, але які з ним прекрасно перегукуються.

Можливо, трохи невдалою, як на дорослого читача, видається третя оповідка. На знак подяки спонсору книжки, певному банкові, художник аж надто часто вписує відповідну емблему в ілюстрації, – та, підозрюю, молодший читач на це просто не зверне уваги. Також хочеться уважнішої редактури: інколи в текстах трапляються росіянізми, хоч і не у критичній кількості.

«Glowberry Books» зробили чудовий подарунок малим читачам та їхнім батькам: першим подарували цікаві історії та розповіли про походження буденних речей, других урятували від необхідності ґуґлити й потім пояснювати все своїми словами. Книжки справді створені з душею – як та ідеальна булка, про яку згадується в одній із оповідок.

Читайте також про інші книжки Юрія Нікітінського: Діди Морози, вчителі та бешкетники

Джура в горнилі класової боротьби

Історична повість – мабуть, чи не найскладніший жанр, коли йдеться про книжки для дітей. Адже, крім речей очевидно необхідних – яскравої мови, живих персонажів, захопливого сюжету, – така література потребує ще й уміння дохідливо пояснювати читачеві нові для нього речі.

Тут, звісно, є і переваги: з погляду юного героя, який відкриває для себе світ, розповідати про історичні реалії простіше, адже читач дізнається про них разом із персонажем. Повість Марії Аркадіївни Пригари «Михайлик – джура козацький» (1969) побудована саме за цим принципом.

Михайлик – сирота, якого виростив на Січі одноокий кобзар Мехтод. Звісно ж, життя хлопчика пов’язане із тамтешніми реаліями: козацькими походами, непорозуміннями між отаманами Петром Сагайдачним та Яцьком Бородавкою, зрештою – з пошуками зниклого батька Мехтода. Разом із Михайликом читач вивчає особливості козацького побуту на Запоріжжі, нюанси взаємин між Січчю, польським королем Сигізмундом ІІІ і турецьким султаном Османом ІІ…

І тут у читача дорослого виникають перші серйозні запитання. Адже в повісті султана всюди звуть просто Османом. Так само, до слова, як і – майже скрізь – польський король зветься просто Сигізмундом. Здавалося б, так зроблено, щоб читачеві було простіше, але насправді це його тільки заплутає. Таких «дрібниць» у тексті чимало: скажімо, муедзини перед намазом вигукують азан турецькою (а це суперечить основам ісламської віри). Так само читач дізнається, що сайгаки – то, виявляється, «кози» (!), а орли літають зграями…

«Похиливши голову й міцно стиснувши руки за спиною, король Сигізмунд міряв свій кабінет рвучкими нерівними кроками.
Зараз на самоті можна було сказати собі: країна справді стояла перед загибеллю!»

Зрозуміло, жоден письменник не може бути фахівцем в усіх науках, але ж при перевиданні на подібні речі мали б звернути увагу редактори. Значніші проблеми бачимо з тим, що книжка написана за радянських часів – і змальовує історичні події з точки зору, ясна річ, класової боротьби. Читати таке нині щонайменше дивно, і, якщо вже дійшло до перевидання книжки, варто було б написати до неї перед- чи післямову, розказавши читачеві про авторку та обставини, за яких створювалася та вперше друкувалася повість.

Узагалі, зізнаюся, від «Михайлика – джури козацького» лишається доволі чудне відчуття. Не скажу «ностальгічне», бо не маю ностальгії за книжками, в яких із надзвичайним пафосом, дуже серйозно та проникливо зображували піонерів, що потрапляли в партизанські загони і ставали героями. Повість Марії Пригари написано в тій самій тональності – за єдиним, однак, винятком. І саме він (а не історичні чи біологічні хиби) робить для мене цю книжку нецікавою.

Найбільша проблема повісті – композиційна й тематична невизначеність. Про кого книжка? Про Михайлика? Але чому тоді він з’являється в тексті епізодично, переважно як персонаж-спостерігач? Де основний конфлікт, у чому він полягає? Чому така незбалансованість епізодів – опис краєвидів забирає сторінки, а от про ключові події ми дізнаємося в одному-двох абзацах, причому про них нам переповідають, а власне подій не показують? Навіщо було вводити Михайлового приятеля, Івашка, якщо вони нічим не відрізняються: діють та говорять однаково невиразно?..

Тема козаччини – напрочуд багата: здавалося б, бери й пиши. Але чомусь наші автори зазвичай обережно оминають її. Чи не тому видавництва передруковують застарілі повісті на кшталт «Михайлика – джури козацького»?..

Із життя відомих богатирів

Для багатьох Володимир Рутківський – автор умовно новий. Його «перевідкрили» завдяки видавництву «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА», яке познайомило читача із трилогією про джур. Але ж читачі старші – як-от автор цієї рецензії – чудово пам’ятають Рутківського ще за його книжечкою «Гості на мітлі» (1988) – прекрасним, як тепер сказали б, міським фентезі. Крім повісті про Бабу-Ягу та її кота, у «Гостях…» була й інша – «Бухтик з тихого затону» – теж чудова повість-казка для дітей.

«Сторожова застава», до речі, вперше теж вийшла друком ще 1994 року, в журналі «Однокласник». Але нинішня версія повісті оновлена й доповнена – то й говоритимемо про неї.

Звичайний школяр, Вітько Бубненко з села Воронівка вирішує більше довідатися про історію рідного краю. Він та його друзі звертають увагу на таємничу печеру в Чортовому Яру – й унаслідок загадкового випадку Вітько опиняється в 1097 році, там, де колись проходила межа між землями русичів та половців. Він знайомиться з Іллею Муровцем, Олешком (якого ще не кличуть Поповичем), Добринею, навіть із Володимиром Мономахом. І невдовзі стає свідком та учасником небепечних, кривавих подій…

«Вже не раз і не двічі задивлявся Вітько на ті черешні, що росли на дідовому дворищі. Високі, з рідким розлогим гіллям, вони були густо всіяні великими бурштиновими ягодами. Такі черешні у їхній Воронівці росли хіба що у пасічника діда Трохима. А смачні ж, як мед! Особливо ті, що потріскалися. Навколо них завжди кружляли бджоли.
До черешень діда Овсія через тих бджіл теж не можна було протовпитися…»

Сюжет, здавалося б, не новий: скільки уже було творів про дітей, які потрапляли в минуле! Але «Сторожова застава» з перших же сторінок чимсь підкупає. Не скажу, що аж надто захопливим чи сповненим несподіванок сюжетом. Але в героїв Рутківського віриш одразу й беззастережно. Він пише напрочуд яскраво: з упізнаваними нотками іронії, з умінням перейти від ліричної замальовки до бойової сцени. При цьому письменник не зловживає ні повчальними пасажами, ні спробами прочитати лекцію на історичну тему. Все, що треба знати читачеві, прийде, – але поміж іншим, у слушний час.

Герої «Сторожової застави» настільки зачаровують, що зрештою «ковтаєш» навіть кілька побутових, не прив’язаних до основного сюжету епізодів. І певна умовність у зображенні половців, зрештою, не така вже й кричуща.

Звісно, про богатирів написано чимало книжок, але Рутківський зміг зробити їх оригінальними й упізнаваними. І якщо короля робить його почет, то богатирів Рутківського, безумовно, – ті люди, поряд із якими вони жили: тітка Миланка, дід Овсій, Росанка, таємничий болотяний Велес…

До речі, коли вже ми згадали про почет, гріх не сказати, як видано «Сторожову заставу». Художник Максим Паленко, який оформлював і попередні «абабагаламажині» книжки Рутківського, зробив понад сорок чудових ілюстрацій. Часто малюнки відтворюють події повісті не буквально, та це лише додає їм привабливості (як і те, що деякі з них містять алюзії на відомі шедеври світового живопису).

Загалом «Сторожова застава» – один із тих творів, які, на мою думку, варто обов’язково прочитати в дитинстві. А потім – під настрій неодноразово перечитувати й передивлятися малюнки. Категорично раджу!

Читайте також: За книжкою Рутківського знімуть фільм для дітей

Ця дружня нечиста сила

Чим відрізняються молодші читачі від дорослих? Як на мене, умінням щиро лякатися вигаданих речей і отримувати від цього насолоду. Назгули, привиди, а також чорти й бабаї всіх порід, – ось ті, хто робив наше читацьке дитинство яскравішим і насиченішим. У дорослому віці боятися наче й не годиться; точніше, боїмося ми речей приземленіших і часом жорстокіших за будь-якого бабая. Але ж так хочеться повернутися у дитинство, хоч би й на мить!..

На жаль, ми виростаємо, а казки старішають: уже з дитинства все частіше й частіше відчуваєш цю прірву. Адже персонажі існують у часопросторі, який нам видається вже чимось казковим, вигаданим. А якби раптом ті самі чорти, відьми, вовкулаки – та й жили у світі сучасному?

Книжок на цю тему написано багато. Чимало письменників зверталися до народних сюжетів, перелицьовуючи їх на новий манір. Г. К. Андерсен у «Сніговій королеві», Р. Кіплінг у «Паці з Пагорбів», навіть Дж. Баррі в «Пітері Пені» – усі вони йшли шляхом осучаснення, вписуючи традиційних персонажів у нові реалії. Такий прийом, з одного боку, виграшний: ви використовуєте образи, перевірені роками, з іншого ж, ви граєте у складну і водночас оманливо просту гру. Адже мусите сказати щось нове – сказати, залишаючись «у традиції».

Межа тонка і ступнути за неї дуже просто. Людина, позбавлена смаку чи відчуття міри, швидко перетворить диво на кітч, казку – на незугарну пародію. Такого, до речі, було чимало і в українській радянській літературі, коли водяники та лісовики власне віддзеркалювали п’яничок із сусіднього під’їзду – курили «Біломор», пили «Жигулівське» та грали на гітарах.

З іншого боку, найкращі з подібних творів самі поступово стають «традицією», – і от уже нове покоління письменників звертається не до народних, а до авторських літературних образів. Згадаймо того ж Ніла Геймана, який то переосмислює «Хроніки Нарнії» К. С. Льюїса у «Проблемі Сьюзен», то у «Цвинтарній книзі» розповідає історію Мауглі на новий манір – тепер хлоп’я виховують не тварини з джунглів, а привиди й вампіри на цвинтарі.

А що ж у нас? Українські письменники теж охоче бралися до осучаснення фольклорних мотивів. Візьмімо хоча б Миколу Гоголя з його «Шинеллю» – у фіналі Акакій Акакійович перетворюється на класичного невпокоєного мерця, але дія відбувається не в Диканьці, а в Петербурзі. Це взагалі суттєвий, мабуть, маркер – перехід від села до міста, у якому впродовж останніх декількох віків формується своя, урбаністична міфологія.

«Нечиста сила» – книжка, яка пережила чимало років і напевне переживе ще більше. Осучаснюючи фольклорні сюжети, Королів-Старий дійсно зумів зберегти відчуття «традиції» та – найголовніше! – укотре поговорити про вічні істини. Ті, які не старішають з роками і повсякчас залишаються важливими і для дорослого, і для малого читача.

Серед українських авторів, що долучилися до осучаснення чортів, водяників та мавок, був і Василь Королів-Старий. Його збірка «Нечиста сила» до вітчизняного читача потрапила лише через 66 років після першої публікації: Королів-Старий у 1919 році емігрував до Праги і решту життя провів у тодішній Чехословаччині.

Однак нині для кількох поколінь українських дітей це – улюблена класика. І вкотре перечитуючи цю збірку, я намагався усвідомити, чим то вона так причаровує?

Побудована книжка у вигляді низки новел, які записав невідомий письменник та журналіст, приятель оповідача. Цей письменник випадково потрапив на Лису гору під Києвом, де в ніч на Івана Купала Невидима Сила з усіх куточків світу зібралася на «міжнародний конгрес».

Практично всі історії з «Нечистої сили» мають самостійні сюжети. Хоча зрідка в них зустрічаються ті ж самі персонажі, вони не персоніфіковані настільки, щоб говорити саме про єдиного Лісовика, Водяника чи Чорта. Коли ж автор хоче їх виокремити, він дає їм імена – Чорт Гірчило, Дідько Гепатій тощо.

Головне завдання збірки – «обілити» Нечисту Силу, яку зазвичай вважають ворожою людині. Проте якщо читач очікує на суцільні пасторалії та боротьбу кращого з хорошим – помиляється. Серед цих чотирнадцяти історій знайдуться й такі, що викличуть жах, сум чи горе. Але в них причиною бід стають не потойбічні створіння, а самі люди.

Уже з першої такої історії – про Хуху Моховинку – Королів-Старий протиставляє не два світи (людей та Нечистої Сили), а два світогляди. Уважне, мудре ставлення до навколишнього світу – і бездумне, бездушне використання природи. Людина сама є єдиною причиною своїх бід, як-от дяк Оверко з «Потерчат». Але навіть якщо доля ставиться до героїв неприхильно, далі все залежить від них. Або злоститися та заздрити – як брат-горбань з «Мари» – і зрештою отримати по заслузі; або ж не дозволяти собі вішати носа – і зрештою все перемогти…

Хоча, треба зізнатися, узагалі-то в добрих і чесних персонажів Короліва-Старого доля складається не завжди так, як хотів би читач. Вони мусять потерпати від наклепів (Вовкулака Хреб), від мачухи (Гаврилко з «Літавиці»), від заздрісного брата (у згаданій уже «Марі»). І якщо чарівні створіння так-сяк виплутуються з негараздів, то люди можуть просто померти чи, в кращому випадку, перетворитися на жайворонка або чайку…

Сумне й веселе в «Нечистій силі» ходять поряд: «тяжкі» оповідання чергуються з кумедними. Уважному читачеві буде, до речі, цікаво відзначити, що примирення між нечистою силою та людьми Короліву-Старому уявити простіше, ніж примирення між селом та містом. Дія переважної більшості оповідань відбувається саме в селі чи в лісі, де нечиста сила досі почувається комфортно. Але й люди, щойно вони потрапляють у місто, зазнають різних збитків. Місто – це територія спокуси («Злидні»), нерозумного, негармонійного життя («Чортова перечниця»), надмірної жорсткості («Потороча Хрипка»).

Так само автор протиставляє українських персонажів російським, точніше – «московським». Узагалі соціальні нотки час від часу лунають у цих доволі казкових історіях. Найяскравіший епізод такого штибу бачимо на початку книжки. Вій каже своїм підлеглим: «Найгірше ж те, що люди, безнастанно ганьблячи нас, тим часом запевняють, що ми зовсім не існуємо. /…/ Так-от, панове, на нашій славній землі, на землі, де живуть люди, про яких чужинці говорять так само, як вся людність про нас, — мусимо ми знайти спосіб добитися від людей правди. Мусимо підвести незрячим їхні вії. Нехай нарешті взнають вони, що ми існуємо, що ми завжди були й будемо їм друзями, вічно до них прихильними».

Шпички у бік «москви» лунають і далі: то в ліс забігають Вовки з московських лісів, то зазначається, що «вже в нас, на Вкраїні, почали заводити школи московські!»… Узагалі сучасні реалії чим далі, тим частіше втручаються у казковий простір: якщо дія перших оповідань могла б відбуватися будь-коли, то «Перелесник», «Потороча Хрипка», «Чортова перечниця» – це історії чітко прив’язані до часів, коли жив Королів-Старий.

Не всі історії, як на мене, однаково вдалі: є слабші, є кращі. Найліпшими мені видаються «Потороча Хрипка» та «Рибалчина Русалонька» – тут письменник розповідає про приязнь між людьми та потойбічними створіннями – і робить це напрочуд майстерно.

«Нечиста сила» – книжка, яка прожила вже чимало років і, напевне, проживе ще більше. Осучаснивши фольклорні сюжети, Королів-Старий справді зумів зберегти відчуття «традиції» та – найголовніше! – укотре поговорити про вічні істини, які не старішають з роками й залишаються не менш важливими і для дорослого, і для малого читача.

Діди Морози, вчителі та бешкетники

Зізнаюся, в дитячій літературі мене часто розчаровує саме її дитячість. Точніше сказати, інфантилізм, награний і кричущий. Складається враження, що письменники не уявляють собі власного читача або ж він здається їм позбавленим почуття гумору й дуже обмеженим розумово. Можливо, такі книжки подобаються батькам майбутніх читачів (бо збігаються з їхніми уявленнями про те, якою має бути правильна дитяча книжка). Але чи отримають насолоду від читання таких творів самі діти?

Оповідання Юрія Нікітінського завжди здавалися мені написаними водночас для дітей і дорослих (або ж – для дорослих дітей?..). Можливо, це пов’язано з тим, що сам автор пише для читачів різного віку?

Хоча, правду кажучи, саме дитячі книжки принесли йому найбільше визнання. Двадцять томиків українською, російською, шведською та литовською мовами – погодьтеся, це вагомий результат! А ще згадаймо про розмаїті премії: від «Львівського форуму видавців» та конкурсу «Нова дитяча книга» до безлічі інших…

Я знаю Юрія ще від часів, коли він працював у підлітковому журналі «Однокласник» у відділі юнацьких проблем. Водночас він тоді створював казочки для «Барвінка». Тоді ми вдвох вигадали й написали повість-казку «Книгоїд», але мова тепер не про неї, а про сольні твори Нікітінського. Власне, про три найновіших збірочки оповідань: «Життя та зазвичайні пригоди Тамарочки Павлівни», «Дівчатка, які в мене закохані» та «Діди Морози цілий рік».

Сам Нікітінський завжди говорить, що його улюблений формат – мініатюрки, максимум – оповідання на декілька сторінок. Однак усі три книжки – це не просто збірки різнокаліберних текстів.

Сам письменник уже давно відучився в школі, але пише так, наче досі не залишає її, і, судячи з книжок, Нікітінський був ого яким бешкетником! Його «Життя та зазвичайні пригоди Тамарочки Павлівни» навряд чи колись внесуть до списків бодай позакласного читання: напевно знайдеться не один учитель, якого ця книжка по-справжньому обурить.

Тамарочка Павлівна – класна вчителька, і всі пригоди, всі негаразди, приємності й неприємності точаться довкола неї. То вона мусить зустрічати високу комісію, що перевіряє школу; то не встигає поїсти на перерві, то потрапляє на військові навчання…

І якось так виходить, що часто-густо Тамарочка Павлівна виглядає кумедно або й незграбно. Ні, автор не насміхається з неї – радше з іронією описує різні пригоди «в школі та вдома». Завдяки численним оповіданням-мініатюркам ми наче проживаємо навчальний рік: чергування в школі, неприготовані уроки, контрольні роботи, день народження учительки, шкільні закоханості й, звісно ж, літні канікули! І в усіх цих пригодах саме Тамарочка Павлівна відіграє найголовнішу роль… і от, несподівано для себе, молодий читач може поглянути на вчительок, так би мовити, з-за лаштунків. Адже, крім шкільного життя, в них є й інше, таке, як у всіх: вони ходять до магазину, готують вечерю чоловікам, піклуються про свою зовнішність, уболівають за улюблені команди… а головне – дуже люблять учнів та щиро переживають за них.

«НІ СОБІ, НІ ЛЮДЯМУ дитинстві Тамарочка Павлівна вміла плюватися найдалі від усіх. Навіть далі, ніж другорічник Сулима.Але коли виросла, плюватися припинила. Тому що це несолідно й некультурно.Тепер сама не плюється та іншим не дає!»

Слід віддати Нікітінському належне: він далекий від того, щоб повчати чи вдаватися до моралізування. Всі ці історії – з подвійним дном, і їх написано так майстерно, що вони викличуть усмішку навіть у дорослого читача.

Окремо слід сказати про ілюстрації Наталії Чернишевої, які, безперечно, додають книжці ще одного виміру. Сповнені динаміки та дрібних деталей, вони чудово поєднуються із лаконічними мініатюрами Нікітінського.

Те, як доповнюють одне одного текст та ілюстрації, ще яскравіше помітно в наступній книжці – «Дівчатка, які в мене закохані». Тут теж усі оповіданнячка й віршики складаються в єдину історію і виглядають як щоденникові записи – але не з того щоденника, який читають вчителі, о ні! – це щоденник дуже особистий. Присвячено його шкільному життю і, звичайно ж, шкільним стосункам. Хто з ким приятелює, хто з ким б’ється, хто кого смикає за кіски. А ще, звісно, тут ідеться про позашкільне життя, про мрії та надії хлопчаків.

Ілюстрації Миколи Крутікова стають повноцінними частинками книжки: їх можна роздивлятися навіть незалежно від тексту. Складна верстка, чимало вставочок, оформлених як вирвані клаптики паперу, мініатюрні замальовочки на полях… усе це справді робить книжку таким собі щоденником.

Що ж до оповідань і віршиків, то вони, як і в попередній книжці, залишають читачеві простір для думок. Нікітінський не все проговорює, привчає читача розмірковувати над текстом, – але ж і тексти тут такі, що розмірковувати хочеться!

На цьому тлі третя книжка – «Діди Морози цілий рік» – як на мене, є трошки слабшою. Такі самі чудові ілюстрації Наталії Чернишевої, та сама структура побудови тексту: багато мініатюрок із загальними персонажами. Діди Морози подорожують на край землі, пірнають під воду, ідуть у кіно, катаються на санях просто по небу… Здавалося б, і весело, й несподівано. Але загалом чогось кричуще не вистачає.

Можливо, притичина в тому, що тут немає головного героя і, власне, відсутня цілісність: Діди Морози потрапляють у різні пригоди, але цим пригодам бракує завершального акорду. За бажання тих оповіданнячок могло бути вдвічі більше або вдвічі менше – і нічого від того не змінилося б.

Ба більше, самі по собі ці мініатюрки здаються мені простішими – не за формою, а за змістом. Тут менше фірмової іронії Нікітінського, менше того, що залишається несказаним. Можливо, вони й непогані, але порівняно з двома попередніми книжками все-таки програють.

Однак ці три книжечки приємно вирізняються на тлі сучасних творів для дітей. Вони захопливі, іронічні, позбавлені дидактизму. Водночас – навіть у «Дідах Морозах» – ідеться не про пригоди у якомусь вигаданому світі. Нікітінському якось вдається, при всіх його вигадках та фантазії, триматися реального життя.

А найголовніше, чим підкуповують його книжки, – це чесність перед читачем та почуття гумору. Мабуть, у цьому і є відмінність вдалих творів для дітей від тих, що лише маскуються під них, – ці другі сповнено залізобетонною серйозністю і лакованим пафосом. Коли ж авторові не бракує самоіронії і він здатний говорити із читачем як із рівним, – от тоді маємо справді цікаві тексти, які приємно читати й перечитувати.