Хто такі котулаки і де їх шукати

«У Давньому Києві кожна дитина, якій виповнилося дев’ять років, могла навчитися перекидатись на будь-яку тварину», – так починає свою оповідь Галина Ткачук, започатковуючи разом із видавництвом «Ранок» нову книжкову серію під назвою «Котулаки».

Нині ми маємо першу книжку серії. Цього року видавництво готує до друку наступну, тож триматимемо кулачки за авторку, видавництво та котулаків. Мені як читачці після першої книжки страшенно хочеться дізнатися, що ж там буде далі? Але повернімося до початку.

«Бара-бах!» – щось невеличке, але важке, упало з верхнього ящика й відбилося від Ладиного шолома. <…> Мирчик підняв дивну річ та обдивився її. – Це печатка! – вигукнув він. – Тут написано «Бібліотека Ярослава Мудрого». – А двері таки є, двері до бібліотеки! – Лада показала рукою на верхній ящик. Він трошки зсунувся, тож за ним стало видно старі дерев’яні двері. Обоє котулаків навалилися на вежу з ящиків і відсунули її від дверей. Відкрився напис: «Вхід до бібліотеки». І нижче: «Не галасувати!» І ще нижче: «Якщо дуже треба, то галасуйте тихенько».

То хто ж такі котулаки? – прочитають читачі на обкладинці й запитають авторку. А це люди, які перекидаються на котів. У всесвіті, створеному Галиною Ткачук, є ще лоселаки (ті, що перекидаються на лосів), печерицелаки (перекидаються на перечиці), голуболаки (на голубів) і т. д. Здається, немає нічого, на що б не могли перекинутися люди. Питання тільки в тому, як знайти чудодійне зілля та чаклунів, що здатні навчити потрібних магічних дій.

Ідея перекидання людей на тварин, птахів чи предмети для Галини Ткачук не нова. Уперше цей прийом вона використала у книжці «Білка Квасоля та Опівнічний Пожирака». Дія твору відбувається у стародавньому Києві, а мешканці столиці колись уміли ставати білкулаками, хом’якулаками, поганкулаками тощо. Проте з часом кияни втратили колишні знання й перестали займатися перекиданням. Лише обрані могли поділитися своїм умінням та чарами. Тож у сучасному світі, де й відбуваються події серії про «Котулаків» (а може, і не сучасному? Бо це мені так здається – можливо, читачі вирішать інакше), мистецтво перевтілення не є масовим явищем.

У першій книжці серії читачі знайомляться з близнюками Левом і Мирчиком, їхньою двоюрідною сестрою Ладою, прабабусею Малиною Зловісною та іншими вередливими мешканцями селища Добрий Дуб. Чому вередливими? Бо часто це старші люди. А вони часом бувають вередливі. Зрештою, як і всі ми.

Оповідь у книжці «Хто такі котулаки» складається з двох частин. Спочатку ми дізнáємося, «Як стати котулакою» – це назва першої частини. А потім разом з героями поринемо у пригоду під назвою «Хижий хвощ повертається».

Авторка з притаманним їй гумором розповідає про різноманітні кумедні історії, непередбачувані пастки, карколомні падіння та неймовірні злети малих (і не тільки малих) котулак. Бо, як виявляється, стати котулакою ох як непросто. Ти спочатку дійди за розпізнаками до потрібного населеного пункту, знайди людину-звірулаку, яка навчить мистецтву перетворення, відшукай рецепт зілля та приготуй його разом зі своїм наставником чи наставницею. А зілля ж може бути таким гидотним…

«– Отже-е, – протягнув Мамонт Мовчазний, – секрет котулаків – це зілля. Треба випити його три ковтки, перекинутися через голову – і ти кіт. Перекинешся ще раз – знову людина. Складники цього зілля дуже прості, їх легко запам’ятати. І зараз я вам покажу, що і як треба робити.

Мамонт почовгав до своєї плити й дістав звідти давно не митий казанок із якимось зеленим варивом.

– Спершу беремо три ложки варених кабачків! <…> Далі три ложки холодцю. І перемішати. <…> Ага, чудово! Три пінки з молока і… <…> …наостанок – жмуток котячої шерсті!»

Мені здається, тільки справжні звитяжці або сильно охочі стати котулаками зможуть витримати таке складне гастрономічне випробування. З іншого боку, а що ви собі думаєте? Шлях до мрії складний, звивистий і хитромудрий.

Хочу окремо зупинитися на малюнках книжки. Це роботи відомого українського ілюстратора Івана Кравця. Художник зміг наділити кожного персонажа якимись особливими рисами, характерними виразами обличчя… Як повноцінні посторінкові ілюстрації, так і невеликі мальовані деталі допомагають читачам краще уявити чаклунський світ котулацької книжкової серії.

Отже, після того як Лев, Мирчик і Лада так-сяк опанували мистецтво котулачення, на них чекало нове випробування – пошук легендарної бібліотеки Ярослава Мудрого. Чесно кажучи, я б і сама з ними вирушила шукати цю бібліотеку. Упевнена, що кожного та кожну, хто б її знайшов, чекала слава та увіковічнення на скрижалях історії.

Але щось я запала у пафос, що геть не притаманний героям Галини Ткачук. Адже це дуже позитивні, невгамовні та непередбачувані особи. Якраз такі, що подобаються юним читачам і читачкам. Стежити за перипетіями, у які вони потрапляють, весело й цікаво. Головне – не пропустити розпізнак та вийти сухим, цілим і розсмішеним із виру казкових котулачих пригод.

«– Мнє-єв!»

Попелюшка із сірої зони

Я читала рукопис роману «Зеро» Юлії Ілюхи ще до повномасштабного вторгнення. Тоді він мене вразив — сюжетом, локацією, образами головних героїв. Сьогодні, коли від початку повномасштабного вторгнення минуло понад півтора року, моє захоплення книжкою не змінилося. Проте я зрозуміла, що «Зеро» зачіпає більший пласт питань, глибше проговорює складні проблеми, а ще — дотикається до життєвого досвіду ширшого кола читачів.

«Від думки про трупи мене пересмикнуло. Я боюся мертвих. Кілька років тому я бачила мертвою Клюшку, нашу попередню математичку. Її вбило (під час обстрілу. — ред.) просто на городі, а він межує з нашим. І коли все стихло і її знайшли, я також навіщось туди побігла. Краще б я того не бачила».

Якби мене запитали, про що загалом новий роман Юлії Ілюхи, я б відповіла, що він про Попелюшку. Про чорну Попелюшку. Про чорну Попелюшку, яка живе в сірій зоні. Причому слова «Попелюшка», «сіра зона», «чорна» — це не алегоричні поняття. Адже сіра зона у творі — це конкретна прифронтова зона на Донбасі, де вже дев’ятий рік триває війна. Головну героїню Лілю можна називати Попелюшкою не тільки тому, що вона щовечора вигрібає попіл із пічки, аби натопити хату. Дівчина мешкає разом із мамою, проте ставлення тієї складно назвати материнським. А ще Ліля, тобто Лайла, чорношкіра. Бо має чорношкірого батька. Точніше мала, адже він залишив родину.

Отже, головна героїня «Зеро» — 15-річна чорношкіра дівчинка, яка живе у глухому селі на краю сірої зони на Донбасі, ходить у школу, стикається з булінгом та несприйняттям як у соціумі, так і в сім’ї. Класична Попелюшка. Тільки життя тут реальне, обстріли справжні, проблеми часто невирішувані, а смерть, як завжди, неочікувана.

Важливо: дія роману відбувається приблизно на п’ятому році російсько-української війни. Припускаю, що місце проживання книжкової Лілі під час теперішнього етапу війни було б уже окуповане. Або перестало бути сірою зоною. Адже нині вся Україна стала зоною війни.

Однак повернімося до тексту. Спочатку оповідь концентрується на подіях у сірій зоні, де живе Ліля з матір’ю. Прифронтова школа, періодичні обстріли, складні побутові умови… Проте, як і кожна дівчинка, Ліля має мрію — хоче стати стюардесою. Але найбільше бажає одного — побачити батька.

Оця перша частина «Зеро» мені видається цікавішою. Адже авторка торкається широкого кола питань. Тут і стосунки доньки та матері, питання булінгу у школі (до того ж не тільки щодо Лілі), навчальний процес біля лінії розмежування, життя під періодичними обстрілами…

Ставлення Ліліної матері до доньки — це швидше ставлення мачухи. Адже матері не можуть так ненавидіти, не любити, не турбуватися, ігнорувати своїх дітей. У школі вчителька математики назвала Лілю «Зеро» — нулем. Але таким самим нулем почувається дівчинка й удома. І в школі, і біля мами вона намагається робити все, щоб не привертати уваги, не створювати проблем, бути непомітною.

Проте Ліліне життя змінюється, коли вона з мамою приїжджає до Харкова. Тут немає війни, але є страх — залишитися самій, а ще відчуття непотрібності — рідній матері та соціуму. Причина, чому мама з Лілею опиняються в Харкові, цілком утилітарна — мама хоче підчепити багатого німця, із яким познайомилася в тіндері. Він приїхав до міста, щоб провести з нею новорічні канікули. Мама ж будує матримоніальні плани. Проте Лілі немає в них місця.

Попри негатив до Ліліної матері, у якийсь момент мені стало її шкода. Адже колись її також залишила матір. Віддала бабусі й подалася до москви на заробітки. А потім уже не приїжджала додому. Виходить, Ліліна матір також не знала материнської любові, турботи, захисту… То чи могла вона дати все це своїй дитині? Єдине, чого вона хоче: влаштувати своє особисте життя. На інших, у тому числі на власну доньку, їй начхати.

Та все ж роман «Зеро» — це розповідь про Попелюшку. І в казці має з’явитися чарівний принц і фея-хрещена. У житті, звичайно ж, усе не так. У творі так само. Проте елемент казковості присутній в оповіді (ще й дія роману відбувається напередодні Нового року). Коли на початку «Зеро» ми маємо реалістичне й часом жорстоке змалювання подій, то десь із середини описане в тексті видається неправдоподібним і фантастичним. І це підмічає сама героїня: «Таких казок у житті не буває. Або бувають, але не зі мною. <…> Повна й безповоротна фігня! Але ж шанс на це таки є… Крихітний, але є. Прабаба часто любила повторювати, що в житті все простіше, ніж люди собі вигадують».

Чи буде в цій історії гепіенд, чи втілить Лайла свої мрії, чи зустріне батька і хто в цій історії принц, читайте у книжці. Саме «харківська» частина «Зеро» дає на них відповіді.

І тут мені б хотілося поговорити про ще одного героя роману — про Харків. До початку повномасштабного вторгнення я не сприймала його саме як героя. Просто дія відбувається в Харкові — тож нічого особливого. Авторка могла б поселити своїх персонажів у будь-якому іншому місті. Проте Харків Юлії Ілюхи особливий — це Харків, якого вже немає. І саме так пише про місто авторка в післямові до книжки. Героїня роману Ліля прогулюється вулицею Сумською, живе кілька днів на Салтівці, п’є чай на святковій площі Свободи, прикрашеній напередодні Нового року величезною ялинкою та яскравою ілюмінацією… Звичайно, усі ці локації існують у Харкові й нині. Проте це вже інший Харків — стомлений, розбитий, знесилений, але нескорений. Думаю, невдовзі ми прочитаємо історії вже про теперішній Харків. Однак безцінними мені видаються описи саме того, колишнього Харкова, який назавжди залишається в серцях харків’ян і тих, хто колись відвідав та полюбив це місто.

Купити книжку на сайті видавництва.

Догоридриґові історії та їхні герої

Люди люблять розказувати історії. Можливо, не всі, але все ж таких людей дуже багато. Вони розповідають їх у компаніях, у колі рідних, своїм дітям-онукам… У деяких сім’ях часом складається традиція робити вечірні посиденьки з піснями, оповідками та анекдотами. Про одну з таких родин вирішила розповісти дитяча письменниця Соня Атлантова.

Ми маємо: маму, тата, доньку, сина, бабусю та їхнього песика. Прізвище родини – Загогульські, песика кличуть Лоренцо. Про Лоренцо я не просто так згадала. Адже в «Оповідках Загогульських» і він має свою історію.

«Руся висіла на другому ярусі двоповерхового ліжка, звісивши голову донизу. Саме тоді вона й помітила дивну річ. Виявилось, що коли висиш догори дриґом, усе стає трохи іншим. Обличчя робляться водночас знайомі й незнайомі, кімната перетворюється, стіни розсуваються… Усе ніби лишається тим самим і водночас цілковито змінюється»

Загалом сюжет книжки зрозумілий: представники родини розповідають по черзі різноманітні незвичні історії. Придумала цю родинну забаву донька Руся, коли висіла догори дриґом. Головна вимога: оповідка має бути не просто небуденною, а догоридриґовою. І щоб виконати цю вимогу, часом і справді доводиться ставати на голову. Чи перехилятися головою вниз.

Перша розповідь належить Русі й починається словами «До мене в садок прийшов мамонт». Погодьтеся, не кожен день можна зустріти такого відвідувача. Потім ініціативу перехоплює її брат Женька. Його історія також про незвичних візитерів. Проте дія відбувається в школі.

Діти долучають до забави маму, що розповідає про своє дитинство, тата – шанувальника хитромудрих сюжетів, а також бабусю. Часом історії нагадують трилер, іноді побрехеньку. Це може бути оповідь про дорослішання, або й про впадання в дитинство. Деякі історії нагадують сни. От коли йдеш дорогою і раптом розумієш, що вже їдеш на велосипеді, а за поворотом опиняєшся за кермом автомобіля та зненацька злітаєш у небо.

«Оповідки Загогульських» веселі та позитивні. А малюнки Ганни Осадко чудово доповнюють текст. Художниця вихоплює з розповідей кумедні моменти та знакові повороти сюжетів.

Деякі герої розповідей Загогульських настільки колоритні, що довго не забуваються. Мій топ –песикиня пані Псю та її компаньйонка ворона Йоганна Вікторівна, кіт Барсик, що намагається навчитися стрибати з парашутом, а ще таргани пана Іваненка, які невтомно співають «Червону руту».

Отже, щоб пореготати та провести цікаво час, читайте «Оповідки Загогульських». А якщо цього вам буде замало, пропоную стати на голову і придумати свої догоридриґові історії. Або одне одного за руку тримальні. Або на одній нозі довгостоячі. А ще на ніч розповідальні. І обов’язково міцно обіймальні.

Купити книжку на сайті видавництва «Ранок».

Котозаври серед нас

Серед розмаїття книжок для дітей є такі, що завжди знайдуть вдячних читачів. Видання про динозаврів, лего, принцес, котів і собак незмінно входять у топи книжкових продажів. Про смаки не сперечаються. Проте у випадку з домашніми улюбленцями така любов зрозуміла – адже вони фактично є членами наших родин і мешканцями наших домівок.

«Хлопчик був певен, що котовим вусам – тисячі років, а сам кіт – зовсім не кіт, а котозавр. Останній із тих, хто зберігся з прадавніх часів, коли люди й тварини розуміли мову одне одного. Дід читав Семові про це в книжках. Спостерігаючи за рудим, хлопчик зрозумів, що котозавр приходить до тих, кому потрібна допомога. Адже ділитися добром – найдавніша чарівна місія всіх живих істот»

Нова книжка Марії Артеменко «Вусата історія» також розповідає про котодруга, і таким чином продовжує «котячу серію» видавництва «Ранок» та літературної агенції «БараБука». Спочатку був «Замріяний котик Фаго» Олександри Дорожовець, а тепер книжка про рудого вусаня, що якось оселився у дворі третьокласника Семена – головного героя «Вусатої історії». Обидві книжки призначені для читачів дошкільного й молодшого шкільного віку та вийшли в компактному форматі. Невеликі за розміром і багато проілюстровані, вони обов’язково знайдуть шанувальників котячих історій.

Особливість «Вусатої історії» ще й у тому, що вона розповідає не просто про кота, а про котозавра. А залучення в оповідь усіляких -заврів – це завжди заявка на успіх у маленьких читачів.

Уперше Семен, або просто Сем, зустрів рудого котиська ранньої весни. Незвичний вигляд вусаня привабив хлопчика. Відтоді Сем почав за ним спостерігати. Кожна поява кота у дворі супроводжувалася неординарними подіями. То рудий котяра таємно допоможе дістати потрібний інвентар, то виправить безлад, то влаштує для дітей веселу забаву. І саме кіт буде причетний до змін, які стануться в житті Сема.

З одного боку, ця історія містить елементи казковості. Чого вартий опис здоровенних котячих вусів. «Вони були дуже довгі. Ні, не так. Вони були довжеле-е-езні! Таких зроду ніхто не бачив. Вуса звисали до землі, наче водоспади, і тягнулися за котом сивими ручаями. Через них не можна було й близько підступитися до кота. Вуса густою завісою затуляли свого власника з обох боків. Проте рудого це анітрохи не хвилювало. Він спокійнісінько відпочивав із притаманною лише котам величчю».

Проте в казковості приховано чимало справжнього. Не зовсім реальний вусатий кіт стає для Сема помічником. А нам усім іноді потрібні помічники. Допомогти, підтримати, виконати якесь завдання, супроводити, дати пораду. А часом і потримати за руку, підбадьорити, або просто бути поруч.

У «Вусатій історії» дуже багато котів і, звичайно ж, вусів. Це все завдяки фантазії художниці – Ольги Ребдело. Я намагалася полічити, скільки ж разів з’являється на сторінках вусатий котисько. Моїх рук не вистачило. Довелося залучати ноги. Кілометри вусів навіть не намагалася порахувати.

Книжка Марії Артеменко – це історія про вусатого друга-котозавра та подолання страху. Діти потребують таких теплих оповідок, де поєднані казка, вимисел і звичайне життя.

Купити книжку у видавництві.

Покровителі 2023 року: сім дитячих книжок про котів

Магія фотографії

За свідченням істориків, експерименти зі збереженням відбитків зафіксовані ще в XVI столітті. Проте перші світлини дійшли до нас із початку ХІХ століття. Фотографія завжди вабила, захоплювала, сприймалася як щось магічне та неповторне. У 1900 році з’являється перша камера для масового використання. І з того часу світлина перестає бути чимось рідкісним, проте залежно від умінь того, хто фотографує, вона може бути унікальною, неповторною, впливати на глядача та змінювати історію.

«Щоб фотографувати не так, як усі, потрібно наважитися бачити й думати інакше»

Здається, великих навичок, щоб почати фотографувати, не потрібно. Узяв у руки смартфон чи камеру, навів на об’єкт – і ось ти вже фотограф. Проте, як і кожне мистецтво, фотографування має певні прийоми та методи, знання яких допоможе кожному робити гарні знімки, особливі кадри та виражати свою творчу натуру. А книжка Валентини Вздульської «Фотофан. Мистецтво фотографії для дітей» від видавництва «Мала академія» стане гарним помічником у цьому.

Фактично «Фотофан» є таким собі посібником із фотографії. Авторка розповідає про можливості фотоапарата, про види фотографічних камер, а потім занурюється в історію. Мандрівка в минуле для мене є, певно, найцікавішим розділом «Фотофану». Тут розповідається про камери-обскури, найстаріше фото у світі, перші кольорові світлини… Далі ж авторка зосереджується на питаннях композиції, точці фокусування, планах, перспективі, кадруванні, освітленні, ритмі та балансі. Це все цеглинки, які допомагають краще працювати з фотоапаратом і вдосконалювати свої вміння.

Зізнаюся чесно: завдяки цій книзі я й сама дізналася чимало нового. Якщо ж дитина мріє опанувати мистецтво фотографії, «Фотофан» стане чудовим учителем і помічником. Крім власне теоретичного викладу матеріалу (а подано його не сухо й академічно, а цікаво), авторка пропонує читачам різні завдання, розповідає про відомих українських і світових фотографів та їхні прийоми й методи. Укінці книжки є поради на щодень та ідеї для фотозйомок.

«Фотофан. Мистецтво фотографії для дітей» певною мірою є унікальним явищем для українського книговидання. За моїми спостереженнями, це фактично перша дитяча книжка українського автора про фотографію. Так, є перекладні видання, так, є посібники для дорослої аудиторії. А от української книжки для дітей ще не було. Валентина Вздульська є першопроходицею. Сподіваюся, невдовзі з’являться й інші видання. Бо фотографія – це магія. А кожному з нас хочеться хоча б ненадовго стати чарівником або чарівницею.

Від малої пригоди – до історії на 14-й колії

Мене завжди вабила залізниця. Оці всі могутні дизель-поїзди, величезні вагони і платформи, вокзальна метушня та передчуття подорожі… Поїздка в потязі зазвичай була сповнена ритуалів – замовити чай у склянці із залізним підстаканником, з’їсти взяту в дорогу вафлю, вилізти на другу полицю й розглядати, як пропливають за вікном дерева, поля, міста і села…

«Вечорами, коли останні відвідувачі залишали музей, Грюк зістрибував на землю й гуляв платформою поміж своїх нових друзів. Його вражала міць і гідність стареньких експонатів. Якби не ці поважні паротяги й тепловози, то не було б і його, маленького, іграшкового. Що вже й казати про сучасні поїзди!»

Є щось величне й магічне в залізниці та залізничному транспорті. Особливо у старіших його зразках. Саме тому в кожній країні дуже великою популярністю користуються залізничні музеї. Україні також є чим похвалитися. Наразі найбільш доступна та різноманітна колекція залізничного транспорту розташована на вокзалі Київ-Пасажирський. І саме про цю виставку розповідає новинка від видавництва «Мала академія» – книжка Насті Музиченко «Історія на 14-й колії».

Як зрозуміло з назви, у книжці йдеться про випадок, що трапився на 14-й колії вокзалу. Головний герой – маленький паротяжик Грюк – загубився напередодні Різдва на залізничній колії. Там його знайшла ручна дрезина – мешканка Виставки рухомого складу історичних локомотивів та вагонів, що якраз і розміщена на 14-й колії. Коли Грюк потрапив до залізничного музею, то неабияк здивувався. І відразу ж заприятелював зі своїми фактично родичами – старими паротягами, легендарними вагонами-салонами, різноманітними учасниками та помічниками залізничної інфраструктури.

Спочатку вся музейна компанія хотіла допомогти Глюкові наздогнати львівський потяг, яким поїхав його друг Ярик до бабусі на зимові канікули. Але зрештою паротяжик залишився чекати хлопчика на вокзалі та почав жити на 14-й колії.

Отже, книжка розповідає про пригоди маленького іграшкового паротяга, про те, як він загубився та намагався віднайти свою родину. Чи вдалося це йому – читайте у книжці. Авторка «Історії на 14-й колії» до останнього тримає інтригу.

Проте для мене найбільша цінність книжки в тому, як майстерно вплела Настя в розповідь історію залізниці, як ненав’язливо познайомила читачів із різноманітними музейними експонатами. Фактично книжка може бути путівником по виставці та стати частиною музейного квесту.

Герої та героїні «Історії на 14-й колії» мають свій характер, по-різному ставляться до життя та свого залізничного призначення. Швидкий Маневровий завжди готовий прийти на допомогу, пан Паротяг із Будапешту розважливий і мудрий, панна Цистерна зазвичай дуже схвильована та переймається всім на світі, Дрезина турботлива та відповідальна. Художниця Христина Лукащук не лише наділила їх усіх індивідуальними рисами, а й достовірно зобразила «зовнішність» виставкових експонатів.

Кожен мешканець музейної колекції має свою історію. Але водночас вони розповідають велику історію української залізниці. І ця історія живе на 14-й колії центрального вокзалу столиці України. Проте щодня сучасні працівники «Укрзалізниці» продовжують писати нову історію – сповнену героїчних вчинків, неймовірних рішень і фантастичних зусиль, спрямованих на перемогу та майбутню відбудову. Дякуємо їм за це.

Час для літа, почуттів і розуміння

Бувають книжки, події в яких відгукуються спогадами, колишніми відчуттями, повертають у минуле і примушують серце стискатися. Бо близькі, бо співзвучні, бо життєві. Такою книжкою стала для мене повість Олени Алчанової «Час для всього» від видавництва «Ранок» та літагенції «BaraBooka». Читаючи її, я ловила себе на думці, що і в мене так було, що і я так само, як героїня, сумнівалася в собі та мріяла про кохання.

Але зрештою ця подібність зрозуміла. Героїні повісті, Соні, 15 років. Мені також колись було п’ятнадцять. Загалом усі з нас проживала складні підліткові 15 років. Як і зараз багато хто перебуває в цьому прекрасному, та все ж проблематичному віці.

Оці умовні п’ятнадцять для кожної/-ого з нас були і є індивідуальними, особисто непростими і надзвичайно важливими. Про це й пише авторка, презентуючи читачам свій текст: «Це моя перша книжка про підлітків і для підлітків, бо цей період я й досі вважаю найважчим у житті. Будуть ще часи сумнівів і криз, але все, що трапляється в п’ятнадцять, – трапляється вперше».

Ще одна причина, чому повість захоплює і примушує бігти вслід за героїнею, – це літо. І не тільки тому, що події в книжці відбуваються під час літніх канікул, а й тому, що літо фактично стає одним із її персонажів. Разом із Сонею, її рідними та приятелями ми проживаємо три літні місяці. І спостерігаємо, якою різною буває ця пора.

«Червень собі минав, не питаючи нікого: а чи не надто швидко? Він вривався до кімнат сонних від ледарювання школярів із гуркотом автівок, цоканням підборів по асфальту, вранішнім шурхотінням віника під вікнами».

«Надворі була така спека, коли з обіду й до вечора всі ховаються по своїх офісах, по квартирах із кондиціонерами, рятуються холодною кавою й морозивом і щоразу буркотять, як уже їм набридло те літо. Усі, але не Соня. Вона завжди відчувала себе напрочуд живою саме в липні».

«А надворі стояв серпень. Він, як поважний дядько, заходив, щиро вітаючись з усіма, але не наближався до жодного. Стояв осторонь, усміхався з-під вус, усім своїм виглядом демонстрував, що вже скоро йому йти, забирати з собою літо. Від його усмішки було і тепло, і боязко».

Паралелі та асоціації з природою заворожують, спонукають уважніше придивлялися до емоцій та відчуттів героїні.

П’ятнадцятирічна Соня разом із читачами проживає свої літні канікули. Такі, як і завжди, – часом нудні й нецікаві, не дуже наповнені подіями. Але все ж цього разу особливі. Адже героїня закохується. І це вперше в житті. «У неї всередині ніби спалахнули сотні мерехтливих ліхтариків. Пальці заніміли, а на обличчі вималювалась усмішка. Якби хтось зараз глянув на дівчину збоку, міг би подумати, що вона виграла найважливіший приз усього життя».

Чи буде це кохання взаємним, дізнаєтеся з книжки. Безперечно одне – воно перше, тому особливе. І в цей період підлітки так потребують підтримки та уваги дорослих. Не порад чи рішень, а звичайної присутності та участі.

Героїня «Часу для всього» якраз цього й не має. Мама й бабуся байдужі до неї, а друзів обмаль. Проте в житті Соні, а власне в її снах-мареннях з’являється Софія – старша, досвідченіша, впевнена в собі жінка. З одного боку, наша героїня хоче бути схожою на нову подругу – так само не зважати на думку інших, смакувати життя, бути щирою у своїх висловлюваннях і вчинках. З іншого – Софіїні поради чи міркування здаються Соні якимись поверховими та дещо несерйозними. Героїня намагається зрозуміти, хто ж така ця Софія, навіщо з’явилася в її житті й чому вона близька та схожа на неї саму.

До кінця книжки стає зрозумілим, що Софія для Соні є тією умовною дорослою, якої так не вистачає нашій героїні. Бо в п’ятнадцять років усе складно і непросто.

Сподіваюсь, «Час для всього» знайде своїх читачів. І буде для них потрібним. Бо бути поруч в особливий момент – важливо.

Купити книжку на сайті видавництва.

Через мрії до зірок

Коли ввечері я вдивляюся в зоряне небо, то думаю про мрії. Там, у космічному просторі літають супутники, намотує оберти навколо Землі Міжнародна космічна станція, виходять у відкритий космос астронавти… І я розумію, що без мрій цього всього не було б.

Дедал мріяв літати, як птах, зробив собі крила й наблизився до сонця. Люди мріяли потрапити на Місяць, хотіли опинитися в космосі, прагнули до зірок та інших планет, і сьогодні ми освоюємо космічний простір. Просто зараз на наших очах людство робить кроки в напрямку міжпланетних польотів – ми спостерігаємо, як компанія Ілона Маска тестує Starship.

Книжка Анастасії Лавренішиної «Віктор_Робот. Щоденник збирача планет» також почалася з мрії. Дитячі письменники і письменниці (та й не тільки дитячі) – мрійники. Вони придумують нові світи, спільноти, поміщають своїх героїв у нові життєві обставини і спостерігають, куди ж заведе їх сюжет. Але ця книжка певною мірою унікальна, адже є приквелом до мультфільму «Віктор_Робот», що вийде на екрани українських кінотеатрів улітку цього року.

Сценаристка Анастасія Лавренішина разом із режисером Анатолієм Лавренішимним вирішили зробити мультфільм про пригоди Віктора – робота-механіка зі штучної зорі Зоряни. Поки вони придумували та знімали фільм, у них з’явилася купа ідей, якою б могла бути штучна планетна система, як би вона функціонувала, яким чином її можна було б доставити на орбіту та убезпечити від поломок і пошкоджень. Але весь цей космос ідей не вкладався в мультфільм. А от книжка –найкращий інструмент, щоб розповісти, як створювалась Зоряна, хто її придумав і для кого вона призначена.

«Віктор_Робот. Щоденник збирача планет» – це книжка в книжці. Головна героїня мультфільму дівчинка Віка та робот Віктор гортають щоденник Маркіяна Гута – винахідника Зоряни. І разом із ними читачі занурюються у світ науки, новітніх технологій і, звичайно, фантазії, яка, я впевнена, з часом перестане бути фантазією. Адже відомо, що багато сучасних винаходів придумали письменники. Робот, танк, радар, біонічні протези, телебачення й радіо, бездротові навушники… Усе це та багато інших речей уперше з’явилися на сторінках книжок.

Авторка «Віктора_Робота» також придумала кілька цікавих слів. Наприклад, у майбутньому люди з місця на місце переїжджатимуть на летівках і летобусах (як ви розумієте, це літаючі автівки й автобуси), між планетами пересуватимуться на магнітостатах (космічному транспорті, який рухається по магнітних полях), а щоб добратися кудись недалеко, їм потрібен буде левітатор – мобільний повітряний пристрій для переміщення одного пасажира в положенні стоячи.

Читаючи «Віктора_Робота», немов занурюєшся в майбутнє. І часто можеш чітко його уявити. Цьому допомагають детальні малюнки Анатолія Лавренішина (так-так, режисера мультфільму. Це він ховається під псевдонімом Toll de Lavr). На сторінках книжки ми знайомимося з принципом роботи та схемою механіків, які обслуговують зорю Зоряну, розглядаємо план міжпланетного космодрому та штучної планетної системи. А ще нам показують капсули, що перевозять людей між планетами, та розповідають про роботу генераторів і трансформаторів, завдяки яким існує Зоряна. І все це детально промальовано, підписано та пояснено.

Що цікаво: світ майбутнього в книжці Анастасії не такий уже й фантастичний. Консультанткою «Віктора_Робота» була справжня науковиця – фізик космосу Тетяна Скороход. Тому вигадані авторкою пристрої, а також способи й принципи роботи різноманітних винаходів мають наукове підґрунтя.

Попри те, що в книжці багато науки, є там і перша закоханість, і розмови та роздуми про добро і зло, є інтриги та суперництво… А ще там є музика – та, яку читач зможе почути, коли перегляне в кінотеатрі однойменний мультфільм. Бо в даному випадку анімаційний фільм та книжка – це складові одного всесвіту, вимріяного Анастасією Лавренішиною.

Дуже хочеться, щоб таких книжок і мультфільмів було більше. Адже після них маленькі читачі/глядачі часто зацікавлюються наукою, стають у майбутньому дослідниками та вченими, щоб потім, як казав герой книжки Марко Гут, «зробити цей непоганий світ ще більш непоганим».

Купити книжку можна тут.

«Листи до сина»: усвідомлене батьківство

Усе частіше в українському суспільстві піднімається тема усвідомленого батьківства. І все більше говорять не так про важливість матері, як про те, яку роль відіграє батько в житті дитини. Татусеві блоги, статті, рецензії та книги, які розповідають про різні аспекти батьківства, наразі існують не в одиничному екземплярі. І це ще більше надихає як мам, так і інших татусів.

Давно доведено: чим більше тато проводить часу з дитиною і чим рівномірнішим є розподіл батьківських обов’язків у родині, тим міцнішими є стосунки в сім’ї і тим гармонійнішим є розвиток дитини.

«Скажу, що своєї вини я не визнав, і в останньому слові. Отже, щире каяття стосувалося лише чернеткових загарячих рядків на зразок: “кубло бандитів-кадебістів, злодіїв і відставників у стольному засіли місті як партія більшовиків”»

Але якщо ми повернемося до практики ХХ століття, то усвідомлена поведінка татусів і їхня активна участь у житті родини була швидше винятком, ніж правилом. У Радянському ж Союзі, попри позірну рівність статей, ситуація із залученістю чоловіків до виховання дітей була взагалі катастрофічною. Саме тому приклади, коли татусі не тільки турбувалися про своїх дітей, а й намагалися активно долучатися до виховного процесу, є унікальними.

У цьому плані книжка «Листи до сина» Василя Стуса є цікавим свідченням доби, а подані в ній поради та міркування не втратили актуальності й нині. Видання не тільки презентує життя, творчість і листування відомого українського поета, але є непересічним прикладом усвідомленого батьківства.

Так склалося, що Василь Стус небагато часу провів поруч із сином. Маю на увазі фізичну присутність. Перший арешт поета відбувся, коли синові Дмитру ще не виповнилося 6 років. Потім було слідство, 5 років ув’язнення та 3 роки заслання. А між ними – короткі зустрічі з дозволу табірного начальства. Після відбуття покарання Василь Стус повернувся в Київ до родини. Але разом вони прожили менше року, адже поета заарештували вдруге. І знову короткі побачення та неможливість нормального спілкування.

Єдиним доступним способом комунікації з родиною та сином залишалося листування. І хоча воно було досить обмеженим і постійно проходило цензурування табірної та іншої кдб-шної адміністрації, Василь Стус намагався долучатися до виховання сина та пробував якнайґрунтовніше розповідати про все, що могло б посприяти формуванню його як людини. Поет своїми листами неначе хотів компенсувати свою відсутність, намагався зменшити розрив і мінімізувати відірваність від родини.

У передмові Дмитро Стус пише: «Велике щастя знати, що можна піти до тата чи мами за підтримкою і розраховувати на їхнє розуміння. У мене в підлітковому віці такої можливості не було. Утім, були татові листи. Часом заскладні для мене, часом навіть відштовхуючі, але, коли говорити з перспективи людини, що прожила півстоліття, надзвичайно важливі для мого формування як особистості».

Уперше «Листи до сина» були надруковані 2001 року у видавництві «Лілея-НВ». 2019-го «Ранок» презентує оновлену редакцію «Листів». І хоча перевидання в загальних рисах повторює книжку 2001 року, проте має інше художнє оформлення (авторка ілюстрацій – Анна Іваненко) та інакше вводить читача у світ Василя Стуса.

Нові «Листи до сина», зазначає Дмитро Стус, виходять «в істотно скорегованому вигляді (час і світ щось робить більш актуальним навіть у класиків). Однак в основі цього перевидання те саме бажання поділитися досвідом особистісного спілкування з Василем Стусом, розкіш якого мав я – його син».

На початку в книжці міститься словничок реалій та часу Василя Стуса. Зважаючи, що «Листи» читатимуть не тільки підготовлені та старші люди, а й учні шкіл, цей розділ є виправданий. Події радянського часу часто далекі від сучасних школярів, тому не завжди їм зрозумілі. Далі життя поета представлено у форматі подорожі. Після розділу «Біографія / Географія» читач вирушає у віртуальну мандрівку.

Відправною точкою є «Київ (1963–1972)». Тут презентовано вірші та переклади Василя Стуса цього періоду. Завершує розповідь про київський етап життя поета його «Коментар на вирок суду». Наступні частини – «Мордовія (1972–1977)» та «Колима (1977–1979)» – це вже власне листи. Василь Стус пише сину, дружині, рідним… У листах цитує свої вірші та переклади, розмірковує про культуру, мистецтво, життя… Розповідає про свої будні та дає поради й настанови. 1979 року поет повертається після заслання в Україну. Про київський період його життя розповідає син Дмитро – упорядник книжки. Остання частина – «Урал (1980–1985)» – це вже переважно листи. Поезій та перекладів тут менше, адже поету забороняли переписувати їх у листах до рідних. Окремо в цій частині надруковано записи «З таборового зошита».

Паралельно з текстами листів, віршами, перекладами, дописами та нотатками Василя Стуса упорядник книжки подає коментарі, пояснення й додаткову інформацію про той період чи важливі персоналії. Завдяки такому викладу читач не тільки знайомиться з поетовою творчістю та листами, але й занурюється в ту добу, краще розуміє контекст і формує власне бачення ситуації.

Останній лист у книжці датовано 1 лютим 1985 року. Василь Стус вітає рідних із Новим роком – новим роком для світу, що став для поета останнім. Насичене смислами й сенсами листування обривається. І від цього стає невимовно гірко та надзвичайно боляче. Василь Стус був поставлений режимом у рамки, влада постійно втручалася в його життя та творчість. Важко уявити, чого б досягла людина такого величезного таланту, якби їй не заважали. Але в історії немає умовного способу. Про «якби» можна лише здогадуватися.

У сучасному світі ми маємо безліч способів комунікації. Завдяки технологіям на перше місце виходить особисте й безпосереднє спілкування. Тепер відстань і простір не є проблемою. Батьки й діти, перебуваючи далеко одне від одного, можуть вільно розмовляти, робити спільні справи та навіть гратися разом. Було б бажання. Саме воно є важливою складовою усвідомленого батьківства. Василь Стус намагався долучатися до виховання сина через листування, адже іншої можливості в поета не було.

«Дорогий сину,

таткові нелегко нині, може, не скоро вдасться і звидітися. Отож – рости добрим козаком, чесним і правдивим, не потурай злу і знай, що Твій батько віддавав усе своє життя, аби людям жилося краще – всім людям на всій землі.

І рости чесним українцем, а не яловим хахлом.

Цілую. Вірю в Тебе.

Тато».

Придбати книжку можна ТУТ.

Комічно-космічний комікс

Коли Землю хочуть захопити космічні прибульці, всі повинні об’єднатися й дати гідну відсіч позапланетним монстрам. Бо тільки так у людства буде шанс зберегти планету й усе живе на ній. А допоки загроза є чисто теоретичною, на Землі працюють досвідчені космічні агенти. Вони не ходять у костюмах, як «Люди в чорному», вони не мають спеціальних захисних оболонок, як мешканці всесвіту Марвел, але вони є справдешніми героями – хай навіть із учнівськими рюкзаками на плечах.

«Йотан Йотог упевнений, що батьки — це високотехнологічні андроїди, приставлені до нього задля безпеки. Вони незле справляються.
У тата є програми “приготувати смачний бутерброд до школи” і “кататись разом на великах”. А у мами — “читати вголос книжки” і “цілувати на ніч”»

Знайомтеся: Вітя Малюченюк – учень другого класу звичайної української школи. А ще він Йотан Йотог – космічний агент, захисник Землі та досвідчений розвідник. І саме йому довірила місію з порятунку нашої планети Аня Хромова – українська письменниця, яка написала про Йотана комічну… ой, вибачте… космічну повість. А намалювала цю повість… (чи краще говорити графічний роман? А може, повість-комікс?) Словом, ілюструвала книжку «Космічні агенти проти Сирного Монстра» художниця Марина Шутурма.

Саме в незвичному форматі повісті-коміксу постає перед нами текст Ані Хромової. А це саме те, що понад усе люблять молодші школярі. (І мені здається, знайдеться чимало людей – як малих, так і великих, які залюбки читають книжки, де багато картинок.)

Отже, повернімося до нашого героя. Йотан Йотог працює під прикриттям. Як ви зрозуміли, це образ другокласника Віті Мальченюка. Йотан готує плацдарм для висадки прибульців. Але не переживайте, це абсолютно позитивні, добрі та мирні створіння. У космічного агента є лазерний пістолет, таємний цифровий сканер, замаскована під самокат реактивна капсула, зв’язковий Дурдель – продавець сосисок, а ще високотехнологічні батьки-андроїди, що поводяться ну геть як нормальні батьки.

Одного дня Йотан Йотог отримує чергове завдання і з усіх сил намагається виконати настанови керівництва. Але на заваді стають… домашка й невивчені уроки. Отже, місію провалено, і над Землею нависає страшенна небезпека – прибуття жахливого Сирного Монстра.

А далі Аня Хромова розповідає про перипетії та труднощі роботи космічного агента, про пошук однодумців і надійних партнерів, про бої, спецоперації, розгадування загадок і віднайдення відповідей на непрості земні та космічні питання. І все це з гумором та іронією, з тонко підміченими деталями та авантюрно закрученим сюжетом.

Як уже зазначалося, «Космічні агенти проти Сирного Монстра» – це не просто повість. Це повість-комікс. Крім суто ілюстрацій, художниця Марина Шутурма графічно зобразила придумані авторкою схеми, плани, інструкції… Особливо кумедними є внутрішні комікси, які описують додаткові епізоди.

Єдине, що викликає певне незадоволення та претензію в мене як у читачки, – це обсяг. Адже хочеться знайомитися з новими пригодами та місіями команди космічних агентів. Тому з нетерпінням чекатиму нових історій. Чесно кажучи, я й сама б не проти стати космічною агенткою. Треба запитати в авторки, коли буде наступний відбір.

Купити книжку можна тут.