Я вже дорослий

Тьотя Савка завжди пише дуже гарні вірші. Пригадую, коли я ще був малим, то обожнював її вірш про бабуїнову бабусю і казку про Старого Лева. Тепер, звісно, я став дорослим, і сподобатися мені стало значно важче!

Пробігали саваною сто слоненят —
Слоненя,
Слоненя,
Слоненя,
Слоненя…
А хто збився, давайте спочатку:
Слоненя,
Слоненя,
Слоненя,
Слоненя…

Ось наприклад, «Колисанки та дрімливі вірші» – це чудова книжка для малят і їхніх батьків, які готуються до сну. Вірші у ній справді заколисують. Особливо про Івасика-Телесика, який гойдається на хвильках річки, рибалить і припливає до царівни, яка знає багацько казок. Вірш хочеться співати так плавно-плавно, тихо-тихо, хлюпітливо-хлюпітливо… Навіть жаль, що я вже дорослий. Впевнений, що меншим за мене дітям сподобається веселий віршик-лічилка про слоненят. Рахувати зможуть навіть ті, хто не знає цифр: слоненя-слоненя-слоненя… Навіть мені, дарма що я цифри всі знаю, було цікаво.

А ще у книжці є мій давній улюблений вірш «Колискова для мишеняти». Дуже цікаво, що раніше до цього вірша були інші малюнки, а тепер і маму-мишку, і маленятко-мишеня, і навіть цвіркунця зі скрипкою намалювала Олена Левська. Жаль, що я вже за дорослий для цих малюнків. Особливо мені подобається, як Олена малює людей – мало хто вміє гарно малювати людей. Хоча і кролики, і білі ведмеді, й особливо коти в неї виходять чудово. Книжка така барвиста і в той же час – не яскрава, а тихенька, дрімливого кольору.

Взагалі, тьоті Савці дуже щастить із малюнками. Ось наприклад іншу її книжку, яка до мене потрапила, проілюструвала Ольга Кваша. Називається вона «Тихі віршики на зиму». Я вже дорослий, тому мені більше подобаються гучні віршики, зі скоком, стрибом і перевертом, але й тихі-тихі зимові віршики виявилися дуже доречними. Тим більше, що якраз іде зима, тобто – біла пані в білосніжному жупані. Зима в цій книжці дуже мальовнича і про неї дуже багато чого розказано. Є тут і Миколай, який привозить у санях подарунки чемним дітям. Хоч я уже й дорослий, я й цього року писав листа Миколаю. Написав електронного, а потім ще одного – про всяк випадок! – звичайного. А далі у книжці – і новий рік, і Різдво, і діва Марія з синочком.

Багато чого пов’язує цю книжку з давнішими. Наприклад, я упізнав ведмедицю, яка гріє ведмежатку зимні нозі, і зайчатко, яке лишає на снігу білі-білі п’ятачки. І навіть місто, що зветься по-княжому Львів, теж з’являється на сторінках. Тут воно зветься Диво-місто, але я впізнав його з малюнка, де видно все місто. а вище – синьо-жовтий на ратуші стяг. Лева, щоправда, нема. Я думаю, він на зиму поїхав до Кро (крокодила) на берег Нілу.

Добре, що я вже дорослий і можу сам написати про хороші книжки. Оці дві книжки Мар’яни Савки я дуже раджу малюкам і їхнім мамам. А татам не раджу, бо жодного тата на сторінках я не знайшов. Тільки теслю, який вирізав дітям різні цікаві дерев’яні іграшки, і ще було в цих книжках кілька дідів.

Але, якщо ви не такі дорослі, як я, то впевнений, що ці книжки стануть для вас щоденними читанками. Їх можна читати перед сном або зимовими вечорами, коли мете сніг, або коли в хаті стоїть вбрана ялинка, або коли чекаєш під подушку подарунок від Миколая… Доведеться й мені витягти-таки нарешті з-під подушки «Тихі віршики на зиму», щоб Миколаю було куди подарунок покласти. Так, ми теж читаємо ці вірші перед сном. І це не значить. що я не дорослий!

Незвичайна абетка

За останні кілька років у мене в руках побувало багато абеток. У більшості з них є букви і картинки. Картинки різні, а букви всі повторюються. А ось у цій новій абетці частина букв уже мені знайома, а інші – зовсім інакші! Але я швидко здогадався, що вони англійські. Англійська – це така мова, у якій слова вимовляються не так, як у нас. Не знаю, навіщо вони це роблять, але тато каже, що я повинен англійську вивчити…

Моя нова абетка мені в цьому допоможе.

Нашій Наді – не до сну:
Хто це сонце проковтнув?
Не журись, маленька, знай:
Ця тварина зветься night.

У цій тоненькій книжечці є всі англійські букви. А до них – дотепні українські віршики. Тут є Віра. яка їсть apple, є хлопчик, який дружить з lion, є мокрий rain і широкий ocean. Віршики ці легко запам’ятати і цікаво переповідати. Наприклад діду, який не знає англійської і не розуміє, що таке apple. Прослухав я всі ці віршики і зрозумів, що англійська мова – не така вже й складна. Просто треба вивчити побільше слів і правильно ставити їх у речення, а у іншому – все, як у нас!

Малюнки у книжці цікаві – з тих, які треба гарно роздивитися, перш ніж зрозумієш, а що ж то намальовано. Дуже весело бачити гору, яка виявляється ведмедем грізлі або лантух, який насправді – кіт. Але мені в першу чергу було б цікаво вгадувати. як по-українськи буде зашифроване у віршиках англійське слово. А по малюнках важко сказати, про що йдеться. Наприклад, намальовано будинок, і телефон, і гніздо на димарі, а слово у вірші – grass, тобто трава. Ну, трава, тобто grass, теж є. Але ж хіба здогадаєшся… Зате ці малюнки нагадали мені мої улюблені ілюстрації Олега Петренка-Заневського з книжки «Чи є в бабуїна бабуся». І все одно вони такі, що ні з чим їх не переплутаєш.

Читайте також: Як знайти свою абетку

Деякі вірші для мене були дивнуваті. Ну от я не знаю, що таке «зірвати урок», і ще тато мусив пояснювати мені про те, що у школі часто б’ють вікна м’ячем. Не знаю, чи читають школярі абетки – для них усе це не новина. А от для мене й інших дошкільнят…

А ось інші – мені дуже сподобались. Наприклад про тварину, яка проковтнула сонце. І знаєте що? Поетеса нізащо б у світі не заримувала вірш лише українською, бо «ніч» і «знай» – не римуються, а ось англійською – все чудово. Ось як важливо знати іноземні мови!

[calameo code=004931974419f849d4297 mode=mini width=480 height=300]

Хрюша повертається!

Серед усіх книжок, які мені постійно приносять тато з мамою замість цукерок, є особливі. На перший погляд, вони нічим не кращі, навіть потріпаніші за решту. Просто тато чомусь надто вже гнівається, якщо я ними жбурляюсь, і ображається, коли я не маю настрою їх читати. Бабуся пояснила, що ці книжки тато читав, коли був таким малим, як я. Не знаю, чи мав він тоді вуса й окуляри, але деякі тодішні книжки справді цікаві. Наприклад, книжки Валерія Горбачова про Хрюшу.

Досі в мене була тільки одна така книжка – «Як Хрюша скарб шукав». Її герой дуже цікавий. Він кумедний і добрий, але трохи нездогадливий і не завжди вчиняє правильно. Мені це подобається, бо я теж не завжди хороший і не завжди знаю, як правильно робити.

— Мабуть, ти забув узяти з собою парасольку. Але чому ти не сховався під деревом?
— Я сховався.
— То чому ж ти такий мокрий, друже Порося?
— Тому що, рятуючись від дощу, одне дуже маленьке і спритне мишеня теж прибігло саме під те дерево.

Валерій Горбачов сам малює свої історії, і сам же їх і вигадує, хоча тато постійно каже, що не можна робити дві справи водночас. Дивно… У цього письменника виходить і те й інше! Ось і найновіша книжечка, яку мені принесли, теж дуже класна! Вона кольорова і смішна. І вона навчає рахувати. І ось як! У ній маленьке порося намокло під дощем, і козел, який позичає йому змінний одяг і напуває теплим чаєм, розпитує його, як же так сталося. І порося починає розповідати, що спершу під дерево, де воно ховалося від дощу, прийшло ОДНЕ мишеня, а за ним прибігли ДВА дикобрази, а потім… Ну, ви зрозуміли. Тато втомився, коли я став вимагати під дерево тридцять дев’ять тиранозаврів. Але дядько письменник стомився ще раніше за мого тата, і дорахував лише до десяти… Хоча й це було дуже весело!

Цікаво, що у новій книжці Хрюшу чомусь називають «друже Порося». Вони кумедні, бо хрюша – це ж те саме, що порося! Так само як паця, рийка, рохкало, ринда і льоха… Цікаво, як називає свого героя автор, який зараз живе і працює в Америці? Наприклад, Паця (друга Вінні-Пуха) по-англійськи звуть Піґлетом. Якби я був перекладачем, як тато, то назвав би його Льохою. А лагідно – Льошею. А що?

Книжка «Якось дощової днини» – це історія для такого читання, від якого не втомлюєшся, наприклад, коли ти попоїв і треба не стрибати хоч хвилин десять, або коли треба вгамувати і всадити кружка відразу багато дітей, або… ні, на історію перед сном вона не годиться, бо після першого разу її неодмінно захочеться прочитати вдруге, втретє, а може й учетверте!

Юрчик шукає гніздо

Сьогодні мама з татом вирішили вкласти мене спати по-новому. Тобто – як завжди, спробували приспати книжкою, але зовсім не такою, як інші. По-перше, художниця, яка цю книжку й написала, намалювала дуже правильного зубра. По-друге, у книжці є туконі, і мені було дуже цікаво дізнатися, хто вони такі.

«Зубр задумався. Він ніколи не спав узимку і навіть не міг уявити, що інші звірі так роблять. Як же це чудово — спати в затишному гніздечку, а не блукати в снігових заметах! Зубр вирішив, що туконі повинні покласти спати і його».

Виявляється, туконі – це такі істоти, які допомагають лісовим звірятам залягти в зимову сплячку. Тим, які залягають. А зубрам – ні, бо зубри і взимку не сплять, а пасуться – це я знаю. А цей зубр захотів, щоб туконі і його поклали спати…

Спершу я почав вимагати, щоб мама з татом були туконями і клали мене спати, як їжака. Потім як кажана. І нарешті як бурундука. Було весело.

Потім я став зубром і пішов шукати собі гніздо. Спочатку спробував лягти на ліжку у батьків – але там було таааак просторо, потім подався до бабусі – але там було ввімкнено телевізор. Потім я згадав, як так само шукав собі місце для сну мій улюблений баранчик Рассел Роба Скоттона (теж Старий Лев його видавав) і попросив батьків прочитати мені про нього. Потім ще раз. І ще про Різдво.

Потім тато зачинився на кухні, а мама вимостила мені справжнє гніздечко просто на долівці, як у зубра. Я поглянув на гніздо – і воно мені підійшло.

Але я більше не хотів спати!

Так що дуже добра книжка, і коричнева. Дуже раджу всім батькам купити її для своїм дітям – не пошкодуєте. 😉

Супергерой дядько Василь

Буває, що книжка вдається така добра, що по ній одразу знімають кіно чи малюють мультфільм. А буває і навпаки – кіно чи мультфільм такі цікаві, що за ними можна й книжку видати. А ось із Василем Гупалом я вперше познайомився через пісню – про нього співали на татовому телефоні хлопці з Майдану Конґо разом із дитячим хором «Зернятко». Я потім довго ходив по хаті й співав «Що б там не було, як би не було, все одно добро закохає зло!» Така то вже пісня гарна.

«Важко було повірити, що цей дядько і був той Гупало Василь, про якого булькотіли Підгірці й усі базари навколо. Тихий, спокійний, слова з нього не витягнеш – уранці добре снідав, потому робив глечики на продаж, а пополудні малював для себе краєвиди і стіни замку. І все це – мовчки…»

Гупало Василь – простий дядько, хіба що вміє дуже добре малювати. Але коли раптом стається біда, пожежа чи вороги нападуть, – його пензлик перетворюється на булаву, а сам він – стає велетнем із палючими білими очиськами. І всіх гупає. Книжка теж про нього – про його пригоди, які в пісню не вмістилися.

Одразу видно, що дядько Фоззі (який у книжці зветься Левком Триндуном) задумав писати свою книжку так, як українські народні казки. Він і слівця такі старовинні вживає, пише «люде», а не «люди», наприклад. Але часто збивається і пише ще «ідеальний», «габарити», «зорієнтувався» і ще багато різних слів, яких у казках не згадують. Ну і ще у пригодах Василя і Левка можна іноді впізнати старі казки, трохи перероблені. Наприклад, я вже знаю казку, де герой грав із лиходієм у карти на життя спочатку, а потім на сорочку – Левку Триндуну теж так довелося. А ось хто виграв – не скажу. І чим закінчилася книжка – теж не скажу, тим більше, що там нічого не ясно і я думаю, що Фоззі напише продовження. Або заспіває!

Малюнки у книжці дуже цікаві й незвичні. Вони кольорові, хоча деякі трохи моторошні. Але – вони точно такі, як у мультику! Так-так, про Гупала Василя і мультик навіть є – озвучений тою самою піснею. Думаю, не можна лише читати книжку і не чути пісні, або лише дивитися мультик і не читати книжки – це все треба робити одночасно, так краще буде.

Так що тепер можемо дивитися, слухати й читати про справжнього українського богатиря, охоронця мирних людей, чесного і справедливого Василя. Тих, хто у скруті, Василь підтримує, з небезпеки рятує, навіть лихим допомагає почати чесне життя, а коли хто не хоче жити по-чесному – тоді вже гупає їх усіх! Але найбільше він усе ж любить малювати.

Чекаю на продовження, а тим часом сподіваюся, що Гупало Василь справді десь є, що він так, як у пісні й мультфільмі, прожене ворожі літаки, порозбиває чужинські танки, повиловлює підводні човни, а потім сяде і намалює наш прекрасний квітучий край своїм пензликом-булавою.

Незанудно про мову

У моїх батьків багато словників, але такого ще не було. Це не просто словник – а словник котячої мови. Ну майже.

Діти взагалі починають розрізняти різні мови одразу, як самі навчаються говорити. Я от відрізняю російську від українською, а українську від англійської. А виявляється, що я ще й відрізняю котячу мову від курячої та поросячої! Це дуже цікаво.

Поетесу, яка про це вперше написала, звуть Хлоп’ячою. Я спершу подумав, що тато знову дражниться і хтів його насварити, що перекручувати прізвища письменників не можна, але її справді так звуть! І їй це подобається. Не дарма свою попередню книжку з пластиліновими ілюстраціями тьоті Ані Осадко назвала «Вірші хлоп’ячі та дівчачі». А тепер ось з’явилися вірші й качині й собачині, і коров’ячі.

І цікава, і проста
Мова кожного кота.

Нам у садочку розповідали віршики про мову, яка вона калинова і солов’їна. Я солов’я знаю, він по-нашому не вміє, а калина по-кущиному говорить, я сам чув. Тому ті вірші мені не дуже сподобались. А тут я одразу вивчив кілька котячих слів. Мів – це якщо я все зрозумів, а мур-няв – якщо сметанку злизав. Я ще з книжки Фальковича знаю «п’ять овечих слів», які вовк вивчив – «бе, ме, бе, ме, бе!». Тож тепер я поліглит (хоча я і раніше не дуже перебирав що глитати). Але у цій книжці ще написано, чому важливо не лише знати інші мови, але і розмовляти своєю рідною. У останньому вірші Хлоп’яча пише про те, як качка кувала на дереві, а індик рохкає, а песик гелгоче… Словом, це цікаво.

Малюнки у книжці не дуже, наче фломастером намальовані, зате на розворотах сліди різних тварин фарбою відбиті. Я одразу зрадів і став їх розрізняти. І обкладинка мені подобається, там є всі тварини, які були раніше у «Бабусиній господі».

А тепер я вам скажу по котячому: мур-няв, мур-няв, мів! А ви мів?

ДОВІДКА ВІД ТАТА

Книжечка «Котячий словник», потрапивши до нас додому, призвела до того, що з дитиною тепер можна поспілкуватися лише по-котячому. Між тим, далеко не всі вірші в ній проти котів, а вірш «Кототерапія» у випадку з нашим котом можна було б переназвати «Акупунктура». У книжечці справді є один із найкращих дидактичних віршів про рідну мову, який мені траплявся в дитячій літературі. Оформлення оригінальне, стилізоване під дитячі малюнки, однак робили книжку не просто діти, а студенти Київського державного інституту декоративно-прикладного мистецтва і дизайну ім. М. Бойчука (назву мусив звіряти за Вікіпедією, за що принагідно дякую) під керівництвом Володимира Михайлова. Саме він організував серед своїх студентів-першокурсників конкурс на право проілюструвати книжку Оксани Хлоп’ячої. Серед конкурсантів було геть не просто обрати найкращих, однак зрештою ними стали дві сімнадцятилітні студентки – чи й треба казати, що це їхня перша така робота!

На жаль, книжку навряд чи можна знайти у книгарнях. Видрукувано її у Переяслав-Хмельницькій друкарні за спонсорські кошти, а найпростіший спосіб її придбати – зайти у Національний музей літератури України в Києві й запитати там. Я так і робив.

Де господарює бабуся

У бабусиній господі – біда та й годі. Це я так кажу, але насправді там зовсім не біда, а все дуже навіть у порядку. Моя бабуся теж любить лад, ось тільки на гойдалці не гойдається, як ця книжкова.

Це до-о-овга книжка у віршах із малюнками, але, якщо ви стомилися абощо, можна читати по сторінці – це завжди окремий віршик про якогось із мешканців бабусиної господи. Господа – це такий двір, де порядкує/порається бабуся. Вона має таких тварин, як у нас, – наприклад, кота. Наш кіт мишей не ганяє, а тільки спить і їсть карасів у сметані, а цей навпаки. Ще є кури, яких мені іноді випадає погодувати, гуси, які на мене шиплять, качки та їжачки.

До речі, їжачки їдять хробачків, якщо ви не знали. Що з чим римується, те і їсть. Приміром, теля їсть зілля, кішка – мишку, лисиця – птицю, а їжачки – хробачків. Бо в усіх інших книжках, які я маю, їжачки чомусь люблять яблука-грибочки. Нічого подібного! Бачив я їжака, він яблуко не вгризе. А ось художниця таки намалювала їжачкові нанизані гриби. Кумедна.

Кіт смугастий каже: «Няв,
Я мишей всю ніч ганяв,
А тепер-от на світанні
Хочу карася в сметані…»

До речі, художниця – Наталка Гайда – молодець, веселі малюнки дуже, кумедні. І прізвище в неї хороше – Гайда. В авторки не так, вона Міхаліцина, але я їй пробачаю, бо вона Катерина. Взагалі – серйозна тьотя, тато її поважає, бо вона перекладає серйозні книжки, які мені ще рано. Отак завжди…

А найбільше у книжці мені подобається зміст. В інших книжках це просто нудна остання сторінка з багатьма крапками, а тут це така гра, можна пальцем провести від лелек, наприклад, до кажана, а від кажана – до песика Бровка. Дуже цікаво.

Сподіваюся, авторка напише ще про дідусеву господу, бо в дідуся буває трактор, а в бабусі – ні.

Один, два… багато!

Є такі книжки – лічилки. Мені дуже люблять їх купувати й читати, хоча читати там нічого, якщо чесно. Ну, ви знаєте: на цій картинці одна жаба, на наступній – дві качки, і так далі до десяти. Ну, до п’яти, якщо пощастить.

І завжди ж так – почнуть читати, а тоді раптом кажуть: нумо лічити. Один, два… Що далі? Але так нудно. Цікаво роздивлятися картинки, гортати сторінки, а рахувати – ні. Тож ось нарешті з’явилася книжка-лічилка, яка мені до душі.

«Скільки крапель у Дніпрі? Скільки голок у їжака?» – питає тато. Отак одразу й не зрозумієш, що він жартує. Книжка жартує. Бабуся Галя жартує, яка її написала. До речі, це та сама Галина Кирпа, що переклала українською мого улюбленого Петсона та Фіндуса.

А скільки разів ти скажеш мені «не знаю»?
Не бійся, кажи, кажи, я ж не боюсь.
Бо на такі запитання
відповідь тільки така.

Книжка дуже барвиста, але кольори в ній якісь темні, темно-зелені чи темно-сині, приємно дивитися на розгортки. Малювала все це Ольга Гаврилова. Може, на її малюнках якийсь зануда і спробує полічити, скільки ж художниця голок намалювала. Тато спробував і сказав, що їх там парканадцять. Але я знаю, що це неправильна відповідь, бо він забув порахувати голочки з іншого боку. Тому правильна відповідь, як і завжди, – НЕ ЗНАЮ!

Є в цій книжечці ще одна штука, якої я не знаю, – англійська мова. Все-все тут, навіть назву й запитання, написано й українською, й англійською. Я англійської не розумію, хоча там деякі букви такі, як у нас. Єдине, що втішає, – це коли я уявляю, як десь далеко сидить англійський Юрчик і чухає собі потилицю, бо не може розібрати українських слів. А щоб знав! От я колись вивчу всі англійські слова, а чи він українські вивчить? Зате в нас завжди буде книжка, яку ми обидва зможемо читати.

Читайте також:

Через кількісне до якісного

Двомовний помічник

Індич-тидич

Я дуже люблю загадки, а ви? Наприклад: «Маленьке, чорненьке, не гавкає, не кусає, а в хату не пускає»? Що це? Замок! А ось іще: «Маленьке, чорненьке, гавкає-кусає, а в хату не пускає»? Це сусідська Жучка. Або: «Маленьке, чорненьке, не гавкає, не кусає, а хвостик як шило»? Це миша! Я цих загадок про «маленьке-чорненьке» ого скільки знаю! Але пластилінові загадки мені подобаються більше.

Це така невеличка синя книжечка з круглими кутиками і м’яка, мов подушечка. У ній усі малюнки зроблено з пластиліну, тому вона й пластилінова. Усі ті пластилінові штуки виліпила тьотя Аня Осадко, і віршики написала – загадки – до кожного малюнка. Мабуть, вона дуже мудра, якщо змогла одночасно й ліпити, і писати, – але тато каже, що так воно й було…

Цей хазяїн хамуватий
Хоче все добро забрати!
І зернинку і хлібинку
Все ховає не в торбинку,
А за щоки пхає… Як?
Це ж хитруля, це ж…

На кожній розгортці є якась істота й загадка про неї. Якщо ви дорослі, як я, то легко все відгадуватимете, бо тьотя Аня дуже вправно ліпить. Але якщо ви ще малі, то треба голову посушити. Допомагає тільки те, що відгадка – це завжди останнє слово у вірші, яке має римуватися. Дуже зручно, хоча все одно можна помилитися. Наприклад, можна подумати, що «набурмосений панич»… «здогадались, це – … ІНДИЧ!».

Окрім павича, у книжечці є ще горобці, метелики, білочки, ведмеді, – а найдужче мені подобається хом’як. Він хитруля.

Словом, дуже весело, коли мама читає віршик майже до кінця, а тоді робить паузу, і ти на всю хату вигукуєш відгадку, хоч навіть вона й неправильна. А ще – я теж придумав загадку, ще загадковішу за ті, що в книжці. Її ніхто досі не може відгадати. Я зліпив звіра, а ніхто не знає, що то! І вам не скажу – ага! Потренуйтеся спершу на «Пластилінових загадках»…

Бабіюн від тьоті Савки

Це невелика тоненька книжечка, рожево-фіолетова, на палітурці намальовано дивного звіра – мама каже, що це бабуїн. Але я знаю, що насправді це – бабіюн. Я його так називаю. Тут у цій книзі всі малюнки химерні, але мені подобається. Я потім побачив справжнього бабіюна по телевізору, він зовсім не такий.

Коли ми тільки купили цю книжку, бабіюн мені так сподобався, що я знов і знов просив маму перечитувати про нього. А потім вона почала співати, як реперка: під-баобабом-спекотного-дня, є! Співали по десять разів на день, доки загубили книжку. Шукали-шукали – не знайшли. Досі не знаю, куди вона поділася.

Це невелика тоненька книжечка, рожево-фіолетова, на палітурці намальовано дивного звіра – мама каже, що це бабуїн. Але я знаю, що насправді це – бабіюн

Написала цю книжку Мар’яна Савка, їй це гарно вдається. Ми читали цю книжку з татом і мамою, я любив роздивлятися малюнки і гортати сторінки, вони хоч і паперові, але цупкі й блискучі, не так то й легко мнуться і рвуться. Я тільки раз спробував її на зуб, але там кутики гостренькі.

Окрім бабіюна є ще улюблений вірш про ведмежатко, якому мама гріє нозі. Геть як моя мама мені! І нозі, і руці, і решту… Все, як насправді! І про маму-мишку вірш теж дуже мені подобається, я його одразу напам’ять вивчив і грався, що я – те мишенятко, про яке тьотя Савка написала. А намалював мишенятко, до речі, Олег Петренко-Заневський. У тата є ще книжка про ведмедика Вінні-Пуха з його малюнками, але ми її поки не читаємо. Малюнки кудлаті, кольорові й цікаві.

А ще у книжці є про кицю, і про бобриху, і про всіх-всіх. Навіть татові подобаються ці вірші, він каже – вони гарно заримовані і добре складені. Це тому, що тьотя Савка – справжня поетеса, яка довго тренувалася писати вірші – вправлялася на дорослих, тож тепер може добре писати для дітей, адже для дітей важче писати, а ви як думали?