Але насправді все навпаки.
Террі Пратчетт
Стою біля полиць однієї міської книгарні й сумую. Через що? Дехто буде сміятися з моєї проблеми, згадає анекдот про «несправжні новорічні кульки», але мені не смішно: здається, що сучасній українській казці не вистачає філософії та глибини справжніх казкових архетипів… Так, я думаю, що нинішні казки переважно занадто легкі за сюжетом і його втіленням, пишуться швидко й так само квапливо прямують до читачів. Щоразу помітніше, що вони дедалі більше втрачають головне – силу й дух казки. Читача прагнуть насамперед розважити яскравою формою, привабливою новою «ідеєю», заради якої й писалася книжка, проте часу, щоб виписати навколо неї світ, і терпіння в авторів, на жаль, вистачає не завжди.
Із другого боку, відбувається таке спрощення дитячої казки не лише через швидкість процесів сучасного книжкового маркетингу, а ще й, мабуть, тому, що самі письменники й видавці не дуже вірять у розум та уяву дітей у віці від 9 до 13, вважаючи, що алегоричність і метафори по-справжньому казкового сюжету їм збагнути не до снаги. У багатьох сучасних пригодницьких книжках категорії 9+, які претендують на елементи казковості, у фабулі все вкрай просто: пішли туди, знайшли того, пішли до школи, полетіли у чарівне місце, виконали страшні завдання, усіх перемогли, залишилися назавжди іншими, але неушкодженими. Натяки на філософське осмислення дійсності героїв мінімальні, крок убік від стандартної структури «мама-тато-я-сестричка-братик-бабуся-дідусь-друзі» вважається нечуваною сміливістю.
Далі стандартизованість уже звично розбавляється суперсучасністю й майже кічевістю, порожність оздоблюється складною і перевантаженою всім одразу фактурою. Але пригоди героїв розкручуються по прямій, нанизуються на одну й ту ж нитку, відтворюючи ту ж біганину, що вирує в реальному житті, але нечасто переходить на «наступний рівень», і з характерами все знову просто, лише чорне й біле: хороші дітки й погані. Усе це дивно, якщо згадати, скільки успішних чарівних сюжетів зварено в чаклунських казанах сучасних світових казкарів і класиків дитячої прозової магії. Астрід Ліндґрен, Роальд Дал, Міхаель Енде, Діана Вінн Джонс, Джон Толкін, Джоан Ролінґ, Корнелія Функе, Туве Янсон, Клайв Льюїс, Філіп Пулман – так, я свідомо обираю найбільш круті імена з усього світу, бо це і є той рівень, якого наші читачі загалом не мали б, якби не переклади.
9–10 років – то завжди перехід від казок більш буквальних до філософського трактування сенсів, бажання торкнутися дорослого життя, відчути висоту й глибину. «Гаррі Поттера» не було перечитано хіба по діагоналі, «Володаря перснів», мабуть, іще зарано, і що маємо? Батьки, хто трохи в курсі, починають читати «Часодіїв» (книжку української авторки, яку «відкрило» російське видавництво й лише за кілька років зауважили українські), вагаються перед полицями з Персі Джексоном, перелякано тримають у руках Пулмана або Пратчетта. У нас нема підліткових книжок із реальними підлітковими проблемами? Але в нас нема й нереальних казок для 9–14-річних. Не замовчувати проблем дорослішання – це класно, але не відчути себе героєм однієї з багатьох нескінченних історій у 10 років і є коренем багатьох підліткових проблем.
«Дракони, вперед!», «Таємне Товариство Боягузів та Брехунів», «Чудове Чудовисько», «Галуна-Лалуна», «Розбійник Пинтя» – нові українські казки, якими діти тепер зачитуються у 7–9. Утім, читачі мають звичку виростати з книжок: можна, звісно, уп’яте перелічити з Прохаськами всіх кротенят (завдяки яким українська казковість наблизилася до паралельного всесвіту іншої нової казки, майже тувеянсівського штибу), а далі озирнутися й піти по колу. Наступна вікова категорія вимагає певного стрибка, а для цього потрібен трамплін. І соломою під трампліном – саме «Гаррі Поттер», а ще «Ірка Хортиця», а далі… далі чомусь одразу російська «Астровітянка», а потім знову коло, і вже на столі або під ліжком – «Роня, дочка розбійника», «Брати Лев’яче Серце», «Орден порцелянових лицарів», «Балакучий згорток», «Момо», «Мандрівний замок Хаула». І ось на «Замку» моя читачка здається і повертається до найзатишнішого у світі Герріота, який майже казка, написана життям. Ще кілька днів – і знов у шкільній торбинці Ролінґ.
Будь-яка казка, як відомо, має свої закони, згідно з якими розгортається її всесвіт. Кожен завзятий читач інтуїтивно знає, що і як має відбуватися в казковому просторі. Казковість – вона у власне структурі тексту, сміливості автора перекласти відповідальність на читача, дозволити йому інтерпретувати прочитане. Чимало сучасних українських казкарів лише додають щось чарівне до суто реалістичного, не грають за правилами казки, а намагаються встановлювати власні, зовсім не зважаючи, що казка перетворюється на підробку, сценарій дитячого свята, де все вирізано з картону. Але казки, що врешті-решт отримують почесну нагороду – місце під подушкою, не заграють епатажем до дитини, а навпаки, тягнуть угору, лякають, надихають і вимагають дорослості.
Дорослішання – це теж казка, і воно не терпить фальші ні в чому. І якщо в нас сегмент видання казок (фентезі, фантастики) для 9+ спрямовано всуціль на смаки пострадянського дорослого, то самі дорослі разом із видавцями їх і будуть читати. Щоб 10–14-річний повірив автору, щоб сталася нова казка, її потрібно знайти, як точну мелодію, і мати час і увагу, щоб, перекидаючи з долоні в долоню, роздивитися й досконало розповісти.
