Діти завжди любили казки «про щось страшне». Психологи кажуть, що, читаючи чи дивлячись «жахалку», людина вчиться долати свої страхи. Можливо, тому останнім часом у мультиках дедалі частіше розповідають про те, як живуть «монстри пересічні». Найяскравіші приклади – «Корпорація монстрів» та її передісторія «Університет Монстрів», «Готель Трансильванія, або Монстри на канікулах», «Монстр у Парижі». Із цих мультів глядачі дізнаються, що інколи за потворною зовнішністю приховано щире серце, і що чудовиська бувають смішні, і що з ними дуже весело дружити, і їх не варто боятися.
Приємно, що ця тенденція «олюднення» бабаїв з’явилася і в українській дитячій літературі. Іван Андрусяк написав про лякалку-Чакалку («Стефа та її Чакалка»), а Сашко Дерманський – про «Чудове Чудовисько».
На обкладинці книжок, виданих у «Галамазі» – рожеве волохате усміхнене створіннячко – це Чу, тобто Чудовисько, яке якось уночі залізло у вікно до Соні. Дівчинка не лише не злякалася незвичного гостя, але й заприятелювала з ним і довела всім – і чудовиськам-жаховиськам, і читачам, – що справжня дружба існує. Вона не побоялася піти в темний ліс на збори різної нечисті, щоб урятувати свого друга від покарання. Злі монстри не вірили, що з дітьми можна товаришувати, а не лише лякати їх, тому для перевірки дали Чу завдання: отримати сім щирих подяк від людей, а якщо не вдасться, то потвори закинуть його у Країну Жаховиськ.
«Добро сильніше за зло, але зло підступне, тож чудовиська посилають у людський світ глипача, який заважатиме Чу зібрати сім «дякую» і навіть питиме кров із Соні»
Чу вирішує піти до школи, бо мріє навчитися читати-писати (більшість чудовиськ цього не вміють), і тут із ним починають відбуватися різні пригоди. Смішно читати, як реагують на появу нового учня вчителі та однокласники. Добрий і наївний Чу Пластиліненко отримує першу премію на конкурсі карнавальних костюмів, допомагає витягти з вогню директора школи, рятує заучку-відмінницю від дикого кабана, затримує грабіжника банку… Всіх пригод не перелічиш, тим більше що з обіцяної трилогії їх набралося вже на дві.
Добро сильніше за зло, але зло підступне, тож чудовиська посилають у людський світ глипача, який заважатиме Чу зібрати сім «дякую» і навіть питиме кров із Соні. Друзі мають викрити перевдягненого-перевтіленого шпигуна. Допоможе їм у цьому великий, суворий, волохатий і злий… ні, швидше буркотливий, мов дідусь, Бабай. Істота, якою століттями лякали дітлашню, у Олександра Дерманського вирощує чарівні гарбузи, живе у курені і є такою ж симпатичною, як і його онук Чу.
Мені дуже сподобалося, що друзі перемогли злих чудовиськ не так, як це відбувається у багатьох банальних фільмах: бац-бац – і добрі побили й скрутили всіх злих, а за допомогою сміху. І справді, якщо чудовисько навчиться щиро сміятися – це шанс, що воно перевиховається і стане… якщо не людиною, то якоюсь доброю істотою.
Книга читається легко, кожен невеликий розділ цікавий сам по собі й підігріває інтерес: а що ж далі? Тому учні наймолодших класів проситимуть своїх мам і татів почитати їм «іще трішечки», а старшенькі можуть так зацікавитися казковими пригодами, що відкладуть уроки на потім. Упевнена, що Сашка Дерманського це лише потішить, адже в інтерв’ю він не раз зізнавався, що вчить дітей добра через свої книжки – за допомогою гри, а не дидактики.
